Із вершин та низин

КНИЖКА ЦІКАВИХ ФАКТІВ ІЗ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

«...Оскільки в середній школі та й у вищих і середніх навчальних закладах, знову-таки через оте злеславлене звуження нашої культури, предмет української літератури засхоластизувався і спримітивів, учителеві, який підходить до своєї роботи творчо, з цієї книги буде змога добути чимало фактів та історій, які допоможуть оживити виклад предмета, а відтак не тільки дати учневі знання, але й зацікавити його самою літературою. І про таке я дбав, складаючи видання. Перечитуючи давню періодику та рідкісні книги, немало дивувався: скільки цікавого там лежить без ужитку,— а таки добре було б те цікаве повернути в живе культурне буття. Ми якось розучилися дивитися на літературний процес минулого як на частину життя, для нас це по-схоластичному ілюстрація того чи іншого, визнаного за єдино правдиве, уявлення про те життя, тому й факти під те уявлення підганяємо. А воно було багатше й цікавіше, котилося й текло, нерегламентовано дихало, не вкладалося у відведені йому прокрустові ложа, адже все то були живі люди зі своєю величчю й малістю, своїми радощами, смутками й горем. Отож я й вирішив поглянути на колишніх діячів нашої літератури не як на іконні чи агіографічні образи, а таки як на живих і сущих.»
Валерій Шевчук (з передмови)

 

Z вирішив з нагоди ювілею назбирати галицькі фрагменти із цієї книжки Ювіляра.

 

 

ПЕРШІ І ВПЕРШЕ

 

Першим видатним ренесансним українським поетом,

ім’я і твори якого знаємо, треба вважати Павла Русина з Кросна (народився близько 1470 р., а помер 1517 р.). «У своїх книгах,— пише про нього відомий російський дослідник І. Голеніщев-Кутузов,— магістр Павло незмінно називає себе руським... Павла Русина з Кросна слід вважати першим гуманістичним поетом України». Поет довго працював у Кракові, викладаючи у тамтешній академії, бував він в Угорщині, жив у Відні. В своїх творах з любов’ю описує рідну землю, означення «русин» для нього «слово солодке», і він гордий з того, що носить таке ім’я. Однак першим з українців, хто почав писати латиномовні вірші, був Юрій Дрогобич (книга «Прогностичне судження...», 1483 рік).

[Антологія української поезії: Українська дожовтнева поезія // Поезія XI — XVIII ст.- К., 1984.— Т. 1.]

 

 

Найдавнішими українськими гумористичними сценами

є дві інтермедії, додані до драми Я. Гаватовича «Трагедія, або Візерунок смерті Івана Хрестителя», їх було відіграно в Кам’янці Струмиловій на ярмарку, в день відзначення смерті Іоанна Хрестителя, під керівництвом Якуба Гаватовича, вільних наук і філософії бакаляра, тобто вчителя. Сама драма написана польською мовою, а інтермедії — українською. З часу появи цих драматичних сцен і бере початок українська драматургія. Інтермедії Гаватовича вийшли такі живі за формою і змістом, що їх з невеликими мовними поправками можна було, б ставити і в наші часи, що й здійснили з успіхом у 1969 році артисти Львівського театру ім. Заньковецької в тій-таки Кам’янці Струмиловій на честь 350-річчя з часу першої їхньої вистави.

На виставі ж 1619 року був великий здвиг народу, в тім числі й пани-шляхтичі. Сам Гаватович, очевидно, був режисером і грав головні ролі, інші ролі виконували його школярі, а також ремісники й селяни, жіночі — юнаки, а всіх дійових осіб було близько ЗО, а коли врахувати й хор, то значно більше.

Того-таки року «Трагедію» разом з інтермедіями коштом Регіни Жолтовської було надруковано у Львові на Яворівському передмісті в друкарні св. Миколи.

Сам Гаватович був католик і, можливо, поляк, але народився він у Львові і прожив своє життя на українській землі. Добрий знавець української мови та пісень, він запозичив з них розмір для своїх діалогів: 8-складовий силабічний вірш, частково тонізований. Сюжети Гаватович брав із збірки анекдотів та оповідань про Уленшпігеля — типової особи, створеної фантазією німецьких дотепників XIV — XV ст. (в польській переробці Уленшпігель звався Совіржал), і пов’язував з ходячими народними оповіданнями. Приблизно до цього-таки часу належить і п’єса українською мовою «Трагедія Руська» анонімного автора.

[ПАВЛИК М. Якуб Гаватович (Гават), автор перших руських інтермедій з 1619 р. //ЗНТШ — Львів, 1900. — Т. 35—36.; ДРАГОМАНОВ М. Найстарші руські драматичні сцени // Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство.— Львів, 1899.— Т. 1., ВОЗНЯК М. Початки української комедії // Україна.— К., 1914.— Кн. 1].

 

 

Найдавніший часопис на Україні

з’явився 1776 року у Львові. Був це тижневик «Gazette de Leopol», тобто «Львівська газета», що видавалася французькою мовою. Газету заповнювали вісті з усіх важливіших міст Європи, передусім зі столиць — від Москви до Мадріда, щось на зразок теперішніх повідомлень телеграфних агентств і хронікальних новин. Друкувалися оголошення виграшних номерів лотереї, купецькі й інші оповістки. Подавалися відомості з місцевого життя, зокрема львівського, а також деякі звістки зі Східної України. До газети виходив додаток. Випускав її якийсь Осуді, про якого збереглося мало даних. 1773 року цей Осуді виступав з проектом заснування у Львові Академії мистецтв та ремесел, але уряд дозволу на те не дав. Французькою мовою друкував Осуді часопис тому, що уряд дозволяв видавати його чи французькою чи німецькою мовою. Газета терпіла від цензурних утисків і проіснувала всього рік.

[КРЕВЕЦЬКИЙ 1. Початки преси на Україні // ЗНТШ.— Львів, 1926.— Т. 144—145].

 

 

Перший літературно-науковий часопис у Галичині

з’явився 1849 року. Почав видавати його поет І. Гушалевич з 7 травня замість закритих політично-літературних «Новин». Мав він назву «Пчола», і вийшло всього 19 номерів. З вересня того-таки року часопис перестав існувати
[ВОЗНЯК М. Із зараня української преси в Галичині /І ЗНТШ.— Львів, 1912.—Т. 111.].

 

 

Першу хрестоматію української літератури

уклав в 1829 році галичанин І. Могильницький. Починалася вона з привілею руського князя Льва з 1292 року, потім ішли зразки творів літератури XVI — XVIII ст.: перекладні, оригінальні вірші, проповіді, синаксар, пісні з «Богогласника», вірш про Вакулу Чмиря, уривки з «Енеїди». Перлу друковану хрестоматійку з української літератури видав Й. Левицький у своїй граматиці 1834 року. Цю «Хрестоматію» уклав Й. Левицький на основі матеріалів І. Могильницького, додавши трохи і свого матеріалу

[ГОРДИНСЬКИЙ Я. Перша Хрестоматія з української літератури 11 ЗНТШ.— Львів, 1918.— Т. 125].

 

Перша друкована антологія української поезії

вийшла в Почаєві 1790 року — це був звід духовних віршів і пісень, що складався з чотирьох частин і містив у собі вірші, присвячені богу, богородиці, святим та іконам. Збірник містив 247 творів і називався «Богогласник». У XIX ст. книжка багато разів перевидавалася.

[ЩЕГЛОВА С. Богогласник.— К., 1918.]

 

Першою оригінальною комедією в Галичині

в XIX ст. була п’єса Рудольфа Моха «Справа в селі Клекотиш», чи інакше названа «Сварка». Цей твір — сатира на панщизняні порядки і на панське знущання над селянином. Переробку цієї комедії під заголовком «Проциха» грали в галицькому театрі, зокрема під дирекцією О. Бачинського. Сам Р. Мох був ще й поетом. Його поетична книга «Мотиль» вийшла в 1841 році і була тепло зустрінута публікою.

[ВОЗНЯК М. Українські драматичні вистави в Галичині //ЗНТЩ.— Львів, 1909.—Т.88]

 

Вперше вивчати українську літературу у вищій школі

почали на кафедрі української мови й письменства при Львівському університеті, засновано її було в 1848 році. Першим професором цієї кафедри обрано поета Я. Головацького, якого замістив О. Огоновський, автор кількох драм, наукових розвідок і «Історії української літератури» в 6 книгах

[ЕФРЕМОВ С. Дорогою синтезу // Записки історико-філологічного відділу ВУАН).— К., 1923.—Кн. 2—3.].

 

Вперше преса виключно українською мовою

почала з’являтись у 1848 році. Вже в 30-х роках XIX ст. хотів видавати український часопис М. Шашкевич, але дозволу не дістав. Були й інші спроби заснувати українські газети й журнали, але тільки 15 травня 1848 року з’явився у Львові часопис «Зоря Галицька». Журнал виходив 10 років і видавався то народною мовою, то «язичієм». Друкувався він у єдиній тодішній українській друкарні — Ставропігійському інституті у Львові, що своїм початком зв’язана ще з І. Федоровичем. З’явився часопис форматом 34 на 21 см, друкувався кирилицею і на першій порі сягав тиражу 4 тис. примірників. Редагував його Антін Павенцький (1849—1850 рр.). Спочатку це був часопис виключно політичний, а з 1853 року — «письмо, присвячене літературі, забаві і господарству». «Зоря Галицька» — орган Головної руської ради, і в ній виступали всі тодішні галицькі письменники: Я. Головацький, Є. Згарський, К. Климкович, А. Могильницький, Р. Мох, М. Устиянович.

Того ж таки 1848 року виходив «Дневник руський», що його видавали спольщені українці кирилицею та латинкою, але побачили світ лише 9 чисел. Редагував його І. Вагилевич. У 1849 році українська преса зросла: поет М. Устиянович редагував «Новини» — вийшло 26 чисел; вийшов перший український літературно-науковий журнал «Пчола», де публікували свої твори всі визначні літератори Галичини того часу. Друкувалися там також твори І. Котляревського. Було ще кілька урядових видань.

[КРЕВЕЦЬКИЙ 1. Початки преси на Україні // ЗНТШ.— Львів, 1926.— Т. 144—145.]

 

Перший драматичний конкурс

було організовано в Галичині в 1864—1865 роках. Це сталося після того, коли у Львів на початку 1864 року приїхав запрошений на посаду директора українського театру актор із Житомира О. Бачинський, Він привіз із собою український репертуар, який складався з п’єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, А. Янковського, В. Дмитренка, А. Ващенка-Захарченка. З галицьких п’єс могли виставити дві: «Опікунство» Р. Моха та «Козак і охотник» І. Витошинського. Прагнучи збагатити репертуар театру п’єсами на місцеві теми, театральна управа театру (виділ), який був при товаристві «Руська бесіда», розписала конкурс на драматичні твори і визначила 5 премій за написання українських п’єс (одна 300, дві по 100 і дві по 50 золотих ринських).

Поставлено при цьому такі умови: твори мали бути оригінальні, сюжет — із життя українського народу, мова — народна.

До вказаного строку (листопад 1864 р. )прислано 10 п’єс, але вони надходили ще й пізніше, загалом їх було понад 20. З управи вийшов поет і публіцист К. Климкович, заступив його Б. Дідицький. П’єси вирішено апробувати на публіці. Тільки 23 грудня 1865 року (тобто через два роки після конкурсу) було оголошено його результати. Визнано одну премію на 100 золотих ринських, яку дали авторові драми «Підгіряни» І. Гушалевичу й автору музики до п’єси М. Вербицькому — ця п’єса згодом міцно увійшла в репертуар галицького театру, і її залюбки грали і професіонали, і аматори

[ЧАРНЕЦЬКИЙ С. Перший драматичний конкурс на Галицькій Україні // Неділя.— Львів, 1912. — Ч. 44]

 

 

НАШІ АТЕНЕЇ

 

Вечорничники.

У 1861 році приїхав до Львова зі Східної України письменник В. Бернатович, який гшсав під псевдонімом Бесарабець. В. Шашкевич познайомився з ним у редакції газети «Слово» і запросив його та декого з товаришів у свою квартиру на піддашші. Молодь радо слухала оповідання Бернатовича про Україну, про київську «Громаду», про Шевченка, Костомарова, Марка Вовчка. Наприкінці того-таки року приїхали до Львова поет Є. Згарський, прозаїк Ф. Заревич, а ще пізніше поет і публіцист К. Климкович. Ці люди й почали справу, що називається другим відродженням у Галичині. В основу було покладено роботу в журналі «Вечорниці», а згодом — у «Меті». Саму «Громаду» було засновано в 1868 році, головою її вибрано студента-техніка В. Качалу (сина вченого С. Качали) і названо його війтом. «Громада» не мала чіткої організації, її члени вели богемне життя. Її друковані органи, хоч і мали успіх у читача, але через несистематичність виходу у світ припинили існування. «Вечорниці» видавалися півтора року, а «Мета» ще менше (1865 р.), «Нива» — півроку, а «Русалки» вийшло тільки 12 чисел. Основою діяльності «Громади» був протест проти застійного й антинародного напряму в галицькій літературі, репрезентованого В. Дідицьким, І. Гушалевичем та іншими. Головним теоретиком «Вечорничників» був Д. Танячкевич, який під псевдонімом Грицько Будеволя писав палкі, народолюбні листи, що не раз сягали розмірів розвідок, вони будили і гуртували молоде покоління, надихали його до вивчення народного життя. «Громада» почала засновуватися в 1863 і 1864 роках серед української гімназійної молоді в Самборі, Перемишлі, Тернополі, Дрогобичі, Бережанах, Станіславі з метою літературно-наукової самоосвіти, вивчення народної словесності, літератури й історії, а львівська «Громада» посилала їм українські видання для продажу. Члени «Громади» вправлялись у декламуванні творів Т. Шевченка, Ю. Федьковича, писали літературно-мистецькі розвідки.

[БАРВІНСЬКИЙ В. Участь П. Куліша в підйомі і розвитку народного письменства в Галицькій Україні //ЛНВ (Літературно-науковий віст ник).— Львів, 1922.— Кн. 4.; ОГОНОВСЬКИЙ О. Історія літератури руської // Зоря.— Львів, 1888.]

 

 

Товариство імені Шевченка.

11 грудня 1874 року галицьке намісництво затвердило статут Товариства імені Шевченка, завданням якого було «спомагати розвій руської (малоруської.— В. Ш.) словесності». 4 червня 1873 року відбулися перші загальні збори, що виробили статут товариства. Хоч статут підписали в основному галичани, але уклали його з доручення Єлизавети Милорадович діячі із Східної України Д. Пильняков і М. Драгоманов. Меценатами товариства стали, крім згаданих Є. Милорадович та Д. Пильчикова, М. Жученко, О. Кониський, С. Качала, які зібрали понад 9 тисяч австрійських гульденів і закупили на ці гроші друкарню. Первісна назва товариства мала бути «Галич», але, замислюючи його як всеукраїнське, засновники дали йому ім’я Т. Шевченка. Основною справою літературного товариства було видання книжок, а особливо журналу «Зоря» (видавався 18 років). З 90-х років за ініціативою О. Кониського товариство було реформоване в наукове, і з 1899 року постало знамените Наукове товариство імені Т. Шевченка, яке почало видавати свій журнал «Записки» і де в дореволюційні роки велася основна робота з українознавства.

[СТУДИНСЬКИЙ К. Наукове товариство ім. Шевченка у Львові (1873—1928) // ЗНТШ.— Львів, 1929. — Т. 150]

 

 

«Русский кружок».

У 60—70-х роках XIX ст. у Цюріху існував гурток, до якого входили й українці. Особливо діяльний був серед них Л. Сорочинський, що писав з Цюріха дописи до журналу «Правда», пізніше став він професором Львівського політехнічного інституту. Гурток організував у Цюріху прилюдне святкування пам’яті Т. Шевченка і при участі того-таки Сорочинського видав кілька чисел української газети «Робітник» латинкою. До цього гуртка входив і відомий західноукраїнський архітектор В. Набірний.

[ФРАНКО І. Нарис історії українсько-руської літератури.— Львів, 1910]

 

 

«Академічний Кружок».

У 70-х роках XIX ст. в студентське товариство «Академічний Кружок» (академіками називали в Галичині студентш) увійшли І. Франко та М. Павлик. Товариство, як і його антипод «Дружній Лихвар», ледве животіло. «Академічний Кружок» мав значну бібліотеку і видавав щомісячний журнал «Друг» (виходив до липня 1877 р.), де друкувала свої твори літературна молодь і деякі старші письменники. І. Франко, зокрема, опублікував тут повість «Петрїї й Довбущуки» і почав друкувати «Бориславські оповідання». Пізніше «Академічний Кружок» видав своїм накладом чотири томи творів москвофільського письменника В. Хиляка (Ієроніма Аноніма) .

Журнал «Друг» виходив мовною сумішшю, так званим язичієм. І. Франко теж почав писати таким «язичієм», принаймні так було написано його повість «Петрії й Довбущуки». На журнал звернув увагу М. Драгоманов і, хоч ні зміст, ні мова його не сподобалися вченому, він написав у 1875— 1876 роках до «Друга» три листи. Драгоманов закинув молоді в тих листах відсталість від європейської думки й те, що вона годує читачів мертвеччиною, а справжньої літератури, ні європейської, ні російської, не знає. Він вказав на обов’язок молоді наблизитися до народу, пізнати його, служити йому, працювати для нього, а через це молоді треба звернутися до чистої народної мови, бо штучною мовою вона від народу відгороджується. Письменство, звертав увагу М. Драгоманов, мусить змальовувати справжнє життя, а не вигадане, інакше таке письменство буде мертве. Радив не йти наосліп за думками старими, а вносити в життя думки нові. Листи ці зробили великий вплив на редакцію «Друга», а особливо на І. Франка та М. Павлика. Вони почали листуватися з М. Драгомановим, що тривало до смерті вченого. Журнал почав переходити на рідну мову, став живіший, цікавіший, а з творів І. Франка «язичіє» зникло назавжди.

