Дядько Федюсь.

Оповіданє.

Я нїколи не можу на той час забути, коли то бувало ми малі хлопцї-школярики що недїлї повилазимо на хори і заким зачне ся служба Божа, оглядаємо з гори всїх побожних христіян зібраних в церкві під нашими ногами. Ми навіть як будь старали ся звернути на себе увагу людей, що там в долинї... і справдї, часом обернесь де-хто і подивить ся до гори на хори — а нам було се приємно: нам здавало ся, що він власне длятого задер до гори голову, щоби поглянути на нас, малих співаків.

Видиш! — думали ми собі, — ми, хоч і малі, а маємо свою вагу! Тебе тут на хорах не треба, а нас старий дяк Трохим з червоним носом і з червоною хустиною під шиєю, бере все на хори, а як котрий часом на збитки старому не пійде на хори, а стане собі на серединї церкви між "звичайними" людьми, то дяк Трохим перегинаєсь через поручє хорів, що аж поручє тріщить, і махає рукою та кличе придушеним голосом: "Ивасю, Грицю, ходи сюди!"

Кілько то людей переглянув я за той час в церкві, і старих, і молодих, і малих дїтей! Я знав, як називаєсь кожда особа, знав навіть, до кого належить котра-будь дитина... Та тепер я вже нїяким способом не можу собі пригадати поодиноких лиць і фізіономій, які я тогдї видїв... Лиш одно-одним лице, лиш одна голова з того часу стоїть і тепер наче жива передо мною!

Ми малі хлопцї-школярики, хоч і як дивили ся з хорів на нарід зібраний в церкві, то все-таки ми найбільше звертали свої очи в одно місце, в оден куточок церковний, там праворуч коло бічного престола, де правильно, ставав собі оден високій, старий чоловяга, з замашистим сивим вусом і з величезною лисою головою, так лисою, що она до світла горючих свічок блищала мов церковна баня до сонця. Лише з заду на потилици межи обома ухами росло єму кілька волосків, котрі він, видно, старанно плекав і зачісував на зукіс, кудись до гори в сторону чола. Се був власне дядько Федюсь. Він стояв звичайно непорушно, тримав перед собою на престолї розложену грубу книжку до молитви і — з заложеними на довгім, орлинім носї окулярами — все щось читав з тої книжки.

Ми нетерпеливо дожидали тої хвилї, коли дядько Федюсь перед самою службою Божою возьме до рук довгій прут, прилїпить до єго кінця горючій огарок і стане запалювати світло на головнім престолї. При тій роботї він мусїв задирати голову до гори і та голова полискувалась і світилась, наче місяць в повнї, а як була на дворі погода і сонце перепускало свої промінї крізь різнобарвне вікно, що в видї трираменного хреста містило ся в передній стїнї церкви, поверх головного престола, то єго голова мусїла переходити через смугу того світла, що в укісних лініях виходило зі згаданого кольорового трираменного хреста, захоплювало по дорозї вершки напрестольних свічок і кінчило ся в углї межи долівкою а стїною захристії. Тогдї дядькова лисина купалась в тім різнобарвнім сяєві і се дїялось або довше або коротше, після того, як скоро він вспів запалити світло, часом лиш коротку хвильку, та власне в тій хвильцї виглядала она чудесно! Подумайте собі лише, що тогдї дядькова лисина якраз мінилась — на нїй горіли, аж за очи хапали, різні барви: і синя, і жовта, і рожева і зелена... а для нас малих хлопцїв було се вельми приємне видовище.

— Диви, ось тепер! — шептав менї до уха Гриць, — так, як би єго хто взяв та й обмалював!

— Правдивий пророк Єлисей! — шепнув менї в друге ухо Ивась.

