Сакральний гербарій

Розхвальна бесіда між двома паломниками у світ Сакрального Гербарію

Роздуми над виставками Мар’яна Пирожка в галереї «Дзиґа» (5-23 червня 2019) – частина перша «Хроніки ботанічних Сьятих», та в галереї «Iconart » (2 липня - 11 серпня 2019) – частина друга «Нетлінні мощі ботанічних Сьятих».

Документальний проєкт-кодекс «Сакральний Гербарій»

Ілюстративне дослідження духовного виміру ботанічного світу, сторінки з енциклопедії священних таїнств рослин, вікно в архаїчну космогонію, в якій немає залежности святого від людини. Зворотня путь до стану Празернини, містичний хід подій у царстві флори.

Між сакральними світами людини і рослини існує лише ілюзорна подібність і метафоричний переклад, звідси алюзії на біблійні тексти, релігійні атрибути, обряди й ритуали.

Усі пояснення, окрім витлумачених архіваріусом назв артефактів, відтворено оригінальними ботанічними криптограмами, тож розгадка й декодування тайнопису залишаються відкритим питанням.

...зелений листочок

...сухий пелюсточок

...зернинка, корінчик,

...травинка, цвіточок…

- і ті, і ті - усі сьяті !

...канонізовані лугами

...сонцем небом і вітрами

...аби були в своїм лоні

...у квітчастім Пантеоні…

...Ботанічнії Святі...

(уривок з «Кодексу Ботанічних Сьятих»)

паломник Олег, упереджує розмову епіграфом:

The function mythology serves in primitive culture is desperately needed in contemporary society

Gary Snyder

(Сучасне суспільство безумно потребує того, чим була міфологія у первісній культурі.

Ґері Снайдер)

– Що тут відбувається, – перше, що хочеться сказати, увійшовши до галерей «Дзиґи» та «Іконарту» . Адже щось та й відбувається. Створюється враження, наче йдеться про набуті знання і досвід. І автор, здобувши перше та друге, – вирішив поділитися ними, піти до інших зі своєю історією. Форма цієї історії, яку можна споглядати під час двох виставок, мала вигляд, наприклад, такий: Празернинка – метафора, що проростає і воплочується, за допомогою народно-християнської традиції у різні об’єкти, на яких, приміром, 13 маків символізують Святу вечерю. Де народно-християнський означає перетин між християнським віруванням в Трійцю і прийняттям євангельського канону та вірою в духа лісу й магію природних явищ – своєрідне вікно в архаїчну космогонію.

Можна уявити, що автор провадив власне дослідження, і тому мова може йти про набуті знання. В такому випадку експонати – це живі образи з енциклопедії, це – спроба впорядкувати набуте і побачене. Проте що ж робити з досвідом, як пояснити той дух, який власне огортає форму і знання? Як його вловити, і чи вдалося автору зробити його хоча би на мить видимим?

Можна було би дорікати місцю виставки. Ніби Сьяті мандрують з галереї в галерею, шукаючи тих, кому передати свою історію, звільнившись від автора, який і приніс їх, можливо, не з їхньої волі до місць розваг і замкнутих просторів. Але чи мають Сьяті волю? Або сформулюю по-іншому: чи робота Мар’яна Пирожка, його знання і досвід дозволили йому наділити об’єкти вловленим духом і в такий спосіб перевести їх до ролі повноцінних суб’єктів. Іншими словами, чи стали вони місцем, де дух засів.

Повторюючи за американським практиком глибокої екології Ґері Снайдером – in a fixed universe there would be no freedom (у статичному всесвіті немає свободи). Галерея фіксує й обмежує. Наче пісочниця, куди можна принести свої забавки, показувати друзям і подругам мертвих комариків на паличках, знайдених у дворі. Натомість дорога, шлях передбачають мандрівку, пригоду. І чи закликають експонати, запхані у таку бляшанку-галерею, відправитися у пригоду? Хоча би втекти.

Гербарій, що висить на стінах, неначе нагадує про багатолітні ліси, а саме про їхнє коріння. Відомо, коріння може як і тримати вкупі ґрунт, так і нищити бетон вулиць: зривати асфальт, руйнувати комфортні для пішоходів вулички, створювати транспортні перешкоди. Коріння як міць, що оберігає, і як розруха, що нищить, особливо відчувається в контексті галерей-бляшанок, які звикли замикатися самі в собі, ставлячи власні сакральні печатки на авторах і їхніх творах. «Сьяті» і без того поясненні через християнство отримали додаткове символічне обрамлення в стінах «Дзиґи», де пластикові перегородки відділяли їх від потенційних мух і комарів, що могли залетіти приваблені ресторанними наїдками, а згодом опинитися біля листочка чи цвіточка. Можливо, мертвий комарик на одному з об’єктів і опинився там після обіду. Проте чи зможуть «Сьяті»звільнитися від рамок, фіксації і стін. Та і чи місце їм в галереї. Може, геній мав би шукати нових рішень?