[СІМОВИЧ В. І. Франко.— Львів, 1941; ФРАНКО І. Нарис історії українсько-руської літератури.— Львів, 1910.]

 

 

Гурток влаштування вакаційних мандрівок по краю.

Такий гурток було організовано за ініціативою І. Франка при студентському товаристві «Академічне братство». Метою мандрівок було ознайомлення молоді із селянським побутом, пропаганда рідної літератури та мистецтва серед населення. По містах і великих селах студенти організовували концерти з рефератами, музично-декламаційні вечори. В 1884 році разом з групою молоді відбув у ролі лектора й доповідача в довготривалу мандрівку й І. Франко. Йшли від Дрогобича до Станіслава, в програмі подорожі були концерти і лекції. І. Франко тоді прочитав ряд рефератів із історії українського народу та його культури." Після доповіді, як правило, відбувався великий концерт. 1885 року І. Франка запросили читати лекції на літературні теми під час мандрівок студентів по Поділлю й Буковині. Цього разу письменник не зміг відбути всієї мандрівки, переслідуваний жандармами, змушений був повернутися до Львова.

[ЗАГАЙКЕВИЧ М. Іван Франко і українська музика.— К., 1958]

 

 

Таємний гурток гімназистів.

У 1884—1885 роках О. Маковей належав до таємного гуртка львівських гімназистів, що займався самоосвітою. Цей гурток мав свою бібліотеку, видавав гектографічні часописи, уряджував концерти, завів зв’язки з учнями провінціальних гімназій. З цього гуртка вийшли письменники та публіцисти Л. Лопатинський, В. Будзиновський, Ю. Бачинський, учений К. Студинський.
[КОВАЛЕНКО О. Українська муза // Поетична антологія од початку до наших днів.— К., 1908]

 

 

Літературне товариство «Руська бесіда».

В 1884 році у Чернівцях створилося товариство «Руська бесіда». Першим головою його був Є. Пігуляк, буковинський громадський діяч. Товариство видавало календарі, заснувало громадську бібліотеку, випускало серію книжок для молоді («Бібліотека для молодіжі»), дбало про поширення народної освіти. Для цього товариством було винайдено рухому абетку, або, як її тоді називали, «машину до читання». Товариство заснувало своє «касино» (щось на зразок кафе-читальні), де були майже всі українські часописи, а також газети німецькі й польські. Воно утримувало приміщення, де відбувалися громадські збори та забави, організувало перше українське драматичне товариство у Чернівцях (1884 р.), яке почало давати аматорські вистави, розігруючи між іншими п’єси Ю. Федьковича і оперетки І. Воробкевича. Головою цього драматичного товариства був письменник та композитор Ізидор Воробкевич. Грали аматори у великій залі міського театру.

Видавало товариство й часопис «Буковина», редактором перших річників якої був буковинський поет Ю. Федькович.

[Буковинські общества руські // Буковина. — Чернівці, 1885.— Ч. І.]

 

 

Жіноче видання.

У II половині XIX ст. по всій Європі пройшов так званий емансипатський рух; жінки вимагали рівності в правах із чоловіками і свободи праці, не бажали бути залежними від чоловіків. З письменниць першою жінкою емансипаткою, яка своєю працею годувала себе й родину, була Марко Вовчок, а ініціаторками і організаторками жіночого руху стали на Україні письменниці Н. Кобринська і О. Пчілка. В 1887 році коштом і заходом цих письменниць вийшов великий альманах (464 стор.) «Перший вінок», в якому виступило з творами 20 українських письменниць. Збірник складавсь із поезій, оповідань та статей і був прихильно зустрінутий тогочасною критикою. Особливо тепло привітав альманах І. Франко, присвятивши йому окрему статтю. Бажаючи й далі групувати українських жінок-письменниць, Н. Кобринська заходилася видавати так звану «Жіночу бібліотеку», впорядкувавши три збірники праць різних авторок. — «Наша доля» (вийшли в 90-х роках XIX ст.). Хоч заповідалося, що буде це виключно жіноче видання, зрідка друкувалися тут і праці чоловіків.

[МАРКО ВОВЧОК. Твори: В 4 т.— К., 1929.— Т. 4; БОЙКО І. Українські літературні альманахи і збірники.— К., 1967]

 

 

БАТЬКИ І ДІТИ

 

Брати.

Особливе місце в польській та українській літературі посідають брати Зиморовичі. Сини простого львівського муляра, вони хоч і писали польською мовою, предметом зображення обрали український народ. Старший брат Бартоломей (1597—1677) пройшов шлях від підписка львівського міського уряду до дожиттєвого міського радника. Був також великим аматором садівництва і вирощував під Львовом виноград. Не гребував купецтвом, продаючи мідь та збіжжя. Усе життя захоплювався творчістю свого молодшого брата Симона, який на честь його весілля написав книгу чудових пісень «Роксоланки, або Руські дівчата». Симон прожив дуже коротке життя, народився в 1608 чи, за іншими даними, 1609 році, а помер від мору 1629 року, хоч і виїхав із зараженого міста до Польщі. Бартоломей надрукував братові вірші через чверть століття — 1654 року, а в 1663 році видав «Селянки нові руські», але не під своїм, а під братовим ім’ям, бажаючи в такий спосіб прославити не себе, а брата. Талантом, однак, Бартоломей перед Симоном поступався. Залишив він величезну спадщину (переважно латинською мовою), яка й досі ще достатньо не вивчена і не опублікована, зокрема він автор великої історії Львова, палким патріотом якого був усе життя.

Пісні Симона Зиморовича — чудові зразки любовної лірики XVII століття, в них оспівуються львів’янки і львів’яни, хлопці та дівчата — українці, місто Лева — столиця Роксоланії (України); його поезії згодом мали значний вплив на розвиток любовної лірики в польській та українській літературах.

 

 

Будителі.

Роль «будителів» зіграли в Галичині батько й син Шашкевичі. Як відомо, Маркіян Шашкевич став основоположником нової української літератури в Західній Україні, а його син Володимир призвідником так званого «другого відродження» в Галичині в 60-х роках XIX ст. Маркіян прожив тільки 32 роки і помер від сухот. Мав він двох синів, один помер дитиною, а другому судилося підняти батьків прапор і разом з К. Климковичем та Ф. Заревичем організувати «другу руську трійцю». Володимир проніс через усе життя пієтет до батька і розробляв мотиви його поезії, хоч той помер, коли хлопчику було тільки 4 роки. Володимир активно працював як видавець, хоч не зовсім щасливо, бо видання його швидко упадали. Після «Вечерниць» він випустив один номер сатиричного часопису «Дуля», а з січня 1866 року почав видавати «Русалку». Пізніше був активним співробітником часопису «Русь» (1867 р.), його статті й поезії в цих часописах відзначалися молодечим палом, особливо дописи з Мостів Великих, які він поміщав у «Русі» [МИКОЛАЄВИЧ Я. До життєписи Маркіяна Шаиікевича // Зоря.— Львів, 1892; ОГОНОВСЬКИЙ О. Історія літератури руської // Зоря.— Львів, 1888]

 

 

Нащадки втікачів.

Буковинці брати-поети Сидір та Григорій Воробкевичі мали незвичайних предків. Їхній прадід втік свого часу з Литви і звався Скульський Млака де Оробко. Дід їхній переробив Оробко на Воробкевича, а назвисько Млака стало улюбленим псевдонімом старшого брата (Данило Млака). їхній дід Юзарківський був родом з України і втік на Буковину, не бажаючи служити в солдатах. Син цього Юзарківського — поетів дядько, чоловік велетенського зросту, перейняв од батька безліч оповідань про козацтво, Україну, Умань, Залізняка й Гонту. Багато оповідань чули брати з уст своєї бабусі Параскеви: знала вона безліч казок, пісень, народних оповідань про козаків і турків і тим викликала в братів бажання і самим узятися за перо (Сидір, до того ж, став композитором) . За бабусині гроші купив Сидір скрипку і цим поклав початок своєї музичної діяльності. Ще в гімназії Сидір почав складати вірші і відразу створювати до них музику, сам і співав. Ці пісні подобалися, їх переписували. Згодом поет почав друкувати вірші в часописах, а за ним пішов і його молодший брат. Уся поетична творчість Григорія Воробкевича (псевдонім Наум Шрам) була пригнічена великим особистим горем. Одружившись і щасливо проживши зі своєю дружиною Мартою три роки, поет втратив кохану, овдовів. Це був такий удар для чутливої душі поета, від якого він не міг отямитися до кінця своїх днів. Через це писав мало й спорадично і не зробив у літературі того, чого досяг його брат.

[ОГОНОВСЬКИЙ О. Історія літератури руської // Зоря.— Львів, 1887; СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ С. Ізидор Воробкевич // Зоря.— Львів, 1887]

 

 

Незвичайний дяк.

Покинувши військову службу, Ю. Федькович приїхав до рідного Путилова-Сторонця. Тут він звернув увагу на високого, стрункого, з кучерявим волоссям та орлиним носом дяка Юрія Семанюка. Незабаром вони подружили: Федькович назвав дяка своїм побратимом, розвивав у нього любов до книжки та простого народу. Юрій Семанюк дуже любив читати, часом навіть і сам складав вірші, а особливо гарно співав. Син цього дяка Іван, вирісши, став відомим українським письменником Марком Черемшиною.

[СЕМАНЮК Н. Черемшина // Спогади про Черемшину.— Львів, 1958]

 

 

ЯК ВОНО ПОЧИНАЛОСЯ

 

На золотому весіллі діда М. Шашкевича.

6 травня 1823 року дід М. Шашкевича Р. Авдиковський відзначав своє золоте весілля. Діти, внуки і правнуки зібралися на це свято в с. Підліссі і піднесли ювілярові поетичний «Вінець із сердець жичливих», писаний частково польською, а частково українською мовою із церковнослов’янізмами. Цей веселий вірш було потім надруковано у Львові, його підписали діти, внуки і правнуки Р. Авдиковського, а між ними був і 12-річний Маркіян Шашкевич, якому пізніше судилося стати будителем Галицької України.

[ОГОНОВСЬКИЙ О. М. Шашкевич, його життя і діяльність // Зоря.— Львів, 1887]

 

 

Під впливом німецької музи.

Ю. Федькович юнаком жив у молдавському містечку Нямц. Тут він, покинувши землеміра Чунтуляка, учнем якого був, став практикантом аптекаря. На незвичайного хлопця звернув увагу німецький художник Р. Роткель, родич аптекаря. Незважаючи на різницю у віці, художник і майбутній поет заприятелювали. Р. Роткель відкрив перед допитливим хлопцем широкі обрії німецької літератури, наділяючи його гарними книжками, давав юнакові поради і заохочував до писання. Під впливом цих зустрічей та книжок Федькович і написав свої перші вірші — були вони німецькою мовою.

[МАКОВЕЙ О. Життєпис Осипа-Юрія Гординського-Федьковича.— Львів, 1911]

 

 

Радісні літа молодості.

Часто історики літератури, пишучи про роки навчання І. Франка в школі, ототожнюють письменника з героями його оповідань із шкільних літ, вважаючи, що ці оповідання мають автобіографічний характер («Олівець», «Отець-гуморист» тощо). Сам Франко, відповідаючи одному із своїх життєписців, зазначав, що його оповідання зі шкільних літ мають значення психологічне й літературне, а не історичне. «Ті літа,— писав І. Франко,— поминаючи деякі неприємні епізоди, все-таки були радісними літами моєї молодості, а між моїми вчителями василіанської школи я з приємністю можу згадати молодого монаха Крушельницького, що учив нас у II класі, о. кат. Красицького, о. ігумена Борусевича і пізнішого ігумена о. Немиловича, а також старенького вчителя т. зв. «штуби», то є 1-ї класи, русина Чарничевича, одинокого світського вчителя, що дослужив у тій школі до своєї смерті і який для непослушних і галасливих дітей у своїй класі не мав тяжчої кари, як поколоти їх по чолі своєю неголеною бородою».

«Значно приємніше і свобідніше,— пише Франко,— було гімназіальне життя, в якому я, завдяки особливо деяким талановитим учителям, здобув основну, як на ті часи, освіту, а йдучи постійно щодо поступу в науках поміж першими у класі (на матуріальнім свідоцтві я мав із усіх шкільних предметів ноту «відлично»), того неприємного почуття, що називають школярським тремом і не раз доводить школярів аж до самовбийства, я не зазнавав майже ніколи... дуже часто відносини між учителями і учнями бували дуже приятельські, майже товариські».

[ФРАНКО І. Причинки до автобіографії // Неділя.— 1912. — Ч. 8]

 

 

Пристрасть до писання.

Бувши учнем Дрогобицької гімназії, І. Франко особливо любив писати твори, вибираючи собі темою випадки з реального життя чи з минулого. Часом ці його твори були такі довгі, що заповнювали весь зошит, і вчителі не завжди хотіли їх читати. Склавши у 1875 році екзамен на атестат зрілості, 20-літній І. Франко їде у Львів до університету і везе з собою свій статок — кілька зошитів, списаних власними творами: поезіями, драмами, віршованими оповіданнями. Були тут переклади з «Антігони» й «Електри», Його, Ісайї, «Нібелунгів», «Одіссеї», Краледвірського рукопису і т. ін.

Друкуватися почав І. Франко ще гімназистом у студентському журналі «Друг». В числі 3 цього журналу за 1874 рік було надруковано його вірш «Народна пісня», написаний за рік до надрукування, де поет славив народну пісню — «криницю з чудовими струями, що її вода тисячі живить». Інший вірш, надрукований у тому-таки часі,— «Котляревський», виявив захоплення І. Франка І. Котляревським, бо той «засвітив вогник, який розгорівся, щоб всіх огрівати». Таким чином, перші друковані твори поета оспівують народну пісню і Котляревського — два могутні джерела, з яких полилося рікою нове українське письменство. Першу свою книжечку «Балади і розкази» видав І. Франко через рік по приїзді у Львів.

Студентом університету І. Франко старанно вчився. Для семінару з класичної філології, наприклад, він написав розвідку про Лукіянові «Розмови богів» латинською мовою. Львівського університету І. Франко, однак, не закінчив, навчання перервали політичні процеси 1877—1878 років, коли письменника посадили в тюрму. Після ув’язнення він ще провчився кілька курсів, але, не маючи коштів, покинув університет. Тільки в 1893 році докінчив університетські студії у Відні, де одержав ступінь доктора філософії, тобто перерва в навчанні була майже в 15 років — мав тоді І. Франко 38 років.

[МАКОВЕЙ О. І. Франко // Зоря.— Львів, 1896; ФРАНКО І. Причинки до автобіографії // Неділя.— 1912. — Ч. 8]).

 

 

Іди, мудю, свині пасти!

У Коломийській гімназії, куди приїхав вчитися хлопчик Василь Стефаник, селянських дітей садили за останню парту. Паничі-учні насміхалися над селюками. Не відставали й учителі. Коли вчитель німецької мови сказав Василеві:

— Іди, мудю, свині пасти! — весь клас задоволено зареготав.

Знущався з хлопчика і вчитель натуральної історії, тобто біолог, Вайгель. Бив його по руках тростиною, бо хлопчик був малий і не міг дотягнутися до учбової таблиці. Потім той учитель підняв своїм прутом сорочку, яка спадала в хлопця поверх штанів, і тішив так клас, який аж ревів від утіхи.

Обурений Стефаник покинув клас і пішов додому. Під плотом сиділа сліпа жебрачка Павлина, яку господиня хати, де жив Василь, приймала ночувати. Майбутній письменник тільки їй одній розповів про свій смуток, і жінка, щоб його розрадити, дала йому з торби яблучко і кілька дрібних монет на цукерки.

[СТЕФАНИК В. Автобіографія // СТЕФАНИК В. Твори: В 3 т.— К., 1953. — Т. 2]

 

 

Неспокійні школярі.

Лесь Мартович виділявся з-поміж своїх ровесників надзвичайними здібностями. Вже в 4 класі гімназії він писав вірші, повні злоби й насмішки. Разом із своїм приятелем В. Стефаником входив до таємного учнівського гуртка, що збирався по передмістях: тут читали реферати, складали гроші на книжки — бібліотека цього гуртка налічувала близько 400 томів. Щонеділі учні ходили по селах, читаючи лекції по читальнях чи закладаючи читальні нові. Наслідком цієї діяльності було те, що членів гуртка вигнали з Коломийської гімназії, і вони мусили закінчувати її в Дрогобичі, де директором був ліберальний український культурний діяч О. Борковський.

[СТЕФАНИК В. Автобіографія // СТЕФАНИК В. Твори: В 3 т.— К., 1953. — Т. 2]

 

 

Нечитальник.

Гімназист Лесь Мартович був надзвичайно вигадливий. Лежить, бувало, в ліжку лицем до стіни і сам до себе сміється, а потім оповідає, і 8-річним юнаком він написав першу новелу «Рудаль», тобто «Рудольф», йшлося там про особу реальну — про того чоловіка казали, що він не вмер, а ходить поміж народ «прахтикувати». Влітку того року приїхав на Снятинщину М. Павлик, і В. Стефаник з Л. Мартовичем його відразу знайшли, Мартович прочитав йому свою новелку. Успіх був великий, Павлик радив новелу надрукувати, перехрестивши її в «Нечитальника». Гроші на друк дав В. Стефаник, випросивши їх у матері, приятелі поїхали в Чернівці до друкарні Чопа і там здали рукописа. Через кілька місяців вони мали на руках тоненьку блакитну книжечку «Нечитальник», яку видали, про що свідчить напис на обкладинці, «русівські читальники». Хлопці розпродували книжечку, а виторг проїдали. Так почався як письменник Лесь Мартович, бо відтоді він працював стало в літературі, а для В. Стефаника це було перше входження у священний храм мистецтва слова, що неминуче штовхнуло до пера і його.

[СТЕФАНИК В. Автобіографія // СТЕФАНИК В. Твори: В 3 т.— К., 1953. — Т. 2]

 

 

Жертва читання.

