Збудувати собі дім

Маґдалена Платцова — чеська письменниця, драматургиня, публіцистка, перекладачка й авторка кількох романів («Повернення дівчини», «Стрибок Аарона»)у Львові виступила в рамках Місяця авторських читань. Її досвід життя в Нью-Йорку народив книгу «Анархіста», присвячену місту як місцю для споглядання минулого та сучасного. А після переїзду до Ліона, вона написала і присвятила цьому місту книгу «Інша сторона тиші». Розмову з письменницею про відчуття дому в сучасному світі та про те, чи доведеться їй ще кудись їхати в пошуках нового роману, модерувала і перекладала Софія Челяк. 

 

 

— Я би спершу хотіла розповісти вам про будову книжки та про те, про що вона написана. Це роман у романі. Його назву в середині тексту напише головний герой, успішний журналіст, який залишив свою кар’єру, бо один з олігархів купив видання, у якому він працював, та почав тиснути на редакційну політику. У цей самий час його вагітна дружина дістає пропозицію гарної роботи в Ліоні, і головний герой вирішує поїхати до Ліона з нею та доглядати дитину в декреті. З іншого боку, він вирішує утілити свою заповітну мрію — написати роман.

 

Герой, який пише роман, переживає Ліон по-особливому. І його відчуття від міста насправді дуже подібні на мої. А роман, який він пише, розповідає історію домашньої господині, дружини американця з Нью-Йорка, який працює у великій корпорації. Одним із її принципів є не залишати людей на одному місці більше, ніж на чотири роки. І вони з усім своїм майном змінюють місто проживання. Його дружині близько 40 років, і протягом роману вона починає розуміти, що вона не знає, ані хто вона, ані звідки  походить. Це подружжя бездомних людей. Головна героїня повертається до Праги й намагається віднайти себе через своє коріння, та їй це ніяк не вдається. У книжці також з’являється третя персонажка — стара жінка, що живе на вулиці.

 

 — Якщо вже ми так багато говорили про бездомних людей, мені цікаво, як у часи глобалізації та крос-кордонів ви уявляєте поняття дому? Чи це чотири стіни, до яких ми маємо повертатися — як до материнського дому. Чи це навпаки — те, що ти возиш із собою?

 

 — Це власне те питання, на яке я шукала відповідь, у першу чергу для себе, поки писала цю книжку. І я зрозуміла, що є два варіанти, як люди проживають відчуття дому. Перший — походить від почуття втраченого дому нашого дитинства: безпечного, безпроблемного. Є люди, які так і залишаються в місті та місці, де народилися, але значно більше людей направду не можуть повернутися до своїх домівок дитинства, віднайти це відчуття захищеності та безтурботності.

 

А другий варіант — це дім, який ніхто не шукає, бо не сподівається, що може знайти. Але другим домом стає місце, де людина вкорінюється, будує мережі коло себе та робить щось добре, що показує її відповідальність перед цим місцем. І тоді домом може стати будь-яке місце.

 

Тут я згадую Геррі Снайдера, американського поета дзен-буддиста і філософа, який писав, що де б не була людина, вона мусить зупинятися, озиратися й починати роздивлятися все навколо. Ця книжка для мене була способом пізнати й закоренитися в Ліоні. Ліон — добре місто, воно може бути цікавим, може бути привабливим, але воно й дуже складне. Якщо враховувати напругу в суспільстві, яка є у Франції, розумієш усі складності, які є в Ліоні.

 

 — Магдалена працює ще й як журналістка, отож, може розповісти багато про політичну ситуацію у Франції та Чехії. А моє питання більш глобальне: усі герої, які мають імена, у книзі — є експатами. Яка глобальна різниця між експатами й біженцями?

 

 — Найперше — експати переїздять в інші країни, бо знайшли роботу в компаніях, які посилають їх в інші місця. Мої герої перебувають у середовищі, яке можна вважати не дуже причетними до цієї землі, але вони спілкуються, допомагають та підтримують одне одного. Проте вони відірвані від місця, у якому вони живуть.

 

 — Один із героїв, відчуваючи і проживаючи, можливо, ще менше зв’язку з країною та містом, у якому живе, усе одно критикує біженців… Чому у Франції сьогодні суспільство так радикалізована проти біженців та з чого це почалося?

 

 — У Франції ситуація, коли інтеграція минула, і вже дві-три генерації людей приїздили до Франції заробляти гроші та залишилися там. Проблема мусульман, що переїхали до Франції колись і залишилися, зараз стоїть не так гостро. А гострий конфлікт сьогодні полягає в тому, що французи не хочуть нових хвиль міграції, але біженці все одно з’являються. Я є членкинею організації «Алван», яка власне допомагає біженцям. Щохвилини ми надсилаємо листи та телефонуємо, бо намагаємося знайти їм житло. З іншого боку, у Франції є радикальні партії, які використовують страх французів, аби маніпулювати ними та перетворювати страх на ненависть.

 

У Чехії також є такі партії — вони використовують медіа-фейки, аби маніпулювати громадською думкою. Є захід, де збираються люди з усієї республіки, там усі одне одного знають та розуміють. Я спілкувалася з пані, яка ділилася зі мною своїм страхом мусульман. На моє питання, чому вона їх боїться, адже вона їх у Чехії не бачить, вона відповіла, що боїться, що вони вже вирушили до Чехії. Це ті самі маніпулятивні технології, які використовували й перед Другою світовою війною та перед війною на Балканах — коли одна сильна група людей поширює жахливі новини, аби зманіпулювати не такою стійкою та впевненою групою людей. Зараз на головну в Празі Вацлавську площу ходять демонстрації хрестоносців, які захищають християнські цінності. Але мені видається це абсурдним принаймні з огляду на те, що чехи відомі своїм вельми скептичним ставленням до релігії.

 

 — Я би перейшла з цієї теми маніпуляцій з образом іншого до, можливо, теж маніпулятивної штуки, на яку мене наштовхнули роздуми про роман. Авторка не використовує назву міста, але, з іншого боку, повністю зберігає топографію міста, тому читачам не складно зрозуміти, про що йдеться. Чому так?

 

 — Я починала писати, використовуючи назву Ліон, але мене це обтяжувало. Я вирішила сама для себе це заховати, вивільнити себе для того, щоб описати будь-яке умовне місто Л. Звичайно, що для читача воно могло залишатися Ліоном, але я потребувала цього шифру. У моїй книжці «Анархіста» чи в тексті «Аароновий стрибок» частина персонажів та подій були реальними, та я зашифровувала їх для себе, щоби зберегти свою свободу.

 

 — Чи після видання цієї книжки ви змогли відчути Ліон домом?

 

 — Так, і до того все йшло. Закінчуючи книжку, людина відчуває, що дім — це місце, де ти себе можеш захистити, де ростуть твої діти. Де ти можеш не напружуватися, а просто спостерігати, де ти не ускладнюєш, а сприймаєш і приймаєш його. Коли я завершила цю книжку, я зрозуміла, що можу й далі жити там і писати нові книжки. Я звільнилася від образів цього міста, заспокоїлася — і тепер можу починати нову роботу.

 

 

Текстову версію підготувала Катерина Глущенко.

 

Фото: Анастасія Іванова, МАЧ.

22.09.2019