Завдання українського журналіста за кордоном.

З нагоди основання "Союза українських журналістів і писменників".

Набіг ворогів на Україну спричинив, що велика скількість української інтеліґенції опинилася за кордоном, — серед неї добра пайка нас, українських журналістів і публіцистів. Коли з одного боку зачувати про великий брак інтеліґентних робітників в самім краю, на Україні, то з другого боку замічуємо, що великий відсоток інтеліґентних сил, звичайно недобитків ріжнородних місій, сидить за кордоном, засуджений на безробіття та проживання останних засобів. Та як не прикро глядіти на це гайнування часу і марнотравлення інтеліґентних національних сил взагалі, то ще прикріще приходиться встановити цей невідрадний факт у відношенню до нашої письменствуючої братії, якій належалось би відіграти дуже немаловажну ролю в цей великий історичний час. Представники науки чи мистецтва, учителі чи бюрократи, лікарі чи інженери, які з такої чи иншої причини опинилися за кордоном на безробіттю, проведуть найкраще час вигнання поглиблюючи своє знання, заповнюючи образовання, а які остаточно, коли тільки покажеться змога вертати до краю, все таки зроблять найкраще, коли чим швидше повернуть туди, де кождого з них чекає вдячна праця на тилах численних укр. фронтів. І для українського журналіста стелиться широкий шлях працї в краю, на Україні, і не оден з нас тужить за тим, щоби скинути з себе погане ярмо безділля. А однак не менше, а хто знає, чи не більше важну працю повинен сповнити український публіцистичний діяч, український журналіст і інформатор, власне за кордоном. Ця праця, це в повнім розумінню слова: праця коло будови української держави. Яка-ж може і повинна бути в тім державнім будівництві участь українського журналіста? Над цим питанням я бажаю власне остановитися поперед усього.

"Кровю і залізом кується доля народів". — Кров, це дійсно звичайна жертва, яку народи складають на вівтарі свободи. Полилося на полі боротьби за волю і не одно відро теплої української крови. Та історія знає і виїмки від цього правила. Вона налічує нам і приміри повертання народам волі і будовання держав без такого проливу їх крови. Без окремих оружних зусиль одержали й у цій війні державну незалежність хоч би й такі новоповсталі держави, як Чехія й Польща, здвигнені чисто на основі політичної спекуляції можних світа цього. В теперішнім часі міжнародних спекуляцій, коли з'єднування інтересантів і витворювання корисних консталяцій стало секретом успіхів не тільки дрібних народів, але й самих могучих імперій, годі й нам, великому і богатому, але слабому, знесиленому довголітною війною і численними революціями народові добитися своєї держави при помочи самих хоч би ґіґантичних зусиль українського вояка і повстанця. І наша доля, як доля багатьох инших, малих і великих упавших і новозбудованих держав, рішиться не тільки на полі бою, але й в кабінетах чужих урядів, на робітницьких конґресах і за кулісами світових бірж. Відносячись з великим подивом до тих подвигів, яких Україна доказала досі на всіх своїх боєвих фронтах, ми мусимо повести паралєльну стратеґію і на тім екстернім, політичнім европейським фронті, свідомі того, що наші політичні успіхи за кордоном не тільки закріплять наші воєнні успіхи, але й в силі паралізувати наші воєнні невдачі. На цім полі, на якім дійсно тяжить весь центр ваги наших зусиль, ми — скажім це отверто — потерпіли досі кругле фяско.

Десь мусить лежати цього причина. Чи то обосновується вона в некорисних для нашої справи обєктивних даних, в якім то випадку хиба дійсно порадно було би спускатися на дно, не тратити дурно сили, чи то лежить вона в нашій власній вині, в якім знов випадку треба-б нам її винайти і подумати над її направленням. Український дипльомат, як одвічальний репрезентант і аґент національної політики на зверх, звичайно буде старатися тягар вини зложити на ці некористні умови, і ми мали недавно дійсно нагоду чути з уст одного такого дипльомата цей тон і цю знамениту пораду спускатися на дно, встелене конституційними свободами з одної сторони і краєвим статутом з другої сторони, і разом з тим пораду, заперестати розливу крови тих українських борців, що все-ж таки, не звертаючи уваги на голосіння розчарованого в своїх успіхах дипльомата, йдуть далі бодро і з одушевленням, в кадрах зорґанізованого війська і повстанців-добровольців, здобувати столицю України.