Першими книжками Марка Черемшини (Івана Семанюка) були «Кобзар» Шевченка і «Довбуш» Ю. Федьковича. Наслухавшись і начитавшись про Довбуша, малий Іван зібрав якось хлопців і давай копати печеру на горбі, хотів-бо сам стати Довбушем. Коли печера була готова, «юний Довбуш» перший поліз у неї, показуючи приклад товаришам «опришкам». Раптом глина почала обвалюватися, «опришки» з вереском повтікали, а Довбуша-Черемшину, прим’ятого глиною, витягли з печери напівживого.

[СЕМАНЮК Н. Черемшина // Спогади про Черемшину.— Львів, 1958]

 

 

ЦІКАВІ СИТУАЦІЇ. ПОРТРЕТИ ПИСЬМЕННИКІВ

 

Стародавній співець України.

Найкращим твором українсько-польського поета Себастіяна Кленовича (нар. 1545 (?)—пом. 1602 року) справедливо вважається велика поема, писана латинською мовою «Роксоланія», видана у Кракові в 1584 році. Поему присвячено сенатові Львова, і в ній описано Україну та її звичаї. Кленович називає український народ «своїм» і пише про нього з любов’ю. Оспівує поет і тодішні українські міста Львів, Замостя, Київ, Луцьк, Бузьк, Сокаль, Белз, Перемишль, Холм, Красностав, річки Сян, Стир, Буг, Дніпро. Писав Кленович латинською та польською мовами. Був він вільнодумцем і активно виступав проти єзуїтів. За свій твір «Перша акція проти єзуїтів» поет був доведений єзуїтами до голодної смерті. [СТЕЛЬМАШЕНКО М. Политическая деятельность П. Скарги.— К., 1902; Українська поезія XVI ст.— К., 1987]

 

 

Рідне місто Івана Вишенського.

Рідне місто І. Вишенського Судова Вишня ще в І половині XVII ст. було одним із основних центрів так званого сеймикового життя. Сеймики — це окружні збори шляхти, на яких вирішувалися державні і приватні питання. На всю Галичину було таких сеймикових центрів три: крім Судової Вишні, Галич і Белз. До округа Судової Вишні належали землі Львівська, Перемишльська і Саніцька. Таким чином, Судова Вишня була одним із основних збірних пунктів шляхти, і Вишенський у рідному місті мав змогу добре придивитися до побуту, поведінки, одежі шляхти, зібраної з цілої округи, і мав змогу порівняти їх з убогим людом, що напевно згодилося йому в подальшій творчості.

[ТОМАШІВСЬКИЙ С. Матеріали до історії Галичини // Жерела до історії України-Руси.— Львів, 1898,— Т. 4]

 

 

Автор перших українських драматичних сцен.

Автором перших драматичних сцен, які дійшли до нашого часу, писаних народною українською мовою, як уже говорилося, був уродженець Львова Якуб Гаватович. Цікаво, що в час облоги Львова Б. Хмельницьким у 1655 році Я. Гаватович жив у Львові і з власної охоти пристав до посольства від міста, що прохало Хмельницького зняти облогу. Хмельницький прийняв посольство з великою почестю і згодився на малий викуп. Далеко більшу роль відіграв Гаватович під час облоги Львова турками в 1672 році. З переляку перед турками з міста повтікала більша частина людей, навіть консули міста, окрім українсько-польського поета Б. Зиморовича і ще кількох достойників. Лишиївся й Гаватович, а населення міста зменшилося до третини — одні бідні й хворі. Гаватович справляв тоді клопітний уряд адміністратора архідієцензії (архієпископства) і ревно зайнявся звільненням міста; відслужив церковну відправу, а головне — збирав золото і срібло на викуп. 1 жовтня він пішов добровільно до турецького табору, щоб погодити з турецьким башею викуп. Баша домагався 80 тисяч дукатів, і цю суму Гаватович зібрав з великими труднощами. Від себе видав з костельного добра бочку срібла. В такий спосіб було врятовано тоді Львів.

[ПАВЛИК М. Якуб Гаватович (Гават), автор перших руських інтермедій з 1619 р. // ЗНТШ — Львів, 1900. — Т. 35—36]

 

 

Хоч печіть, хоч паліть.

Трагічно склалася доля українського друкаря й поета І половини XVII ст., автора поетичної книги «Вірші з трагедії «Христос пасхон» (1630 р.) Андрія Сеульського. 13 червня 1651 року з наказу польського короля, який стояв обозом під Сокалем, А. Сеульського було заарештовано й інкриміновано збирання інформації для війська Б. Хмельницького. На доказ цього було подано листа з Унева до Скульського, що його поляки перехопили. Допитував поета королівський посланець Високинський і посланець полковника Гродзіцького Тиннер, а тогочасний допит супроводжувався немилосердними тортурами. Не зважаючи на муки, Скульський не повинився і нікого не виказав. Факти листа заперечував, на запитання відповідав: «Не знаю!» Через двадцять днів Скульського було знову взято на тортури, але нічого з нього витягти не змогли. З доброю славою, але цілковитим калікою, вийшов Скульський на волю,— і це останні звістки про нього.

[ЩУРАТ В. Христос Пасхон. Львівські віршовані діалоги в 1630 р. // ЗНТШ.

Львів, 1913. —Т. 117—118]

 

 

Зовнішність М. Шашкевича.

Маркіян Шашкевич був середнього зросту, тонкий і меткий, яснорусий, синьоокий, лице мав худорляве, ніс невеличкий,— трохи скидався на дівчину. Мав рідкісний дар промовця і вмів заохотити товаришів до праці. На обличчі М. Шашкевича відбивалася якась тужливість чи болість. Цікаво, що фотографії чи портрета поета не збереглося. За описом близьких до Шашкевича людей портрет зладив М. Івасюк, а пізніше І. Труш. Останній використав, як прототип, портрет Т. Лежогубського, що, за свідченням багатьох, був дуже подібний до М. Шашкевича. Відтак відомий портрет поета — це тільки приблизне відтворення зовнішності М. Шашкевича.

[ПЕТРАШ О. Руська трійця. К., 1972]

 

 

Письменник-мандрівник.

Великим аматором піших мандрівок був українсько-галицький письменник Василь Ільницький. Навчаючись у Відні, він 1844 року вибравсь у дорогу до Пресбурга (Братіслави), Будапешта, Кошиць та Ужгорода, відтак перейшов через Карпати у Галичину. Опісля, 1845 року, Ільницький помандрував пішки через Істрію до Трієста, морем дістався до Венеції, звідки перейшов Альпи, вибрався до Тіролю, а потім і до Австрії. Обидві подорожі здійснив письменник сам, без товариша й провідника, зазнаючи не раз чимало пригод, коли перебирався через Альпи,— одного разу ледь не загинув у вічних снігах. Пізніше, в 60-х роках, письменник описав свої подорожі, друкуючи їх у часописах «Русалка» і «Русь». Видав він «Записки руського путешественника» (друкувались у «Слові»), «Образки із світа альпійського», «Образки з Угорщини» (друкувались у «Зорі»), продовживши цим давню традицію в українській літературі так званої подорожньої літератури.

[ОГОНОВСЬКИЙ О. Історія літератури руської.— Львів, 1891. —Т. 3. — Ч. 1]

 

 

На чотири прізвища.

Своєрідною постаттю в українській літературі 60-х років XIX ст. був Павло Свєнціцький, відомий як автор і драматург Данило Лозовський, як поет Павло Свій і як повістяр Павлин Стахурський. Великий ідеаліст, людина наскрізь демократична, запалений любов’ю до простолюду, родом поляк, він гаряче полюбив українців, їхню мову і літературу і мріяв, щоб нації українська та польська, власне, простий люд одного й другого народу зблизилися між собою на принципах демократизму й забули про ворожнечу, що її розпалила між українцями та поляками польська шляхта. З такою програмою включився П. Свєнціцький в польське повстання 1863 року, а зрозумівши причини його поразки, переселивсь у Галичину і тут почав активно працювати в культурі українській і польській водночас, оспівуючи в своїх творах українську землю і народ. Він перекладав і писав п’єси для українського театру, сам грав у ньому як актор, видав книжку українських «Байок», журнал «Село» польською та українською мовами, в якому гаряче пропагував творчість Т. Шевченка, Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ’яненка, Ю. Федьковича. Перекладав Шевченка, Марка Вовчка і Куліша польською мовою, а Міцкевича — українською. Зрештою, написав ряд повістей польською мовою на українські теми, продовжуючи тим традиції так званої української школи в польській літературі. Водночас працював викладачем української мови та літератури в гімназії і складав граматику української мови. Така плідна і багатопланова робота підкосила однак здоров’я Свєнціцького, і він згас 36-літнім, лишивши по собі світлу пам’ять і не менш світлу ідею дружби обох народів.

[РАДЗИКЕВИЧ В. Павлин Свенціцький. Публіцистична, наукова та літературна його діяльність // ІНТШ.— Львів, 1911. —Т. 101—103]

 

 

Не хочу бути паном.

Служачи у війську офіцером, Ю. Федькович поводив себе дивно. Він не відгороджувався від солдат, залюбки вчив їх читати, слухав їхні розмови, співав з ними пісні, збираючи довкола себе цілий гурт земляків. Перший вірш поета «Нічліг» і був складений, як співанка для українців-вояків. Вийшовши у відставку, Федькович скинув офіцерського мундира і демонстративно вдягся в простий гуцульський костюм — вчинок на Буковині нечуваний. Бувши католиком, перейшов у православну віру і з Осипа став Юрієм — хотів бути справжнім гуцулом і не мати в собі нічого панського. Гуцули прийняли його у свій гурт і навіть обрали війтом у Путилові. Поет здобув собі такий авторитет, що люди, замість подавати до суду, ставали на суд перед ним, і тут вирішувалися навіть такі справи, що мали йти до крайового суду в Чернівці. Коли ж пани почали зазіхати після знесення панщини на гуцульські ліси й пасовиська, Федькович став народним адвокатом і в довгому, складному і заплутаному судовому процесі виборов 16 селянам Вижницького повіту їхні ліси й пасовиська. Докази, наведені Федьковичем, були такі певні, що буковинський уряд і міністерство у Відні згодилися змінити некорисний для селян присуд.
[ЛУКІЯНОВИЧ Д. Про Осипа-Юрія Федьковича // Просвіта. — Львів, 1913]

 

 

Любов Ю. Федьковича.

1859 року німецький буковинський поет Найбавер увів Ю. Федьковича в дім Марошані, де він зустрів майбутню свою кохану Емілію. Тут, у цьому домі, влаштовувалися імпровізовані вечори, і чимало гостей Марошані лишили в альбомі панночки свої вірші. Є там і вірші Федьковича. Панна Емілія була гарна, грала на фортепіано і чудово співала. Федькович почав тут часто бувати і декламував з Найбавером свої і чужі вірші. Поета захопила дівчина, і не без взаємності, говорили вже про заручини, але панна не мала грошового забезпечення, а сам поет був тоді бідним офіцером, що жив тільки на зарплатню. Через те батьки дівчини згоди на шлюб не дали, і любов ця залишилася в поезії та досмертній приязні: Федькович написав на честь своєї коханої кілька німецьких та українських поезій, зокрема відомий вірш про троянду і стрільця. Сама Емілія незабаром вийшла заміж за багатого дідича і вела звичайне світське життя — сам румунський король танцював з нею на балах. Померла вона зовсім молода, в 24 роки, не лишивши дітей. Але вірші Федьковича зберігала до смерті так само, як і поет зберігав її картки, китичку і дубовий листок, що дівчина йому подарувала.

[ПАЧОВСЬКИЙ В. Любое Ю. Федьковича // Неділя Львів, 1912. — Ч. 34]

 

 

Спробуй зроби!

Знудившись на селі без освіченого товариства і бажаючи віддатися літературній праці, Ю. Федькович прийняв запрошення львівської «Просвіти» і в 1872 році приїхав до Львова. Умови, які йому поставлено, були трохи дивні: за рік поет мав написати 6 популярних книжок, і за це йому мали заплатити 500 крон річної плати — цих грошей не вистачило б навіть на скромне життя. Через це товариство «Руська бесіда» згодилося виплатити поету ще 500 крон, коли він, крім 6 книжок, перекладе ще з чужих мов для театру п’ять драм. Федькович, не подумавши, підписав умови, а бувши людиною слова, цілими днями сидів у кімнаті і писав: його відтак майже ніхто не бачив. Виходив він на вулицю рідко і то вечорами, щоб повечеряти поза домом. Незважаючи на все старання, яке докладав, Федькович угоди виконати не зміг, і пробувши у львівській «Просвіті» 14 місяців, мусив звідти повернутися назад до рідного Путилова.

[ЛУКІЯНОВИЧ Д. Про Осипа-Юрія Федьковича // Просвіта. — Львів, 1913]

 

Косованів син.

Знаючи про особливий інтерес до життя письменників у людей кололітературних і не люблячи багато про себе розповідати, Ю. Федькович часом удавався до своєрідних містифікацій, оповідаючи про себе небилиці чи зв’язуючи химерно свою долю із долею героїв власних оповідань. Так сталося під кінець 1862— на початку 1863 року, коли Федькович у листі до свого товариша К. Горбаня пустив про себе дивовижну чутку, що він не син колишнього панського урядника Гординського де Федьковича, а красеня-гуцула Юрія Косована, з яким у його матері начебто була надзвичайно романтична історія, що її поет описав в оповіданні «Люба-згуба». Найцікавіше те, що Юрій Косован і справді жив у Сторонці-Путилові, звідки був родом Федькович, і це ввело літературознавців у довгочасну облуду. На основі поетових сповіщень почали творитися легенди про поета, писалися літературознавчі праці, аж доки не вдалося письменникові Д. Лукіяновичеві дослідити це питання документально і встановити, що поет змістифікував власне життя, піддавшись дивному пориву і в думці не кладучи, що примусить попрацювати колись своїх біографів.

[ЛУКІЯНОВИЧ Д. Спірні питання в житті Федьковича // ЗНТШ.— Львів, 1911. — Т. 104]

 

 

Безкорисливий.

Ю. Федькович був людиною надзвичайно безкорисливою. Свій рідний дім та господарство в Путилові подарував своєму слузі; гроші, здобуті від продажу батьківського дому, роззичив без віддачі і сам мусив пробувати в бідності на околиці Чернівців. Коли поета поховали, якась удова із плачем пригорнулася було до сирої землі і розказувала всім, що Федькович врятував її з дітьми.

[ЛУКІЯНОВИЧ Д. Про Осипа-Юрія Федьковича // Просвіта. — Львів, 1913]

 

 

Федькович — астролог.

В середньовіччі люди думали, що доля чоловіка залежить від того, під якою планетою прийшов він у світ. Цього й учила астрологія, яка твердила, що можна відчитати долю з того, як розташовані сусідні зорі.

В 70-х роках XIX ст., забутий і покинутий усіма, розчарований у житті і світі, Ю. Федькович усамітнився, почав збирати старовинні астрологічні трактати... Десять років віддав поет на цю справу, написавши величезний трактат, який так і лишивсь у рукописі; зрештою, поет переконався, що піддався порожній, забутій людьми облуді. Він повернувся до людей та літератури, закинувши астрологічні трактати і своє невсипуще намагання в тих загадкових речах розібратися.

[ЛУКІЯНОВИЧ Д. Про Осипа-Юрія Федьковича // Просвіта. — Львів, 1913; МАКОВЕЙ О. Життєпис Осипа-Юрія Гординського-Федьковича.— Львів, 1911.]

 

 

«Слово на слово до редактора "Слова"».

50-і — початок 60-х років XIX ст. у Західній Україні були роками мракобісся. В літературі панували люди, які зневажливо ставилися до народу і його мови, вживаючи для своїх писань важкої, штучної, так званої макаронічної суміші: українських, церковнослов’янських та російських слів, з’єднаних на німецькій фразеологічній основі. На чолі того руху стояв Богдан Дідицький, який почав видавати в 1861 році свій орган «Слово». Галицька ж, буковинська й закарпатська інтелігенція говорили чи польською, чи німецькою, чи угорською мовами. Журнал «Слово» видавався важким язичієм і ледве животів. Проти того «Слова» виступив у 1868 році з гарячим запереченням тодішній студент теології у Чернівцях Антін Кобилянський, видрукувавши брошуру «Слово на слово до редактора «Слова». Брошура вийшла в Чернівцях, писано її було чистим гуцульським говором, а надруковано чеськими літерами. До брошури долучено вірш нікому не відомого поета Федьковича, якого намовив писати українською мовою той-таки Кобилянський, і цій брошурі судилася визначна місія: вона пробудила галицьку молодь, викликала в неї інтерес до власного народу і з’явила перед очі культурного світу видатного поета Ю. Федьковича.

Сам Кобилянський був як людина великий оригінал, захоплювався (єдиний у своєму середовищі) вегетаріанством і правилами строгого гігієнічного життя, ненавидів усіляку фальш, облуду, неприродність. Кохавсь у філософії, знав докладно Канта, Фіхте, Гегеля, об’їздив півсвіту,— був проповідником вільної німецької громади в Німеччині, а пізніше в Америці, захоплювався технікою, винайшовши машину, котру назвав «димовлад». Ця машина мала збирати дим з коминів і корисно його переробляти. Кобилянський сподівався, що фабрики зацікавляться його винаходом, але даремно. Думав також він і про винайдення літаючої машини і листувався щодо цього з Дрімоном, але не пощастило йому й тут. Навіть дітей своїх назвав оригінально: дочок Селеною і Салютою, а синів Геліосом і Зоряном. Помер, усіма забутий, у крайній нужді.

[РЕВАКОВИЧ Т. Антін Кобилянський: Кілька слів згадок // ЗНТШ.—

Львів, 1910. — Т. 94]

 

 

Перший критик автентичності «Краледвірського рукопису».

