(Від нашого власного кореспондента.)
Галичина 2./VIII.
Минуло півроку, як український нарід святкував сполуку всіх українських областей бувшої Австро-Угорщини з Українською Народньою Республікою. Великий історичний акт обєднання українських земель був зустрінутий радісно всім українським народом, що живе на просторах від Сяну, аж до Кубані. Віковічні бажання нашого народу здійснилися. Штучний кордон, що поділяв Україну між двома чужими для українського народу державами, зник. Рідні брати, сини одного й того-ж народу, сполучилися, щоб спільно зміцнювати істнування своєї рідної ще молодої Республіки. Представники західних областей України, делєґовані з постановами Української Національної Ради про сполуку з великою Україною, між иншим, свідчили у Київі, що населення Галичини прилучається до соборної України без застережень; що яка судьба не випала-б в будучині на долю великої України, Галичина буде поділяти з населенням Наддніпрянщини всі радощі і горе.
Минуло пів року. Замість переведення фактичної сполуки українських земель, ми бачимо Галичину, знову від нас відірваною, знову Збруч шматує Україну на дві частини.
Як це сталося? Хто винен в тому, що діється? Що спричинилося тому, що український нарід не вборонив своєї волі, своєї землі?
Добре відомо, що Українська Держава — визволена з під чужого ярма українським народом, властиво українським селянством та робітництвом, що об'єднаннє українських земель сталося по волі орґанізованого українського народу, котрий складає значну більшість усього населення України. Відомо також, що український нарід і в сей час боронить свою волю, намагається перемогти ворогів, щоб самому господарювати на рідній землі. З огляду на це причини втрати Галичини треба шукати десь інде.
Безперечно, що Галичина втрачена під натиском ворожого війська. Але військо ворога не переважало нас своєю численністю. Не був ворог озброєний настілько ліпше від нас, щоб наша армія не могла з ним воювати. Не було у ворога страшних танків, ні казкового фіолетового проміння. Ішов він на нас не переважаючими по скількости силами, і з такою самісінькою зброєю, яка була і в наших козаків. А наші козаки, наша армія посовувалася назад, далі і далі, аж поки не спинилася по другому боці Збруча.
Можна з певністю сказати, що катастрофа на фронті мала місце головним чином з причин, що виникли в тилу, ба та-ж сама наша армія не так давно, раніше, досить добре боронилася, а навіть переходила часто в наступ.
Щоб відшукати в тилу оті обставини, що зле вплинули на боєздатність армії, треба уважливо обслідувати життя самого тилу.
З самого ще початку цього року, від того менту, коли Галичина прилучалася до великої України, становище Галичини було слідуюче:
Державний апарат, як головний, що мав назву Державного Секретаріяту, так і на місцях, не був відповідно орґанізований. Через те, що раніше адміністрація в Галичині була переважно в руках польських, що тепер багато Галичан знаходилося поза межами Галичини, — бракувало людей українського походження з належним стажем, здатністю до державної праці, а тим більше їх бракувало до орґанізації нового державного апарату.
Адвокати і звичайні правники з односторонньою лише правничою освітою ставилися навіть на чолі фахових секретарств, справи котрих практично цим людям були невідомі.
Декілька секретарств доручалося одній особі, котра фактично була позбавлена можливости керувати всіма справами, так наприклад Презідент Секретаріяту одночасно тримав портфель Секретаря Фінансів, Секретаря Торгу і Промисловости, а також керував Секретарством Заграничних Справ.
Відповідальні референти секретарств мали працю ще й поза секретарствами, в громадських урядах, школах і т. и.: цьому в значній мірі спричинилася занадто мала платня.
Внутрішній роспорядок у секретарствах був такий, що секретарства нагадували скорше провінціальні малі уряди. Керовничі тримали у власних руках дрібні справи, через що для загального керовництва не було часу.
Дякуючи австрійській школі, австрійській дісціпліні, в секретарствах а через се і в нижчих урядах панували формалізм і дотримування букви законів неістнувавшої уже цісарської Австрії, законів, котрі часто уже не відповідали сучасним умовам життя.