Потім відчинялись царскі врата, виходив на службу Божу священик, підносив ся в гору дим з кадила, а ми все ще не переставали дивитись на дядька Федюся, котрий, запаливши світло, ставав знову в своїм кутику, нахиляв ся над своєю книжкою і читав молитви. Та дальше годї вже було розглядатись по церкві, бо дяк Трохим перед самим "Благословенно царство" виймав з кишенї здорову рогову табакирку, заживав табаки, і пук-пук-пук! палцем в денце табакирки. Се був для нас знак: готовтесь мовляв, до співу! І ми ставали по обох боках дяка Трохима і пильно дивились на єго піднесений в гору указуючій палець правої руки, котрий мав дати нам знак до "Аминь".

Але й підчас служби Божої від часу до часу ми нишком зиркали на лису голову дядька Федюся. Часом сонїшний промінь, перейшовши крізь кришталеву призму, яких висїло повно на великім, округлім павуцї посеред церкви, відібєсь чудесною синьою, помаранчевою, або якої будь краски плямою на гладкім черепі дядька Федюся. Тогдї ми торкаємо оден другого ліктем, або співаючи даємо оден другому знак очима або цїлою головою, щоби подивив ся на дядькову голову. "Дивись, мовляв, що за краса!"

По скінченій службі Божій дядько Федюсь знов гасив світло і коли вже люде виходили з церкви, він ще раз брав до рук свою книжку, клякав перед самими царскими вратами і молив ся з такою якоюсь побожностію, з таким огнем в цїлій своїй поставі, що ми, дивлячись на него, і собі клякали та молились тихцем, і не знаю, як другі, але я навіть жалував в души за той гріх, якого допустив ся в домі Божім, роблячи собі забавку з лисої голови дядька Федюся.

Дядько Федюсь був в цїлім селї знаною людиною. Він був вельми побожний, все читав св. Письмо, говорив дуже розумно і взагалї був добрягою, з-за чого всї єго шанували, а се вже й з того можна вносити, що єго навіть по за очи нїхто не називав инакше як "дядьком Федюсем", а я малим хлопцем навіть чув раз, як хтось говорив, що, коли дядько Федюсь умре, то душа єго пійде просто до царства небесного.

І ми малі хлопцї-школярики також дуже добре знали дядька Федюся, ми єго дуже поважали, а навіть любили. Він мав великій, красний сад, одинокій в цїлім селї, і ми нераз в лїтї туди забігали, а дядько Федюсь все нам давав по шапцї яблок то грушок. При таких оказіях він казав нам часом по черзї читати из своєї великої, старинної, в дерево оправленої Псалтири.

— Ану, голубчики! — говорив він, — спробуйте, чи потрафите ви читати з моєї Почаївскої?

Нам не робило се великої трудности: ми читали, мов горіхи кусали, а дядько Федюсь гладив нас по головах, та приговорював:

— Ну, ну! вчіть ся, дїтоньки, виходїть на люде...

Часом дядько Федюсь казав нам в садї заспівати: "Єдинородний Сине" або "Херувимскої піснї". Що правда, не хотїлось нам співати — ми встидали ся, що нас буде чути аж геть далеко — але надїя на сочисті яблока й грушки додавала нам сміливости і ми зачинали гуртовий спів, а наші звінкі хлопячі голоси розходились по саду і лунали далеко по селї. Дядько Федюсь тогдї й собі вторував грубим, басовим голосом, та ще й помахував до такту рукою, так само, як дяк Трохим.

Я дуже добре пригадую собі дядька Федюся. Був се старий парубок і, на мою думку, не міг мати більше як шістьдесять лїт, хотяй по причинї лисої голови виглядав трохи старше. Він жив у свого братанича Андрея і — о скілько можу пригадати собі з моїх хлопячих помічень — жив цїлком вигідно і навіть щасливо. Братанич Андрей разом зі своєю жінкою шанували дядька, годували, поїли, одягали і навіть щодо роботи при господарстві, як здаєсь менї, полишили єму цїлковиту свободу.

