Ідея сфедералізованої України не нова. Вона товчеться в нашій політиці, як Марко по пеклі. І це якраз наше горе, що ми цілими століттями не почували в собі на стільки сил, щоби сміло піднести прапор самостійної, незалежної України.

 

Традиція — це недуга, з якої не легко вилічитися: вона немов неспокутований гріх лежить на нашій душі. Ми бачимо найкраще на собі, як важко стає нам побороти традицію і позбутися фантому — сфедералізованої України.

 

Ми ще й тепер в обороні сфедералізованої України любимо заслонювати себе тінями наших гетьманів, Костомаровим, Драгомановим, ба навіть Шевченком, якому й не снилося ніколи бути федералістом (чит. Київські Записки за 1914 р., ювилейний зшиток, у якому М. Грушевський надрукував акти Кирило-Методієвського брацтва). Нам навіть і на думку не приходить, що ідея сфедералізованої України, під цю пору, це непотрібний зужитий реквізит, який ми повинні чимскорше дати на склад і позабути про нього.

 

Коли в 1896 р. появилася у нас книжечка Юліяна Бачинського п. з. "Ukraina Irredenta", в якій автор скристалізував ідею самостійної України, наші політики приняли ту книжечку скептично. Так само холодно вони приняли й гарячі в самостійницькім дусі написані статті Миколи Ганкевича. Але слова обидвох українських соціялістів не пройшли без сліду: українська молодіж під впливом крівавих баденівських виборів узяла їхні ідеї за свої й устами свого речника С. Голубовича заявила врочисто на вечорницях Тараса Шевченка у Львові 17. марта 1897 року, що ціллю її політичних змагань буде від тепер "вільна, самостійна, неприродними границями непомежована Україна".

 

Ідеал самостійної України почав незабаром єднати собі прихильників і в східній Україні. На жаль, він не зєднав собі там ширших кругів. Російська неволя надто вже приглушила була самостійницькі почування в серцях наших закордонних братів. Старші жили аполітичним життям, а молодші здебільшого вірили в російських поступовців і під впливом ідей Кирило-Методїівського брацтва, чи краще сказати, федераційних ідей Костомарова та Драгоманова, шукали щастя в поступовій Росії й думали звязати свою долю з її долею. Очевидно, з Москалів славні брехунці й вони уміли зєднати Українців для своїх хитрих цілей. Таким чином гурток самостійників стояв у тіни. Політику вели прихильники федералізму.

 

Тим часом вибухла світова війна. Треба було якимось способом реалізувати політично мрії. Галицька молодь узялася визволяти Україну при помочі Австрії та Німеччини і здобула від своїх протекторів... передсмертний маніфест Франц-Йосифа в користь Польщі. Закордонні Українці під той час і надій ніяких не мoгли мати. На Україні запанувала темна ніч peaкції. Спосібні носити оружя зміцняли невільницькі пута України. "Крамольники" животіли на засланню. Над українським словом висів меч Дамокля. Українські приятелі, в роді Мілюкова, кидали в думі анатему на російську адміністрацію в Галичині, але рівночасно мовчки oдoбpювали чорносотенну політику на Україні. Між Українцями й російськими поступовцями почали рватися нитки, хоча віра в їх поступовість все ж таки ще не гасла.

 

Аж прийшла російська революція, в якій визначну ролю відіграли українські полки. В Петербурзі державну керму взяли в cвoї руки ті, на яких Українці числили, як на тузів: Мілюков, Керенський, Церетеллі, Терещенко й инші.

 

Полумя революції охопило й Україну. В Київі довкола кількох людей з Мих. Грушевським на чолі, який щойно повернув із заслання, почало кипіти політичне життя.

 

(Далі буде.)

 

[Вперед! 30.09.1919]

 

(Продовження.)

 

В перших початках революції в українських походах і маніфестаціях брали живу участь Москалі й витали синьо-жовті прапори грімкими окликами: "Нехай живе Україна!" Але скоро любов Москалів до Українців остигла. Російське революційне правительство давало Україні народні школи, кілька катедр української літератури і історії, невеличку субвенцію на культурні ціли та ані думало випустити зі своїх рук верховної влади над нею. Для себе заставило воно багатий стіл, що вгинався від золота та срібла, а Українцям великодушно давало — милостиню. Це обурило Українців і вони забажали здобути собі це, що їм правно належалося. У Київі відбувалися величаві зїзди селян, політичних партій і орґанізацій та ухвалювалися резолюції, від яких стискалося московське серце. Червоний Керенський блід, але мовчав і тайком орґанізував у Київі "охрану".

