[Хаддад К. Ніч чужинців : двокнижжя ― К. : Санченко : Електрокнига, 2018 ― 164 с.]
Поезія Катріни Хаддад вимагає особливого, дуже чутливого читацького регістру. Її не візьмеш на охляп, з першого разу, на першому побаченні. Це не манірне словоплетиво, яке відкрите одразу і для всіх, лишень вдає зі себе таємницю. Ця поезія вимагає уважної поваги до себе, шанобливого стояння біля її хвіртки, і тільки по якомусь часі, тільки тоді й по тому, вона привідчинить двері та впустить у свій дуже делікатний та ошатний світ слова.
Цього разу мова йтиме про збірку поетеси «Ніч чужинців», яка попри власне насичення має ще цікаве формальне вирішення: на обкладинку можна дивитися з двох боків, і з обох вона буде майже однаковою. У такій формі можна пошукати певних ідей: читати, наче арабською, навспак; постійна змінність, що переходить у застигаючу модель життя; оманливість переходів зі стану в стан, коли насправді все залишається таким, яким воно є. Можна накидати ще з десяток ідей, але далеко не обкладинка тут визначає сенс книжки, його рух в метафорі до читача.
Збірку Катріни Хаддад робить захопливою особливий тип поетичної мови. Власне про неї, про спосіб вислову, говорити в цьому випадку найцікавіше. У цій збірці ми бачимо зудар двох крайніх полярностей, коли мовоформа сакралізованої казки приходить у абсолютно секулярний сучасний світ. І вона застигає тут, відрізана від свого живлення, сиротлива, наче загублена дитина посеред пролетарського середмістя. Хочеться взяти її на руки та віднести до прадавньої її Мами-казки. Та все ж нехай вона іноді побуде серед нас, нагадуючи нам про те, що за світом видимим є світ богів, які не вмирають та нагадують про себе творами ось таких поетес.
Катріні Хаддад особливо вдається міфологізація сучасної української війни. На цю тему написано кілька дуже проникливих та вдалих поезій. Ось одна з таких:
Зернино млинця місячного
котися, котися нотним станом
стрибай, ярій, ноту до доведи
до найсиніших глибин,
бо
до зеленопілля
гради приспіли,
хліби нам побили,
зернята у землю з колосу скинули
Котися-котися млинець-колесо
крутися, крутися місяць-млин,
мели, мели нам смерть на борошно,
хай печуться сонця і місяці,
й падають, падають на голови мертвим,
що вбивають живих
(«Уже печуться сонця й місяці»)
Цей ліричний сюжет, оголений до так званого казкового схематизму, коли наратив перетворюється у притчу, стає непорушною правдою. А в нашому випадку ця мова обертається на закляття, яке сповниться сповна. Цей вірш можна читати в різних інтерпретаційних напрямних, надто метафоризована тут художня правда, надто вона відкрита для читань. «Мертві, що вбивають живих» ― хіба це не про відʼємну темну памʼять, що збиває своєю хвилею тверезість, дає пʼянкий стан при спогадах про кров минулих поколінь. Це метафора біблійної категорії, вона потягне за собою увесь вірш.
Тема відродження, воскресіння, повернення, життєдайного пориву, який робить це життя нескінченним, постають у поезії «Коли місяць знову стане сонцем»:
Зійдуть ці дні слізьми, росяною красою,
цілоденним місяцем, притрушеним борошняною журбою,
голівками сивих кульбаб, стятих вітрами змін,
хай скаже і-цзин, що то за один
зітре ті сльози, оберне місячний пух
на сонячні квіти, розділить землю і воду,
притишить ці грози, оберне цей час,
перекине пісочний годинник
А наступна весна
почнеться
візерунками жовтих кульбаб
на витканих киримли килимах,
жагуче синіх
Цей вірш, уміщений посеред інших розкиданих тут творів про нашу сучасну війну, має вигляд надії на те, що після громовиці буде спокій. На місці, де гаряче залізо війни проорало земляний живіт, ще виростуть красиві квіти.
Трапляються у збірці, як це часто буває, і не зовсім вдалі тексти, такі, як «Гей, викрадачу бензовозів». Та на них не варто зупинятися вже хоча б тому, що тут є речі, які змушують зупинитись та постояти біля них. Є тут і тексти, у яких інерція думки наче запрограмовує майбутнє. Вірш «Яйце падає і розбивається» ніби витягує час уперед, заглядає в майбутнє, де все має статися так, як стається у щасливих фіналах казок: темні сили покарані, а світлі нагороджені доброю долею. Але це логіка казки, адаптованої до нашого часу, до нашої сторони. І вся сіль тут у тому, що темна сторона також опирається на логіку цієї казки. А виграє врешті-решт усе одно той, у кого більше завзяття, більші батальйони та кращий артилерійський розрахунок.