Ще і з-відси пригадую собі дядька Федюся: Він на свято одягав ся все по старосвітски: в синій довгій жупан, оперізував ся широким, жовтим поясом из щирого шовку, а на лису голову закладав високу, сиву шапку на завісах з синим дном. І коли він так прибраний ишов до церкви, опираючись на грубій закривленій палици, то виглядав справдї якось велично, і ми хлопцї-школярики, як тілько зійшлись коли з ним, то зараз бувало здіймаємо шапки і кличемо до него в один голос:

— Слава Богу!

— Слава на віки! — відповідав дядько Федюсь якимсь дуже ласкавим голосом. — Идете, дїтоньки, до церкви? Идїть, идїть! прославляйте Бога...

В тих словах дядька Федюся ми чули для себе похвалу і заохоту та признанє за те, що йдемо до церкви, і ми були якось горді в наших хлопячих серцях на ту дядькову ласкавість.

Я нераз думав собі малим хлопцем: Коби то всї люде були таки боговійні, як дядько Федюсь, тогдї було би на світї инакше, не було-б межи людьми нї колотнечі, нї крадежи, нї піяньства, та й взагалї нїякого нещастя, — і думаючи так постановляв я собі нераз в моїм хлопячім умі, що коли менї прийдесь бути старим, то я буду именно таким, як дядько Федюсь...

Розумієсь, я не знав минувшости того чоловіка — і доперва пізнїйше дізнав ся, що був час, коли дядько Федюсь був цїлком иншою людиною, що він мав колись цїлком инші навички, а навіть цїлком иншу натуру. І я дивуюсь тепер, як сильний вплив може мати часом на духа людского одна хвиля, один випадок, короткій протяг часу, котрим неначе послугуєсь якась невидима рука, щоби завернути чоловіка з одної дороги і справити єго на другу, цїлком противну дорогу від тої, котрою він до того часу прямував.

Колись за давних часів дядько Федюсь служив аж дванацять лїт у войску, тягав ся по різних краях, був у кількох битвах і дослужив ся капральства. А коли вкінци в білім кабатї, в синій шапцї та з золотим медалем на грудех вернув до дому, то не застав уже між живими нї батька, нї матери, і став жити при старшому братови.

Не конче то статочне житє провадив дядько Федюсь, коли вернув з війска до дому. Зараз злигав ся з кількома вислуженими вояками, такими як він, та й став з ними пити чорно: з коршми й не вилазив, а деколи й ночував по шинках. Люде бувало роблять у поли коло хлїба або в лузї коло сїна, що аж піт з чола цюрком ллє ся, а Федюсь иде селом, взявшись попід боки зі своїми кумпанами, заточуючись то в сей, то в той бік, та ще й приспівує: "Гей, гей, море мре! — їджмо, пиймо серце моє!..."

Старшій брат хотїв Федюся оженити, думаючи, що він, оженившись, постаткує, та й розглядав ся вже по світї, чи де не найде для него якої крепкої дївки. Та Федюсь не хотїв о тім навіть думати. "Ще час, — говорив він — няй я ще погуляю на вольній волї!" і гуляв Федюсь, а лїта йшли за лїтами. Вкінци старшій брат умер — жінка братова умерла ще давнїйше — а на господарстві лишив ся братів син Андрей.

— Ну? дядьку! — промовив раз несподївано братанич Андрей, — треба нам до хати господинї... хто-ж з нас буде женити ся? ви, чи я?

— Жени ся, сину, ти, — відповів не надумуючись дядько Федюсь. — Менї вже, бач, иде до старости, а ти ще молодий. Женись, а я вже буду при тобі жити в безженнім станї... А коли ти, сину Андрею, і твоя будуча жінка будете мене доглядати на старі лїта і не будете наді мною знущати ся, то я вам запишу цїлий мій грунт на віки вічні, аминь!

Дядько Федюсь був трохи підхмелений і говорив ті слова якось так жалісно, що Андреєви аж на плач зібрало ся.

— Добре, дядьку! — сказав він, — нехай буде й так. А що я буду вас шанувати й доглядати, то можете на мене спустити ся.

