За нашу і вашу свободу! Це було також і гаслом донецьких шахтарів, які вболівали за Україну, говорили українською і боролися за українське. Однак про історію Донеччини та Луганщини ми знаємо інше: «схід ментально ближчий до Росії», «жителі сходу — третій сорт людей» та «Донбас годує всю Україну». Історикиня та письменниця Олена Стяжкіна, родом із Донецька, на першому Нью-Йоркському Літературному Фестивалі розповідає справжню європейську історію регіону.
І починає Стяжкіна з назви регіону, яку люди звикли скорочувати до Донбасу. Історикиня наголошує, що Донбас — це географічна та геологічна назва, це історія про корисні копалини. Якщо ми хочемо мати людські історії, треба не скорочувати Донеччину та Луганщину.
— Люди заслуговують на те, щоб журналісти не шкодували літер. Зручно написати «війна на Донбасі», але це не правда. Війна в Україні йде скрізь. А регіони, які постраждали, — це Донеччина та Луганщина. І ці регіоні відрізняються один від одного. Місто Краматорськ не є містом шахтарів. Костянтинівка — це місто, де роблять скло. А Нью-Йорк — фенольне містечко. І приїжджі у Нью-Йорк кажуть: ми сподівалися побачити терикони. Але ні, тут немає териконів. Тут є інше. Тут є українське і німецьке село. Тут є окуповане німецьке село. Це різні історії, і ми заслуговуємо на те, щоб їх бачили, — розповідає Олена Стяжкіна.
Вона говорить про Донеччину та Луганщину у двох площинах — назовні та всередині країни. Назовні йдуть меседжі про те, що схід — це Україна, і про те, яка потужна українська традиція тут була. Всередині країни Стяжкіна пропонує згадати про своє європейське минуле.
— Донеччина і Луганщина — це завжди Україна. Тут були українські села, допоки не стався перший голод 20-х років і потім Голодомор 30-х. Тут є потужна історія захисту і становлення УНР. Українська революція відбулася у Бахмуті. Шахтарська дивізія придушувала більшовицьке повстання в Києві, — продовжує історикиня.
Далі йдуть історії про селянські повстання, які в радянській історіографії пов’язували з анархізмом або бандитизмом. І з перспективи того, як більшовики окупували Україну, зрозуміло, що першим буде страждати схід, бо це кордон.
— І на тому кордоні, люди хотіли відновити УНР, бути в Україні і українцями. А їх упокорили голодом: прийняли резолюцію про продовольчі репресії бандитських кубел в Донецькій губернії. Жінок і дітей почали морити голодом. І що робить чоловік у такій ситуації? Йде захищати свою родину. У такий спосіб вони просто вигнали чоловіків із загонів і теж заморили їх голодом. І зрештою ми можемо говорити, що це певною мірою була репетиція голодомору чи упокорення голодом, — коментує Стяжкіна.
Далі мова йде про дисидентів. За словами Олени Стяжкіної, цей момент завжди опускають, забуваючи, що людина не зростає українцем на асфальті. Очевидно, що Василю Стусу було з ким говорити, мріяти і сперечатися про Україну, через що він став її патріотом. Так, у Державному донецькому університеті створили гурток «Молоді голоси», де майбутні поети та письменники вправлялися у письмі. Пізніше цей гурток закриють через те, що визнають його політично небезпечним. Але це говорить про наявність однодумців.
На екрані з’являється незрозуміла вирізка із архівів КГБ. Стяжкіна пояснює: 1970 рік, Донецька область, хтось на картині з приборкання шахтарської дивізії пише: «Хай живе Центральна рада!» І після такого ви скажете, що пам’ять про Україну тут втрачена, питає Стяжкіна. Далі показує листівку 1986 року із Добропілля. На них: «Давайте боротися проти загарбників».
— Радянську владу в маленькому селищі називають загарбниками. Все є у пам’яті, — коментує Стяжкіна. — Якщо ми наголошуємо, що наша українська історія вкрадена, то європейське минуле ми допомогли знищити. Але попри це люди лишилися тут, тому що відчувають себе вдома.
Наша європейська історія мала неправильну точку відліку.
— Точка відліку більшовизму була викладена 1924 року в журналі «Забой»: «Людство навчилося обробляти речі, прийшов час навчитися обробляти людей». Ми за точку відліку взяли смерть, руйнацію, подвиг шахтаря, який у «шахту спускается, значит с жизнью прощается». Якщо шахтар — це подвиг, то ніхто не буде думати про безпечні умови праці для нього. Якщо точка відліку від бараків, то можна жити і в хрущовці. Якщо ми будемо бажати більшого, знати про своє європейство, знати, що точкою відліку може бути інше, то може бути краще. Наше європейське минуле — це наше європейське майбутнє, — завершує Стяжкіна.
Цю розповідь Олена називає демоверсією історії Донеччини та Луганщини і пропонує повну версію вивчати кожному самостійно. І наостанок додає: зустрінемося в українському Донецьку!
Фото: Юлія Бондар.
17.10.2021