У ювілейний, 150-ий рік від дня народження Івана Труша дім художника знову відчинив свої двері для відвідувачів після приблизно річних зовнішніх та внутрішніх ремонтних робіт.
Перше, що спадало на думку від побаченого: «Євроремонт у Труша», але одразу ж виникала осторога, що враження, охарактеризоване таким чином, можуть неправильно зрозуміти. Особливо — працівники Художньо-меморіального музею Івана Труша, урочисте відкриття оновленої експозиції якого відбулось днями на затишній вулиці, що носить тепер ім’я українського імпресіоніста і, ця подія безумовно є радісною та оптимістичною з проекції майбутнього.
Тепер музейна експозиція, сформована у хронологічному порядку, налічує удвічі більше творів (100 експонатів). Додались до неї й особисті речі художника, а також мультимедійний екран, який подає інформацію наразі лише в україномовній версії. До слова, текстовий супровід експозиції також подано тільки українською і лише підписи до картин мають англомовний переклад.
Нове освітлення та колір стін додають затишку віллі та акцентують на живописних полотнах, чудово їх обрамлюють. В ательє художника на другому поверсі (на першому мешкала родина) працівникам вдалося реставрувати та зберегти в автентичному вигляді величезне вікно. Тут живопис Івана Труша експонується за тематичним поділом, у якому, зокрема, представлені цикли «Подорожі Кримом», «Наше життя», «Подорожі Єгиптом і Палестиною», а окрема стіна (якраз за кріслом-гойдалкою) присвячена циклу «Про самоту», втіленням якої стає самотня сосна — дерево, любов до якого митець проніс крізь усе життя.
«...Замилування до сосен як до малярського мотиву походить з часу мого хлоп’ячого побуту на селі, але вже не у Висоцьку, а в сусіднім Ражневі, де жили мої свояки. Туди вабили мене старі соснові ліси і зруби…», — згадував Іван Труш в автобіографічному нарисі 1940-го року. Саме ці дерева, цілком ймовірно, привели його в незаселену на той час околицю Львова, яка тоді називалась Францівкою, аби в 1910 році одним з перших починати зводити власний дім на колишній вулиці Обводовій, не знаючи, що колись вона буде носити його ім'я.
Генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан на урочистому відкритті оновленої та, варто констатувати — в міру осучасненої експозиції (виглядає динамічніше, хоча звучали голоси, що попсовіше), пожартував, що вілла родини Труша ніколи не була в такому стані, як зараз, навіть за життя митця.
Очевидно, що на початку ХХ століття використовували інші матеріали, але ця камерна будівля відзначалась вишуканістю та славилась своїм розкішним садом. У цьому представник української версії імпресіонізму Іван Труш також мав спільність з французьким живописцем Клодом Моне, якого вважають одним із засновників імпресіонізму. Клод Моне теж створив неймовірний сад біля дому в Живерні, який вважав своїм найгеніальнішим творінням й часто мав його за тематичний об’єкт для малярських пленерів. Відмінність лише в тому, що й сьогодні з квітня по жовтень не переривається вервечка туристів у флористичний рай Моне і є можливість придбати квиток окремо туди, чи поєднати пленерну екскурсію з відвідинами дому-музею.
Будинок Івана Труша, який, як кажуть, вважав себе реалістом, а не імпресіоністом, до сьогодні здебільшого зберіг свій первісний вигляд. Лише з'явилася двоповерхова веранда на місці одноповерхової. Ця вілла, ідею якої для художника втілив архітектор Олександр Лушпинський, є двоповерховою, з сутеренами та горищем, наближеною до квадрата. Запроектована у стилі пізньої сецесії. В оформленні дерев'яної веранди використано стилізовані мотиви народного мистецтва.
Будинок завжди привертав увагу вже згадуваним велетенським вікном майстерні. Відчувається, що була вона найважливішим приміщенням для митця у цій будівлі. Розкішний сад же був не лише джерелом натхнення, моделькою для художника, а й місцем зустрічей та розваг родини та приятелів. Відомо, що в його глибині, за деревами та квітами ховалась гойдалка для дітей. Збереглося чимало матеріалів, спогадів щодо вигляду цієї квітучої оази, реалізм якої можна було писати лише з імпресіоністським присмаком, тому нескладно буде відтворити вигляд саду, і це, безсумнівно, стане вишуканою перлинкою і привабою для більшої кількості відвідувачів.
Власне, що слова про «євроремонт» не покликані були нести негативної конотації, бо це є позитивним кроком, як і деяке осучаснення експозиції. Її перевантаження, яке може впадати в око декому з відвідувачів, є оправданим. І, навіть, якщо попсовість присутня, то в такі тепер часи ми живемо, панове!
Річ тільки в тому, чи стане це відправною точкою початку якісних змін у рекламі (напевно, оголошень у трамваї за маршрутом №2 недостатньо), поштовхом до творення живої території, а не лише місця пам’яті. Дуже важливо відновити сад, правильно це подати, знайти власний підхід для потенційного відвідувача. Зрештою, створити англомовну інформацію для туристів. Нехай там як, а потенціал стати львівським Живерні таки є, бо ж не лише тарелями з їжею на Ринку можна бути цікавими. А мета — познайомити, заприязнити з Іваном Трушем у місці, де безсумнівно відчувається його дух, варта вигадливих PR-ходів, сміливих кроків, відкритості назустріч гостям. Тому хочеться побажати успіху й нагадати адресу: вулиця Труша, 28 (кінцева «двійки» в протилежний бік від Пасічної). А прикладів для запозичення досвіду можна знайти і у нашому місті, як от у Домі Франка, який робить поступи у віднайденні питомої стежки до свого відвідувача.
Фото: Анастасія Канарська
17.09.2019