Так склалося, що на тлі російської війни проти України одразу ж у двох іпостасях фігурує Афганістан – центральноазійська країна, з одного боку, досить далека, аби не викликати нині інтенсивних емоцій у контексті наших сьогоднішніх драматичних переживань, а з іншого – досить близька і знакова, аби ми дозволили собі нею знехтувати.
Афганістан – це символ одразу кількох поразок і невміння будь-яких сторонніх сил дати собі раду з відверто суперечливим і погано вивченим культурно-політичним і родоплемінним утворенням.
Історія останніх понад сорока років показала, що обламані об цю дивну країну зуби мало чого навчили сильних цього світу. Афганістан витримав майже десятирічну інвазію так званого «обмеженого континґенту совєтських військ» (1979–1989), завершення якої, по суті, увінчало собою розпад «найбільшої геополітичної катастрофи» всіх часів і народів – Союзу ССР. А торік пережив великий ренесанс талібів – найконсервативнішого ісламістського руху, що нарешті явив західному світові всю марність спроб штучно запустити модернізаційні процеси в умовах феодального суспільства і мало не тотального релігійного обскурантизму.
Насправді ж в обох випадках підтвердилися старі принципи: неможливо перемогти й підкорити ворога, якого ти не знаєш, не розумієш, а головне – не відчуваєш; неможливо перемогти ворога, якщо сам не усвідомлюєш до кінця, навіщо тобі його поразка і що ти робитимеш із ним після перемоги; і, нарешті, неможливо нав’язати підкорюваній країні цінності, яких вона не поділяє ні en masse, ні на рівні своїх політичних еліт – якщо, звісно, коректно застосовувати до ватажків талібів такий ризиковний термін, як «еліта» (в чому особисто я маю сумнів). І не тому, що я потрапив у полон чергового «орієнталізму», а навпаки – тому, що саме Афганістан своїм існуванням довів неспроможність й історичну слабкість будь-яких «орієнталістських» підходів на «великій шахівниці».
Річ тут не у принциповій культурно-політичній «вищості» одних і, відповідно, «недорозвиненості» інших, а в тому, що ця «вищість» помилково приписує собі здатність вільно редаґувати незбагненне на свій копил і організувати його за своїми правилами та принципами.
«Вищість» совєтської культури над моджахедами у вісімдесяті роки полягала в соціялізмі: от, мовляв, існує універсальний метод розбудови держави та суспільства, який здатен нівелювати закладені історією та культурою суперечності та скасувати всі «забобони», формуючи підмурки невмолимого поступу совєтського зразка з неодмінним святом тріумфу найпрогресивнішого ладу. «Вищість» західної (здебільшого американської) культури над талібами полягала в демократії: якщо «забобонному» суспільству показати процедури демократичного волевиявлення, намалювати яскраві вивіски на щойно створених інституціях і передати сучасну зброю, воно неодмінно переможе темряву в самому собі і навколо, а отже обов’язково явить світові ще одне диво перемоги демократії та свободи над автократією і поневоленням особистости.
Жодна з цих уявних «вищостей» не змінила головного: навіть наочно демонструючи цивілізаційну, культурну, інституційну і технологічну принадність своєї моделі, неможливо вигадати традиції демократії й усунути формовані століттями суперечності, а отже неможливо зробити те, що закладено в кожній іноземній інвазії – пересадити на чужий піщаний ґрунт своє уявлення про сенс існування і людського щастя.
Афганістан можна було би назвати найнещаснішою країною у світі, якби ми точно знали, що афганське уявлення про щастя і нещастя збігається з нашим. Також кортить говорити про цю країну в термінах «жертви» геополітичних обставин, якби ми точно знали, що в Афганістані хтось мислить термінами геополітики чи прораховує наперед якісь політичні стратегії. Ми могли би з повним правом сказати, що позбавленій суб’єктности країні неодмінно на роду написано потерпати і страждати, якби ми точно знали, як уявляють власну евентуальну суб’єктність афганці та в якому контексті розглядають свої страждання останніх часів.
Афганістан – terra incognita, у контакті з якою руйнуються імперії та зазнають краху геополітичні доктрини. Ця країна самим своїм існуванням мінімум двічі за останні сорок років рятувала країни нашого реґіону. Якби Брєжнєв тоді, 1979 року, не ввів совєтські війська до Афганістану, йому могло би вистачити таланту й розуму ввести їх 1981 року до Польщі, як ще якихось 13 років перед тим він це зробив із Чехословаччиною. І невідомо, як би тоді руйнувався Берлінський мур і звільнялися від комунізму країни «східного блоку». Якби торік Байден не зазнав карколомної поразки в Афганістані, то не став би з такою пристрастю й безоглядністю допомагати нині Україні. Про це не сказав у нас лише ледачий.
Тому в якомусь сенсі перипетії цієї країни в зіткненні зі зовнішнім світом часто дають шанс іншим народам. 15 тисяч загиблих совєтських солдатів у далекому Афгані за дев’ять з гаком років, які призвели до краху Совєтський Союз, – і майже вдвічі більша від цієї цифри кількість загиблих російських солдатів в Україні за неповні три місяці свідчать теж про те, що Росія початку третьої декади ХХІ століття перебуває у значно гіршому стані свідомости, ніж присмерковий СССР, керований верхівкою геронтів, що 1985 року вирішила врятувати систему, обравши молодшого від себе Ґорбачова.
Тому Афганістан також є для нас теж одиницею виміру «температурного» режиму імперії, яка за останні 82 дні війни пережила фактично дві поразки в афганській війні за кількістю різноманітних втрат, але ще до кінця не усвідомила, наскільки заавансованими й невиліковними є хвороби «втечі від свободи» і «потягу до смерті». Бо, повторюю, неможливо перемогти ворога, якого не знаєш, не розумієш і, головне, не відчуваєш. Неможливо просто оголосити власну імперську ідентичність головною цінністю і не припинити після цього свого існування.
Мені на все життя запам’ятався фрагмент інтерв’ю якогось совєтського офіцера, здається, газеті «Комсомольская правда» наприкінці 1980-х, коли вже на повну силу віяв «вітер змін». Десь на своєму черговому бойовому завданні він помітив на великому камені ящірку, яка заклякла в нерухомості, повернувши голову праворуч і всією своєю істотою демонструючи повну байдужість до всього, що відбувається тут і тепер, – до вибухів, криків, вогню і нищення. Ящірка просто собі сиділа на камені. І яким було здивування цього офіцера, коли через місяць на тому ж таки місці він застав ту ж таки ящірку в тій самій позі. Ось, мовляв, який він незбагненний, цей Афганістан, цей далекий, спекотний Схід. Навіщо, мовляв, ми прийшли в цю нерухому і жахну моторош? – читалося між рядками. Хоча набагато серйозніше і посутніше питання для цього й усіх наступних російських офіцерів зовсім інше: куди та якими ви всі після цього повернетеся? Афганістан дав свою відповідь російському солдатові. Й Україна обов’язково дасть. Інша річ, що він, як завжди, нічого не почує і не зрозуміє. Просто тому, що цинкова труна погано пропускає звуки. Вже не кажучи про поліетилен.
16.05.2022