Та якщо все-таки звірятися на логіку поезії, то слід вказати на особливо інкрустований текст «Їхала смерть із Тореза в Зугрес», де особливий ритм, де наче підстрибують на вибоїнах дороги слова, де вони котяться і нам передають цю похапливу динаміку:
«Їхала смерть із Тореза в Зугрес, ⁄ одягнена й гола. ⁄ Ішла, поспішала й летіла повільно. ⁄ Говорила. Співала ⁄ і голосила, ⁄ гнізда зі слів вила ⁄ осині. ⁄ Їхала смерть із Тореза в Зугрес ⁄ через Гірне, Шахтарськ і Сердите, ⁄ шлях був відкритий, вільний, ⁄ лад був безладний, ⁄ безвладний, ⁄ самочинний. ⁄ Котились слова її котигорошками, ⁄ перекотиполями й перекотиполями, ⁄ і сльози градами, ⁄ і гради городами, ⁄ й полями голови. ⁄ Їхала смерть із Тореза в Зугрес ⁄ і не доїхала: ⁄ сама себе виїла, ⁄ сама себе виговорила, ⁄ сама себе вижала й висікла, ⁄ у ювенільному морі, ⁄ під котлованом, ⁄ на дні ⁄ навік залишилася. ⁄ Не встати, ⁄ не вийти, ⁄ не виїхати».
Слід сказати, що це один із найкращих творів книжки, де розгортання поетичного темпу стримить в унісон з тим, що говорить нам ліричний оповідач.
У книжці збережено також певну драматургію життя, його несподівані повороти, непередбачуваність та, як на мене, певну безглуздість (не плутати тут з ірраціональністю). Це у творах «Барабашова» та «На цій світлині забагато світла». Ось друга строфа з останнього вірша:
На цій світлині забагато часу,
аж руки тремтять, коли дивишся.
Наче Бог зараз простягне руку з-поза неї,
й та жінка, що саме пролітає повз другий поверх,
опиниться в Його мʼяких долонях, а не під ногами в тих двох перехожих.
Ці вихоплені моменти, які вряди-годи трапляються з нми, дають дуже точне відчуття ситуації, безглуздої за своєю логікою та гостротою. І цю безглуздість з картини життя може забрати тільки трансцендентна сила, в цьому випадку, в цьому вірші ― це Бог, який мовчить, який не простягає долонь. І від його мовчання світ стає схибнутим. Оповідачці хочеться бачити його руку, яка символізує глузд, знання, вправність та силу змінювати хаос довкола.
Ще один твір, на якому хочеться зупинитися ― «Яблуко». Це один з блискучих прикладів розгортання асоціативних поетичних ходів. Якщо б хотіти, аби розмова тривала і далі в цьому ключі, то тут можна говорити про імітацію міфологічної свідомості, де подібне стає однорідним, де через колір можна розуміти внутрішні правила життя:
― Ох і жара, ― каже мама і витирає чоло, ―
Аж кочерьожка гаряча. Дивись, даже красна!
― Ташкент! ― каже мама. ― Африка!
Повітря тьмяне й вʼязке. Пахне насінням і ладаном.
― І таке напряженіє, ― підтакує баба Галя.
Я дивлюся на зівʼялу лампочку, мов у тім анекдоті.
Як на яблуні виросла груша, наша хата ― то ж яблуня.
― Білий налив, ― каже мама. ― І випив, ― сміється баба Галя.
― Та нє,― кажу, ― це якесь красне яблуко.
Наливне, аж прозоре, і красне ― як жар у печі.
І так жарко в хаті, мам, бо печуться яблука.
Печуться, бачите, бабо Галю, з медом, з насінням, із ладаном.
І все, що в хаті, і всі, хто в хаті, ― усе стає яблуком, яблуком.
І вугілля в печі, яке на вагу золота, ― і те червоніє ― яблуко.
Піч завжди була центром хати, відповідно все гаряче тепло, яке проникає в кожен закуток хати стає уподібненим до одного кольору, до кольору яблука. Тут зміщуються світи предметностей, як вони можуть зміститися лиш у прадавніх казках, які корінням сягають тих часів, коли люди вірили, що блискавка запліднює землю. Це далекі від нашого логіко-формального мислення речі дають можливість поезії говорити про те, про що не скажеш трафаретною мовою. Тут відсутня логіка, яку ми часто використовуємо у своєму побутовому житті, думаючи, що вона може спричиняти рух істинного стану речей. Але це не зовсім так, бо, як сказав Ніцше: «висока оцінка логіки доводить лиш перевірену на досвіді її користь для життя, але не її "істинність”».
Слід також сказати про особливу, дуже артистичну манеру читання поетеси власних віршів. Мені вперше наживо пощастило почути їх на цьогорічному львівському МАЧі (Місяць Авторських Читань). Коли чуєш цей тембр, наче потрапляєш на свій, дуже близький тобі, схід, серед теплих, нелукавих та простих жінок. Із їхньою довірливою повільною мовою, у якій відбивається безкрай степу, серед якого росли вони та ростуть їхні діти.
25.08.2019