паломник Євген:

– На якомусь відстороненому рівні виставка і справді, як ти зачепив, торкається багатьох важливих для світу і драстичних для Львова тем. Про природу і культуру. Про питому якість місцевого мистецтва та культур-менеджерський антураж. Про колекційні форми мистецтва і культури. Про якесь всесилля і безсилля референцій у тутешньому культурному просторі. Про сакральне і зневіреність...

Остання тема показово виразна. Львів вирізняється особливим віднощенням до дискурсу сакрального. Не певен, як щодо самого сакрального, але щодо того, щоб порозважати про нього, послатися на його візуальну присутність, а відтак деяк вигідніше обставлену культурну окремішність, з чого народжується трохи дивне погордливе ставлення, – цього аж ніяк не бракує. Ні на логотипі і білбордах міста, ні в місцевих типажах, які люблять Львів понад усе, ні в культурі на продаж вже не тільки туристам, а й самим львів’янам. Ти вдало зауважуєш про обмеження галерейного простору, що не дає тобі легко і впевнено (а чого б і не радісно?) помислити хоч трошки розлогіше про дух, яким пройнята художня дія Пирожка.

Я б цю деяку недовіру до власних відчуттів приписав радше місту – отому його виплеканому вмінню багато говорити, наче по спасенному шаблону, про «традиційну» сакральність, але врешті невмінню мовити про сакральне поза прийнятими означеннями, різноманітно. Відчутно статичним і фіксованим, якщо не лубочним, стало саме місто у своїй репрезентації чогось настільки живого як дух, що, втім, роздає свою силу як нахабним забудовникам і підприємливим ратушним полководцям, так і впирає реформаторські, здебільшого безплідні, пориви активістів-культуртрегерів чи надихає дії митців. І то не кажучи вже про величезну непомітну кількість людей, для яких найбільшим втіленням стабільності є церква. І не кажучи про інші «невидимі» чи неголосні середовища. Галереї просто, краще чи гірше, повторюють ці рамки загальнішої замкнутості, «порядності», львівськості.

Пирожок діє «в рамках» міфологічної свідомості, і тому його «Сакральний гербарій» непросто описати «мейнстрімним» культурним дискурсом про сакральне. Якщо пригадати яскраві очі відвідувачів з його авторських екскурсій чи подивитись на емоційні вигуки на його фб-сторінці, розумієш, що він дотикається чогось важливого в глядачах, чогось підспудного. Його спосіб густо оповідати про свій твір як часть цілісного всесвіту, провадячи при цьому ритуальні дійства, анімувати свій архів-гербарій (як-от через покрокову анімацію) у цьому фіксованому просторі – свідчить якраз про ширшу потребу вирватись з надміру впорядкованості, яку хоч-не-хоч нав'язує галерейний «білий куб». Ґері Снайдер, якого ти згадуєш, говорить про своєрідну гру, напругу між міфом і не-міфом, між безпосереднім досвідченням чогось і сприйняттям культурно опосередкованим. У Львові культури – культури як результату, а не процесу – стало настільки забагато, її інформаційного шуму стало так влізливо чимало, що в нашого безпосереднього досвіду немає шансу спокійно збутися й розвинутися, і ми легко з’їжджаємо на щось більш культурно перевірене. Пирожок натомість кличе нас до віднови цього безпосереднього досвіду. І робить він це через сильний, пов'язаний із природою, а тому зрозумілий навіть радикально «окультуреній» людині, міф. Тож про що цей міф?

паломник Олег:

– Міркуючи над цим питанням, я все ж звернуся до того, що ти означив як більш культурно перевірене. Не для того, аби знецінити сказане, а щоб контекстуалізувати і краще пояснити найперш собі побачене на виставках Пирожка. Але спершу висловлюю тобі подяку за те, що звільнив мене від легкого страху, який породила в мені недовіра до міських виставкових просторів. Ця недовіра кинула тінь і на саме дослідження Пирожка, як я це би волів називати. Твоя заувага про міські процеси наштовхує на думку, що десь підсвідомо на наших очах відбувається реалізація вже звульгаризованого геґелівського формулювання про перехід кількості в якість. Наче кількість подій, проведених заходів, обговорень, виставок якісно збагачує культуру міста. Але не хочеться говорити багато про негатив. І ось, що я маю на гадці. Мене цікавить момент, який пов’язаний, власне, із християнською частиною Пирожкового двовір’я, частиною, мені особливо близькою.

