Письмо дорівнює кохання

Femina ludens румунського посткомуністичного театру

 

 

«Драматургиня, режисерка, журналістка, театральний критик, засновниця театрального фестивалю Аліна Нелега походить із Трансильванії. Саме там, у містечку Тиргу-Муреш вона викладає в університеті та працює художньою керівницею національного театру. Крім цього, ще на початку 90-х вона заснувала шанований нині театральний фестиваль — Драмфест», — представила героїню шостого дня Місяця авторських читань Аліну Нелігу модераторка розмови, літературознавиця та критикиня Ганна Улюра. Про зрозумілий для посткомуністичних країн театр, про висловлення травми та свободи доби Чаушеску і про звучання голосу femina ludens у цій історії — переповідаємо в текстовій версії розмови.

 

 

— Я не знаю, чи вона позиціонує себе як феміністка, але тексти пише абсолютно феміністичні. Авторка хітових п’єс, а ще романів — «Остання відьма» й «Наче нічого не сталося», присвячених румунським 80-им, коли, як ми знаємо, сталося багато чого.

 

Мене страшенно заінтригувало поєднання драматургині й режисерки. Такі поєднання часто трапляються від безвиході, коли не сподіваєшся, що знайдеш того, хто правильно прочитає твій текст та зможе поставити його на сцені. Або тоді, коли як режисерка не знаходиш близьких текстів, щоби їх поставити. Яким був ваш випадок, бо людям необізнаним здається, що між цими професіями нема особливої різниці.

 

— Одні люди вважають їх подібними, інші — різними. І є драматурги, які не режисують, а є й ті, хто й пишуть, і ставлять п’єси на сцені. Я одна з останніх. Я люблю ставити свої п’єси на сцені, і мені навіть здається, що я почала писати п’єси після того, як опанувала режисуру.

 

— Але у вашому режисерському доробку не так багато ваших п’єс.

 

— Кілька з них, але мені подобається і ставити нові п’єси живих авторів.

 

— Ви перекладаєте — і набір вельми показовий — Равенхіл, наприклад, — його актуальні п’єси. Я знаю, що ваша театральна кар’єра дуже пов’язана з впливом Royal Court Theatre. І на українській сцені цей вплив — теж не дивина. Наскільки ці перекладні п’єси — жорсткі й специфічно британські — впливають на сучасну румунську драматургію?

 

— Не дуже сильно, гадаю. Коли я була в Royal Court Theatre, я почала показувати якісь результати лише через три-чотири роки. І перехід до режисури тут був одночасним — я не могла рухатися далі в написанні п’єс без режисерського досвіду.

 

 

— До того, як ви стали драматургинею й режисеркою, ви працювали театральним критиком. Тобто, спочатку ви писали про них. Як це сталося, вас спокусили?

 

— Я писала і п’єси, і прозові твори десь із семирічного віку. Але писати для театру я почала вже після тридцяти. Та навіть коли я професійно почала писати драматургічні тексти, я не припиняла писати прозу.

 

— Ви фундаторка асоціації театральних критиків.

 

— Це була випадковість.

 

— Як це сталося? Чи нема суперечки між режисурою, драматургією, критикою та літературою? Це брак людей чи просто хочеться попробувати себе у всьому?

 

— Дійсно, у мене є таке бажання, якась внутрішня боротьба. У мені ніби є багато особистостей — і всі займаються різними професіями. Але якщо серйозно, то ви, певно, знаєте, що в наших країнах важко вижити, якщо займатися лише чимось одним, тому ми просто пишемо про все.

Мабуть, основним моїм заняттям є письмо — бо і критика, і журналістика, і драматургія, і проза — це все текст.

 

— Я для себе намагалася уявити цю боротьбу ідентичностей і зрозуміла, що для того, щоб узгодити цей конфлікт, мало виникнути питання: хто, на вашу думку, є автором вистави?

 

— Режисер завжди координує виставу. Зараз деякі вистави взагалі не мають визначеного авторства, адже є результатом роботи цілої команди. Утім, режисер — та людина, яка зводить усе до купи. Насправді, режисер зараз усе рідше сприймається як автор, особливо якщо йдеться про документальний театр.

 

— Ви з різних боків залучені в театр, але яка ви глядачка? Як обираєте, що подивитися, як поводитеся в театрі?

 

— В ідеалі — це має бути вистава, де слова щось значать; у маленькому приміщенні, з молодими акторами. Дуже пряма, не-театральна чи театральна, але якомога менше — трохи менш буквальна, ніж журналістика. Це така вистава, на яку я піду, навіть попри те, що вона може бути недосконалою, я вийду звідти дуже натхненна, з новими ідеями та думками.

