Сказав Шерідан: "Нехай палати льордів будуть знищені, нехай доми убогих будуть виставлені на публичну продажу, нехай князі будуть деспотами, нехай судді будуть перекупні — дайте мені тільки свободу преси, а здобуду вам свободу Англії!"
Велику вагу преси для будови держави зрозуміли вже давно. Французький король Людвик XIII писав особисто статті до преси, німецький володар Фридрих Великий був пильним і спосібним публіцистом, а француський цісар Наполєон Великий, оден з найбільших творців держав в революційних часах, не вірив надмірним похвалам, якими засипували його часописі й казав видавати для себе щоденник; його редактор Фреве мав обовязок писати про все як найправдивіше й без обиняків.
З другоі знов сторони були всякі "уряди" й "володарі", що на зразок богатих могамеданських родів, удержували платних місячно підхлібників, які мали тільки одно завдання: говорити підхлібства своім грошедавцям. Котра з цих двох сістем здоровіша — легко відгадати. І коли ми сегодня читаємо в польській пресі гостру критику польського правительства й польськоі держави, котра доходить аж до таких висновків, ще правительстю виказало цілковиту нездатність, а Польща невдовзі знов щезне з карти Европи, — то мусимо признати, що там є ще здорові відносини, коли преса має таку свободу слова. В таких обставинах можна шукати виходу навіть з найгіршого положення.
Признаюся, що я був перший, який у Киіві завів цензуру. Одначе дав я ій тільки таку дірективу: Не вільно пустити
1) нічого проти самостійности Украіни,
2) злобних нападів на украінське правительство,
3) злобних нападів на украінську армію.
Що з цею моєю дірективою виробляла цензура і як я з нею боровся, хоч вона мені підлягала, — напишу колись докладно в своіх споминах. Тут зазначу тільки, що по прикрім досвіді втратив я віру в яку небудь вартість превенційноі цензури з слідуючих причин:
1) Нездатности правительства не закриєш цензурою.
2) Розумний редактор потрафить так писати, що скаже все, що схоче і цензура навіть не замітить цего.
3) Як пресу здавиться жорстокими мірами, то ще гірше, бо тоді про кожду глупу справку уряду розходяться ще більш злобні представлення, чим розходилися-б через найбільш ворожу пресу.
4) За злобні напади все є час потягнути редактора до суду.
5) Добре єсть почути правдивий голос опініі.
Зібравши цей досвід, відправив я старих цензорів з царських часів і приняв нових "революційних". Але з ними була ще гірша морока, бо старі цензори мали бодай досвід. Тоді виробив я законопроєкт про скасування цензури й заведення пресових судів і заповів його оповіщення в пресі. Та не довелося його перевести, бо більшовики невдовзі здобули Киів, і нам було вже тоді не до законопроєктів.
До того самого Англійці додумалися (очевидно на основі власного досвіду) ще в р. 1694, Шведи 1766, Данці 1770, Американці 1787, Французи 1791, а поправилися в 1830 зовсім. Тепер превенційна цензура є тільки в Туреччині й на Україні (рос. більшовики зовсім не допускають до видавання не своіх органів преси). Як важко під нею видавати часопись, розуміє тільки той, хто видає. Цивільна цензура конфіскує нпр. офіціяльні звіти Начальної Команди за це, що в них приходять імена або числа військових частин, хоч Команда лучше знає, що можна написати, а чого не можна. Про инші куріози й говорити шкода. Сподіваємося, що уряд УНР. не схоче довше терпіти таких відносин і знесе цензуру. Крайна пора зробити це в інтересі держави.
[Стрілець, 19.08.1919]