Відомо, що знаменитий «Краледвірський рукопис» був підроблений поетом Ганкою для розбудження чеського національно-визвольного руху. Твір цей здобув велику славу і перекладався на багато мов, зокрема українську (М. Шашкевич, С. Руданський та ін.),— вірили в нього беззастережно. Перший поклав сумнів щодо автентичності рукопису галицький учений А. Петрушевич. У 1878 році він видав розвідку на цю тему (друкувалась у «Слові» і окремим відбитком). Ідучи слідами чеських учених і подаючи свої власні філологічні докази, вчений доводить неавтентичність тих старочеських пам’яток, які ще тоді всі чеські патріоти вважали найдорожчим скарбом чеської старовини. Пізніші досліди над рукописами тих пам’яток цілком оправдали скептицизм Петрушевича, особливо, коли на «Краледвірському рукописі» знайшли підпис «Hanka fecit» («Ганка створив»).

[ФРАНКО І. Нарис історії українсько-руської літератури.— Львів, 1910]

 

 

Сила листів.

До 80-х років XIX ст. культурне життя в Галичині ледве животіло і мало всі ознаки глибокої провінційності. З центрів світового прогресивного руху сюди доходили тільки бліді імпульси нового життя. Збудити галицьку суспільність, перш ш все молодь, узявся Михайло Драгоманов. Гаряча проповідь Драгоманова, ведена, крім друкованого слова, також при допомозі жвавої і численної кореспонденції, йшла на те, щоб привчити галичан читати, відучити їх від порожньої фразеології і трати часу й прилучити до реальної праці. Драгоманов звертав увагу на насущні потреби народу, на застій у політичнім житті, на неуцтво і поверховість проводирів Галичини. Як з найтяжчим ворогом, воював із звичним там крутійством і не переставав допікати людям доти, доки не докопавсь у їхніх душах до живого й болючого. Його статті, а передусім листи, були для значного числа галичан, як удари батога, вони пекли й боліли, часто били невинних, бували несправедливі, але завжди змушували до думання, до входження у глибину справ, до обрахунку із власним сумлінням. Своєї мети будителя Драгоманов досягнув.

[ФРАНКО І. Молода Україна.— Львів, 1910]

 

 

Франко зблизька.

І. Франкові подобався одяг сірого кольору. Майже завжди носив вишивану сорочку. Любив носити нешнуровані черевики. На урочисті прийоми одягав чорного шлюсрока, інколи, але рідко, фрака. Після одного ювілею, оглядаючи фрак, сказав невдоволено:

— Можна підносити на руках, але не треба роздирати позиченого фрака!

В їжі був Франко невибагливий, не курив, зрідка випивав чарку далматинського вина «Злата Ріца».

І. Франко любив ходити в довгі піші мандрівки. В 1884 році він був учасником великої студентської прогулянки вздовж Карпат і видав навіть окрему книжечку «В дорогу», початковий вірш якої «Сонце по небі колує» з музикою Ярославенка став спортивним гімном на Галичині. Ходив щоліта в інші, коротші мандрівки, одну з яких описав у спогадах про В. Самійленка.

Був письменник завзятим аматором рибної ловитви. Вудкою не любив ловити, зате кохавсь у сітках, які сам плів, ятерах, саках. Друга пристрасть І. Франка — грибництво, яке часто сполучено було з його пішими мандрівками. Довгий час мріяв Франко купити велосипеда, але так і не купив. Зовсім не любив письменник полювання.

[ФРАНКО П. І. Франко зблизька.— Львів, 1937]

 

 

Відпочив.

З початком березня 1880 року І. Франко виїхав із Львова на Коломийщину до с. Березова. Хотілося йому хоч трохи відпочити у приятеля К. Геника. Але в м. Яблонові його арештували і втягли в процес, що тоді саме відбувавсь у Коломиї проти Павликових сестер, які займалися поширенням соціалістичних думок у своїй околиці. До арешту потрапив і Геник та й інші Франкові товариші. їх усіх протримали три місяці у в’язниці й випустили, а що І. Франко був не з Коломийщини, то його наказано під сторожею відправити до рідного села Нагуєвичі. До Дрогобича І. Франко прибув із гарячкою, його помістили до ями-в’язниці, яку він пізніше описав у повісті «На дні», а тоді відіслали до Нагуєвичів. По дорозі однак випав сильний дощ — поет змок до нитки і дістав лихоманку. Пролежав кілька днів удома і знову подався до Коломиї, щоб звідтіля дістатися до Геника. В Коломиї прожив тиждень у готелі, написав повість «На дні», за останні гроші вислав її до Львова, а опісля три дні жив трьома центами, знайденими над річкою Прутом у піску, а коли й тих не стало, зачинивсь у своїй кімнаті в готелі та й лежав півтора дні в гарячці й голоді, ждучи смерті, був-бо зовсім знеохочений до життя. На щастя, Геник послав до нього товариша і забрав до Березова. Тут письменник почав набиратися сили і незабаром уже працював над оповіданням «На вершку», яке тут-таки завершив. Однак про його побут у Березові довідався коломийський староста і звелів відправити Франка до Коломиї. На підводу не було грошей, і жандарм погнав письменника в страшну спеку пішки. Тоді в дорозі йому повідпадали нігті на пальцях обох ніг. Довелося знову повертати до Нагуєвичів, щоб восени поїхати до Львова на подальшу науку. За той час прихильники письменника видали його повість «На дні», ще й подбали, щоб її переклали на польську мову. Повість справила на громадянство велике враження.

[СІМОВИЧ В. І. Франко.— Львів, 1941]

 

 

Одруження І. Франка.

В травні 1886 року І. Франко вдруге приїхав до Києва, маючи намір одружитися з Ольгою Хоружинською, своєю нареченою. Він оселивсь у помешканні власника «Мінеральних вод» галицького емігранта Качали, використовуючи час не тільки на женихання, але й, значною мірою, на студіювання наукових матеріалів. Наприкінці травня відбулося й вінчання у церкві колегії Галагана. В квартирі Є. Трегубова (наречена Франка була сестрою його дружини) зібралися дружки й бояри О. Киричинський, І. Крачковський, І. Житецький та В. Ігнатович, одяглася й молода до вінця, а молодий затримавсь у кабінеті хазяїна за переписом якогось цікавого старого вірша, доки йому рішуче не нагадали, що пора відбути урочисту церемонію. Іван Якович одяг сюртука, і всі рушили через шкільний двір до церкви.

Через кілька днів поліція схаменулася і зробила трус у Киричинського, шукаючи галичанина-соціаліста І. Франка (приїхав до Києва Франко за чужим паспортом), а попа С. Трегубова, що вінчав молодих без легального паспорта, ледве не позбавили приходу. Киричинського і Качалу внесли до списків неблагонадійних. Франко ж із молодою встиг учасно виїхати до Галичини.

[ЖИТЕЦЬКИЙ І. Одруження 1. Франка // Україна.— К., 1926.— Кн. 6; КИРИЧИНСЬКИЙ О. Франко в Києві // Україна.— К., 1926.—Кн. 6]

 

 

Випадок у корчмі.

Якось І. Франко із польським письменником Я. Каспровичем поїхали по рибу до Янова. Ввечері письменники зайшли до відомого в тих краях ресторану. На той час до приміщення ввірвалося троє здоровенних п’яних чоловіків. Не минуло й чверті години, як вони пересварились. Один із них, лісничий, вихопив револьвера, другий, лісоруб, схопився за сокиру. Переляканий корчмар покинув свій заклад.

І. Франко спокійно підвівся з місця, налив усім по чарці і сказав із усмішкою:

— Вип’ємо за знайомство. Я бачу, ви мене не пізнаєте. А це негарно. Вгадайте, де ми з вами зустрічалися?

За хвилину Франко вже сидів на лавці і провадив із буянцями дружню розмову, ще й попросив повторити соковиті вирази, якими послугувались у сварці підхмелені, щоб записати їх.

[РУДНИЦЬКИЙ М. Письменники зблизька. — Львів, 1958. — Ч.1. — 1959. — Ч. 2]

 

 

230 статей.

Франкова смерть викликала відгомін у світі. Тоді з’явилося 230 статей про письменника. З них 120 мовами німецькою, російською, польською, угорською, французькою, білоруською та хорватською. В українській пресі надруковано було про І. Франка 90 статей.

[СІМОВИЧ В. І. Франко.— Львів, 1941]

 

 

За оповідання — в тюрму.

В другій книжці часопису «Громадський друг» за 1878 рік було надруковано оповідання М. Павлика «Робенщукова Тетяна», де було поставлено питання про можливість шлюбного роїлучешіи. В цей час письменник відбував кару з процесу 1877        1878 років, відтак на нього звалився ще й пресовий процес за це оповідання. Наївно оправдовуючись, Павлик не зміг переконати суддів і присяжних у своїй правоті і був засуджений ще на 6 місяців в’язниці. Не бажаючи відсиджувати після трьох місяців ще півроку, Павлик виїхав до Женеви, де прожив майже два роки, працюючи у спілці з М. Драгомановим. Відсидів своє він уже по повороті.

[ФРАНКО І. Нарис історії українсько-руської літератури.— Львів, 1910]

 

 

Небувалий факт.

Наприкінці 1884 року помер у Львові А. Нарольський, який, бувши невіруючим, звелів поховати себе без священика. В похороні узяв участь і виступив із промовою над могилою про заслуги чесного чоловіка М. Павлик. Небувалий факт похорону без священика був сприйнятий як демонстрація і викликав обурення в реакційної частини галицької суспільності. Павлика позбавлено можливості працювати, в нього відібрали переклади для «Бібліотеки найзнаменитіших повістей», в газеті «Діло» з’явилася стаття під заголовком «У мутній воді», в якій сповнення скромного бажання Карельського розвінчувалося як «фанатична, згубна для загального діла демонстрація».

[НАТАЛКА ПОЛТАВКА. Роман В. Забіли // Зоря.— Львів, 1894]

 

 

Письменник — «джентльмен».

О. Маковей любив одягатися за вимогами «доброго тону». На його одежі не можна було помітити ні порошинки, взагалі він справляв враження людини «застебнутої на останнього гудзика». Він любив точність, порядок і акуратність і відзначався великою працездатністю. О. Маковей розсипав по сучасній собі українській пресі безліч статей без підпису, часто вибираючи псевдонім чи криптонім; як директор школи, не хотів вступати в конфлікт з властями. Писав вірші, оповідання, повісті й великі наукові розвідки. Зладжений ним життєпис Ю. Федьковича виріс під його пером у велику книгу (більш як в 500 стор.), а том матеріалів про Федьковича був ще грубілий за біографію. Все, до чого брався цей спокійний і розважливий чоловік, виходило добротне, солідне. Попри все те О. Маковей був видатним гумористом і саме тут залишив найтриваліший слід.

[РУДНИЦЬКИЙ М. Письменники зблизька. — Львів, 1958. — Ч.1. — 1959. — Ч. 2].

 

 

Поклонник «Землі».

Після надрукування «Землі» О. Кобилянська одержала листа від якогось багатого землевласника, який запропонував їй свою руку й серце. Він висловив переконання, що жінка, яка так глибоко відчуває людські трагедії, зуміє глибоко любити. Кобилянська відповіла, що він помиляється: авторка «Землі» навряд чи може любити тих, хто загарбав собі селянську землю.

[РУДНИЦЬКИЙ М. Письменники зблизька. — Львів, 1964. — Ч. 3]

 

 

Непорозуміння.

В 1927 році відзначався 40-річний ювілей літературної творчості О. Кобилянської. Буковина тоді належала боярській Румунії і, щоб зірвати свято, власті використали смерть якогось чиновника Братіяну і відклали святкування. Телеграфісти, які передавали це сповіщення до Львова, сплутали текст, і з нього вже виходило, що ювілей відкладено через смерть самої письменниці. Ця звістка миттю облетіла всю Україну, і тільки через певний час помилку було спростовано.

[КОСТАЩУК В.  40-річний ювілей літературної творчості О. Кобилянської / / Україна. — К., 1927. —Кн. 6]

 

 

Трус у квартирі Кобилянської.

Нелегко жилося письменниці в час окупації Буковини румунськими боярами. Хвиля репресій зачепила її брата Юліана (автора латинсько-українського словника), якого боярська влада вигнала зі школи, а агенти сигуранци увірвались у робочий кабінет письменниці, перекинули все догори ногами, забравши листи, нотатки до нових творів, одну викінчену новелу. На щастя, архів письменниці зберігався не тут, а в брата, і тому уцілів. Забрані рукописи так і не повернули письменниці, незважаючи на неодноразові домагання, вони для літератури навіки пропали.

[О. Кобилянська в критиці та спогадах.— К., 1963]

 

 

Зовнішність Кобилянської.

В похилі літа О. Кобилянська виглядала так за описами близьких людей: темне волосся, крізь яке пробивалася ледь помітна сивина, гладко зачесане, поділене проділом, заплетене в коси, які укладалися позад голови і закріплялися шпильками. Брови виразно темні, обличчя поважне, серйозне й нагадувало більш чоловіче, ніж жіноче. На ньому ані зморшки, були вони ледь помітні тільки під очима. Лице матове, як буває в темних шатенок, широке чоло трохи виділялося на худорлявому обличчі, на вустах — вираз туги, мрії, осяяний добродушністю. Особливо виділялися темно-карі очі, які світилися вологим, променистим блиском, в них, як казали, ніби відбивалася свіжість травневої роси. Сумовитий вираз обличчя був майже завжди, навіть коли письменниця всміхалася. Була вона середнього зросту, одягалася охайно, гармонійно, строго і не за модою. Говорила м’яким притишеним голосом.

[О. Кобилянська в критиці та спогадах.— К., 1963]

 

 

В селі свого імені

Один з письменників жив у селі свого імені. Це Т. Бордуляк, який і мешкав у с. Бордуляки. Село заснував далекий предок письменника.

[РУДНИЦЬКИЙ М. Письменники зблизька. — Львів, 1964. — Ч. 3]

 

 

У Кракові на Аріанській

В. Стефаник жив студентом у Кракові на Аріанській, № 1. Мешкав він удвох із приятелем С. Шмігером, наймали простору кімнату із вікном на вулицю Любич. Обстановка кімнати була звичайна, студентська. Праворуч — ліжко Стефаникове, ліворуч — Шмігерове, посередині — вікно, а під вікном — стіл. Під стіною, де Стефаникове ліжко,— шафа, навпроти — умивальник. При дверях ще один столик із спиртовою машинкою для варення. Тут, у цій кімнаті, і було написано такі шедеври, як «Кам’яний хрест» та «Кленові листки».

[ЛЕПКИЙ Б. Три портрети.— Львів, 1937]

 

 

З автопортрета М. Черемшини.

«Середнього зросту, кругла стать, хід енергійний і ритмічний, обличчя під високим чолом ділиться на дві половини: одна весела й промінна, друга понура й темна, як ніч. Очі міняться — раз голубі, раз — зелені. Ніс середній, а губи широкі, як у негра. Ноги дрібні, бо покинули постоли, а запрагли черевиків — такий я зверху, а зсередини — скептик до філософії, ентузіаст до мистецтва і всього, що гарне. Більше активний, ніж пасивний, швидко запалююся і швидко остигаю. Не терплю ніякого ярма. Не люблю ні чисел, ні математики, ні грошей. Коли б мені дозволено було перемінитись у птаха, то вибрав би собі я стать жайворонка».

[СЕМАНЮК Н. Черемшина // Спогади про Черемшину.— Львів, 1958]

 

 

Мужицький адвокат.

Осівши в Снятині, М. Черемшина з запалом узявся до адвокатських справ. Обороняв він, звичайно, людей знівечених життям, ошуканих багатіями та всілякими лихварями, але ніколи — ошуканців і тих, які іншому приносили зло. І хоч багато хто із адвокатів використовував будь-яку нагоду, щоб нашкодити мужицькому адвокатові, ім’я Черемшини було дуже популярне серед селян.

Раз якось звернувся до письменника-адвоката селянин із проханням захистити його перед панським економом. Економа мав захищати інший, багатий адвокат. Той, щоб вирізнити свого клієнта, підвів його до суду і звернувся вишуканою польською мовою:

— Маю честь представити мого клієнта, адміністратора поміщицьких маєтків пана Юзефа Кенчинського.

Суддя схопився з крісла й улесливо подав руку.

Побачивши це, Черемшина узяв під руку свого клієнта і офіційно звернувся до судді:

— Маю честь представити мого клієнта — господаря Гриця Запаренюка.

Суддя розгубився, змушений був піднятися з крісла і простягнув мужикові кінчики пальців.

Це справило на присутніх велике враження.

[СЕМАНЮК Н. Черемшина // Спогади про Черемшину.— Львів, 1958]

 

 

НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ЗУСТРІЧІ

 

Вірний учень.

Велика учнівська любов в’язала Михайла Павлика з Михайлом Драгомановим. Саме тільки листування обох діячів української культури (видано у Львові в 1901—1912 рр.) обіймало вісім великих томів. Проздовж 1879—1881 років Павлик безпосередньо співпрацював із Драгомановим при виданні журналу «Громада» (вийшло два номери). Після смерті вчителя він видає чималу книжку: «М. П. Драгоманов, його ювілей, смерть, автобіографія і спис творів» (1896 р.), а решту життя займався впорядкуванням та виданням творів М. Драгоманова. Так видав він чотири томи фольклорних праць Драгоманова, а також численне листування його з різними людьми. Цікаво, що при святкуванні 30-літньої діяльності М. Павлика (1904 р.) в залі, поряд із портретом ювіляра, було виставлено й портрет Драгоманова. Написав М. Павлик про Драгоманова і кілька докладних брошур.

[[ПАВЛИК М.] Ювілей 30-річної діяльності М. Павлика.— Львів, 1905; ПИВОВАРОВ М., СИНГАІВСЬКА Г., ФЕДОРИТЕНКО К. Українські письменники // Біо-бібліографічний словник.— К., 1963. — Т. 2]

 

 

В одному будинку.

Найулюбленішим поетом Уляни Кравченко (справжнє її прізвище Шнайдер-Німентовська) став Микола Устиянович. Коли була вона малою дівчинкою, то племінник поета, також Микола Устиянович, багато розказував майбутній поетесі про твори свого дядька. Більше того, батько У. Кравченко жив якийсь час у тому-таки будинку, де народився поет М. Устиянович. Тут-таки, в Миколаєві, де вони жили, майбутня поетеса познайомилася з творами Устияновича, і відтоді поет став ідеалом для неї, хоч вона вже знала на той час твори значно більших поетів. [ОГОНОВСЬКИЙ О. Історія літератури руської // Зоря.— Львів, 1888]

 

 

Перший літературний наставник.