 

— Помріймо! Я питаю це в кожного драматурга: я кому режисеру ви б воліли віддати свою роботу й були б щасливі, що вона потрапила в такі хороші руки?

 

— Мій чоловік — театральний режисер, ми багато працюємо разом. Він міг би бути тим, кому я могла би віддати першочергове право на виставу. Або залишила б її собі й поставила самостійно. Але врешті-решт, це все не має такого визначального значення. Якщо зберігається оригінальний текст п’єси, якісь самої вистави вже не така важлива. У своєму житті я бачила так багато поганих постановок Шекспіра, що, мабуть, не заперечуватиму, якщо хтось погано поставить мій текст.

 

Літературознавиця Ганна Улюра.

 

— Коли я читала тексти, я помітила в них надзвичайно тонку роботу з емоційною пам’яттю: герой або сам заводить себе в стан готовності до пригадування, або навмисне викликає якийсь тригер спогадів. Це мені дуже нагадало те, що Станіславський робив у театрі. Ви перенесли його прийом у свої тексти?

 

— Я вважаю, що пам’ять — надзвичайно важливий інструмент і для режисерів, і для митців загалом. А щодо Станіславського — мені здається, ми ще навіть не наблизилися до того, щоби його зрозуміти. Я знаю, що його тексти цензурували. І насправді все, що ми про нього знаємо — це метод Лі Страсберга — нечітке зображення. Але фактом залишається те, що він, як і будь-який інший митець, працював із пам’яттю. І якщо повертатися до письма, то там вона теж є надважливим елементом збереження людських голосів. Я саме це і намагаюся практикувати у своїх романах.

 

— І не лише в прозі. Я підводжу до хітової п’єси «Амалія дихає»….Це монолог зі спогадів жінки, у якому вона розповідає про 50 чи 60 років свого дуже непростого життя. Одне життя — та дуже насичена особиста історія на тлі комуністичної доби Чаушеску. Для вас румунський досвід комунізму — це хвороба, вірус, синдром?

 

— Комунізм у Румунії — це половина мого життя. Але річ, яку ми дуже часто опускаємо, полягає в тому, що комунізм не був цілісним явищем.

 За часів моїх батьків, комунізм винищив 90 % інтелігенції, але в той самий час — електрифікував усю Румунію й навчив людей читати. Але цей самий комунізм останнього десятиліття був настільки нестерпно тоталітарним, що ми називаємо його сатанинським. Для мене це було немов би чорною дірою, адже це були десять років моєї юності, між 20 та 30. Як на мене, це найважливіші роки будь-якого життя.

Я також хотіла б додати, що наші діти деколи думають, що комунізм був ок, бо вони виросли на історіях, розказаних нашими батьками, а не нами. Адже наші батьки вірили в комунізм. І метою мого роману було розповісти цю історію для своїх дітей та наступних поколінь.

 

— Ваш роман «Наче нічого не сталося» теж присвячений цьому “сатанинському десятиліттю” із 79-го по 89-ий роки. Мене сильно зачепив фрагмент, у якому десятирічна піонерка молиться. Зі спогадів моїх однолітків часто випливає, що молилися на портрет маленького Володі Ульянова на стіні — і в моїй генерації це не викликає протиріч чи здивування. Ті ваші молодші глядачі, які вважають, що комунізм — це добре, бачать це пекельне протиріччя?

 

— Однією з важливих речей є те, що люди майже не обговорюють те десятиліття, адже історії покоління моїх батьків, з яких молоді люди і знають про комунізм, обходять стороною цю епоху. Проте декотрі з молодих шкодують, що їхні батьки не говорять про це із ними, бо не люблять про це згадувати. А це значить, що травма й досі дуже глибока. Це симптоматично для посткомуністичних країн.

Комунізм підсилював наші страхи та забобони, а саме — націоналізм, гомофобія, ксенофобія та інші страхи Іншого. Аби подолати ці страхи, ми повинні розповідати ці історії.

 

— Амалія в п’єсі згадує свої 16 років та досвід згвалтування. У цей момент п’єса перетворюється на речитатив, майже поезію, де повторюються одні й ті ж слова «дякую, дякую, дякую». Тобто, це не просто історія, вона написана мовою травми?

 

— Я не знаю. Це театр. Це оповідання історії у формі театральної вистави й мовою театральної вистави.