Та чи дійсно український дипльомат винен цим дипльоматичним неуспіхам української справи за кордоном? Воно і так і ні! Я не хочу говорити про можливі помилки, пороблені у виборі осіб, призначених на наших дипльоматичних заступників — про це прийде час говорити і писати иншим часом і на иншому місці — ; на загал посилав уряд кого міг: більше або менше заслужених, столичних чи провінціональних діячів, людей на загал нераз найкращої волі, тільки на кождий спосіб не дипльоматів, бо таких на Україні дасть Біг. А вже-ж — треба признати — що і вправному вишколеному дипльоматові не легко прийшлося би заступати інтереси великого краю і народа серед тих, що може вперше тільки про нього й почули.

Хто-ж прецінь винен тій недостачі наших успіхів за границею? Річ дуже проста і дуже відома: винно цьому це застрашуюче необзнайомлення з українською справою культурного світа, якому про справи східньої Европи диктувала відомости московська і польська наука і публіцистика. Тут за кордоном стоїть здвигнена нашими ворогами китайська стіна протиукраїнських упереджень і неймовірної in rebus ucrainicis ignorantiae. Ми всі відчуваємо, що коли-б тих упереджень і тої іґноранції не було, то українська справа не стояла-б перед світом, як загадкова проблєма, що до її розвязки теперішні можновладці земської кулі не можуть найти одного спільного ключа.

Та чи дійсно українське питання це така вже загадка, що її годі розвязати і пояснити невідучим? Нам уявляється вона — і ми вправі повинні думати, що наш погляд в тім напрямі єсть погляд самий обєктивний, самий правдивий, — що українське питання на ринку світової політики — це одно з простійших питань, яке розвязується при помочи мозґових операцій найпростішого степеня. Ми самі уважаємо себе окремою національною індівідуальністю, нацією, яка стремить до створення своєї держави і спосібна її створити і вдержати. Ми певні далі цього, що так довго не буде і не може бути трівкого спокою на сході Европи і так довго кратер збудженого з довговікової безчинности українською вулькану буде вибухати огнем соціяльної і національної революції, доки не буде розвязане українське питання в дусі справжнього самовизначення народів. Ми самі з другої сторони свідомі того, що аранжери нової Европи в своїм власнім визначнім інтересі бажають і потрібують власне трівкого, навіть закостенілого мира, щоби забезпечити собі овочі своїх побід. Ми самі, зводячи між собою балачки, не раз переконуємо друг друга, що так, як приміром, розбиття Росії, доконане Німцями, автоматично вийшло на користь їх побідоносного анґлійського суперника, так і створення великої України порушається по лінії цього чи другого могучого інтересента. Коли-ж воно дійсно так, коли ми дійсно нація, а не якийсь сфінкс, коли ми дійсно варті, як ми в це твердо віримо, створити і вдержати державу, коли дійсно без самостійної України нема і не може бути спокою в Европі та коли в додатку правда ще й те, що створоння української держави лежить в інтересі могучих інтересентів, — то признання української держави чинниками рішаючими судьбою Европи повинно спасти нам на основі простого сильоґізму, як спала, як зрілий овоч, Чехам — Чехословаччина, а Полякам — Польща.

А коли так, то відкіля все-ж таки наші дипльоматичні чи політичні невдачі? Мабуть відтіля вони, що, вирішивши самі перед собою питання української державности в наскрізь позітивнім дусі і стремлячи до зреалізовання цього нашого державного ідеалу, ми не зуміли перевести такого бездоганного доказу перед світом і навіть серед самих тих, в яких інтересі повинно на нашу думку лежати попертя наших зусиль, яким ми навіть згідні за це попертя добре заплатити. Винні цим невдачам не в малій мірі наші власні занедбання на полі інформації і пропаґанди української справи, мало оправдані в давнішім, передвоєннім часі, а зовсім таки кари достойні від того часу, коли Україна прибрала обличчя самостійної національної держави. Лице паленіє від сорому, коли ми провіримо, що з нашого боку зроблено досі на полі пропаґанди. Кільканадцять випусків брошур, понайбільше самої примитивної інформації, в тім числі кілька збірок дипльоматичних нот і меморіялів і по кілька брошурок на ті самі теми: етноґрафічної відрубности Українців від їх сусідів, скількости km2 української території і тон донецького вугля, попри елєментарні екскурси в область української бувальщини, — от вам альфа і омеґа української публіцистичної мудрости за кордоном. Поза тими публіцістичними примітивами — за зникаючими виїмками — ніякої серйозної публіцистичної літератури, ніякої репліки на задруковані стоси протиукраїнських калюмній. Ні одна книжка, на додаток, не появилася в якій небудь хоч би другорядній книгарській фірмі, в якім виключно випадку книжка може числити на який небудь успіх, як знаряд пропаґанди, а не бути півдурно або й дурно викиненим грошем.