 

Українське море розгойдувалося. Нагло ґазети оповістили зїзд делєґатів від українського війська. Чутки ходили, що зїзд представляє показну силу, бо триміліонову армію. Керенський налякався й заборонив зїзд. Але з заборони Керенського військо кпило собі і зїзд відбувся. Рівночасно й Центральна Рада, підперта всіми шарами суспільства й політичними партіями, зорґанізувалася в верховну владу України. Повстав Ґенеральний Секретаріят. По Київі ходило українське військо — "полуботковці" й "богданівці". На площі св. Софії при величавих здвигах народу і загальнім захопленню читалися врочисті універсали "Центральної Ради". На площі св. Софії відбулася теж і перша маніфестація самостійників під проводом пок. Міхновського. "Центральна Рада" стояла тоді ще, що правда, на ґрунті федерації з Росією, але конфлікт між нею і московським правительством уже зарисувався був дуже виразно й гостро.

 

Московське правительство не хотіло вірити в щирість федерації України з Росією: воно добачало в політичних взаєминах України з Росією не федерацію, лише конфедерацію, і грозило "Центральній Раді" арештуванням, а навіть карною експедицією. "Центральна Рада" бачила в московськім правительстві не союзника, лише ворога. А соціял-революціонер Керенський, який згодом наслідком катастрофальних невдач московської армії на фронті захопив владу в Росії і хотів покласти свою руку ще й на Україну, окружений штабом вищих офіцирів, наче цар у новім виданню, зразу вимахував на київськім двірци кулаками і з піною на устах осипував Українців погрозами та лайкою, потім трохи заспокоївся, змякнув, поїхав у Петербург і після наради а приятелями післав у Київ Церетеллього й Терещенка, а за ними я сам приїхав, виголосив у кружках київських соціял-революціонерів кілька огнистих промов — цим разом у самому місті, не на двірци — і під вечір, по дорозі на двірець, — поступив у "Центральну Раду". Угода була підписана. Та нікого вона не гріла. Фермент незадоволення істнував далі. І булоби прийшло ще до гострішого конфлікту, колиб не большевицьва повстання.

 

"Центральна Рада" мала бути силою розігнана Керенським, але ця штука не вдалася йому. В жовтні 1917 року армію Керенського розбили большевики й сам Керенський, малощо не арештований ними, мусів утікати за границю.

 

До влади в Росії прийшли большевики. Лєнін проголосив мир і самоозначення народів. Представники московського правительства на Україні розбіглися по світу. "Центральна Рада" відсапнула й взялася заводити лад.

 

Важкі часи переживала тоді Україна. Московська армія розсипалася. Повінь здеморалізованих салдатів залила Україну.

 

З хаосу почали творитися національні армії. В Київі теж побіч уже істнуючих "полуботковців" і "богданівців" почали родитися, як гриби по дощі, полки Шевченка, Грушевського, Гайдамаки і инші. На чолі повстаючої української армії стояв — Петлюра; на чолі гарно зорґанізованих і здисциплінованих галицьких Січовиків стояв — Коновалець. Серце радувалося — та не довго. Большевики не спали. Троцький повернув Україні українські полки, що стояли в Петербурзі; вони були добре зодягнені, добре оружені, але на жаль, заражені большевицькими ідеями. В Київі появилися "летючі" большевицькі віча. Аґітатори розбіглися по Україні.

 

(Далі буде.)

 

[Вперед! 01.10.1919]

 

(Продовження.)

 

"Центральна Рада" давала Україні мир за яким під ту пору всі тужили; давала далеко йдучу аґрарну реформу; писала на широко-демократичних основах закони, але все те мало помагало їй. Большевики називали український уряд гніздом замаскованих буржуїв, робили на нього ріжні наклепи й аґітували за переміненням "Центральної Ради" на ради жовнірів і робітників та за націоналізацією землі, домів і банків.

 

Немилі були большевицькі ідеї московській реакції, але й вона йшла на руку большевикам і підкопувала престіж "Центральної Ради", сподіючися, що большевики довго не вдержаться й вони захоплять владу на Україні. Жиди, побоючися зосередження торговлі в руках українського уряду, здебільшого підпирали теж большевиків або реакцію. Російські поступовці, які були неприхильні самостійному життю України й бажали собі бачити її в рамах великої, неділимої Росії, ставляли українському правительству важкі колоди під ноги й при кожній пробі незалежного від Росії життя України кричали на весь рот, що Українці зраджують "спільний демократичний фронт Росії".