Коли У. Кравченко вчилась у Львові в учительській семінарії, викладачем мови і літератури був у неї відомий галицький учений та видавець Омельян Партацький. Професор помітив у дівчини особливі здібності, давав їй читати книжки, зокрема твори Марка Вовчка, і спровадив на літературний шлях порадами і спеціально дібраними для неї письмовими вправами.

[ОГОНОВСЬКИЙ О. Історія літератури руської // Зоря.— Львів, 1888]

 

 

Що там дівчина!

Коли Ольга Кобилянська була малою дівчиною, її родина жила в місті Сучаві, де мала приятельські стосунки з родиною українського поета М. Устияновича. Товаришували між собою і діти Устияновичів та Кобилянських (старший син Миколи Устияновича Кирило став згодом відомим художником та поетом).

Якось М. Устиянович зауважив батькові О. Кобилянської, що його дівчинка незвичайна дитина.

— Що то ваша дівчинка,— казав старий поет,— така тиха, серйозна, не бавиться так, як інші діти, а ті сумовиті оченята ніби в душу зазирають. Вона чимось притягає до себе. Незвичайна дитина!

— Ет,— відказував на те Ольжин батько,— що там дівчинка? В мене хлопці, от що!

Треба сказати, що було в Кобилянської п’ятеро братів, і всю гордість та увагу Юліан Кобилянський віддавав саме їм. Цікаво, що з них тільки Юліан-молодший став відомим лексикографом, уклавши великий «Латино-український словник».

[О. Кобилянська в критиці та спогадах.— К., 1963]

 

 

Хоче, щоб всі однакові були.

Від сліпої баби Павлини, яку господиня хати, де жив на квартирі школяр Василь Стефаник, приймала ночувати, якось довідався майбутній письменник, що поблизу від них живе молода швачка, яка ані в бога не вірує, ані панів не визнає, лише хоче, щоб усі люди однакові стали. Хлопець розшукав помешкання тої дивної швачки. Була то Анна Павлик, сестра письменника Михайла Павлика, учасниця соціалістичних процесів у Галичині в 70-х роках XIX ст. Пізніше, разом з Лесем Мартовичем, познайомився Стефаник і з самим Павликом, і той став першим літературним порадником Л. Мартовича.

[СТЕФАНИК В. Автобіографія // СТЕФАНИК В. Твори: В 3 т.— К., 1953. — Т. 2]

 

 

Кошіль із рибою.

Вперше побачив В. Стефаник І. Франка в Дрогобичі на базарі. Бажаючи познайомитися з великим письменником, хлопець пішов до Нагуєвичів, де тоді Франко жив, і довідався, що «Ясьо» ловить у потоці рибу. Стефаник із берега відрекомендувався Франкові, а той попросив його понести за ним кошіль із рибою. Він ловив руками, а як наловив повний кошіль, виліз з води і запросив гостя до великої білої хати, де мешкав. На вечерю вся родина їла зловлену рибу; Франко, розмовляючи з гостем, бавив діти, а потім робив коректу своєї збірки оповідань «В поті чола». Так просто й познайомилися два найбільші західноукраїнські письменники.

Василь Стефаник зберігав пієтет до Івана Франка до самої смерті, а Іван Франко в «Молодій Україні» (Львів, 1910) так оцінив творчість свого молодшого колеги: «Василь Стефаник, може, найбільший артист, який появився у нас від часу Шевченка».

[СТЕФАНИК В. Автобіографія // СТЕФАНИК В. Твори: В 3 т.— К., 1953. — Т. 2]

 

 

Покутська трійця.

Так називали В. Стефаника, Л. Мартовича й М. Черемшину. З Мартовичем Стефаник приятелював з дитинства і дивився на нього, як на світлого генія, обожнюючи талант приятеля, з Черемшиною заприязнився пізніше. Тричі на тиждень він приїздив у Снятии, незмінно навідувався до Черемшини, і вони проводили час у гострих суперечках та розмовах на літературні теми. Любили заходити вони до найдешевшої корчми у Снятині, до них приєднувавсь у таких випадках їхній спільний приятель М. Фірманюк, який був у Снятині суддею. В ту корчму заходили бідні селяни після полагодження справ у суді чи торгу і заводили між собою довгі бесіди, до яких прислухалися обидва співці селянського лиха. Вони сиділи довго при столику посередині кімнати і були обвиті хмарою тютюнового диму.

[СЕМАНЮК Н. Черемшина // Спогади про Черемшину.— Львів, 1958]

 

 

СТРАЧЕНА СИЛА

 

Писар у Славську.

У важких обставинах закінчив своє недовге життя 39-річний Федір Заревич. Він перебивався писанням листів та судових паперів для селян у Славську, а потім у Сколе, гірко бідував, ледве стягаючись на шматок хліба. До літератури він охолов і помер 12 січня 1879 року в повному забутті, хоч колись його ім’я було досить голосне в літературі, а твори користувалися популярністю.

[ОГОНОВСЬКИЙ О. Історія літератури руської // Зоря.—Львів, 1891]

 

 

Друга Маруся Чурай.

Сумно склалася доля талановитої народної співачки й поетеси Теодори Гурко з села Красного на Самбірщині. Вже змалку дівчина виявляла велику охоту до навчання, але батькова смерть не дала їй закінчити школу. Дитиною дівчинка знала безліч пісень, а коли підросла, то почала й сама складати вірші, записуючи їх у книзі під заголовком «Розривки». В дівчину закохався син місцевого попа Сидір Пісочинський, але його батьки були рішуче проти нерівного шлюбу — Теодора належала до селянського стану. Коли Сидір відлучився на деякий час із села, родичі дівчини вирішили спішно видати її заміж. Юнак начебто відчув лихо і вернувся з дороги. Вночі він наспів до свого села і встиг саме на той момент, коли дівчина з відчаю кинулась із гатки у воду. Юнак врятував кохану, і після того молодята змушені були піти з дому на Чернівці, а звідти — у Бухарест. Родичі вмовили їх повернутися, а коли це сталося, знову не дали згоди на їхнє одруження. Тоді молодята вирішили відпливти в Америку. Однак їх обдурив якийсь шахрай, виманивши гроші, і юна пара змушена була повернутись із Гамбурга в рідні гори. Вони осіли в селі Заділиську і почали разом боротись із нуждою. Сталося це 1877-го чи 1878 року, коли звісний російський генерал Й. Гурко захопив Шипку і вирішувалася доля Болгарії в російсько-турецькій війні. Теодора, якій ішов тоді сімнадцятий рік, вишила чудового рушника з написом і послала його своєму однофамільцеві. Незабаром від генерала прийшов у відповідь подарунок — жіночий портфель із прикрасами і з портретом генерала. Цей факт змінив ставлення до відчайдушних коханців, і вони спокійно зажили на своєму господарстві. Але через кілька літ, у 1881 році, тобто коли поетесі було 20 років, сталася з нею дивна пригода. Жінка вийшла в поле, подивилася на кошару овець, заспівала якоїсь дуже жалібної пісні, відійшла від людей, сіла на траві й написала вірша «Моя послідня думка». Тоді повернулася додому, сказала кілька прощальних слів і за годину померла. Після несподіваної смерті дружини С. Пісочинський відіслав її твори в Росію, де генерал Гурко пообіцяв їх видати своїм коштом «в том виде, как они написаны».

Відтоді про спадщину Т. Гурко немає звісток. Єдиний її вірш, саме той, передсмертний, опублікував її чоловік у «Зорі» в 1883 році разом із закликом до громадянства допомогти видати твори талановитої поетеси. Цей заклик лишився без відповіді.

[ПАСІЧИНСЬКИЙ І. Гірська співачка Теодора Гурко // Зоря.— Львів, 1883]

 

 

ЯК ВОНИ ПИСАЛИ. ЖИТТЯ ТВОРІВ

 

Читайте не заникуючись.

Пишучи свої твори, так би мовити, полум’ям душі, І. Вишенський сам розумів їхню вагу, дбайливо їх беріг, піклувався про їхнє поширення, навіть радив, як їх читати. Відправляючи на батьківщину з Афону свою «Книжку», він у спеціальній передмові раз’яснював співвітчизникам, що Тї треба читати як годиться: не повторюючи слів і не заникуючись на одному реченні двічі й тричі, переводячи дух на крапках і комах — так, щоб читання було зрозуміле і простим людям, неграмотним; радив скликати для читання вранці особливі «братські» збори. Доручаючи свою «Зачапку мудрого латинника з дурним русином» князю М. Вишневецькому, висловив побажання, щоб твір після того, як розмножать його переписувальники, було переслано в дар Перемишлянській церкві, яка твердо тримається у вірі. Навіть пишучи приватного листа до стариці Домнікії, докладав умову, щоб повернула його при нагоді — бо є в тому потреба.

[ВИШЕНСЬКИЙ І. Твори.— К., 1986]

 

 

Враження від виходу «Русалки Дністрової» в Галичині.

Вийшовши у світ, «Русалка Дністрова» мало кому припала до вподоби із тодішньої галицької читаючої публіки. Ось як пише про це у «Вінку русинам на обжинки» Яків Головацький: «В нещасливу годиноньку уродилася тая «Русалка». Замість помочі й підохочування найшлися посмівки і невдовольність, ба й ворогування. Показалося же, що голова — то розум. Були такі, котрі би радо її вітали, але не в тім строю. Одному за се, другому за те невподоба; одному в сім, другому в тім недогода. Не взяв враг і таких, що зовсім цуралися такою невидальщиною і бісом на неї дивилися».

Серед темної ночі з’явилася ясна іскра — плід молодечого ентузіазму. Її сила й вогонь не пропали марно — саме з моменту виходу в світ «Русалки Дністрової» почалося відродження української культури в Галичині.

[ОГОНОВСЬКИЙ О. М. Шашкевич, його життя і діяльність // Зоря.— Львів, 1887]

 

 

Федькович німецькою мовою.

Відомо, що Федькович писав перші вірші німецькою мовою. Його друзі, зокрема А. Кобилянський, схилили поета перейти на рідну мову, що він і вчинив, хоч тодішня німецька критика досить тепло привітала німецькі поезії поета. Все ж зрідка продовжував Федькович писати по-німецькому або ж сам перекладав на цю мову твори українські. Заохочували поета до того директор Чернівецької гімназії Нейман і вчитель Вольф, який став директором гімназії після Неймана. Останній умовив поета, щоб той передав йому німецькі твори і видав їх зі своєю передмовою під назвою «Am Тscheremusch gedichte eines Uculen».

[Замітки літературні // Зоря. — Львів, 1882. — Ч. 14]

 

 

Два «Лиси Микити».

Знаменита поема Й. В. Гете «Рейнеке лис» знайшла своєрідний відгук в українській літературі. Перший звернув на неї увагу Панас Мирний, переклавши першу пісню в 1869 —1870 роках, а вже 1886 року почав її переспівувати І.Манжура. Робота виявилася нелегка, тим більше, що поет вирішив дати українському читачеві не переклад, а переробку. Було виготовлено 6 пісень поеми, але цензура не дозволила видання, бо указом 1876 року українські переклади було в Росії заборонено.

Незалежно від Манжури писав свого «Лиса Микиту» І.Франко (1890 р.). Він узяв за канву поеми, подібно до Гете, старонімецьку прозову переробку поеми Віллема, але подав її у власній інтерпретації: що йому не підходило, Франко випускав, пропущені місця заміняв старофранцузькими переказами та українськими народними оповіданнями, створивши в такий спосіб цілком оригінальний твір, що не вдалося І. Манжурі. Переробку І. Манжури вперше було надруковано у виданні творів поета 1961 року.

[МОЧУЛЬСЬКИЙ М. Манжура // Україна.— К., 1926. — Кн. 5]

 

 

Чи варто про це писати?

До виступу в літературі І. Франка в Галичині найбільше зображали салонне, здебільшого попівське життя, вважаючи, що література — це тільки засіб для уморальнення народу; критика ставила вимогу, щоб на сторінках творів зустрічалися ходульні типи людей вищих, взірцевих, таких, якими повинні бути всі, і не допускати нічого грубого, простого й вульгарного. Через це реалістичну прозу І. Франка було зустрінуто з повним нерозумінням. «Про «Лисишину челядь», наприклад, казали, що твір поганий, бо заповідається як ідилія, а от кінець не ідилічний. Знаменитого «Муляра» редактор «Зорі» визнав не вартим друку, бо мовляв, він такого факту не бачив, а муляри, на його думку, найгірші п’яниці. Редактори робили при друкуванні самовільні викреслення, щоб не ображати громадської опінії або змушували змінювати «погані» закінчення на благополучні, іноді не погодивши правок з автором.

[ФРАНКО І. Молода Україна.— Львів, 1910]

 

 

Як ви смієте?

В 1877 році Іван Франко розпочав серію оповідань «Борислав. Картини з життя підгірського народа», друкуючи її у журналі «Друг». В одному із оповідань було згадано без особливої похвали бориславського священика. Якийсь знайомий тодішнього бориславського пастора відразу прислав І. Франкові протест: «Як ви смієте накидатися на такого чесного і заслуженого патріота і видумувати на нього небилиці!» Читаюча публіка в Галичині була ще така наївна, що легко ототожнювала художній твір із газетним дописом.

[ФРАНКО І. Молода Україна.— Львів, 1910]

 

 

До джерел поезії «Каменярі».

Відомо, що вірш «Каменярі» І. Франко написав під враженням роботи львівських мостильників бруку. Однак основою фабули поезії стало оповідання з давньої української літератури про подорожнього, який, мандруючи на північ, дійшов до високих і недоступних гір. Зупинившись, він почув за горою дивний стук, крик і гомін, начебто багато тисяч рук ненастанно товкли й били скелю. Пройшовши попід височезною гірською стіною, він вийшов на супротилежну гору і зазирнув звідти за стіну. Побачив він тут людей незвичайного вигляду, страшних і диких. Сотні їх довбали скелю, інші відпочивали; побачивши подорожнього, почали махати йому руками і різними знаками просити, щоб передав їм залізного знаряддя, обіцяючи за нього золото і дороге каміння. Але подорожній згадав, що це, мабуть, безбожні Гоги і Магоги, яких загнав Александр Македонський за неперехідні гори і зачинив їх там на довгі віки. Коли ж вони проб’ють гору і підуть на інші краї, то покорять усю землю, і настане тоді кінець світу. І подорожній (так закінчується легенда) з великим страхом у серці утік від зловіщої гори і повернув назад до свого краю.

[ФРАНКО І. Молода Україна.— Львів, 1910]

 

 

«Жандарм».

Драма І. Франка «Украдене щастя» проздовж усієї своєї сценічної історії справляла на публіку велике враження і збирала багато глядачів. Однак на конкурсі галицького виділу краєвого п’єса Франка дістала тільки третю премію. Спершу звалася вона «Жандарм», бо жандарм один із головних персонажів п’єси, але саме це й примусило консервативну конкурсну комісію поставитися до п’єси І. Франка із засторогою. Більшість членів комісії вирішили, що не годиться виставляти на позорище таку поважну особу як жандарм, через це автор мусив, щоб побачити п’єсу на сцені, змінити ряд колізій: функції жандарма виконувала вже особа, не зв’язана з акцією драми, а героєм став якийсь посланець. Тільки значно пізніше було надруковано її без змін, так, як написав автор у першій редакції. В основу драми лягли колізії народної пісні «Про жандарма», що її записала наприкінці 70-х років XIX ст. в селі Лолині О. Рошкевич.

[МАКОВЕЙ О. І. Франко // Зоря.— Львів, 1896]

 

 

«Вічний революционер».

Іван Франко добре знав польську літературу. Ще гімназистом читав багато польських поетів, найбільше ж захоплювався Ю. Словацьким. Цікаво, що літературознавці встановили: знаменитий вірш І. Франка «Вічний революцьонер» має схожість із віршем Словацького «Відповідь на псалми майбутнього С. Правдзєцькому». Є в тому вірші і термін «вічний революціонер». Однак, хоч Франко і використав деякі мотиви твору Ю. Словацького, його вірш за композицією і думкою цілком оригінальний.

[ЛЕВ В. І. Франко та польські позитивісти // ЗНТШ.— Львів, 1937. — Т. 155]

 

 

«Зів’яле листя».

В 1891 році в часописі «Зоря» почали з’являтися невеликі чудові вірші під спільною назвою «Зів’яле листя». Ішли вони в одному, другому і в третьому номері, і ніде не було підписано імені автора. Це викликало в тодішньої суспільності зацікавлення, заговорили про з’явлення нового, надзвичайно талановитого поета. Читали вірші з найвищим захопленням і нетерпляче очікували нового числа «Зорі» і нових віршів. Тільки з кінцем року, коли було розіслано передплатникам зведений річний зміст журналу, читачі прочитали ім’я автора тих віршів — був то, звісно, Іван Франко. В 1896 році у Львові з’явилася книжка «Зів’яле листя. Лірична драма І.Франка». До цієї збірки додано дивну передмову, в якій оповідалося, що герой тих віршів помер, залишивши після себе щоденник — зім’ятий та поплямлений зшиток, писаний прихватцем ночами. Франко неохоче взявся його читати і довго мучився, доки дочитав. Були це переважно ліричні оклики, зітхання, прокляття та самобичування, юнак закохався у якусь панночку і дістав він неї гарбуза, а потім мучився своєю любов’ю довгі' літа, поки кохана не вийшла заміж. Тоді він покінчив життя самогубством. «Серед тієї полови,— пише І. Франко,— попадалися мені місця, повні сили й виразу безпосереднього чуття, місця такі, в котрих мій покірний приятель, хоч загалом несильний у прозі, видобув із своєї душі правдиво поетичні тони». Це захопило Франка і він спробував передати емоції закоханого віршованою мовою.

