Дмитро Вітовський.

Дня 4 серпня 1919 згинув траґічною смертю, впавши з розбитого польською граничною сторожю літака коло Ратибора на пруській Шлезії, один з чільних провідників галицько-українського стрілецтва, полковник Дмитро Вітовський.

Смерть — звичайна річ; смерть в бурливі рево­люційні часи — буденна і щоденна справа і не сталоби нам сліз оплакувати всі жертви, які ще досі день в день падуть в імя збудування кращого завтра. Але жертва, яку український народ складає в особі полковника Вітовського надто велика, бо Він як ніхто инший з мо­лодшого покоління трудився для визволення українського народа з чужого ярма, кладучи особливо на полі військо­вої орґанізації в галицькій Україні основи під державне будівництво, будучи при тім приміром великої особистої відваги і посвяти.

Дмитро Вітовський родився в 1887 р. в селі Медуха станиславівського повіта як син убогого селянина ходачкового шляхтича. Ходив до польської ґімназії в Станиславові (української тоді там ще не було), про­живаючи в нищих класах в бурсі О. Николая; в ви­щих класах покинув цю москвофільську бурсу, як це робили і всі инші свідомійші бурсаки Українці, і про­бивався з року  в рік уділюванням лекцій.

Вже в гімназії перевищав своїх товаришів буйним поетичним чуттям, підприємчивістю, енерґією і вимовою. Був головою і душею тайного просвітно-артистичного кружка станиславівських гімназистів Українців, котрого члени в неділі і свята розїздилися по доокресних селах з  відчитами і концертами.

По зложенню матури записався Покійний на права на львівськім Університеті, проживаючи здебільша в Станиславові і продовжуючи дальше просвітно-орґані­заційну работу. Був членом української радикальної партії і з запалом орґанізував в Станиславівщині та на Покуттю товариства „Січ“, де зродилася перша ідея пізніщого стрілецтва. Брав участь в памятній демон­страції на львівськім університеті дня 1 липня 1910 р., в якій упав Адам Коцко і з прочини учасниками де­монстрації дістався до львівської вязниці та перебув опісля відомий процес проти 101 українських студентів у Львові, був засуджений і видалений з львівського університету; права покінчив в Кракові.

Ще одна подія з політичного життя Галицької України є звязана з особою Покійника. Є це утеча зі станиславівського карного заведення в падолисті 1911 р. Мирослава Січинського, з котрого руки згинув дня 12 цвітня 1908 р. у Львові один з катів українського на­рода, намісник Андрій Потоцький. Покійний належав до ініціяторів цеї утечі, він ще з кількома товаришами її приготовив і перевів в діло.

Відбувши однорічню військову службу і зложивши правничі іспити став кандидатом адвокатури в канце­лярії адвоката дра Партицького в Станиславові. Не кидав ні на хвилю громадянської роботи, поборюючи зав­зято станиславівських чорноризців, що під проводом станиславівського єпископа дра Хомишина клали свою тяжку руку на місцеве українське життя. За перепони, роблені чорноризцями станиславівській шкільній молоді в справі святковання роковин Шевченка, Пок. Вітов­ський публично чинно зневажив одного впливового Хоми­шинівського чорноризця, за що Його австрійський військовий суд здеґрадував з хорунжого на кадет-аспі­ранта.

З вибухом світової війни зголосився Покійник до українського леґіону і як командант сотні став грати відразу визначну ролю в стрілецтві. Перебув цілу карпатську кампанію 1914/15, все стоячи в перших рядах, люблений і поважаний всіма за свою незви­чайну відвагу. В часі відвороту Москалів в червні 1915   на чолі невеликого стрілецького відділу перший переправився через Дністер, заняв давню столицю укра­їнських володарів — Галич і на галицькім ратуші заві­сив український синьо—жовтий прапор та обняв на кілька днів команду над цим старинним нашим горо­дом, неначе предбачаючи, що невдовзі прийде для ньо­го година дійсного визволення. Цим своїм кроком на­разив собі Покійний начальну австрійську команду, ко­тра за це хотіла відобрати Йому офіцерську ранґу.

Ранений в битві, вицофується на якийсь час з фронтової служби і по виліченню обіймає з початком 1916 р. вербункове бюро в Ковлі на Волині, де кладе при тім початки орґанізації українського народнього шкільництва на Волині серед безнастанних польських інтриґ і перешкод в боку австрійських військових вла­стей.

Оженившися з молодого учителькою, не мав часу зазнати родиннього щасття. Вертає в стрілецтво, і тут застає Його розпад Австро-Угорщини.

Львівський комітет, що вже від вересня 1918 р. приготовляв переворот в краю, порозумівся зі стрілец­твом і це визначило Покійника до обняття команди у Львові. В послідних днях жовтня м. р. являється Пок. Вітовський у Львові, бере живу участь в засіданнях Української Національної Ради присвячених справі пе­реведення перевороту і коли в дни 31 жовтня 1918 переговори українських політиків з тодішним Намісни­ком Гуйном в справі добровільної передачі власти Укр. Нац. Раді розбилися,. Вітовський видає послідні заря­дження що до оружнього заняття Львова українськими військами в ночі з 31 жовтня на 1 падолиста 1918, забезпечивши собі перед тим нейтральність німецького і угорського штурмового батальону.

Памятний ранок 1 падолиста 1918 застає Вітов­ського командантом українського Львова, занятого ним при помочі горстки січових стрільців і 1,200 старих українських ополченців.

Прийшло у Львові до оружньої розправи з Поля­ками. Перемучений і обезсилений складає він команду на це, щоби при творенню першого українського правительства — державного секретаріату — під проводом дра Костя Левицького в дни 10 падол. 1918 обняти в нім секретаріят військових справ. Як державний секре­тар залишається Покійний першою орґанізацією укра­їнської армії в Галичині, уступаючи опісля місце пол­ковникови Курмаловичеви. Цілою душею був за сполу­кою західньої України з Наддніпрянщиною в одну на­родню республіку і в справі проголошення цеї сполуки в дні 3 січня 1919 відограв визначну ролю.

Коли опісля прийшла справа завішення оружя з Поляками, Покійний разом з дром Мих. Лозинським виїхав з кінцем цвітня ц. р. до Парижа для перегово­рів в цій справі. Поляки відкинули предложення ґенер. Боти, переговори розбилися і в половині мая ц. р. розпочали Поляки свій кровавий похід на східню Галичину.

Вважаючи свою місію в Парижі за покінчену, По­кійний недавно вернув до Відня, а немаючи иншої до­роги дістатися до своїх, вибрав дорогу до Камянця под. воздухом. Рвався дальше до чинного оружного діла визволяти Україну з чужих кайдан.

І тут знайшов смерть. Впав як герой на чужій, не своїй землі, а рідня історія запише Його імя золо­тими буквами поруч імен славних козацьких гетьманів.

Похорони павшого героя відбулися недавно в Берліні разом з другим молодим героєм четарем Чуч­маном. Прийде хвиля, коли останки обох героїв спро­вадять на вічний упокій на рідню, вільну землю.

[Український прапор, ч.3, Відень, 20.08.1919, с.2]