Вихована на австрійському і шляхотно-польському ґрунті інтеліґенція не зрозуміла з початку великої прирви між нею і робочими масами, а дальшою своєю поведінкою побільшувала цю прирву.
Безпідставне затримування справ аґрарної реформи і робочого питання не тілько побільшили прирву, а ще й викликали ворожнечу між урядом та селянством і робітництвом. Ця ворожнеча побільшувалася через явне переслідування селянсько-робітничих орґанізацій. Коли почав орґанізовуватися Робітничо-Селянський Союз, з програмом явно протибольшевицьким, Секретарство Справ Внутрішних, поруч з перешкодами до переведення тієї орґанізації, для розєднання селян взялося само за утворення селянських спілок. Така непрошена опіка над орґанізацією громадянства переводилася замасковано в той спосіб, що кадри орґанізаторів селянських спілок були навербовані через повітових комісарів ніби то для кооперативної роботи. Для цієї мети при секретарстві були утворені, без жадних порозумінь з кооперацією, кооперативні курси, де викладалося також про орґанізацію селянських спілок.
Страх уряду перед большевизмом доходив до того, що Селянсько-Робітничий Конгрес, котрий скликався у Станиславові, був оточений озброєними відділами; вони вартували увесь час праці Конґреса, що звичайно викликало в широких масах хвилювання.
Запобігаючи перед большевизмом, уряд ставив ріжні перешкоди, що до видачі ґазет з соціялістичним напрямком. Ці перешкоди заходили так далеко, що відвічальних редакторів хапали, сажали до вязниці, передавали військово-полевому суду. Коли ж прокуратура відмовлялася обвинувачувати редакцію через те, що ґазети виходили після цензури, то небажана ґазета замикалася в той спосіб, що адміністрацію ґазети висиляли за межі Галичини.
Дякуючи відсутности доброго керовництва по фінансових і торговельних справах, та сепаратизму секретаріяту, що до зовнішньої політики, економічно Галичина знаходилася в становищу дуже грізному. Коронова валюта, що лишилася після Австрії, швидко розлізлася по кишенях населення; нових коронових банкнотів не прибувало, а до загальної української валюти, гривень і карбованців, секретаріят поставився явно неґативно. Таким чином в Галичині утворилася фінансова кріза, котра побільшувалася нерозумною заграничного торговельно-фінансовою політикою, сепаратною від тієї, що велася урядом Директорії в імені всієї України.
Конфлікт між урядом та населенням, в справі заповнення складу Національної Ради делєґатами від селянства і робітництва, остаточно розєднав нарід і правительство, котре таким чином уже не мало жадної опори, а також втратило останню популярність в широких масах населення.
От цей властиво стан тилу в Галичині найбільше всього спричинився тому, що армія галицького фронту втратила боєздатність і почала відворот.
Безперечно, що в цьому випадку значну ролю відограла ще й зла господарка загально апровізаційна Галичини, а з окрема в інтендантурі.
Певно, що та політика, котрої тримався Секретаріят відносно великої України, відносно інстітуцій та громадян Наддніпрянщини, безпосередньо зле впливала на стан тих частин галицького фронту, в котрих були більш меньш в значній кількости Наддніпрянці.
Політика секретаріяту до Наддніпрянщини була нещирою. Люде, що випадково опинилися у влади в Галичині, не хотіли лічитися з інтересами і волею свою народу, не прислухалися до нього, а вели свою особисту політику.
Невдачі на фронтах під Київом були зустрінуті в урядових сферах Галичини не з болью в сердці, а з іронією до Наддніпрянців, які втікали зі свого краю і шукали притулку у Галичині.
Замість моральної помочі втікачам, Секретаріят в самий критичний мент замкнув кордон і припинив залізничий рух на прикордоній частині Галичини.
