«Фашизм» нє прайдьот!

72 роки тому нападом Третього Рейху на СРСР почався черговий – радянсько-німецький – етап Другої світової війни. 

На попередньому етапі (1939-1941) страждань і поневірянь зазнало населення Західної України: українці, поляки, євреї. Тепер для них почався другий акт трагедії, натомість для населення давно советизованої зазбручанської України – перший, але направду жахливий.

Втрати України впродовж 4 років радянсько-німецької війни склали 40-44% загальних втрат СРСР, а з 41,7 мільйона людей, які мешкали до війни в УРСР, на 1945 рік залишилось лише 27,4 мільйони.

Зрозуміло, що такі події надовго (якщо не навічно) закарбовуються в народній пам’яті. І все ж: хіба можна стверджувати, що війна для українців закінчилась 8 травня 1945-го, коли фельдмаршал Кейтель підписав акт капітуляції Німеччини, чи 14 квітня 1960-го, коли відгримів останній бій українських підпільників з КГБ-істами? Друга світова війна й досі, мов привид, височіє над українською сучасністю, і – парадокс! – її вплив з роками чимраз дужчає.

Розглянемо, яку роль в українській політиці відіграють ті далекі події й чому політикам так зручно до них вкотре і вкотре повертатися.

По-перше, Друга світова війна – це потужний чинник легітимації політичних режимів на теренах колишнього СРСР. В умовах нівеляції старих радянських цінностей, корупції та зубожіння; в умовах, коли суспільства загубили базові орієнтири свого розвитку, а кожен індивід мусить шукати власних шляхів, щоби вижити, саме подвиги солдатів Другої світової досі вселяють справжні почуття – гордість, славу та тріумф перемоги. Коли сучасність здається жалюгідною, а майбутнє – непевним, тільки минуле надає екзистенційну опору існуванню. Думка про те, що «ми були великими, ми перемогли» гріє серця мільйонів росіян, білорусів і українців, які животіють на мізерну зарплату та потерпають від щоденного чиновницького свавілля. В республіках колишнього СРСР (зокрема, в Україні) влада всіляко намагається ототожнити себе з тими, хто тоді боровся «з фашизмом», адже у такий спосіб неначе продовжує їхню справу та стає на варті справжніх, непідроблених цінностей. При цьому, як правило, ігнорується той факт, що «переможені» нації живуть набагато краще за нації-«переможців», а відповідальність за це несуть ті, хто нині на трибунах приймає паради Перемоги.

Суспільству потрібен міф, який би прикрашав безпросвітність його існування, а владі – міф, який би леґітимізував її в очах суспільства. Коли такий міф поступово вивітрюється, його слід насаджувати «згори». Ось чому чимраз пафоснішими стають казенні промови і пишнішими святкування.

По-друге, радянсько-німецька війна – це чинник відтворення єдиної інтернаціональної спільноти – «радянських людей». Адепти цієї спільноти неухильно твердять, що лише пліч-о-пліч всі народи Радянського Союзу визволили світ від націонал-соціалізму (за радянською термінологією, «фашизму»). Який їм сенс, відтак, йти окремими історичними шляхами, якщо міцність їхньої «дружби» загартувалась в горнилі «Великої Вітчизняної»? Чи не варто й далі триматись купи, рухаючись, наприклад, у ЄЕП, Митний союз чи ЄврАзЕс? Недаремно радянсько-німецький етап Другої світової не називають «радянсько-німецькою війною», а проголошують «Великою Вітчизняною», на підсвідому рівні проґрамуючи молодь, що її Вітчизна – це Радянський Союз.

По-третє, як і більшість міфів масової свідомості, міф «Великої Вітчизняної» не терпить історичного аналізу й інтерпретує події винятково у чорно-білих кольорах. Спрацьовує формула: хто не з нами, той проти нас. Усі, хто в роки війни на теренах СРСР воював не в лавах РККА, згідно з офіційним державницьким міфом, одразу попадає в число зрадників і колабораціоністів. Передусім це стосується українських «націоналістів», які боролись за незалежність як проти гітлерівських, так і проти сталінських загарбників. Сьогодні корумпованим владним елітам, які вийшли з космополітичних, «совкових» кіл зручно іменувати своїх ідеологічних ворогів – націонал-демократів – «фашистськими недобитками».

По-четверте, головне поняття, яким послуговується правляча нині в Україні політична сила, - «фашизм» - взяте з термінологічного словника Другої світової. Цим збірним поняттям позначають усіх, хто не цурається своєї мови, культури й історії. Називаючи «фашистами», їх ставлять в один ряд із злочинцями Нюрнберзького та Токійського трибуналу й асоціюють з печами Освєнциму та Бухенвальду. «Фашизм» - це слово-страхополох, яким залякують жителів сходу України: «70 років тому ваші діди перемогли фашизм. Тепер фашизм знову піднімає голову. Тільки Партія регіонів може вас від нього захистити», - кажуть їм табачники та колесніченки, маючи на увазі не тільки ВО «Свобода», але й ліберальні «Батьківщину» та УДАР. Друга світова війна триває: «фашизм» нє прайдьот!

Перемога над «фашизмом» - найстійкіша спадщина радянського минулого. Тоді, як марксизм-ленінізм вже не знаходить емоційного відклику у більшості населення, СРСР живе у міфі «Великої Вітчизняної», з усіх сил підтримуваного на плаву правлячими елітами – представниками кримінально-олігархічного капіталу та колишніми партійними бонзами. Друга світова війна – це трагедія, мільйони покалічених доль. Безмежної пошани заслуговують як ті, хто звільняв світ від «коричневої чуми», так і ті, хто боровся в ті роки за незалежність України. Мусимо, проте, визнати: доки у масовій свідомості процвітає радянсько-євразійський державницький міф «Великої Вітчизняної війни», будь-який економічний, соціальний та етичний поступ для нас закритий.