Для сучасного соціально-політичного контексту Я – це вже минуле. Ба, не лише я і моє покоління, світоглядні підвалини якого закладені ще у прадавніх 60-х минулого – остаточно минулого – століття. Я не нарікаю. Моє покоління в усьому світі ще існує, і воно ще досі наповнене натхненними 60-и: мутаційними змінами культури, спричиненими рухом гіппі і рок-джаз-музикою, зростанням хвилі споживацтва і холодної війни, революцією студентства і окупацією Чехо-Словаччини 1968 року, експансією джинсів, кіномистецтва і французького постмодерну, першими успіхами глобалізації, комп’ютеризації та олюднення Місяця (1969 рік), врешті-решт, формуванням дисидентського руху в СРСР, який через якихось 25 років розвалився внаслідок усіх названих і ще досі не ідентифікованих цивілізаційних трансформацій. Я не нарікаю і тому, що приходить час порозумітися з необхідністю відступу у минуле. Бастіони сучасності опанувало зовсім інше покоління, і такою є абсолютна неухильність еволюції культури. Тепер вже можна за цією еволюцією спостерігати і, хіба що, порівнювати її пертурбації з минулими, не менш і не більш драматичними, ніж нинішня, що ми називаємо Історією. (Може тому люди старшого покоління так схильні перечитувати історичну літературу). Можна дискутувати в колах свого вікового середовища або з молодшими поколіннями про сенс і призначення Історії, вважаючи молодих «зеленими і недосвідченими», а себе – обтяженими власним мудрим досвідом і свідченнями наймудріших із усіх минулих епох, іронічно усміхаючись щодо ілюзорного соціального романтизму молодших генерацій, до яких ми себе причисляли ще зовсім недавно (і про що встигли забути). Можна також прийняти позицію пасивнішого стилю життя – просто споглядати і не робити нічого: не порівнювати, не аналізувати, не переживати і дискутувати, знаючи, що все тече, але нічого насправді не міняється.
Можна всіляко. Але факт залишатиметься фактом: нові часи вимагають нових людей з відповідними до вимог цього часу світоглядними позиціями. А якщо пощастить – то і з новою філософією. Її наразі людство не сформувало, а тому воно в розпачі, який виміщає на економіку та культуру, називаючи це кризою.
На такого роду думках я впіймав себе з початком нового політичного сезону, точніше – нової політичної п’ятирічки в Україні, що стартувала з вересня. Я подумав: адже це Україна, як мені прогнозувалось ще у попередніх статтях, вкотре довела усьому світові, що ми можемо бути лідерами у новітніх соціо-політичних процесах, які здивують усіх і котрі стануть предметом несвідомого мавпування у різних кутках планети. Адже це не будь-де, а в Україні нова влада опанувала політичний Олімп так «простодушно», як нікому деінде і не мріялось. Ба більше: це ж в Україні ми маємо наймолодший у світі уряд, середнім віком 35, плюс-мінус, років. Моє покоління не має жодної горизонтальної дотичності ні до команди Президента, ні до уряду. Не існує перевірених попереднім досвідом і гарантованих нинішніми стосунками способів зупинити явну несправедливість, яка з людської сцени нікуди не зникла і не зникне ніколи. Ламаються усі звичні способи соціального «гомеостазу» задля апробації нових його форм. Це чудово, і цього моє покоління завжди хотіло, ще з далеких 60-х. Але це моє покоління нова політична генерація сучасної України, так би мовити, «скопом», без вникання у нюанси, віднесла до соціально-культурного «нафталіну», який у модерному світі вже навіть не використовують за своїм, нехай скромним, та все ж призначенням. Можливо, думав я собі, і ми такими були у своїх 60-х. А можливо – ще радикальнішими?! І, як виявилося, наші тодішні відчуття до повоєнного покоління були не такими вже й хибними, бо тодішній світ таки розвернувся у бік наших, гіппових чи дисидентських, уявлень. То чи варто нам тепер нарікати, якщо ми самі приколювались як могли з комуністичного нафталіну і старого повоєнного соціально-політичного впорядкування світу?
Однак після усіх цих «об’єктивних» роздумів, якими так чи інакше нічого не зміниш та які слугують передусім для сякого-такого самозаспокоєння (мовляв, якою би прикрою не виглядала реальність, вона усе ж неухильна і необхідна), з'явився ще один неочікуваний аспект, без якого цілісна картина сучасного соціально-політичного та культурального ландшафту України ніяк не складалась.
«Як же так? – подумалось мені. – Якщо насправді у нашій країні на владну вершину зійшла команда молодих політичних «скалолазів», які зуміли «зробити всіх», здавалось би, досвідчених, а насправді – втомлених Сонцем і славою старих альпіністів, які заплутались у тісно сплетених зв’язках і стосунках, то що побачать вони, молоді і прикольні, оглядаючись навколо із опанованої вершини? А побачать вони, швидше за все, що сусідні вершини – пусті, а під ними спокійно пригріваються у променях вечірнього сонця все ті ж старі політичні табори, яких вони, «зелені» та оптимістичні, так легко «зробили». Там, на опанованій вершині, їм залишається вести бесіду і думати про подальші перспективи опанування інших вершин, а головне, про тривале перебування на вже завойованій висоті, – лише між собою. Бо всі інші, по усі чотири сторони світу – від Китаю до Америки, від Європи до Африки, словом, усі, з ким доводиться вести переговори про подальшу підтримку їхнього застабілізованого перебування на вершині, виявляється, є тими старими, яких молоді та зелені у політиці оптимісти ще недавно і вже не раз «зробили». Навіть французька команда політичних альпіністів, з умовно молодим провідником на чолі, виявилась насправді нафталіновою, з уявленнями про свою роль у світі, та і про самий світ, гідними часів Антанти столітньої давності».
Отож, цей другий аспект ситуації, породженої у світі та для світу в Україні, поставив передо мною просте питання: чи є шанси у такого молодого владного покоління, до того ж зеленого (у сенсі досвіду), а відтак і наївного у своїх радикальних уявленнях про політично-культуральні трансформації, чи є шанс у нього порозумітися на світоглядному рівні зі старою політичною елітою решти країн світу? Адже світовий політикум ще досі живе в тенетах 20-го століття, а може, навіть і двох попередніх століть. Може, темпи і характер процесів в Україні надто швидкі та надто неочікувані для традиційно консервативного, прагматично орієнтованого і економічно закабаленого неповороткого світового політикуму? Може, легше та простіше порозумітися з Росією, наприклад, чи конкурувати з Китаєм, або колотитися між собою в Європі, або думати про нові форми старого колоніалізму в Африці, ніж визнати, що Україна вже понад 15 років (бо ще з часу Помаранчевого Майдану) натякає на необхідність нового геополітичного протоколу? Якщо такі думки мають в собі хоча б мінімальну слушність, то наступний висновок напрошується сам собою: Або нова, молода і політично ще зелена генерація політиків України сформулює адекватну суспільно-філософську позицію і знайде сили її реалізовувати, або доведеться зійти з вершини до таборів старих політиків під нею, аби не загинути в ізоляції.
Мій досвід, почерпнутий із молодих, прикольних 60-х, однозначного прогнозу в собі не містить, та і не може містити. На жаль. Бо…
10.09.2019