Пригляньмося тепер, що зробили, як вели за той час свою анальоґічну роботу наші сусіди й вороги. Пригляньтеся вітринам французьких книгарень — я сам приглядався їм тільки в Швайцарії — перегляньте катальоґи тих книгарень і всяких російських і передовсім польських пропаґандистичних підприємств і найдете там скирти солідних видань і брошур, якими впоєно в світ не тільки зрозуміння польських інтересів, але й ті упередження проти українства, проти яких з достойним подиву пожертвованням, коби тільки не дурно, змагаються на численних фронтах українські вояки і мужики. Попри звичайні інформаційні елєментарії, ви найдете там ряд шедеврів ґрандіозної політичної інтриґи і шантажу, майстерно побудованного на цинічній ложі, так що вистарчило нераз доторкнутися такого будинку, аби його цілком завалити. Доси до праці над деструкцією цеї будівлі калюмніяторської пропаґанди не добралася українська рука.

Те саме, що про справу української пропаґанди, приходиться сказати й про саму елєментарну, підставову справу екзактної інформації, передавання і ширення в світі відомостей про події на Україні і передавання відомостей з закордону на Україну, без чого загалом неможлива ніяка пропаґандистична діяльність, без чого спеціяльно дипльомат, як риба без води. Створення одноцільного інформаційного апарату для всеї Европи і Америки, це найбільш елєментарна потреба нашої політики, а й сам по собі він могутній політичний фактор, коли спочиває в руках компетентних людей, які вміють добувати і зручно оперувати відомостями, створюючи тим субстрат щоденої політики. Хоч я сам противник т. зв. двох Україн і двох українських закордонних заступництв в Відні чи в Парижі, з їх окремими бюрами, пашпортами і печатками, то всеж таки правді треба виставити свідоцтво, що одиноке, хоч і зовсім недостаточне, що в тім напрямі доси зроблено, зроблено власне дякуючи заходам Зах. Української Республіки з її віденським бюром.

В такім сумнім стані находиться справа нашої публіцистичної і інформаційної пропаґанди, що до якої інтензивністю і успішностю своєї діяльности завстидали нас які небудь дрібні Литовці.

Про значіння пропаґанди нашої справи нема що більше розводитися. В дійсности така література і інформація, яка для політики инших народів є тільки помічним засобом, для нас самих, серед пітьми іґноранції світа про нашу справу, вона являється самою цілею, вона серед даних обставин є для нас і для наших політиків і дипльоматів, для яких нема можности вести нормальну заграничну політику, — сурогатом загранічної політики. Не є це цілком річ припадкова або неприродна, що наші т. зв. дипльоматичні місії з неволі річи — щоб не сидіти з заложеними руками та відчуваючи з власного досвіду круг себе брак абсолютної поінформованости про справу, яку заступають, перемінюються фактично в орґани самої примітивної, а через те мало корисної інформації. І хоч зрештою з признанням треба віднестися до того рода заходів деяких голов наших місій, то з другої сторони не треба закривати очей на те, що добра воля ляіків і дилетантів не в силі відповісти саме завданню, може й непристойному їх високому званню і невідповідаючому їх змозі.