У такий спосіб І. Франко хотів заховати своє інтимне «я» від нескромної цікавості публіки. І тільки в передмові до другого видання «Зів’ялого листя», вже 1910 року, на схилі життя, поет зізнався, що «прозова передмова до першого видання не більше як літературна фікція». Справжньою причиною написання «Зів’ялого листя» було нещасливе кохання до Целіни Журовської, яке поет пережив у 1887 році. Дівчина стала причиною поетової туги і надихнула його на знаменитий цикл «Зів’яле листя», дала привід написати повість «Лелюм Полелюм», оповідання «Маніпулянтка» і повість «Перехресні стежки». Таким чином, джерелом натхнення стає інколи і нещасливе кохання.

[ФРАНКО І. Зів’яле листя // Зоря.— Львів, 1891; ЛЕПКИЙ Б. Три портрети.— Львів, 1937]

 

 

Робочий день І.Франка.

Як відомо, Іван Франко був одним із перших професійних письменників, які заробляли собі на хліб пером, через що особливе значення мав для письменника розпорядок робочого дня. Лягав він пізно, а вставав найпізніше о 9-й ранку. Виходив на прогулянку, після чого брався до термінової роботи, за одним присідом невтомно міг працювати 5-6 годин. Близько 10-11 години Франко робив мандрівку від своєї хати до вул. Чарнецького, на якій містилася редакція «Літературно-наукового вістника», «Записок наукового товариства ім. Шевченка» та «Українсько-руської видавничої Спілки». Там він здебільшого проводив цілий день, редагуючи і коригуючи рукописи, беручи участь у засіданнях. Часто заходив по дорозі в бібліотеку «Осолінеум» або Народного дому. Близько 2-ї години Франко повертався додому на обід. Післяобіднього відпочинку І. Франко не визнавав. Писав він здебільшого до 4-ї, 5-ї години, тоді знову повторював свій шлях або йшов чи по вулиці Баторія, чи по Академічній (тепер проспект Шевченка). На вулиці Баторія (тепер Ватутіна) були букіністичні книгарні, де І. Франко любив затримуватися. Коли мав вільну хвилину, відвідував кав’ярні, спершу Шнайдера, тоді «Монополь» (на площі Міцкевича). Тут перечитував газети і журнали, виписував факти, іноді починав статтю, пив каву, бесідував із знайомими. Можна було прийти в певний час і застати в кав’ярні письменника — його столик був у близькому сусідстві із шафкою на газети. Надвечір Франко повертався додому. Нічною порою йому найкраще працювалося. Повертаючись додому, І. Франко в останній крамниці на вулиці, що вела додому, купував буханець хліба, а вечірня праця його тяглася до 1-2 години ночі.

[РУДНИЦЬКИЙ М. Письменники зблизька. — Львів, 1958. — Ч.1. — 1959. — Ч. 2]. 249).

 

 

Як він писав вірші.

І. Франко ніколи не сідав до писання із пером у руці. Коли думка визрівала, він, ідучи вулицею чи ходячи по кімнаті, висвистував собі наперед всілякі строфічні мелодії, щоб знайти відповідну форму. Знайшовши, вкладав у неї слова, мугикаючи так довго, поки не одержував цілої строфи і поки не починала вона, як сказав сам поет, співати. Відтак добирав кращих рим. Коли з цим кінчав, брав папір і списував готове, строфу за строфою. За тиждень чи два повертався до списаного і аж тоді правив твір. Часто творив під впливом народних мелодій.

[ДЕЙ О. Пісня в житті І. Франка // Парадні пісні у записах І. Франка — Львів, 1966]

 

 

Тричі відкинута.

Цікава історія «Людини» Ольги Кобилянської. Її написала письменниця спершу німецькою мовою. О. Рошкевич переклала твір на українську мову, звався він «Вона вийшла заміж». 1897 року авторка передала твір Н. Кобринській для жіночого альманаху «Перший вінок». І. Франко, як співредактор альманаху, відкинув новелу. В другій німецькій редакції твір відкинув один із віденських журналів, третю редакцію відкинула в 1888 році «Правда» і тільки 1894 року журнал «Зоря» надрукував твір під назвою «Людина».

[О. Кобилянська в критиці та спогадах.— К., 1963]

 

 

«Меланхолійний вальс».

Оповідання О. Кобилянської «Valse melancholique» зробилося дуже популярне ще в 90-х роках XIX ст. Цікаво, що три героїні оповідання і справді існували: як подруги жили вони якийсь час у спільному помешканні, а одна з них готувалася стати піаністкою. Вона не стала нею тому, що не мала засобів до навчання.

«Музична тема» оповідання привабила свого часу композитора С. Людкевича, який ще в російському полоні у 1917 році почав компонувати музику до цієї химерної новели. Закінчив він її вже після війни.

[РУДНИЦЬКИЙ М. Письменники зблизька. — Львів, 1964. — Ч. 3]

 

 

Димка. Прототипи «Землі»

Майже рік у рік влітку О. Кобилянська з родиною виїжджала в село Димку (тепер Глибочицький район Чернівецької області}. Перший українець цього села, який оселився тут, був товариш славетного отамана опришків Довбуша на ім’я Михайло. Він прийшов сюди з дружиною, збудував халупу біля потоку, маленький млин і жив як мірошник. Дід О. Кобилянської по матері Йосип Вернер придбав по сусідству шматок землі і викопав став. Село Димка стало рідним селом О. Кобилянської, майже проздовж усього життя вона була з ним зв’язана, як і з його жителями, тут черпала творче натхнення, чимало жило в селі прототипів її творів. Особливо дружили Кобилянські з родиною Жижіянів (Федорчуків за повістю «Земля»). Восени 1894 року у цій родині сталася трагедія: Сава вбив свого брата Михайла. Батько письменниці доклав багато зусиль, щоб сім’я Жижіянів не втратила й другого сина. Глибоко переживала письменниця трагедію цієї родини. Пишучи ж «Землю», вона не раз запрошувала до розмови Костянтина (в повісті Івоніку) і Саву. Довго бесідували при такій нагоді. Отак прототипи ставали начебто співавторами повісті.

Сава Жижіян після вкоєного злочину не міг затриматися на рідній землі. Він виїхав у Канаду ще перед першою світовою війною і жив там. Сам Сава знав про книгу «Земля», але ніколи не зізнавався, що він один із її героїв. Працював у Канаді сезонним робітником. Незабаром захворів, а 1934 року помер. Син його повернувся на батьківщину. Жінка Савина Маріуца (прототип Рахіри) з Савою розійшлася і вийшла заміж удруге. Померла в 1949 році в селі Димці.

Востаннє була у Димці О. Кобилянська в 1935 році. Внаслідок другого паралічу вона втратила можливість ходити. Багато селян та селянок Димки відвідували Кобилянську в Чернівцях, при одному столі з нею їли і ночували в неї. Взагалі письменниця завжди цікавилася селянським життям. Живучи в Чернівцях, любила підходити до селян, які приїжджали сюди в ярмаркові дні, розпитувала про їхні справи, а деяких, більш говірких, запрошувала до себе під приводом, щоб вони, коли будуть знову в місті, приносили їй чи сир, чи сметану. Так зав’язувалася дружба між селянками й письменницею. Деякі з цих жінок ставали героїнями її торів, наприклад, жінки з села Раранче стали героїнями її «Вовчихи».

[О. Кобилянська в критиці та спогадах.— К., 1963]

 

 

«За ситуаціями».

Повість О. Кобилянської «За ситуаціями» було написано під враженням, яке справила на письменницю гра артистки Асти Нільчен, але справжнім прототипом героїні-піаністки Аглаї-Філіцістас була піаністка Віденської консерваторії Наталка Пігуляк. В образі батька героїні змальовано буковинського художника Ю. Пігуляка. О. Кобилянська довго жила в сусідстві з родиною художника, була там бажаним гостем і дружила з доньками художника. Піаністка Н. Пігуляк була дуже вродлива і мала розвинений інтелект. Однак після виходу в світ повісті «За ситуаціями» зазнала О. Кобилянська й прикрості, бо Наталчина мати, пізнавши в повісті свою дочку і стосунки в їхній родині, розгнівалася на письменницю.

[О. Кобилянська в критиці та спогадах.— К., 1963]

 

 

Творчий процес у В. Стефаника.

Не зважаючи на те, що писав Василь Стефаник небагато, сам процес писання був у нього ускладнений. Творив він у час особливого душевного неспокою, в меланхолійному настрої чи в стані важкої нудьги. Коли задум дозрівав, аж час було писати, до письменника не варто було й підходити. Перед тим як сідати за стіл, він заходив до крамниці і вимагав показати найкращі сорти паперу, замовляючи 500 аркушів. Такий запас паперу потрібен був Стефаникові для однієї новели. Сам вигляд скирти білих аркушів вводив його в урочистий настрій. Письменник признавався, що кожне слово мусить він бачити так, наче чує його з живих вуст. Поступово довкола окремих слів та зворотів починали з’являтися в письменника сцени й ситуації.

Писав величезними літерами. Написане не правив, а відкидав і писав наново. Надходила черга нового листка, чистого. Перо в його руках нагадувало доліт це скульптора. Отож, щоб заповнити одну сторінку, Стефаник потребував не раз десяток чи й більше білих листків. Літературно обробленою сторінкою вважав таку, на якій не було ніяких плям. Коли ж новела народжувалася, вона спочивала на столі між книжками досить довго. Пізніше автор до неї повертався і перевіряв, чи живе слово із себе видобув.

[РУДНИЦЬКИЙ М. Письменники зблизька. — Львів, 1958. — Ч.1. — 1959. — Ч. 2].

 

 

Хто вони, Стефаникові герої?

Багато оповідань Василя Стефаника вийнято із живої дійсності. Іван Дідух із «Кам’яного хреста» і справді дуже не хотів покидати свого кам’янистого грунту, але через дітей змушений був податися до Канади. Він ще довго жив у Канаді і листувавсь із Стефаником, пишучи, що довкола все йому чуже й ферма йому не мила.

Жив і Федір з «Палія», він таки по-справжньому підпалив Курочку, як сам признався Стефаникові. Але Курочка побудувався знову, а Федір пішов селом жебрати.

Бесараби з однойменного оповідання — це Стефаникові родичі, багато з них кінчали життя самогубством. Мати письменникова не раз заходжувалася коло них, щоб не вішалися, але жодного не врятувала. За Стефаникової пам’яті закінчило так сумно їх чотири.

Справжні події описано в одному з найкращих оповідань В. Стефаника «Злодій». В житті, правда, розв’язка була інакша. Жінка Гьоргія таки врятувала злодія, а потім лежала хвора два місяці, так їй за те дісталося. Лікував її сам В. Стефаник — жінка ж попри свої болі була задоволена, що не дала вбити, а її чоловік пізніше був задоволений також.

Марія з однойменного оповідання жила близько від Стефаника. «Вона до смерті, ця Марія,— згадує письменник,— панувала над оточенням».

[СТЕФАНИК В. Автобіографія // СТЕФАНИК В. Твори: В 3 т.— К., 1953. — Т. 2]

 

 

Ненаписана повість і драма.

В. Стефаник, як відомо, прославився як майстер короткого оповідання. І все-таки він мріяв написати повість і драму. Живучи в Кракові, застав тут театр дирекції Павліковського і перші роки дирекції Катарбінського — це був час вершинних мистецьких досягнень краківського театру. В. Стефаник володів природженим хистом представляти драматичні сцени і мав нагоду бачити щонайкращі драматичні твори, відіграні такими великими акторами, як Камінський, Сольський, Семашкова, Мрозовська, Сосновський. І все-таки ні драми, ані повісті Стефаник не написав. За життя, правда, він дочекався інсценізації своїх творів, яка йшла під заголовком «Земля». Ставив її пересувний театр «Заграва» у 30-і роки нашого століття. Стефаник двічі їздив на виставу (в Коломию і Снятии), яка зворушила старого письменника.

[ЛЕПКИЙ Б. Три портрети.— Львів, 1937; СТЕФАНИК В. Автобіографія // СТЕФАНИК В. Твори: В 3 т.— К., 1953. — Т. 2.]

 

 

Особлива обстановка.

Творчий процес у М. Черемшини мав відбуватись в особливій обстановці. Буйний і швидкий, відзначався він скрупульозною акуратністю, в кабінеті його мало бути багато зелені, а на столі «ліричний безпорядок». Одягавсь у темне, а краватки любив вишневого кольору. Щодня після провітрювання обкаджував кімнату живицею, що нагадувало йому запах гірського повітря. Любив письменник працювати одночасно над кількома речами. Почерк мав чіткий, майже каліграфічний.

[СЕМАНЮК Н. Черемшина // Спогади про Черемшину.— Львів, 1958]

 

 

Легенда про останнє оповідання Т. Бордуляка.

Дуже сильно вразило скромного Т. Бордуляка наприкінці його життя, що земляки хочуть відзначити його ювілей. Він вирішив до тієї дати зібрати все написане і ще раз переглянути. І чим більше працював письменник над рукописами, тим більше вони йому не подобалися. Душевний неспокій посів старого письменника. Йому стало неприємно й відправляти свою службу — був він священиком. Зрештою, зважився на рішучий крок. Заявив, що потребує підлікувати собі нерви. Скинув із себе попівську одежу і, одягнувши цивільне, подався на джерела в Моршин, хоч був цілком здоровий. Письменникові хотілося, однак, омолодитися й оновитися для нового творчого акту.

Там, де Т. Бордуляк обідав, навпроти нього завжди сідала дама, вже немолода, але приваблива. Письменник почав супроводжувати її на прогулянках. Ночами він не спав: в голові крутилися різні образи та сюжети. Зустрічі з партнеркою, безсонні ночі зовсім змінили недавно анахоретичного і, здавалося, безнадійно старого священика. Він утікав на цілий день у ліс. Багатство природи зворушувало і захоплювало його. В такій обстановці й було написано останнє оповідання Т. Бордуляка. Основною думкою його стало те, що не треба намагатися йти супроти природи, силувати талант, вдаватися до штучних засобів, щоб підвищити себе в очах людей.

[РУДНИЦЬКИЙ М. Письменники зблизька. — Львів, 1964. — Ч. 3]

 

 

Екзотична історія.

Знаменитий «Вінок русинам на обжинки», ч. І (Відень, 1846), (видав його брат Якова Головацького Іван) має трохи дивну присвяту: «Його королівському височеству Каролю Людовіку з Бурбон інфанту Шпанії і пр., самодержавному воєводі Луки, наймилостивішому господинові, великодушному покровителю...» На стор. 1—4 «Вінка» є й вірш 1. Головацького, складений на честь князя. Цікаво, що про цього самого князя згадує в своїй «Славено-руській граматиці» М. Лучкай (вийшла граматика в Пешті 1830 р.). Виявляється, правлячий князь одного з італійських князівств, яке лежало на північно-західнім побережжі, часто бував у Відні, а що мав своєрідне хобі — замилування в греко-українському церковному співі, входив у знайомства з українськими вченими, спершу з закарпатцем М. Лучкаєм, якого взяв навіть до себе в Лукку і зробив там своїм архіпресвітером, а потім з І. Головацьким, з яким зустрівся в греко-католицькій церкві святої Варвари у Відні і якого підтримував матеріально. Певну суму (100 флоринів) дав князь і на видання згаданого «Вінка», обіцяв і більше, але несподівані злопригоди примусили його зректися престолу, що, певна річ, позначилося на долі видавничих планів Івана Головацького.

[ГОРДИНСЬКИЙ Я. Основаннє греко-католицької церкви в кн. Люкка в Італії // ЗНТШ.— Львів, 1918.— Т. 125]

 

 

ЗА ГОРАМИ І З-ЗА ГІР

 

Український Шекспір.

Перший, хто спробував перекладати твори В. Шекспіра українською мовою, був той-таки П. Свенціцький — була це одна дія з «Гамлета», вміщена в львівському журналі «Нива» (1865 р. ), і подавалася вона під заголовком: «Гамлет. Данський королевич». Однак переклад Свенціцькому не вдався, що визнав у свій час І. Франко. Найбільше ж відчув на собі вплив генія світової драматургії буковинець Ю. Федькович. Він перший дав повні переклади «Гамлета» та «Макбета», правда, переклавши їх з німецької мови. Особливо старанно працював Федькович над «Макбетом» — збереглися аж три його варіанти. Вистав за цим текстом, однак, не було, та й надрукували переклади після смерті Федьковича в 1902 році, коли вже існували значно досконаліші переклади М. Старицького та П. Куліша. Спробував освоїти Федькович Шекспіра і в інший спосіб. У 70-х роках він пише п’єсу-фрашку «Як козам роги виправляють» (надруковано в «Правді» за 1872 р.), що стала українською версією знаменитого «Приборкання непокірної». Вплив Шекспіра відчутно і в найвизначнішій п’єсі Федьковича «Довбуш».

Найбільше праці поклав для перекладу на українську мову творів великого британця Пантелеймон Куліш. Шекспіром він зацікавився ще в юності, а про потребу перекласти його писання на українську поет пише ще в листі до Галагана в березні 1857 року. Однак тільки після довголітніх студій (Куліш спеціально для цього вивчив англійську мову) поет зважився взятися до праці. Ці переклади стали однією з провідних ідей його письменницької діяльності. Коли саме почалася ця робота, невідомо. Ще в 1860 році, зустрівшись з  О.Кониським, він сказав (на побажання Кониського бачити українського Шекспіра), що таке матимуть тільки їхні правнуки. Але в II половині 70-х років Куліш активно працював над перекладами, і робота ця тяглася до кінця його днів. Узимку 1881 року виїхав Куліш до Львова і пробув там до весни 1882 року. В тому-таки 1882 році у друкарні товариства імені Шевченка вийшла грубенька книжка під заголовком: «Шекспірові твори з мови британської мовою українською переклав П. Куліш. Том первий. Отелло. Троїл і Крессида. Комедія помилок». На звороті було зазначено: «Накладом перекладчика». Це був перший том запланованого повного зібрання творів Шекспіра українською мовою. Однак далі видання не пішло. Переклад двох п’єс загубився, а решта 10 драм вийшла в редакції з передмовами й поясненнями І.Франка. Видання було здійснено в бібліотеці «Видавничої Спілки» у Львові в 1899—1902 роках. Редагуючи Кулішевий переклад, Франко зробив 5—6 тисяч різних поправок у тексті. Форму перекладу Франко не змінював, зате звірив тексти з оригіналами і дав мовну і стилістичну редакцію.