 

В такій атмосфері зродилися: універсал у якому проголошено самостійну, незалежну Українську Народню Републику та берестейський мир. Сама незалежність України була льоґічним висновком дотеперішнього розвитку політичних відносин України до Росії. Добру науку дала царська Росія; не гіршу дала їй і поступова Росія. Берестейський мир був знову виявом нещасливої політичної констеляції України: антанта не давала реальної помочі. Німці сиділи на карку, большевики заслонюючи себе маскою ідейности, готовили похід на Україну, розполітиковане військо кричало, що втомлене й бажає собі миру. Потапаючий хапався за бритву; теж саме зробила й Україна.

 

З хвилиною, коли Німеччина, Австрія, Туреччина й Болгарія допустили українську делєґацію до мирової конференції в Берестю і признали самостійність України, Росія розкололася на двоє. Ця подія була болючим ударом навіть для большевиків. Хоча Лєнін і Троцький проповідували самоозначення народів "вплоть до отдѣленія", все ж таки, коли це "отдѣленіе" стало доконаним фактом, вони пішли війною на Україну, щоби назад прилучити її до "єдиной, недѣлимой". Так отже большевицькі ідеали пішли в кут і на їх місце прийшли: грубе хижацтво та імперіалістична традиція царської Росії. Троцький заняв Харків, Полтаву й з початком 1918 року обляг Київ. Настав хаос. У Білій церкві бунтував козаків проти "Центральної Ради" — Скоропадський. Петлюра був далеко поза Київом. Київський комендант Капкан утратив довіря. В "Центральну Раду" били молотом ворожі елєменти. Вірним українському правительству зісталися лише галицькі Січовики й деякі українські полки. Инші українські полки, заражені большевизмом, заявили свою "невтральність". Чехо-словаки не перейшли, що правда, на бік большевиків, але заняли були непевну позицію супроти Українців. Поляки торгувалися. Румуни обіцяли поміч, але не дали її.

 

Серед таких обставин прийшлося українському урядови боронити Київа. Тимчасом почалися вуличні бої большевиків з Українцями. На вулицях большевики — програвали. І були-б прогнали Українці большевиків із Київа, коли-б кавалєрійський полк, що мав боронити залізничого двірця, не заявив був в останній хвилині свою "невтральність". Большевики заняли двірець. Російські робітники видали їм панцирний поїзд. Настало пекло. Большевики стріляли на Київ горючими гарматніми кулями. Київ горів. Український уряд і військо, не хотячи допустити до більшого знищення міста, покинули столицю.

 

В дорозі наспіла українському урядові вістка, що саме тоді, коли воно ще було в Київі — був підписаний берестейський договір. Коло Сарнів Жуковський і Коновалець орґанізували військо і плянували наступ на большевиків власними силами. На свою руку провадили партизанку Петлюра й инші. Треба було невеликої помочі, головно технічної, й можна було очистити Україну від не дуже ще сильних большевиків. Тимчасом ні звідки було дістати такої помочі. Антанта далеко була й сама готовилася до ґіґантського бою з Німцями: зрештою вона гнівалася на Україну за підписання берестейського договору. Московські ґазети розпускали навіть чутки, що Французи підпирають большевиків грішми. Не було иншої ради — треба було просити Німців, щоби дали технічну поміч. Та Німцям того тільки й треба було. Очевидно, вони заявили себе безінтересовними приятелями України, обіцяли помогти їй у боротьбі з большевиками й застереглися навіть, що очистивши Україну, заберуть свої війська й підуть собі геть. Кождий думав собі: Що-ж? Німці солідні в торговлі, будуть теж солідні і в політиці. Та сталося інакше. Німці обманули Українців. Плян окупації України дешевим коштом був ними уже заздалегідь як слід обдуманий і приготований. Чималими союзниками стали їм у переведенню їхнього пляну — Павло Скоропадський, царський адютант, і шурин ґенерала Айхгорна, та саміж большевики. Поки Українці оглянулися — Німці вже взяли до помочі Австрію, протягом підозріло-короткого часу прогнали большевиків з України й самі взяли її за чуб. М. Грушевського вони конфінували, міністрів Голубовича та Жуковського заперли в тюрму, "Центральну Раду" розвязали баґнетами й назначили Україні мальованого гетьмана, свою креатуру, Павла Скоропадського.

 

(Д. б.)

 

[Вперед! 02.10.1919]

 

(Докінчення.)

 

Як жилося Україні під час панування Айхгорна Скоропадського — всі ми знаємо добре. Німці спинили будову української держави й гіркі овочі їх політики ще мабуть довго прийдеться нам їсти. Жалібними буквами записана глава німецького панування на Україні: реквізиції, грабіжи, арешти, репресії, карні експедиції — ось зміст цеї глави. Коли Вільгельм пив із Скоропадським вино, він пив не на здоровля України, лише — великої, зєдиненої Росії. Не даром Київ за часів Скоропадського був гніздом російських реакціонерів, будівничих довоєнної Росії з Миколою Миколаєвичом на престолі.