Сконстатувавши цей сумний стан на сім природнім полі діяльности журналіста, приходиться остаточно зголоситися до слова йому самому. Я кинув власне фразу про публіцистику і інформацію, як про суроґат української політики за кордоном. Коли дійсно так вже велике значіння цеї праці, то питаю: де за той час, за час дорогих трьох чвертей року сидів український журналіст? Бо-ж коли ми, не маючи фаховців-дипломатів, були приневолені посилати в світ людей нефахових, навіть нераз людей, які з політикою загалом ніколи не мали нічого спільного, то на кождий спосіб не можна сказати, щоби на Україні не було й фахових журналістів. Де-ж, питаю, були досі і де є ті журналісти? Я позволю собі пригадати тільки от такі два-три факти: в місяцю січні виїхала з Київа немов до Парижа окрема т. зв. журналістична секція і друга т. зв. інформаційна комісія при парижській місії, і в тому-ж місяці виїхало з Київа немов то до Льондону т. зв. інформаційне бюро української місії в Льондоні. Я не входжу в причини, про які прийдеться що колись ширше говорити, але сконстатую тільки цю сумну прояву, ще ні одній з тих трьох інституцій не судилося доїхати на місце призначення, а їх членів, між ними добрий десяток солідних журналістів, яких революційний український уряд виправив із завданням нести високо прапор української справи, дякуючи норовам бюрократичної самоволі, збудженим серед новоспечених адептів української дипломатії, відправлено по дорозі, як непотрібний баляст, на поталу судьбі, на гайнування часу в той час — коли горить хата.

Я вмисне спинився довше над тим питанням, яке стоїть перед українським публіцистом за кордоном, над справою інформації і пропаґанди серед чужого світа. Це-ж було те головне завдання, задля якого їхали ми за кордон в ролі мабуть непідходячій до звання незалежного журналіста, як члена офіціяльних місій. З того часу відносини в дечім змінилися, а власне остільки, що завдання українського журналіста за кордоном не то що не звузилося, але радше поширшало. Коли ми виїздили з Київа, розвиток справ йшов здавалося на деякий час до того, що от-от настануть нормальні відносини, що трудна тоді справа комунікації з краєм скоро упроститься, що всі ми, що виїхали з ріжнородними дорученнями за границю, зможемо бути в постійнім звязку чи то з урядом чи з иншими установами, які нас висилали, що одержуватимемо з краю наші часописі і телеграфічні відомости про те, що діється на Україні, — одним словом, що будемо au courant подій і настроїв в краю, а наша діяльність буде оставати під контролем нашого громадянства.

Не так склалося, як здавалося. Не тільки з вини важних подій на Україні, але і з вини переворотів в сусідніх краях нам прийшлося на довгі часи бути відрізаними від кождочасного українського центру. Позбавлені хоч-би тільки скупих відомостей про події в краю, ми опинилися в становищі блукаючих в темряві. Ми всі відрізані від краю коли не попадали в зневіру, то ходили з нашою орієнтацією на потемки, а наслідок того був такий, що з окрема й політична орієнтація наших політичних заступництв по всіляких державах Европи стала затемнюватися. Ми були свідками того, що орієнтація тих наших заступництв пішла врозтіч, а деякі навіть скривили з тої лінії, по якій твердо велів їм йти їх уряд, що висилав їх заступати інтереси і саму ідею незалежної української держави.

Серед таких нездорових обставин виявилася вся шкідливість недостачі контрольного орґану української політичної думки серед кругів української еміґрації, яким є преса. Годиться піднести з признанням, що ідея створення такого орґану вийшла з кругів приватних і то власне з кругів журналістичних. Річ знаменна, що як раз кружок журналістів був тим, що зрозумів пекучу потребу часу і по своїм силам їй і зарадив. Повстав у Відні український журнал, редаґований і видаваний журналістами. Вслід за ним пішло створення другого українського орґану на еміґрації тут-же у Відні. Мені ніяке діло здаватися в оцінку редакційної вартости тих орґанів і їх провідної політичної думки. Я хочу піднести тільки цю корисну прояву, що в тих орґанах стикаються з собою часто відмінні погляди, що український читач за кордоном має перед собою хоч і неповну відбитку українського життя; хто не знає европейських мов, дізнається відти й про події в світі і одержує загальну можність творити собі погляд про справи, про які не тільки звичайний читач, але й український політик переставав поволі мати який небудь погляд.

Та значіння української преси за кордоном на тім не вичерпується. В цей час ненормальних обставин і більшого як коли значіння поінформованости українських кругів на самій Україні про хід европейських подій і становище чужих політичних чинників до української справи, коли нема можности для змізернілої преси на самій Україні удержувати в Европі своїх кореспондентів, українська часопись за кордоном набирає на час аж до привернення нормальних відносин окремого значіння й для самої України. Вона повинна бути духовним лучником України з тою Европою, з якою ми шукаємо звязків, а також інформатором українського громадянства про життя, діяльність і успіхи тих численних кругів української інтеліґенції за кордоном, на яку Україна покладає стільки надій і на якій тяжить стільки одвічальности.

