Перед Службою Божою, яку транслюють по місцевому радіо, переважно звучить якась дитяча аудиція. Діти різного віку співають українські популярні пісні, наповнені християнським та патріотичним змістом. Правдоподібно, це вважається особливим ґатунком вдалої комерційної попси – дитячі голоси і інтонації, наївність і духовність, перейняті найкращі традиції у вихованні майбутнього покоління… Всі ці високі речі втрачають свій сенс не через те, що діти не годні витягнути партії дорослих пісень, а тому, що вони рецитують фрази, які ні в якому разі не можуть бути їм зрозумілими, навіть враховуючи ймовірність маленьких геніїв. Але вже не тих первісних, які ще бачать ангелів під стелею, сліди попередніх душ, якими натерті стіни, добрих і страшних звіриків, що зачаїлися у кутах або за тінню чогось іншого. Бо ці виконавці нагадують про поняття «старе-маленьке», про мавпування, про блазнювання папуг, про ляльок, які більше подобаються мамам, ніж донечкам, про костюмовані перебирання а ля дорослий, про улюблену розвагу геронтократії, про хлопчика зі скрипкою, який грає у піжамі спросоння на кухонному табуреті для нічних гостей тата, про родарівського графа Вишеньку, який вже зробив усі задачі і тому має негайно братися за нові…
Одна маленька співає – якщо ти хочеш бути таким, як Бог, навчися так любити і прощати… Може, їй цей текс цілковито зрозумілий, може, я забув або ніколи не знав, як такі речі сприймаються у десять років. Але мій вік у мені не вірить тому, що вона каже. Може, це велика кривда, яку він завдає її вікові. Але що поробиш – мій вік є мій. Він думає, що без кількох десятків років хоча би пробування цього часу мало є що сказати про то, чи хочеш бути таким, як Бог, чи знаєш, що таке любити, чи розумієш, як можна прощати.
Колись давно, коли мені було майже двадцять, я виявив для себе головну драму любові. За моїми тодішніми спостереженнями, вона полягає у залежності любові від розширення пізнання світу. Очевидно, що ця система прив'язана передовсім до шкали часу, тобто, врешті-решт, до віку. Просуваючись у часі у напрямах координат, я зустрічаюся із точками, яких не було на початку виміру. І кожна ця точка додає густини порівнянню із вихідними даними. Поступовість потрапляння точок заперечує твердість переконання у константі, у незмінності переліку елементів, від яких залежить знання про любов і нелюбов, а тоді і сама любов.
З віком виразніше бачу, якими широкими і складними можуть бути переконаності у любові. Знаючи вже також, наскільки мало кожна особа користується своєю свідомістю, наскільки глибоко нею стрясає несвідоме, наскільки кожен робить все доступне, щоби захистити глибинні вияви свого мозку, наскільки вся любов є способом протривати у житті, яке нагадує безумне скелелазіння із страхуванням, що не допоможе, думаю собі, що достатня любов – то таки прощення. Навіть не сподіваюся, що навчився так, як Бог, бо ніколи цього не хотів, бо пощо мені намагатися досягнути того, що має бути недосяжним, виходячи із моєї сутності, закинутої у цей короткий довжелезний світ.
Моє прощення полягає у тому, що я можу терпіти усі ті фанаберії інших, яких я не розумію, маючи свої фанаберії. І у тому, щоби не заперечувати їхні форми любові, які мені здаються насильством. Не зневажати освічених мамів, які відриваються на своїх дітях, відчуваючи, що такої влади над світом у них більше ніколи не буде. І не воюючи із чиїмось патріотизмом, підважуючи його тим, що мій патріотизм інакший. Моє прощення – вироблене, до речі, тільки роками – тримається на тому, що тому, кому не можна порадити, неможливо помогти. І на тому, що я, визнаючи бажання інших, готовий скоцюрбити територію своїх бажань до мінімуму, де мені ніхто з прощених не буде перешкоджати любовно доживати свій час.
Хоча це зовсім не означає, що моє прощення є стежкою до бліндажу із запасом медичного спирту. Любов може бути такою агресивною, що про ніяке прощення не йтиметься. Це залежить від часового розвитку координат і мікробіологічної роботи нераціонального мозку.
30.08.2019