[ГЛИНСЬКИЙ І. Шекспір українською мовою // Український календар.—

Варшава, 1964; ГОРДИНСЬКИЙ Я. Кулішеві переклади драм Шекспіра // ЗНТШ.— Львів, 1928.— Т. 148]

 

 

Що міг зробити один чоловік.

Найбільше праці в присвоєнні українській літературі світових тем та сюжетів поклав І. Франко. Його можна також назвати і найвидатнішим перекладачем дожовтневої української літератури. Він дав поетичні обробки багатьох європейських та східних тем і мотивів (перед ним широко опрацьовував їх хіба що поет початку XVIII ст. Іван Максимович), створив великий цикл поезій за мотивами історії стародавнього світу, найбільше римської історії, переклав вавілонські гімни й молитви, індійські легенди із «Махабхарати», великі цикли староарабської, давньогрецької та давньоримської поезії, епічну поезію народів світу, зокрема старошотландські, староанглійські, старонорвезькі, старо-ісландські балади, іспанські романси, албанські, португальські, італійські, німецькі, єврейські, китайські, болгарські, сербохорватські народні пісні, уривки з угорського народного епосу, дав цикл «Циганські мелодії», переклав «Слово о полку Ігоревім» і «Краледвірський рукопис». Водночас перекладав українські народні пісні польською та німецькою мовами і дав широкий вибір перекладів з літератур народів світу XIX ст. Ні до Франка, ні після нього ніхто на Україні не здобувся на такий широкий розмах перекладацької роботи. Досить сказати, що в 50-томному виданні творів письменника відведено 6 томів на поетичні і том на прозаїчні переклади І. Франка.

Сам І. Франко вільно писав, крім рідної, польською, німецькою та російською мовами. Польською мовою створив він «Маніпулянтку», «Панталаху», «Лель і Полель», «Історію кожуха» та ін., німецькою «Свинську конституцію», «Острого преострого старосту», «Історію однієї конфіскати» та ін. Потім письменник при нагоді перекладав ці твори українською мовою чи на їхній основі створював нові редакції.

[ФРАНКО І. Переклади // ФРАНКО І. Твори: В 50 Т.- K., 1977-1978.—

Т. 8—13]

 

 

З ПІСНЕЮ НА ВУСТАХ

 

Аматори пісні.

У 1846 році у Львівській семінарії було засновано під проводом поета І. Гушалевича товариство, яке мало мету складати тексти пісень під ноти. Саме в той час написав І. Гушалевич пісні «Щасти нам, Боже», «Мир вам, браття», «Це єсть руська отчина», які надовго стали улюбленими серед галицької інтелігенції. Цікаво, що пісню «Мир вам, браття» співали, а текст її роздавали в Празі на слов’янському з’їзді 6 травня 1848 року.

[ОГОНОВСЬКИЙ О. Історія літератури руської // Зоря.— Львів, 1888]

 

 

Пісні, записані М. Шашкевичем.

Одним з найцікавіших видань І половини XIX ст. була вже згадувана нами збірка польських та українських пісень «Пісні польські та руські люду галицького», видана Вацлавом Залеським, який став пізніше (1848 р.) губернатором Галичини. Книжку видано 1833 року.

Готуючи збірку, В. Залеський попросив тодішніх студентів, щоб у час канікул списували з вуст народу пісні, особливо обрядові: колядки, гагілки, пісні весільні тощо. Гаряче відгукнувся на цей заклик молодий М. Шашкевич, якому був тоді 21 рік. Він зібрав цілий збірничок пісень, що увійшов до видання Залеського.

[Згадка літературна // Зоря.— Львів, 1880. — Ч. 1—2]

 

 

І співак, і збирач.

Перша зародила любов до пісні І. Франкові його мати — Марія Кульчицька, яка була родом з села Ясениці-Сільної. Вона сама любила співати, знала багато пісень, переймаючи їх від односельчан і заїжджих жінок. Мати багато співала Івасеві, а що син володів унікальною пам’яттю, то й запам’ятовував пісні. З десяти років почав записувати і в 1868 році мав їх уже цілий зошит. Тоді ж почав збирати казки, приповідки, образні висловлювання, прокляття, заклинання тощо, поширивши коло свого розсліду з Нагуєвичів на сусідні села й дрогобицьких міщан. Бувши у п’ятому класі гімназії, Франко співав партію першого баса в квартеті під керівництвом К. Бандрівського. В 1873 році він запросив учнівський хор до свого села, де учні співали і по дорозі, і в церкві. Швидко майбутній письменник списав два зошити, де було близько 800 номерів, здебільшого коломийок. Менший зошит послав у «Просвіту», а пізніше віднайшов у третіх руках, а більший тоді-таки пропав і знайшовся випадково аж у 1954 році — потрапив до відділу рукописів бібліотеки ім. Леніна в Москві.

Особливо багато записує фольклорного матеріалу І. Франко в найважче своє п’ятиріччя (1877—1882 рр.), коли був переслідуваний та гнаний. Письменник записує пісні, навіть сидячи у львівській (1877 р.) і коломийській (1880 р.) тюрмах. Живучи на селі, у вільний час Франко виходив на ниву, сідав коло робітників і просив, щоб вони співали, а він записував. Використовував для записів гагілкові забави на Великдень і брав фольклорний матеріал від усіх та всюди, починаючи від рідних брата й сестри і закінчуючи сільськими пастушками. Ходив і на весілля, записував пісні, нотував розмови людей, співанки.

Сам І. Франко був добрим виконавцем і щедрим носієм української народної пісні. Голос у співця не був сильний (баритон), трохи сипкуватий, але сповнений яскравої виразності, почуття й тонких нюансів. Він співав, як співають селяни: без афектації, концертної манери, але спів його глибоко зворушував. Від І. Франка записував пісні М. Павлик, а мелодії — М. Лисенко. Окремі мелодії перейшли з його голосу в репертуар Лесі Українки, коли вони відпочивали разом у карпатському селі Буркуті, і їх зафіксував нотно чоловік Лесі Українки К. Квітка. І. Франко міг похвалитися чималим доробком як фольклорист: 400 пісень і 1800 коломийок. Деякі записи побачили світ раніше, але основну масу було надруковано тільки в наш час, у 60-і роки.

[ДЕЙ О. Пісня в житті І. Франка // Парадні пісні у записах І. Франка — Львів, 1966]

 

 

І. Франко і музика.

І. Франко дуже дбав про музикальність своєї поезії. Ряд поезій його написано на зразок народних пісень («Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Червона калина», «Ой ти, дубочку»), Часом І. Франко вказував на можливість використання народних мелодій при виконанні творів. В поемі «Лисиця-сповідниця» є, наприклад, такий підзаголовок: «Лірницька пісня на ноту «Сирітки»; так само відзначав, що вірш «Новітні гайдамаки» варто співати на мелодію пісні про Морозенка тощо. У близькому оточенні поета була поширена думка, що він сам складав музику до власних творів, а окремі вірші задумував як пісні.

Музикальність поезії Франка найкраще виявилась у тому, що на його твори написано близько 200 композицій, а окремі вірші мають по кілька музичних інтерпретацій. Написав, зокрема, на тексти І. Франка шість романсів і два хори, а також два романси на слова Гейне в перекладі І. Франка Микола Лисенко

[ЗАГАЙКЕВИЧ М. Іван Франко і українська музика.— К., 1958]

 

«Прийди, весно...».

М. Павлик увійшов в українську літературу як талановитий прозаїк та публіцист. Він був бібліографом, видавцем, перекладачем, журналістом і видатним збирачем українських народних пісень, яких зібрав цілий том. Писав М. Павлик і вірші. Один його вірш «Прийди, весно, прийди, свята» в композиції В. Матюка здобув свого часу велику популярність і співався скрізь по Галичині.

[[ПАВЛИК М.] Ювілей 30-річної діяльності М. Павлика.— Львів, 1905]

 

 

З любові до народу.

Так само палкою прихильницею народної пісні була і буковинська письменниця Євгенія Ярошинська. «Сей наш народ,— писала вона,— котрий другі називають некультурним, має великі інтелектуальні здібності, котрі нема кому розвивати, бо ледве хто йому сприяє». Почала вона збирати пісні з 14 років, незважаючи на те, що подруги піднімали її на кпини за те «чудне заняття». Зібравши 150 пісень, дівчина послала їх у Чернівці до літературного товариства «Руська бесіда», яке 1886 року оголосило конкурс на кращу збірку народних пісень. Збірку Ярошинської визнали за найкращу, але премії не дали, а пісень не видали — не було коштів. Зібравши 450 пісень, Ярошинська надіслала їх до Львова, але й цього разу її записи не було опубліковано. Тоді вона послала свою працю в Петербург до «Императорского русского географического общества», і 22 грудня 1888 року на засіданні ради Географічного товариства Ярошинську за збірку «Пісні буковинсько-руського народу з-над Дністра» нагороджено великою срібною медаллю і грошовою премією в 500 крб. Обіцяли збірку видати, але до цього не дійшло. 1892 року Ярошинська послала до Львівського товариства «Просвіта» нову збірку пісень, але і цій збірці не пощастило; записи Ярошинської було видано тільки 1972 року видавництвом «Музична Україна» в Києві в серії «Українські народні пісні в записах письменників».

[ГУЦЬ М. Із фольклористичної спадщини Євгенії Ярошинської // Народні пісні з-над Дністра в записах Євгенії Ярошинської.— К., 1972]

 

 

НА СЛУЖБІ В ІНШИХ МУЗ

 

Цікаве хобі.

М. Шашкевич мав цікаве хобі. Він любив виклеювати з кольорової соломи інкрустації і постійно мав при собі таку солому.

[МИКОЛАЄВИЧ Я. До життєписи Маркіяна Шаиікевича // Зоря.— Львів, 1892]

 

 

Ю. Федькович — лірник.

Захопившись лірою як музичним інструментом, Ю. Федькович виготовив при допомозі якогось майстра-горянина собі ліру вдосконаленого зразка й гарно співав під її акомпанемент. Голос його був не сильний, але дуже чутливий, милий, типово гуцульський. Федькович надавав лірі великого значення, щиро агітував за поширення цього інструмента. Більше того, написав навіть цикл поезій під титулом «Руський лірник» — на лад лірницьких пісень і приладжених до співу в супроводі ліри.

[ФЕДЬКОВИЧ О. Писання.— Львів, 1902. — Т. 1; ЦУРКОВСЬКИЙ Е. Причинок до біографії О. Федьковича // Зоря.— Львів, 1888]

 

 

Ангор оперет.

Відомим композитором був поет С. Воробкевич, він написав музику і текст чотирьох оперет: «Три грації», «Золотий мопс», «Молода із Боснії», «Янош Іштенгазі». Ці оперети свого часу не сходили з кону в українському театрі і дуже подобалися публіці. Кращі мелодії з них співалися на Буковині, а деякі перейшли в народ.

Сим поет кінчив Віденську консерваторію, одержавши свідоцтво професора науки гармонії, генерального баса і контрапункту. З 1868 року С. Воробкевич був учителем хорового співу в Чернівецькій семінарії.

Написав поет також музику до багатьох, здебільшого на власні тексти, пісень. [ОГОНОВСЬКИЙ О. Історія літератури руської // Зоря.— Львів, 1887]

 

 

Неспокійними дорогами.

Поет Кирило Устиянович, син поета М. Устияновича, автор ряду віршованих драм, поем та чималої кількості поезій, був видатним художником. Сам неспокійної вдачі, Устиянович постійно змінював місце мешкання. Вчився у Відні, жив у Львові, Стрийських горах і по селах, де розписував церкви, завітав 1867 року до Холму, їздив у Варшаву та Петербург.

1872 року поїхав до Києва і мешкав у Києво-Печерській лаврі, змальовуючи стародавні пам’ятники. Ченці Миколаївського монастиря хотіли залишити його директором рисувальної школи, але поет повернувся до Львова, жив у селі Вікно в пана В. Федоровича. Брав участь у Всесвітній виставці 1873 року у Відні, жив у Сучаві, Яссах. Скрізь він малював і писав поезії (вийшли пізніше в 3-х т.). Бувши активної товариської вдачі, входив у надзвичайні знайомства (серед його знайомих були князі і маркізи), всюди проповідував ідеї Т. Шевченка, виступав на вічах, бо мав немалий ораторський хист. Згодом, уже 47-річним, поїхав доучуватись у Віденську Академію мистецтв, жив часом упроголодь, задовольняючись шматком хліба, і створив величний образ «Мойсея» — полотно, яке здобуло визнання не тільки в земляків, але й на чужині. Зрештою, поїхав до Італії, щоб познайомитись із класичними творами мистецтва, видавав сатиричний журнал «Дзеркало», заповнюючи його своїми малюнками — полишав на всьому, чим займався, печать свого неспокійного духу.

[ОГОНОВСЬКИЙ О. Історія літератури руської // Зоря.— Львів, 1888]

 

 

«Nise mene nespi nit tota parafo tu paru».

1881 року в домі В. Федоровича в селі Вікно І. Франко познайомився з художником та поетом К. Устияновичем. Не раз потім сходився він із ним у Львові, коли Устиянович видавав сатиричний часопис «Дзеркало». Деякі ілюстрації до нього зробив Устиянович за Франковою ідеєю. Такий був малюнок з підписом «Органічна праця над народом»: посередині стоїть український селянин, з одного боку польський шляхтич знімає з нього сорочку, а другий — накидає йому конфедератку. Інший малюнок за ідеєю Франка був такий: іде поїзд з написом на паровозі: «Postupus», проти нього упираються лобами два бугаї з підписами на животах: Андраші і Бісмарк. На передньому плані двоє селян і підпис, немов на відкопаній старовинній плиті, латинськими літерами, що його винесено тут у підзаголовок. Напис треба було відчитати так «Ні, Семене, не спинить тота пара тоту пару». Натикається тут на австро-німецький оборонний союз 1879 року, який уклав міністр іноземних справ Австро-Угорщини Ю. Андраші з Бісмарком. [ФРАНКО І. Нарис історії українсько-руської літератури.— Львів, 1910]

 

 

Любов до театру.

Театром І. Франко захоплювався ще зі шкільних часів. Так, у 1873—1879 роках, бувши учнем Дрогобицької гімназії, Франко зв’язався з трупою О. Бачинського, переклав для неї «Марнотратника» Реймунда, переробив мелодраму «Прекрасна Олена» Ж. Офенбаха, оперу «Моряки на пристані» И. Зайца на оперету, повиправляв давніші саморобні переклади, переклав оперу «Пенсіонерка» Г. Сутьє і почав перекладати драму К. Гуцкова «Урієль Акоста», котра залишилася недокінченою. Потім проздовж усього життя І. Франко цікавився театром, ставши істориком українського театру і театральним критиком, а також одним із найвидатніших українських драматургів.

[ЗАГАЙКЕВИЧ М. Іван Франко і українська музика.— К., 1958]

 

 

Акторка-аматорка.

О. Кобилянська молодою дівчиною пробувала силу як акторка. Грала вона в аматорському театрі при товаристві «Руська бесіда» в Чернівцях і подобалася публіці. Мріяла навіть стати професійною акторкою, але до того не дійшло.

[О. Кобилянська в критиці та спогадах.— К., 1963]

 

 

У СВІТІ ПСЕВДОНІМІВ

 

Ховаючи свое лице.

Практика псевдонімів почалася з давніх часів у культурах різних народів, принаймні, користувалися псевдонімами вже давньогрецькі письменники. Це потрібно було для того, щоб автор міг приховати своє справжнє ім’я, коли йому це з тих чи інших причин ставало необхідно.

Існує чотири головні форми прикриття авторства: псевдоніми, аноніми, містифікації і плагіати. За допомогою псевдонімів автори покривають свої твори фіктивними, переважно неіснуючими іменами; часом автори прикриваються окремими літерами (криптоніми), що можуть бути власними ініціалами, а можуть бути і зовсім вигадані; користуються також скороченнями, всілякими знаками і зірочками (астроніми). Коли ж про автора не подасться ніяких даних, ми звемо такий твір анонімним і кажемо, що написав його анонім, тобто невідомий. Часом твір позначається прізвищем реально існуючих людей, навіть письменників, хоч насправді вони їх не писали. Це явище зветься містифікацією. Такої містифікації вжив був українсько-польський поет XVII ст. Бартоломей Зиморович, коли видав свої твори під іменем брата, також поета, Симона Зиморовича. Є також твори, так би мовити, привласнені — плагіати (від латинського слова plagium — викрадання). Існують також підробки і фальсифікати творів, які звуться апоірифами і псевдопіграфами.

[ДЕЙ О. Вступна стаття // Словник українських псевдонімів.— К., 1969]

 

 

Щоб благозвучніше звучало.

Справжнє прізвище українського письменника, лексикографа і перекладача XVI — початку XVII ст. Лаврентія Зизанія — Куколь. Очевидно, власне прізвище не було благозвучне для вух сучасників, письменник переклав його на грецьку мову — так постав звучний псевдонім — Зизаній. Його слідами пішов і брат його Стефан, який теж з Куколя став Зизанієм.

[ВОЗНЯК М. Причинки до студій над писаннями Л. Зизанія // ЗНТШ — Львів, 1908.— Т. 83]

 

 

Чому взято такі псевдоніми?