(Конець буде.)

[Дѣло, 25.07.1894]

І оженив ся Андрей з одною хорошою дївчиною, а дядько Федюсь зістав при молодих господарях і добре єму жило ся. Єго небіщик брат а Андреїв батько умів ще яко-тако утримати Федюся в руках. Нераз і до роботи єго заставив, і грошей не давав... Зароби, мовляв, коли хочеш пити! А Андрей цїлком попустив свому дядюсеви. Не брав єго до нїякої роботи, хиба дядько сам з доброї волї зволив єму часом помочи при господарстві, хоч се рідко коли лучало ся, грошей давав єму подостатком, щоб дядько мав за що промочити горло... Що-ж? — думав собі Андрей, — я уживаю их поле, то і им треба дати якусь частку. Він знав, що люде прозивають єго "богачем", ну, а се богатство він завдячував в головній мірі свому дядькови. А Федюсеви в то лиш грай! В єго буйних, чорних кучерах стали вже прокидуватись срібні волоски, але єму було се байдуже. Противно, чим старійшав, тим більше дурів. З коршми майже не вилазив, а в селї не було нї весїля, нї хрестин, нї вечерниць, де би дядько Федюсь не спив ся до упалого і ще добре було, коли він з таких оказій долїз до дому рачки.

А дома знов, коли дядько був ще трохи при памяти, то мав звичай своїх братаничів виносити під небеса, а себе самого ганити, понижати. Він називав Андрея першим в селї господарем, золотою дитиною, своїм сином, а єго жінку ластівкою, щебетушкою, ясною зіркою...

— А я — кінчив він свої похвальні бесїди — а я... нужденний чоловік, пяниця чорний, непоправний, негідний того що мене свята земля носить! [При тих словах він бив себе у груди кулаком.] Сходив я світ вздовж і впоперек, чув я, як на війнї порох смердить, як кулї грають, та нїгде не наложив головою... і треба мене тут на сїм Божім світї? Господи! таки нї, здаєсь, не треба мене на світї... Сину мій любезний, Андрею! — звертав ся він до братанича — пійди-но та заклич до хати людей, а я власною рукою напишу завіщанє, запишу тобі при свідках цїлу мою частку, а сам вас покину та пійду в світ широкій, там де росте риж, де море шумить-грає, може мене де на дорозї смерть спіткає, а не спіткає, то я сам привяжу собі камінь до шиї та кину ся в море глубоке, нехай морска риба рознесе моє тїло по всїх кінцях землї, бо менї здаєсь, що мене тут нa світї не потрібно...

Вже не знати, чи дядько Федюсь говорив ті слова лише так собі, в пянім натхнїню, чи з розмислом, щоби розжалобити своїх братаничів, — досить, що він ті слова не говорив, а немов співав так жалісним голосом, що Андрей і єго жінка мусїли собі втирати сльози. Они дядька роздягали, роззували і кладовили до постелї, а дядько засипляв твердим сном, — але як пробудив ся та прочуняв, тогдї знов сунув до коршми або де небудь на піятику.

Геть пустив ся дядько Федюсь на злу дорогу, а особливо, коле від якогось часу пізнав ся з одною своєю "кумою". Він став уже й дома рідко показувати ся, а все в куми, а коли прийшов до дому, то був якійсь не свій, нїби сумний, нїби злісний, а одного разу навіть промовив ся, що, каже: возьму та й продам всьо своє поле що до клаптика, а там... най ся дїє, що хоче!... Мабуть се вже кумина була научка!

— Ов! з дядьком зле зачинає бути... нещаслива годинонько! — сказав зажурений Андрей до жінки.

