На київському Подолі, на хіднику вулиці Ярославської неподалік рогу з вулицею Костянтинівською, в автомобілі без правої задньої шибки, заклеєної кількома шарами поліетилену та клейкої стрічки, мешкає певний европейський громадянин. Судячи з реєстраційного номера, цей пан є підданим іспанської корони і, за чутками, докотився до такого життя через нефортунні любовні стосунки з певною українкою, внаслідок яких і опинився на київській вулиці.
Подробиць я не знаю, свічки не тримав і, сказати б, за що купив, за те і продаю. Зрештою, я ніколи його не бачив, хоч через свою хворобливу допитливість постійно зазираю у непроглядні тоновані вікна, сподіваючись помітити бодай крихту побутового життя цього іспанського неборака. Але мені ніколи не вдається вихопити бодай якийсь маленький факт його існування: пластикову тарілку, картатий коц чи торбу з картоплею. Тож, можливо, все це неправда і жодного іспанця там немає. А є чутка, вигадка, привид, фантом. Насправді ж це просто покинута напризволяще негодяща "євробляха", яка одного разу комусь не завелась і не зрушила з місця.
Однак я зловив себе на тому, що чомусь у знедоленого іспанця посеред Києва хочеться вірити. Не тому, що я невиліковно налаштований на дешеву літературщину і бажаю цьому незнаному чоловікові душевних страждань, а через почуття справедливості та рівноваги. Бо уявити собі знедоленого українця в старій машині посеред Праги, Варшави, Турина, Мадрида чи Барселони, викинутого з роботи і позбавленого засобів до існування, я здатен завиграшки. І жодних тобі любовних історій з дуеньями – суцільна проза життя. Та що там уявити – я їх бачив на власні очі й чув про українську недолю в Европі море історій. Наприклад, я знаю хлопця, який пішки пройшов з Порту до Неаполя. Натомість образ іспанця, який невідомо на що чекає посеред Києва напередодні жовтневих нічних заморозків, вибивається з усіх стереотипів і схем. Його там не мало бути за всіма законами цього світу.
Він мусив би кудись звернутися по допомогу, але не звертається, хоча просто поруч, за кілька вулиць, амбасада його королівства. Він міг би знайти притулок по римо-католицькій лінії, але про його релігійність і спроможність домовитися з харитативними церковними організаціями мені нічого не відомо. Він міг би вже тисячі разів зв'язатися з родичами або друзями, які могли би його звідси витягнути, але я не знаю, чи має він родичів і надійних друзів. Він міг би щось четверте – наприклад, відремонтувати свій старий "опель", заробити або позичити гроші на бензин, перетнути український кордон у Мостиськах і рушити на береги Ґвадалквівіру якісними європейськими трасами – але цього не робить. Невідомо, які в нього погляди – ліві, консервативні чи помірковані. Невідомо, що в його анамнезі. Можливо, він збіднілий ідальґо з відомого аристократичного роду, для якого краще не повертатися зганьбленим. Можливо, він і в Іспанії був перекотиполем без роду-племені. Можливо все.
Щось тримає його тут, просто навпроти вічно смердючої сміттярки біля безнадійної напівруїни старого Подолу, де вечорами бігають вгодовані щурі завбільшки з піврічну таксу, а їхні власники тільки й ждуть, поки вона зруйнується дощенту, аби нарешті побудувати на її місці п'ятиповерховий офісний центр.
Одне слово, цей іспанець на щось чекає: чи на зміну сердечної децизії суворої української дуеньї, чи просто на тлі нещасного кохання переживає глибоку кризу особистості й від того не годен поворухнути пальцем, чи остаточно зламався, здався і морально готовий опуститися на самісіньке дно чи… І тут, мені здається, я натрапив на пояснення, яке мене самого і задовольнило б, і втішило. Ба більше, я навіть погодився б і на існування цього чоловіка, і на його нещасливу любовну історію, і на його незагоєну душевну рану, і на його принципову неспроможність чи небажання змінити своє становище.
Якби…
Якби йому тут просто подобалося. Якби йому без знання місцевих мов моглося купувати хліб, кефір і дешеве пиво в сусідньому мінімаркеті. Якби його ніхто не ображав і не упосліджував на темних вулицях. Якби його не пресувала поліція й не обкрадали місцеві злидні та безхатьки. Якби він просто діставав задоволення від перебування тут, серед цих дивних людей, які переходять вулиці на червоне світло і не часто усміхаються одне одному.
Зрештою, досить стерпне існування в таких скрутних обставинах – уже достатній чинник для того, аби просто захотіти осісти тут. Подалі від набридливої батьківщини з її нудними сієстами. Подалі від одноманітної роботи, на яку треба ходити, щоб оплачувати чималі рахунки. Подалі від кредиторів і розмаїтих видів соціяльної відповідальності. Подалі від розміреності та лімітованості европейського життя. Подалі від гонитви за грішми, умовностями, успіхом, респектабельністю. Натомість тут ніхто тебе не знає, ти ні в кого не мусиш питати дозволу, ти належиш собі, весь день твій і тільки твій. І так само ніч – тільки твоя.
Ти можеш засинати, коли хочеш, і не прокидатися о сьомій ранку. Ти можеш вільно пересуватися. Тебе ніхто не обмежує і ніхто не капає на мозок. Хочеш – пішов на Сагайдачного чи набережну погрітися на сонці; хочеш – прогулявся на Боричів Тік і сидиш на траві, спостерігаючи за рухом фунікулера, аж поки не набридне; хочеш – перейшов через Андріївський узвіз на Алею художників, а там – цілий світ: дерев'яні палуби, зручні лавки, опале листя, цукрова вата і Святий Володимир з хрестом. Там – цілуються закохані пари, тут – висять прекрасні пейзажі невизнаних митців, там – місто-привид Воздвиженка, де можна, безжурно блукаючи, підглядати за фотосесіями юних дівчат-інстаґрамниць і вдавати, що перебуваєш одразу в кількох європейських містах, тут – безплатний конкурс хорових колективів, організований на муніципальні кошти до дня міста, чи виступ театру пантоміми просто неба, там – аромати з ресторану "Канапа", якими можна насититися. І всюди – хвилі й вібрації вседоступної української еротики, цієї намацальної la grande bellezza, її найвища концентрація у світі, яка належить тобі вся – без останку.
Ти один на іншому кінці континенту. І тобі не найгірше, як не найгірше всім іншим людям навколо. Бо є життя і воно триває. А зима ще дуже далеко.