Підклуючись українською пресою за кордоном, ми повинні не спускати з очей дальшого важного завдання, а власне піклуватися справою української преси на зайнятих українських територіях, з окрема на занедбаній від віків Угорській Україні, завдання, яке вже задля комунікаційних трудностей може бути допильноване тільки Українцями-еміґрантами.

Гадка — оснувати товариство українських журналістів і письменників не нова, вона здавна ворушила уми українських робітників пера як на колись російській, тепер державній Україні так і в Галичині. Коли вона зачинає реалізуватися як раз тепер, як раз на еміґрації, то єсть до того окремі причини, на яких я власне спинявся. Сумні досвіди, пороблені українськими журналістами за кордоном, мають свою головну причину власне в браку зорганізованости. Це непошановання до робітників пера і їх праці, яке виявилося на еміґрації, не було б ніколи мало місця, як би істнувала відповідна професійна орґанізація.

Така орґанізація покликана до того, щоби бути оборонцем престижу преси і незалежности її робітників. Вже сам факт, що станова, професійна орґанізація в силі уділити своїм членам вищого степени незалежности, як його може осягнути індівідуум у тяжкій боротьбі за істнування, має велике уздоровляюче значіння. Орґанізація повинна дати своїм членам моральну опору, яка позволяє індівідууму остати самим собою, яка повинна вже молодого ідеаліста, що йому шляхотні пориви втискають перо в руку, охоронити від тих небезпек, від тих сітей, що закидає на нього праця пером, як жерело щоденного заробітку — молох преса. Незалежність преси доконечна, коли преса має бути дійсно відбиткою життя і змагань нації. На Україні, яка находиться на дорозі до осягнення ідеалу незалежности, значіння незалежної преси ще важнійще. Вона повинна бути сторожем чистоти змагань нації, як голос сумління нації.

З круга українських журналістів за кордоном вийшла гадка покликати до життя орґанізацію українських журналістів і письменників. Щоби оминути можливі непорозуміння, я бажав би додати до цього от що: орґанізуючись за кордоном, ми зовсім не маємо претензій до того, щоби наша орґанізація була представницею українського журналістичного та письменницького світа взагалі. Таке ґенеральне товариство може істнувати тільки на самій Україні. Орґанізуючись в товариство тут на еміґрації, ми попри бажання запобігти рядові актуальних потреб, хочемо, користаючись власне побутом за кордоном, серед змоги студіовання чужих взірців — дати зразок майбутьної загальної української орґанізації робітників пера, підготовити до неї ґрунт, створити під неї підвалини. Ми хочемо зайнятись простудійованням пресового законодавства західних країв і те, що найдемо тут найкращого, перещіпити на український ґрунт; хочемо вернути до краю з готовим пресовим законопроєктом; хочемо пізнати способи оборони перед експльоатацією духової власности авторів видавцями-підприємцями; хочемо пізнати всякі форми професійних орґанізацій робітників пера ля обезпечення безробітних і немічних і їх вдів та сиріт та найкраще з тих форм перещіпити на Україну, щоби забезпеченням життя спинити втечу найкращих сил від журналістичної і письменницької праці; хочемо прослідити найновіші здобутки редакційної техніки і пристосувать їх до української преси в краю. Коли нам наше діло вдасться, коли ми зможемо виказатися позитивними успіхами, ми певні, що наше товариство після нашого повороту до краю буде признане й загалом українського журналістичного і письменницького світа.

Перед нами стоїть велике і вдячне завдання. Перед нами ряд важних завдань. Але я під кінець позволю собі все таки ще раз вказати на це найбільш актуальне з них, а власне: в часі, коли на боєвих фронтах в краю проливають кров наші герої меча, нам припала участь бути тими героями пера, що на европейськім фронті наших змагань до державної незалежности мають проливати — чорнило. Діло, звичайне, не геройське. Для журналіста праця це спорт, але я бачу в соліднім і зручнім управлюванню цього спорту найважнійше із завдань, які давно просяться та чогось ніяк не можуть ступити на чергу дня.

[Воля, 27.09.1919]