І хто знає, що було би стало ся з дядьком Федюсем, як би не одна пригода, що зробила цїлковитий переворот в єго житю. А стало ся ось як:

Одної недїлї вечером була в коршмі страшенна гульня. Музики грали незвичайні, вандрівні цигане, а грали они на скрипках, на басах, на клярнетах, на цимбалах, трубіли в труби, били в бубни і в мідяні покришки... Коршма від народу аж тріщала, а довкола коршми тиснулась несчисленна многота людских голов, щоби хоч з далека послухати циганьскої музики... А в коршмі танцї. Перед вів, як звичайно, дядько Федюсь зі своєю кумою. Підохочений тримав одною рукою за підбоки куму, другою рукою взяв ся за голову, а підковами різав у землю, аж искри сипались, та все приговорював: "Грай цигане слїпий, бо ще тобі вискочить друге око!" А слїпий циган тягне смиком, та все з-під лоба поглядає одним оком на дядька Федюся...

Танцював дядько, танцював, аж вкінци стало ся з ним щось незвичайне: він нагло почервонїв мов грань, пустив куму з рук, став кидати до землї, чим попало, і геть витовк жидівскі склянки і всяку посуду, потім став дертись на стїну, ричати нелюдским голосом... В коршмі вчинив ся страшний заколот. Ледви удало ся звязати дядька Федюся і віднести на ношах до дому. і дома мусїли єго ще три днї тримати звязаного, бо все ще скреготав зубами і кидав ся на всї боки. По трох днях дядько Федюсь страшно ослаб, і ледве живий пролежав шість недїль: болїло єго цїле тїло, кожда жилка, так що не міг навіть рушити палцем, а крім того здавалось єму без перестанку, що в постелї під самою єго головою квичать свинї... Вкінци по шістьох тижднях дядько Федюсь підвів ся, став проходжуватись та приходити поволи до здоровля, але в наслїдок тої дивної слабости вилїзло єму волося на голові так, що не лишилось нї одного волоска, і хоч дядько опісля мастив собі голову різними мастями і змивав різними водами, все-таки голова зістала лисою, як колїно, аж до смерти.

Люде різно толкували собі дядькову слабість. Одні говорили, що єму дав хтось напити ся чемерицї або иншого такого зїля; другі знов твердили, що єму так наробив слїпий циган. Та й сам дядько був сильно переконаний, що се циганова робота, бо коли першій раз по слабости поглянув у зеркало і побачив свою, як яйце лису голову, промовив, тяжко зітхаючи: "Ось, як менї доїхав Иродів син, циган проклятий!.. Та хто знає — додав він по хвили, все заглядаючи в зеркало, — чи се були правдиві цигани? чи не були се скорше другі людцї... на курячих лапках і з песячими хвостами?.."

Дядько Федюсь довго роздумував над тою пригодою та над своєю слабостію і прийшов вкінци до такого заключеня, що се Господь Бог післав єму такій знак, щоби він поправив ся. І дядько Федюсь поправив ся: куму раз на все покинув, на горівку й не глянув, коршму обминав з-далека, а з гульвіси став нараз людиною статочною і вельми побожною. Він витягнув из скринї старий предковічний Часословець (він там єго сховав ще, як ишов до війска] і став з него що-дня пильно читати молитви; витягнув стару почаївску Псалтиру, з котрої ще во время оно дяк учив єго "по словах" читати, і читав дядько Федюсь Псалтиру голосно, уважно, побожно. Правда, з початку кума ще нераз забігала єму дорогу, але дядько відвертав ся від неї в другу сторону, а коли та кума одного разу не втерпіла і сказала єму солодким голосочком:

— Не журись, Федюсю серце! хоч ти лисий, та менї милий! — то дядько Федюсь обурив ся і сказав до неї рішуче слово:

— Нї, голубонько! вже я доволї нагрішив, а тепер прийшов час спасати душу... Иди собі геть, небого, та роби й ти "такожде"!

Дядько Федюсь став правильно що недїлї ходити до церкви і хоч люде з початку зглядались на єго лису голову а неоден навіть засміяв ся в домі Божім, то з часом всї привикли до єго незвичайної лисини і навіть стали єго чим раз більше поважати.

