Дня 4 серпня 1919 загинув траґічною смертю, впавши з розбитого польською граничною сторожю літака коло Ратибора на пруській Шлезії, один з чільних провідників галицько-українського стрілецтва, полковник Дмитро Вітовський.
Смерть — звичайна річ; смерть в бурливі революційні часи — буденна і щоденна справа і не сталоби нам сліз оплакувати всі жертви, які ще досі день в день падуть в імя збудування кращого завтра. Але жертва, яку українській народ складає в особі полковника Вітовського надто велика, бо Він як ніхто инший з молодшого покоління трудився для визволення українського народа з чужого ярма, кладучи особливо на полі військової орґанізації в галицькій Україні основи під державне будівництво, будучи при тім приміром великої особистої відваги і посвяти.
Дмитро Вітовський родився в 1887 р. в селі Медуха станиславівського повіта як син убогого селянина ходачкового шляхтича. Ходив до польської ґімназії в Станиславові (української тоді там ще не було), проживаючи в инших клясах в бурсі О. Николая; в вищих клясах покинув цю москвофільську бурсу, як це робили і всі инші свідомійші бурсаки Українці, і пpобивався з року на рік уділювання лєкцій.
Вже в ґімназії перевищив своїх товаришів буйним поетичним чуттям, підприємчивістю, енерґією і вимовою. Був головою і душею тайного просвітно-артистичного кружка (станиславівських ґімназистів Українців, котрого члени в неділі і свята розїздилися по доокресних селах з відчитами і концертами.
По зложенню матури записався Покійний на право на львівськім Університеті, проживаючи здебільша в Станиславові і продовжуючи дальше просвітно-орґанізаційну работу. Був членом української радикальної партії і з запалом орґанізував в Станиславівщині та на Покуттю товариства "Січ", де зродилася перша ідея пізніщого стрілецтва. Брав участь в памятній демонстрації на львівськім університеті дня 1 липня 1910 р., в якій упав Адам Коцко і з прочими учасниками демонстрації дістався до львівської вязниці та перебув опісля відомий процес проти 101 українських студентів у Львові, був засуджений і видалений з львівського університету; права покінчив в Кракові.
Ще одна подія з політичного життя Галицької України є звязана з особою Покійника. Є це утеча зі станиславівського карного заведення в падолисті 1911 р. Мирослава Січинського, з котрого руки згинув дня 12 цвітня 1908 р. у Львові один з катів українського народа, намісник Андрій Потоцький. Покійний належав до ініціяторів цеї утечі, він ще з кількома товаришами її приготовив і перевів в діло.
Відбувши однорічню військову службу і зложивши правничі іспити став кандидатом адвокатури в канцелярії адвоката дра Партицького в Станиславові. Не кидав ні на хвилю громадянської роботи, поборюючи завзято станиславівських чорноризців, що під проводом станиславівського епископа дра Хомишина клали свою тяжку руку на місцеве українське життя. За перепони, роблені чорноризцями станиславівській шкільній молоді в справі святковання роковин Шевченка, Пок. Вітовський публично чинно зневажив одного впливового хомишинівського чорноризця, за що Його австрійський військовий суд здеґрадував з хорунжого на кадет-аспіранта.
З вибухом світової війни зголосився Покійник до українського лєґіону і як командант сотні став грати відразу визначну ролю в стрілецтві. Перебув цілу карпатську кампанію 1914/15, все стоячи в перших рядах, люблений і поважаний всіма за свою незвичайну відвагу. В часі відвороту Москалів в червні 1915 на чолі невеликого стрілецького відділу перший переправився через Дністер, заняв давню столицю українських володарів — Галич і на галицькім ратуші вивісив український синьо—жовтий прапор та обняв на кілька днів команду над цим старинним нашим городом, неначе предбачаючи, що невдовзі прийде для нього година дійсного визволення. Цим своїм кроком наразив собі Покійний начальну австрійську команду, котра за це хотіла відобрати Йому офіцерську ранґу. Ранений в битві, вицофується на якійсь час з фронтової служби і по виліченню обіймає з початком 1916 р. вербункове бюро в Ковлі на Волині, де кладе при тім початки орґанізації українського народнього шкільництва на Волині серед безнастанних польських інтриґ і перешкод з боку австрійських військових властей.
Оженившися з молодою учителькою, не мав часу зазнати родиннього щастя. Вертає в стрілецтво і тут застає його розпад Австро-Угорщини.
Львівський комітет, що вже від вересня 1918 р. приготовляв переворот в краю, порозумівся зі стрілецтвом і це визначило Покійника до обняття команди у Львові. В послідних днях жовтня м. р. являється Пок. Вітовський у Львові, бере живу участь в засіданнях Української Національної Ради присвячених справі переведення перевороту і коли в дня 31 жовтня 1918 переговори українських політиків з тодішним намісником Гуйном в справі добровільної передачі власти Укр. Над. Раді розбилися, Вітовський видає послідні зарядження що до оружнього заняття Львова українськими військами в ночі з 31 жовтня на 1 падолиста 1918, забезпечивши собі перед тим невтральність німецького і угорського штурмового батальону.
Памятний ранок 1 падолиста 1918 застає Вітовського командантом українського Львова, занятого ним при помочі горстки січових стрільців і 1,200 старих українських ополченців.
Прийшло у Львові до оружньої розправи в Поляками. Перемученнй і обезсилений складає він команду на це, щоби при творенню першого українського правительства — державного секретаріяту — під проводом дра Костя Левицького в дни 10 падол. 1918 обняти в нім секретаріят військових справ. Як державний секретар занимається Покійний першою орґанізацією української арміі в Галичині, уступаючи опісля місце полковникови Курмановичеви. Цілою душею був за сполукою західньої України з Наддніпрянщиною в одну народню республіку і в справі проголошення цеї сполуки в дні 3 січня 1919 відограв визначну ролю.
Коли опісля прийшла справа завішення оружя з Поляками, Покійний разом з дром Мих. Лозинським виїхав з кінцем цвітня ц. р. до Парижа для переговорів в цій справі. Поляки відкинули предложения ґeнep. Боти, переговори розбилися і в половині мая ц. р. розпочали Поляки свій кровавий похід на східню Галичину.
Вважаючи свою місію в Парижі за покінчену, Покійний недавно вернув до Відня, а немаючи иншої дороги дістатися до своїх, вибрав дорогу до Камянця под. воздухом. Рвався дальше до чинного оружного діла визволяти Україну з чужих кайдан.
І тут знайшов смерть. Впав як герой на чужій, не своій землі, а рідня історія зашле Його iмя золотими буквами поруч імен славних козацьких гетьманів.
Похорони павшого героя відбулися недавно в Берліні разом з другим молодим героєм четарем Чучманом. Прийде хвиля, коли останки обох героїв спровадять на вічний упокій на рідню, вільну землю.
[Український прапор, 20.08.1919]
20.08.1919