Частина українських письменників увійшли в літературу під своїми власними іменами, хоч і користувалися багатьма псевдонімами (І. Франко, М. Павлик, О. Кониський, О. Маковей), деякі ввійшли в літературу із з’єднаними псевдонімами та власними прізвищами (Г. Квітка-Основ’яненко, І. Нечуй-Левицький), а дехто тільки під псевдонімами (Леся Українка, Ганна Барвінок, Марко Вовчок, І. Білик, Панас Мирний). Г. Квітка-Основ’яненко взяв свій псевдонім від рідного гнізда — хутора Основи під Харковом, куди він переїхав 1831 року і де жив до смерті. Марко Вовчок витворила псевдонім від трансформації прізвища Марковичка; Нечуй постало, вочевидь, від символічного звертання до переслідувачів українського слова, щоб вони про автора нічого не чули; Олена Пчілка уподібнювала себе до бджоли, яка носить мед у вулик рідної культури; Панас Мирний підкреслював спокійність своєї вдачі. Ларису Косач малою називали Леся, а оскільки надрукувалася вона вперше в Галичині, бувши сама, як тоді казали, з Великої України, то редакція поставила біля дитячого імені Леся географічне означення, звідки авторка — Українка. Так само з дитячого прізвиська постало звісне ім’я Марка Черемшини. Коли Іван Семанюк був малий, то відзначався великою непосидючістю. Мати часом гримала на нього:

— Вертишся, як Марко по пеклі!

Так це ім’я й прилипло до Івана, пізніше письменник додав до нього прізвище Черемшини, яке він узяв від назви річки Черемош — швидкої, рвучкої та бурхливої. М. Черемшина дуже любив цю річку. Псевдонім В. Самійленка Сивенький постав від того, що так називали його знайомі, і в побуті це назвисько замінило поетові його власне. Зрештою, він і справді був «сивенький»: сивенький був у нього його пишний чуб, сивуватим видавалося безкровне обличчя, сиве було вбрання, майже завжди притрушене сивим попелом, сиві від пороху були його чоботи.

[ГРІНЧЕНКОВА М. Сивенький (В. Самійленко): Спогади / / Слово.— 1926; ДЕЙ. О. Словник українських псевдонімів.— К., 1969; ДОМАНИЦЬКИЙ В. Авторство Марка Вовчка // ЗНТШ.— Львів, 1908.— Т. 84; СЕМАНЮК Н. Черемшина // Спогади про Черемшину.— Львів, 1958]

 

 

Ворог псевдонімів.

У 1894 році в ж. «Зоря» О. Маковей виступив із різкою статтею, спрямованою проти моди на псевдоніми. «Який виступ зі своїм прізвищем,— писав письменник,— не додає сили самому автору! Чим більше має він псевдонімів, тим гірше для нього і для читача. Найлучче було б не уживати зовсім псевдонімів, а коли вже треба, то уживати і уладитися так, щоб жоден ворог його не відгадав... Відвага — прикмета така, що годиться її мати!»

До цих справедливих слів письменника треба додати, що сам О. Маковей користувався 56 псевдонімами.

[ДЕЙ. О. Словник українських псевдонімів.— К., 1969]

 

 

Барвінки та інші.

Вибираючи псевдоніми, письменники залюбки використовували назви популярних рослин, а особливо уподобали барвінок. Галицький публіцист Володимир Барвінський іменувався Василем Барвінком, закарпатський письменник Юрій Керекеш — Ю. Барвінком, Іван Тичина — І. Барвінком, західноукраїнська письменниця Ольга Дучимінська — Олегом Барвінком, а прижився цей псевдонім у Ганни Барвінок, дружини П. Куліша. Були й Волошки. Людмилою Волошкою назвалася житомирська поетеса Людмила Морозова, Волошкою — Іван Волошин,— письменник 20-х років нашого століття та інші. Ганною Красолькою іменував себе поет Олександр Олесь, Маком — галицький публіцист Остап Терлецький, Марком Муравою — батько Богдана Лепкого Сильвестр, галицький поет, Розмарином — публіцист Іван Белей. Псевдоніми письменників часто походили від назв дерев, птахів, звірів, домашніх тварин....

[ДЕЙ. О. Словник українських псевдонімів.— К., 1969]

 

 

Курйозні псевдоніми.

Деякі псевдоніми добиралися зумисно курйозно. Так, С. Русова називала себе бабою Ноною, І. Франко мав псевдонім «В імені веча венской руской молодежи» чи «Від одної часті львівської молодіжі», С. Богданович називав себе «Дід Василь Недобитий», О. Цисс — був Гургурдядько, О. Андрієвський — «Дон-Кіхот не Ламанський», М. Кононенко назвав себе Вівторком, а Б. Дідицький аж «Комісією Дома Народного Русского». Побив рекорд тут, очевидно, Г. Квітка-Основ’яненко, який назвався: «Любопытный Аверьян, состоящий не у дел колежский протоколист, имеющий хождения по тяжебным делам и по денежным взысканиям». К. Студинський сказав про себе, що він «Не плазун, але і без трону». Дехто із письменників залюбки вживав жіночих імен: О. Кониський був Марусею К., О. Маковей назвався бабусею Катериною, Олесь був Ганною Красолькою, І. Франко Паулою, а Панас Мирний — Невідомцем жіночого роду.

[ДЕЙ. О. Словник українських псевдонімів.— К., 1969]

 

 

ЛІТЕРАТУРНІ ЗАГАДКИ ТА КУРЙОЗИ

 

Оригінал.

У 1767 році один із тодішніх українських віршописців Олексій П’ясецький видав у Львові кілька летючих листків із власними віршами, присвяченими Туринецькому чудотворному образу. Вірші особливими поетичними якостями не відзначалися, зате були писані двома мовами: польською та українською, притому в досить оригінальний спосіб: вірші польські — кирилицею, а вірші українські — латинкою. Яку мету переслідував віршописець, помішавши абетки, невідомо.

[СВЕНЦІЦЬКИЙ І. Бібліографічний куріоз // ЗНТЩ.— Львів, 1907. — Т. 79]

 

 

Вчився на одиниці.

Коли переглянути кваліфікаційні каталоги Львівської гімназії, в якій учився М. Шашкевич, впадає в очі, що вчився він тільки на одиниці; з поведінки, латинської мови, з занять та письма, з математики, географії та історії. Це означало, правда, зовсім протилежне до теперішніх понять про оцінки — одиниця в часи М. Шашкевича означала найвищу оцінку.

[ЩУРАТ В. Вибрані праці.— К., 1963]

 

 

Захисник хвостів.

Багато паперу було списано в так званій «Азбучній війні» в Галичині. Одночасно зі змаганням прихильників латинки та кирилиці велася боротьба «твердих», що хотіли писати старим правописом та окремою книжною мовою, і «фонетиків», котрі хотіли писати так, як говориться. Немалі баталії вчинялися й на тему, чи треба писати твердий знак, чи ні. Найкумеднішою пам’яткою цих суперечок був писаний, як цілком серйозний, вірш галицького граматика Йосипа Левицького:

     Уви, всім вірним, що ся тримали

     Хвоста старого — ах! «Ъ» конає!

     Уви! Чого ся ми дочекали!

     Ворог вже вічну пам’ять співає.

     Йоре прекрасний! Кривий хвостаче!

     Чорні на тебе круки спадають:

     Не дост же «л» на «в» плаче,*

     А тут ще хвостик «ь» відтинають!

     Ах як то було красно і мило

     Хвостиком кожде кінчити діло!

     Ох! Ох! ратуйте, хто «ь» знає!

     Гірка годино! Хвіст одпадає!

____________

* Прихильники старого правопису вважали, що треба писати «л» в словах, де чується «в* (наприклад, не писав, а писал, не говорив, а говорил).

[ОГОНОВСЬКИЙ О. Історія літератури руської // Зоря.— Львів, 1889]

 

 

Наслідок псевдовченості.

У 1849 році на засіданні «Галицько-руської матиці» вирішувалося питання, якою мовою має «Матиця» видавати свої твори. Більшість доходила до простої й логічної думки, що треба користуватися мовою, якою розмовляє народ. Тоді виступив галицький учений А. Петрушевич і сповістив зібранню, що літературна мова в Росії зовсім різниться від народної, що неосвічений росіянин зовсім не розуміє своєї письменної мови, отож і галичанам треба старатися про свою «образовану» мову і приміняти її до творів «вищої науки». Такі псевдовчені резони А. Петрушевича, хоч які фантастичні, подіяли на зібрання, й воно постановило вживати «образованої» мови, а народною користуватися тільки для творів популярних. Так почалась у Галичині сумна пора витворення мови-язичія, яке на довгий час заморозило тут розвиток літератури.

Зрештою, нічого нового в поглядах А. Петрушевича не було. Він тільки повторив середньовічні погляди на літературну мову, які панували довгий час і на Україні. Корінь цього уявлення йде від погляду на латинську мову як на єдино можливу мову науки, і хоч такі думки були звичайні в XVII—XVIII ст., для середини XIX ст. вони звучали кричущим анахронізмом.

[СОЗАНСЬКИЙ І. З літературної спадщини В. Ільницького // ЗНТШ.— Львів, 1905. — Т. 66]

 

 

Жертва фарсу.

І. Вагилевич, відомий діяч «руської трійці», дуже скоро відійшов від українського літературного життя, знеохочений та знервований переслідуваннями, які на нього впали з боку духовних властей: Вагилевич переметнувся до поляків. Граф Борковський, один із львівських літераторів того часу, взяв Вагилевича до себе як компаньйона, дав йому квартиру, стіл, прислугу і все утримання, звелів пошити йому модну, елегантну одежу, дозволив говорити до себе «ти», водив його в театр, на бали, на літературні вечірки, в аристократичні товариства, рекомендував його вченим, місцевим та приїжджим як свого друга й чоловіка надзвичайно талановитого. Все це підлещувало самолюбству Вагилевича; при ньому дивувались із його знань та високих ідей, а поза очі сміялися й кепкували із засліпленого та наївного провінціала. Борковський своїм поводженням збив зовсім Вагилевича з пантелику, закрутив йому голову, набалакавши всякої всячини, що він геніальний чоловік, світоч із світочів, а ще красень із красенів, у якого закохані всі аристократки. Борковський настроїв усіх своїх знайомих, чоловіків і жінок так, що Вагилевич ні від кого не почув слова правди. В усіх товариствах ним забавлялись як блазнем.

Звісно, при такому становищі він покинув маловдячне українське віршування і почав писати польські вірші, але тим згубив, що мав, як поет український, водночас не дав нічого нового й поезії польській.

[ФРАНКО І. До біографії Івана Вагилевича // ЗНТШ.— Львів, 1907. — Т. 79]

 

 

Жертва власного жарту.

Коли поет, автор поеми «Скит Манявський», А. Любич-Могилянський був ще гімназистом у Бучачі, до нього звернувся икийсь 23-літній учень бучацької школи і попросив написати привіт на іменини пані аптекаревої. Могилянський вирішив пожартувати із вусаня-школяра і виписав для нього уступ із космографії латинською мовою, де подавався опис світобудови. Той школяр, не розуміючи мови тексту, проголосив перед аптекаревою свою чудну гратуляцію і одержав від неї подарунка, бо й аптекарева латини не знала. Але промову випадково почули вчителі Могильницького, які прийшли на іменини і забавлялись у сусідній кімнаті. Щоб покарати жиртуна, Йому присудили всипати різок. Але гордий молодик не ні хотів піддатися карі, покинув Бучацьку гімназію і пішов пішки до Чернівець на Буковину, а звідти, також пішки, перейшов до Угорщини, де вчився в Кошицях та Пешті. Зрештою, немає лиха, щоб на добре не вийшло,— це допомогло поету здобути грунтовнішу освіту.

[ОГОНОВСЬКИЙ О. Історія літератури руської // Зоря.— Львів, 1887]

 

 

В пошуках визнання.

Один із галицьких драморобів Гнат Якимович видав у Коломиї під оригінальним псевдонімом «Ъ, Ь, Ь» політично-історичну драму в 5-й діях «Роксолана». П’єсу було навіть виставлено в українському театрі. Гордий зі свого здобутку, автор вирішив зажити слави голоснішої і послав своє бездарне писання в дирекцію імператорських театрів у Петербург. В окремому додатку автор писав, що йому, «кроме внутреннего удовольствия в прочом только гонения от своих и чужих досвидчити лучилося». Про цю подію оголосила «Современная летопись» (додаток до «Московских ведомостей» за 1869 р.) і дописала від себе: «Хоч зворушує нас будь-який відгук з рідної Червоної Русі, але, на біду, годі нам вволити волю Якимовича. Його «Роксолана» зовсім не драма, а просто лірична пісенька в діалогах, і ввести її на сцену не можна не тому, що написано її на галицько-волинсько му наріччі, а тому, що не відповідає вона ні одній із сценічних вимог, і немає в ній ні крихітки драматичної акції». З міністерства імператорського двору відповіли однак невдашливому шукачеві слави його ж таки стилем і на тому ж таки рівні, що, мовляв, «мова, якою він пише,— це галицько-русинська мова, одне з наріч російської мови, які за розпорядженням імператорського двору на сцену не допускаються». Драмороб однак не заспокоївся. В 1866 році він написав ще «Комедіодрамат Буанарроті, або Завстиджена зависть», а через чотири роки видав у Станіславі черговий свій «шедевр»: «Одіссей на острові Аета». Всі ці п’єси також було підписано своєрідним псевдонімом «Ъ, Ь, Ь».

[ОГОНОВСЬКИЙ О. Історія літератури руської // Зоря.— Львів, 1889]

 

 

Дивна брошура.

В 1866 році вийшла в Галичині у Львові дивна брошура. Називалася вона: «В один час научиться малорусину по-великорусски». Написав її один із стовпів галицького москвофільства Богдан Дідицький. Цікаво, що сам Б. Дідицький не зміг доладу вивчити російської мови проздовж цілого свого життя і писав дивовижною мішаниною мов: російської, української, церковнослов’янської і польської.

[ОГОНОВСЬКИЙ О. Історія літератури руської // Зоря.— Львів, 1887]

 

 

«Украдене щастя» на аматорській сцені.

П’єса І.Франка «Украдене щастя» користувалася завжди великою популярністю. Часом виставляли її і аматори. Під час однієї з вистав аматор у ролі Миколи так розпалився, що добре огрів обухом напарника, котрий грав жандарма. Цей, замість падати, крикнув сердито:

— Ой, ой! Та бись, дурню, уважив трохи! Ми жартуєм, а він таки насправді гатить сокирою.

[Комар.— Львів, 1900.— Нр. 14]

 

 

Сам себе знищив.

У 1873 році відомий галицький діяч та вчений Омелян Партицький зважився видати ч. І своєї збірки поезій під заголовком: «Поезії Омеляна Партацького». Випустивши це видання, він побачив, чи хтось звернув його увагу, що в один з віршів закрався через недогляд непристойний вислів. Це так вразило автора, що він знищив решту нерозпроданого видання і скуповував навіть примірники продані. Книжка відтак стала бібліографічним раритетом, деякі бібліографи твердили навіть, що її знищено зовсім, однак вона зрідка траплялася в антикварній торгівлі ще на початку XX ст. І хоч як поет О. Партицький не відбувся, він став відомим ученим-істориком, педагогом та видавцем, лишивши тут немеркнучі сліди. Довгий час редагував він часопис «Зоря», який збирав на своїх сторінках літературні сили усієї України.

[ФРАНКО І. Нарис історії українсько-руської літератури.— Львів, 1910]

 

 

Загадковий Михалко.

У 1877 році до Львова приїхав польський емігрант Михайло Котурницький. Два тижні пробув він у готелі під прізвищем Станіслав Барабані, буваючи в польських товариствах та гуртках. Мав він при собі і кілька листів до української молоді, зокрема І. Франка. Котурницький цих листів учасно не передав, зрештою, його заарештувала поліція. Це стало причиною арешту І. Франка й товаришів у 1877 році і довело до процесу, що глибоко позначився на долі І. Франка. Котурницького тоді засудили на три місяці в’язниці і зобов’язали виїхати із Австрії із забороною сюди повертатися. У Львів однак Котурницький їздити не перестав, а навіть видав тут у 1884 році під псевдонімом Михалко збірку українських віршів, друковану латинкою,— «Українки». У 80-х роках він виступав у польських газетах, але вже під прізвищем Борковський. Ще пізніше він дістав у Росії при якійсь залізниці цензорську посаду і називався вже Еразмом Кобилянським.

[ФРАНКО І. Нарис історії українсько-руської літератури.— Львів, 1910]

 

 

Біда через збіг імен.

Один із персонажів комедії Григорія Цеглинського «На добродійні цілі» мав випадково таке ж ім’я, яке носив відомий львівський діяч. Це відразу було помічено публікою, пішов поголос, що комедія — це особистий випад проти того добродія; справу було розголошено по газетах — обуренню не було меж. Автору не шкодували найдошкульніших докорів, а його твір не хотіли допускати на сцену.

[ФРАНКО І. Молода Україна.— Львів, 1910]

 

 

Достойне примінення.

В час одного ювілею Франкові піднесено було великого лаврового вінка. Він висів у нього, аж доки не було винайдено ще одне для нього примінення: листки з величавого вінка почали йти до звичайного борщу. Від величного до смішного один крок, сказав Шекспір.

[ФРАНКО П. І. Франко зблизька.— Львів, 1937]

 

 

Таки повірив.

Якось Л. Мартович та В. Стефаник їхали до залізничної станції, щоб дістатися до Коломиї, де обоє вчилися в гімназії. Був вечір і, схильний до жартів, Л. Мартович почав розказувати візникові Процю, що старий Стефаник, який мав приятеля чорта, дав синові в дорогу малесенького чортика, щоб той допомагав йому вчитися і вчителів обдурювати. Цілу дорогу Мартович дуже докладно описував Процеві характер, натуру і заняття малого чортика. Надійшла ніч, а коні доїхали до Прута, щоб переправитись убрід. Тут візник рішуче заявив, що коли хлопці не перехрестяться, і то тричі, він у воду не поїде. Мартович несамовитів з радості, що примусив-таки візника повірити такій байці, і хлопці змушені були перехреститися.

[СТЕФАНИК В. Автобіографія // СТЕФАНИК В. Твори: В 3 т.— К., 1953. — Т. 2]

 

 

[Валерій Шевчук «ІЗ ВЕРШИН ТА НИЗИН. Книжка цікавих фактів Із історії української літератури» Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1990]

 

20.08.2019