Дядько Федюсь ставав у церкві завсїгди в однім кутику, коло бічного престола — мабуть длятого, що в тім місци мав де класти перед собою свій досить грубий Часословець. З часом він [мабуть також ради спасенія душі] став запалювати до служби Божої свічки, а по службі Божій гасити, а коли єму нїхто того не боронив, то ся робота перейшла з часом у виключний єго привілей...

***

Дядьку Федюсю! Кілько то разів малим хлопчиною я тебе видїв в нашій сїльскій мохом оброслій церковци! Кілько то разів я оглядав з хорів твою чесну, лису голову, а ти все стояв у кутику і тихо молив си... Ба навіть тогдї, коли я вже був ґімназіяльним студентом і коли дяк Трохим, усе з червоним носом і з червоною хустиною під шиєю, ставив мене на хорах на почеснім місци — зараз коло своєї правицї, і коли прийшла пора читати Апостола, а дяк Трохим з дуже чемним виразом лиця питав мене: "чи соизволите, господине?" — то й тогдї я не переставав зиркати на твою лисину і любуватись, коли на нїй відбив ся сонїшний промінь радужною краскою! Щасливі то були часи, дядьку Федюсю!

Богато лїт минуло з того часу, богато води в ріцї уплило... Мене доля викинула раз на все з рідного села і довго-предовго я не міг бути навіть гостем в місци моїх дитинячих і хлопячих споминів. Аж ось недавно тому загостив я на кілька днїв до родини. За тих кілька днів я старав ся оглянути кождий куточок, кожду деревину, кождий корчик, до котрого мене вязав якійсь важнїйшій спомин, та всюди знаходив я значні зміни.

Як-раз одного дня була недїля і я пійшов до церкви на службу Божу. Зачала ся служба, а на хорах стали співати звінкими голосами малі хлопцї-школярики — і той спів був менї так любим, що я слухав єго як найсолодшої музики. Слухаючи того співу, почув я себе в станї якоїсь приємної задеревілости... нїби дрімав... і моя душа перенесла ся в давні часи і я побачив себе малим хлопчиною таки в тій самій церкві на хорах межи моїми ровесниками-школяриками при боцї старого дяка Трохима, а там десь в кутику коло бічного престола... здаєсь так і сяє, так і купає ся в радужнім світлї лисина дядька Федюся...

З тої солодкої мрії вибив мене якійсь хлопище, високій як дуб, з замашистим, уже шпаковатим вусом і з свіжо виголеною синьою бородою. Він з-легка торкнув мене рукою і подав менї запалену грубу, воскову свічку. Я взяв свічку до рук та, приглядаючись уважнїйше тому чоловікови, пізнав в нїм свого давного, сердечного товариша Гриця. Я таки не втерпів і запитав єго тихо, ледви чутно:

— А дядько Федюсь де?

Товариш моєї молодости лиш усміхнув ся з-легка і замість відповіди піднїс очи в гору, як коли-б хотїв сказати: "Он там, в горі, між святими"... і я звернув свої очи в той куточок, де колись стояв лисий дядько Федюсь, та знайшов єго пустим... Я оглянув ся на хори, — там співають малі хлопчики, але чиї они, Бог их знає! та й дяка Трохима якось між ними не видати, мабуть і він почимчикував туди, куди дядько Федюсь... Розглядаюсь по церкві та розпізнаю моїх колишних товаришів, з котрими я співав колись на хорах. І стоять они з горючими свічками в жилавих, згарованих руках, саме росле хлопя, а де-хто вже й добре підстаркуватий... на лицях их анї слїду давної свіжости й веселости, а у де-кого так і промовляють з очей злиднї: невідрадна година... Я якось мимо волї повів рукою по моїй довгій, на груди спадаючій бородї, пригадав, що й менї иней зачинає вже притрушувати голову, та подумав: Колись з тими людьми і я був молодий та вів разом з ними веселе, безжурне, щасливе, хлопяче житя...

[Дѣло, 26.07.1894]