Литовський поет Оскар Мілош, родич знаменитого Чеслава Мілоша, був вкрай недвозначний у своїх роздумах про те, як людині слабкій у вірі або такій, що не має віри, але прагне її, йти до Бога. Він був переконаний, що молитися Богу тільки після того, як увіруєш у Нього, це те саме, що ставити фіру перед кіньми. Дорога людини, вірив він, пролягає від того, що фізичне, до того, що є духовним. Так само як Пан Когіто закликав повторювати найдавніші людські закляття, Оскар Мілош (і не тільки він один) звертає увагу на важливість молитви як фізичної практики, що має силу розбудити в нас спрагу до Духу. Повертаючись до старих мітів, релігій, читаючи казки, легенди, надихаючись ними, затримуючись з ними надовше або зв’язуючи з ними наше життя, ми отримуємо шанс нової пригоди. Так ми віднаходимо втрачену свободу і вивільняємося з блейківської Землі Ульро, де людина приречена на страждання, а бажання й інстинкти правлять нею. У тім і бажання щось організувати, щось обговорити, щось пробазікати, щось привідкрити без особливого заглиблення, не ризикуючи відкритися на іншого й інше. Усвідомлення свого місця є початком дороги, першими кроками, які робить людина на шляху до долини, де міст цілісних міжлюдських стосунків був зламаний, і це є місце, де новий міст має шанс постати знову. Але ця пригода є фізичною, вона передбачає слово, дію, вчинок, ухвалення рішень, а значить готовність боротися з власними страхами, власним болючим досвідом, який – і деколи ми цього не усвідомлюємо – сильно нас покалічив, залишив в нас глибоченний слід. І даремно сподіватися, що цей слід загоїть-виповнить «культурний» напівфабрикат.

Власне тут хотілося би знову повернутися до Празернини. Адже її функція – нагадати про можливість нового початку, про змінні природні цикли, про те, що навіть зорі не є вічними, заціпенілими. Празернина вивільняє в нас напругу наших негативних досвідів, але це не значить, що ми їх забуваємо. Попередній досвід зробив місце в нашому всесвіті, це місце має бути чимось виповнене – natura abhorret vacuum. З празернинки постає гербарій: «…зелений листок, сухий пелюсток, зернинка, корінчик, травинка, цвіточок». І в такий спосіб народжується дещо нове, а з ним надія, що новий досвід матиме менше болю, а можливо, сповниться радістю.

паломник Євген:

– Згідний, ця творчість вселяє радість і повертає надію. І власне не через підживлення негативної напруги, чим мало хто з нас не грішить. Велика сила Мар’янового твору в тому, що його послання засадничо добре – воно з того роду-ритму, що «і побачив творець, що добре воно». Маємо тут дію «побачити» як нерозривно пов’язану з «твором» і «благом» . Як відомо ще з алегоричних формул ХV ст., «природа відкривається тому, хто її спогляда є». Проте якщо ми зосередимося тільки на елементах природи, з яких наш автор дивовижно гострозоро вискладує свою багату колекцію, можемо і проочити, щó ж є суттю цього природознавчого блага. Блага аж ніяк не ботанічно-наукоподібного, ані екологічно-активістського, ані колекційно-художнього, ані навіть естетично-формального – щодо цих благ всі ми більш-менш вже маємо узвичаєні уявлення. Благо (добрість) тут розкривається як оповідь-міф про священний (тобто непрофанізований нашими смертельно негативними рефлексіями) триб життя, який, хоч його людина і розівчилася бачити і шанувати, існує поряд з людським життям, відколи світ. Буття добре, бо воно є. Життя є, бо добре воно.

На відміну від багатьох митців, які потрапили в дзеркальний лабіринт людської драми, Пиріг нагадує нам про множинні сусідні царства, де людське і людяне блаженно резонують перед огромом радісного і ненасильницького пізнання.