 

Хоча як важкі були часи німецького панування, Українці не спали. "Український Національний Союз", довкола якого згуртувалися щиро-українські елєменти, потай робив підкопи під гетьманство "ясновельможних". І коли центральні держави стрінула катастрофа на француських полях, і "ясновельможних" не всилі були захищати німецькі баґнети, Українці прогнали зі своєї землі Німців та прихильників Скоропадського.

 

Найяснійшим моментом у тім повстанню — це факт, що його підперло українське селянство. Революція та ярмо навчили Українців розуму: вони відкрили в собі живлову силу й побачили, що найкраще їм опертися на власній, не чужій силі. Федералісти пішли в кут — ідеал самостійної, незалежної України зєднав собі — селянство. Ось чого слідби навчитись і деяким галицьким політикам, що за миску сочевиці хотіли-б продати суверенність України.

 

Від осени 1918 р. по нинішний день ми бачимо під стягом Петлюри — селянство, яке обновило в собі козацького духа й бореться за самостійну, незалежну Україну з червоною армією Троцького і чорносотенною армією Денікіна. Не страшні нам від тепер вороги, хочби мілітарною силою вони перевисшали армію Велзебуба.

 

Таким способом ми дали коротенький огляд подій, з яких для нас один льоґічний висновок: в наших політичних змаганнях провідною зорею повинна й мусить бути — самостійна, суверенна, зєдинена Українська Народня Република.

 

Чи в міжнародньому розумінню Україна має право вже тепер до самостійного державного життя? На це питання мусимо відповісти: Так, Україна має повне право бути самостійною державою, бо має правні вимоги бути державою у міжнародньому значінню. Україна охоплює простір текучої медом і молоком землі, що має около 850.009 кв. кільометрів, отже обнимає теріторію далеко більшу, чим не одна з істнуючих уже великих держав, н. пр. Німеччина. Вона заселена 40-міліоновим українським народом, який має свою власну мову, свою культуру та сильне почуття єдности й окремішности. Нарешті вона має зорґанізовану державну владу.

 

По міжнародньому праву держава повстала, коли заістнували згадані три елєменти (державна теріторія, державний нарід і державна влада), що складаються на розуміння держави; Україна має всі три згадані елєменти, отже вона істнує як держава.

 

На те скаже нам дехто: Але Україну ще не признала антанта як державу, якже-ж може вона істнувати правно як держава? На це відповімо: Істнування держави не залежить від признання її (reconaisаncе) иншими істнуючими державами, такого признання треба лише на це, аби стати предметом міжнароднього права, а не, аби фактично істнувати. Causa оfficiens держави і всякої влади — це народня воля. Український народ заявив перед цілим світом, що хоче жити самостійним політичним життям; що не признає над собою ніякого пана, бо сам собі паном; він кладе на жертвеннику самостійної, суверенної України своє життя й боронити хоче своєї незалежности до загину: отже український народ має право жити в сімї вільних народів, як рівний з рівними.

 

Чи Україні змагати до федерації з Pосією або якою иншою державою? Ні. Федерація — це така форма державного життя, де одна або кілька держав входять у склад одної держави, яка має центральну владу над складовими державами. Отже, коли-б Україна ввійшла в федерацію з якою державою — навіть, коли-б її удалося дістати більше або менше обмежену самостійність, — вона мусіла-би попращатися з суверенністю й перестала-би грати якубудь ролю в міжнародньому життю, бо загальний тон надавалаб її центральна влада суверенної держави, в склад якої увійшлаби. А що в цім останнім випадку з Україною було-б це саме, що й було після заключення переяславського договору з Росією, про це не може бути двох гадок.

 

Тому ще раз мусимо підкреслити: нашою провідною зорею повинна й мусить бути — самостійна, суверенна, зєдинена Українська Народня Република.

 

Наше горе в тім, що цілі віки ми були поневолені, жили під кнутом і не мали спромоги як слід зорганізуватися. Отже нам треба організуватись, збитою, суцільною, дисциплінованою масою єднатись довкола ідеалу самостійної, суверенної, зєдиненої Української Народньої Републики і з гордим, піднесеним чолом, з молодечим серцем, непохитним духом боротися до загину за здійснення цього високого, ясного, святого ідеалу. На чужу поміч нам нема чого числити, — ми мусимо опертися тільки на власні сили й тільки на власні сили числити, бо "Der Starke ist am mächtigsten allein".

 

[Вперед! 04.10.1919]

 

04.10.1919