 

— Чи є в Амалії гепі-енд? Я переклала невеликий фрагмент із монологу наприкінці книги, який мене теж зачепив: «У вашої сестри золоте серце? Тоді я не ваша сестра. У нас у країні багато людей без сердець. У нашій генерації четверо з п’яти людей були вимушені його з’їсти. Була голодна зима — треба було або помирати, або з’їсти своє серце. Мені не подобалося їсти власне серце. Мене змусили. Але скоро я зрозуміла, насправді після першого укусу зрозуміла — це досить смачно.» Це акафіст — ритуал поїдання серця Христова. Це релігійний текст. А ви — релігійна людина?

 

— Це п’єса, у якій Амалія розповідає свій монолог у п’яти частинах. Я би назвала її femina ludens (жінка, яка грає — прим. ред.). Вона виживає виключно завдяки грі. Але ігри, у які вона грає, часто цинічні та жорстокі, дикі. Бо цей цілий фрагмент закінчується тим, що ви зачитали. І в моїй країні дійсно багато з нас з’їли свої серця. І ми йшли далі, та деколи говорили, що наші серця стають усе меншими — а це прямий шлях до смерті, адже як без серця можна жити? Та технічно це можна назвати антифразом (загострення — прим. модераторки): вона каже одне, та на думці в неї — цілком протилежне.

 

— Це не лише абсурд, а і гротеск. Чи це перебільшення може бути терапевтичним, якщо йдеться про травму?

 

— Я не знаю.

 

— А фідбеки від глядачів? Чи вам казали, що ви написали п’єсу про них?

 

— Саме так вони й роблять. Я вже не можу про неї чути. У грудні зі Словаччини мені надіслали листа, у якому писали, що Амалія — це вони. Я пов’язую такі відгуки з тим, що це якась типова історія, зрозуміла для посткомуністичних країн. Її значно легше перекласти — адже розуміння цієї історії — справа не мови, а пережитого досвіду. І на моє велике здивування, навіть молоді люди розуміють цю п’єсу.

 

— Я не питатиму більше про п’єси, але це вартуватиме мені великих зусиль. Я запитаю про роман, який я, до слова, не читала. Питань буде багато. Він розповідає історію двох жінок — Кристіни й Нани. Я не питатиму, звісно, чому вони — лесбійська пара, але, звісно, саме про це я вас і питаю. Як змінюється жіноча сексуальність в умовах тоталітаризму? Орвелл має про це прекрасну фразу — бунтівниця нижче поясу. Ці дівчата теж щось доводять через секс?

 

— Мені ставили різні питання — аж до того, чи я лесбійка… Але це не про це.

Я не хотіла написати ЛГБТК-роман, я хотіла роман про свободу любити того, кого хочеш, кого ти відчуваєш, що хочеш любити. Про свободу висловлення себе самого таким, як ти є — крізь любов та письмо, крізь своє життя.

 

— Свобода любити схожа на свободу писати в цьому контексті?

 

— Так, мені взагалі здається, що письмо — це еротичний процес, він має багато спільного з коханням.

 

 

— Я розумію, що ми читатимемо сьогодні перший розділ цього роману, але в рецензіях я читала, що книжка з’явилася не з цього початку, а з якоїсь історії з куркою. Та ніхто не пояснює, що це за історія.

 

— В одному інтерв’ю я справді розповідала, що почала писати роман із того, що згодом стало шостим розділом. І вже потім це якимсь чином розвинулося — я хотіла написати, що було до, і що сталося після. І я дійсно хотіла б почати читання з історії про курку, але це було б занадто хардкорно. Тому я обрала для читання тут те, що якось релевантне характеру сучасної молоді. Почнемо з початку любовної історії Крістіни й Нани.

 

— Але у кінці роману дівчата не залишаються разом — Нана виїжджає з країни. Чи складно вам писати любовні історії без гепі-ендів? Чи не хочеться вам зробити героїв щасливими?

 

— Це запитання дуже американське. Але так, звісно, це важко, та тут така річ — герої часто не питають мене, що їм робити і як розвиватися.

 

— У питанні про щасливі історії для мене було важливо те, що Нана покидає країну. А у вашому першому романі — в «Останній відьмі» — є подорож від Бухареста до Лондона. Герой, що ховається під ніком Ангел теж виїздить із країни. Не конче контролювати героїв у всьому, що вони роблять, але чи важко залишати їх у географічних кордонах Румунії?

 

— Не знаю, ой уже й ці герої….

 

Текстову версію підготувала Катерина Глущенко.

Фото: Анастасія Іванова МАЧ.

 

 

 

 

23.08.2019