Погляньмо на всякий твір-експонат з цього священного гербарію. Є три основні частини, з яких він складається: сам експонат, його алегорична назва і його тайнописне пояснення. Експонат – це рослина, схоплена у своїй дивоформі пам’ятливою уявою автора і затамована, мабуть, за допомогою якогось ритуалу перенесення, у дивній самостійності. Листочок, гілочка, корінчик, зернинка покинули свої природні мандрівки, щоб бути включеними на якусь недовгу людську мить в перекладний словник на межі кількох рівновеликих світів, а чи різновимірного світу. Експонат є частиною міфологічної художньої свідомості, тому митець мало не всюди подає до «твору» чорне тло – цей правічний, як космос, безмовний стан, з якого вилонюється Щось живе. Щось живе, мов на долоні, проявляє свої найрізноманітніші ознаки – рослина постає перед нами у своїх скритих і видимих станах, в різних стадіях життєвого циклу, у смислових зв’язках як із фактурою основи, на якій опинилася, так і з іншими композиційними свояками – кожен твір повідає про власного «персонажа» чи персонажів та їхні прикмети через якусь історію та діалогічно. До персонажів художник додає м’які зелені лінії, що заповнюють прогалини, утворені їх «відривом» від середовища. Експонати можуть поєднуватись у диптихи і триптихи, перегукуватися, багатозначно сусідити, створювати силові хороводи. З величезної кількості делікатно оформлених творів (понад сімдесят у «Дзизі» і трохи менше в «Іконарті») створюється враження про пильний труд вглядання в природну одночасність і замовляння-причакловування до ритму, який людина сприймає органічно, природно – виміру між осібним і спільним. Автор-архіваріус намагається передати відчуття світу, яким він є повсякчас до-людини, навіть якщо людина є повсякчас.

А відтак історії, які оповідає «Сакральний гербарій», це історії двох магічних мов і їхнього постійного взаємного перекладу: мова назв – яку ми розуміємо і яка нав’язує до наших розумінь святості та іменування, – задає нам «регістр »піднесеного мислення, а відтак обереженого, негаласливого слова. Тайнописна мова – якої ми не розуміємо прямо і яка “створена” саме для того, щоб передати розмаїття природної «мови», – налаштовує нас на вникання і розгадування (в деяких творах автор дає нам підказки-ключі до цього, як-от «Сьята Літера Лісова»), це своєрідні коани, які озивають нас до інших ритмів і вимірів буття. Так, «Тайна Вечеря Польова» нагадує нам не тільки про таїнство Святої вечері, а й, можливо, говорить про його засадничу природну художність.

Попри те, що природа всюдисуща, щоб здійснити героїчний подвиг уваги і відірватися від телескопічно-смартфонних очних орбіт (чи то від далекогляду в «дупу доби»), глядачеві вже потрібен якийсь фортель. Чи не тому на виставках з’являється такий мало не забутий технічний інструмент, як лінза, що зближує? Оптичні прилади (як вигукнув один режисер, «сюди [на виставку] треба водити операторів, аби вони вчились працювати з зоровими ефектами») дозволяють масштабувати до людської свідомості ті неповторні особливості нашого візаві-об’єкта, які ми таки вміємо цінувати. Придивись, закликає автор, щó можна побачити.

«Чудо невипадковостей дрібниць земних», як означив Мар’ян другу частину свого твору-гербарію в «Іконарті», має для мене цікавий перегук з оцим загальним його підходом до своєї справи. Цей підхід – комплексний, він не відлучає творця від його творіння, як незрідка стається з митцями, що з винесенням свого твору на публіку ніби завершують процес творення. У комплекс тут входить і супровідна художня складова (анімація, яку ми ще побачимо наприкінці літа чи на початку осені), і риторична складова (це і авторські екскурсії, і оповіді про гербарійні пригоди, які завжди можна почути там, де з’являється Пиріг), і музична (невдовзі Пиріг явить нам дивовижний альбом «Луговий» з поетичним поклоном Руданському), і подієво-звукова – на закриття виставки в Іконарті 11 серпня буде представлено аудіочастину виставки «Сьпіви і Казання Ботанічних Сьятих». І наступний проект, спільно з Юлею Долинською, дасть ще один ракурс на порушену тему. Тож важко не погодитися з одним доктором філософії, залюбленим у глибоку культуру, Пирожок – це «саме круте, шо є у львівській сучкультурі!». Бо, додав би я, він пропонує справжню, обнадійливу альтернативу печальним тенетам місцевого культурного психозу.

паломники примовкаючи:

– П’єр Адо закликає подивитися на нашу мандрівку гераклітівськими очима – антитетично, тобто поглянути: «реальність є такою, що кожна річ має два аспекти, які руйнують одне одного», і метод полягає у виявленні збігу протилежностей у ній. Ми можемо дивитися на щось одночасно в його активному і в пасивному стані, на його процес і на його наслідок: це водночас рослина, що росте, і рослина, що виросла. Художній підхід цих важливих виставок закликає нас поглянути на природу уважними творчими очима, покинувши на порозі людську нищівність. Пиріг дає нам нагоду спершу поглянути на мандрівку іншого, допомагає привідкрити наші очі, укріпитися в намірах вирушити в путь. За що йому дяка!