До тих Наддніпрянців, що так чи инакше пробиралися через кордон, відношення в Галичині було явно неприхільне, вороже навіть, настілько, що комендант м. Станиславова не посоромився одному із громадян Наддніпрянщини, бувшому міністру уряду Директорії, висловитися одверто так: "Ви, Наддніпрянці, понаїзжали сюди, зіпсували нам населення, псуєте жовнірів; як так буде далі, то ми всіх Вас штиками викинемо звідси." Протест з приводу цього випадку Міністерства Наддніпрянщини до Презідента Секретаріяту був залишений без слідства, без жадних роспоряджень з боку Секретаріяту, коли не лічити того, що після цього протесту було видано розпорядження, — де кілька сот втікачів повернути на територію Наддніпрянщини, тоді зайняту російськими большевиками.
Кооперативним центральним інстітуціям Наддніпрянщини, що прислали до Галичини свої філії, був зроблений такий прийом, що Українському Народньому Кооперативному Банку і по сей час не позволено відчинити операцій філії і зроблено це в цілком єзуїтський спосіб, а саме: філію банку одчинити дозволено, але приймати вкладки заборонено.
А в сей час, коли Галичина зайнята польським військом і населення опинилося в дуже скрутному фінансовому відносно валюти становищу, то допомогти нема кому, бо з ласки уряду Галичини там були і лишилися лише польські та німецькі банки.
Друга кооперативна централя "Дніпросоюз" була визнана Секретаріятом яко неукраїнська, а загранична інстітуція, і тому філія цієї інстітуції на одчинення операцій дістала дозвіл, складений відповідно до законів, що були в Австрії для заграничних установ, а це дає тепер Полякам більше права замкнути філію, що почасти уже й зроблено, а українське населення Галичини лишається на ласку спекулянтів, бо власна галицька кооперація не має коштів для істнування.
Замах Оскілко на ганебний переворот у Рівно не обійшовся без участи видатних Галичан, а урядові сфери Галичини в останні уже дні свого перебування у Станиславові були постілько великими патріотами України, що входили в переговори з правими авантурними елєментами Наддніпрянщини, що до перебрання Секретаріятом влади на всій Україні і усунення Правительства Директорії.
Така нещирість з боку галицької інтеліґенції у відносинах, навіть і ворожнеча і злорадство, на сам перед звичайно не достойні людей, стоячих у влади, а в друге цілком натурально одбилися на взаємовідносинах обох частин України, а разом з тим і на настрію наддніпрянських козаків, що стояли на фронті рука об руку з Галичанами.
Багато зроблено помилок урядом Галичини, котрі тепер мають наслідки дуже сумні для усього українського народу і із котрих скористався наш ворог.
Що ж до народу Галичини, то він, як і раніше, не поділяє оті хибні кроки свого бувшого правительства, що складалося без участі і без порозуміння з народними представництвами.
Ті цілком щирі відносини, що завжди були меж Наддніпрянцями та Галичанами до 1919 року, безперечно лишаться і надалі. Нарід Наддніпрянщини і Галичини є один нарід. Інтеліґенція ж Галичини, вихована в чужій для нашого народу атмосфері, повинна б уже пристосуватися до волі свого селянства і робітництва, до його інтересів і відповідно до того вести далі свою працю.
Галицькій інтеліґенції, що в силу попередніх обставин, ще відірвана від свого народу, пора покинути свої нахили до галицького сепаратизму, в державній роботі з'єднатися зі своїм народом і разом з народом Наддніпрянщини нині спасати, а потім добудовувати самостійну Українську Народню Республіку. Історія України вказує нам, до чого може нас довести розєднання народних сил. Від нашої роз'єднанности користуються лише наші вороги, а ми самі нині компромітуємо себе перед усім світом.
Коли злука, то хай же буде злука повна, злука дійсна, з одним урядом, одним представництвом, однією політикою зовнішньою і внутрішньою, одними радощами і горем; час уже тямити це галицькій інтеліґенції, котра ще й нині на Україні і за кордоном провадить сепаратну політику.
[Воля, 23.08.1919]
23.08.1919