МИ НЕ ПОБАЧИМО ЇХ У ВЕРХОВНІЙ РАДІ ІХ СКЛИКАННЯ
«Нам казали – у Европу, а ті послали – мийте руки. Нам казали – дешевий газ, а ті кинули нас», – Супер Вуйки «Вибори», 2012 рік
Радикальна партія Олега Ляшка
Радикальна партія програла. Найкращий популістський креатив серед усіх партій в Україні: вила, корови, пси, коти, стріми з президентської наради etc. не вберегли Ляшка й ляшківців від поразки. Ця правоцентристська (за словами її лідера) партія насправді виявилася ліво-популістською. Народ все ж таки щось у чомусь «шарить» (це не про прихильників Шарія). Не допомогли Ляшкові і його однопартійці, які завжди стіною стояли за ним, де б він не опинявся (може, боялися, що його вчергове поб’ють?), причому у перших рядах завжди були гарненькі модельні дівочі й жіночі личка, які, вочевидь, ніколи гною не нюхали і вил в руках не тримали: «Дівчино, скажіть, ви б зважилися вийти заміж за радикала? – Заради чого…?»
Очевидно, що полум’яний борець за щасливу долю простого бідного люду не повинен мати невідомо звідки мільйон доларів і палац на чотириста квадратів. Звичайно, всі бувають мудрі, «як моя дружина після того, як», але Ляшкові треба було принаймні за два роки до виборів демонстративно віддати свій мільйон баксів на поранених бійців, палац в елітній Конча-Заспі, розташований поряд із палацом Клюєва, переобладнати на дитячий будинок, а самому переселитися у двокімнатну хрущовку. От тоді б його народ «захавав», обрав президентом, а потім Ляшко це все б відбив, і ще в десять разів більше. Та, кажучи гарною українською мовою: «захланність фраєра занапастила».
Щодо Ігоря Мосійчука. Фронтовик, герой, реальний замах на нього російських терористів – нема питань – класний пацан. Всі його промови на всіх ефірах – мудрі й патріотичні. Але відео з хабарем у сто тисяч гривень – повна ганьба. Він зганьбив високе звання народного депутата. Чотири тисячі баксів – це рівень районного мента чи заступника райдержадміністрації якоїсь Хацапетівки. А це ж народний депутат – вершитель долі народу! Так ізганьбитись на такій дрібноті! Якщо місце у партійному списку коштує п’ять мільйонів баксів (як нас запевняють поважні аналітики), то лише аби відбити ці бабки за п’ять років, треба таких хабарів брати по декілька на день.
Щось дуже не давало щиро покохати й Андрія Лозового, Ігоря Попова та усіх інших радикалів. Єдиний, хто мені насправді сподобався, – це Юрій Чижмарь, але й тут я проколовся – його називають людиною Льовочкіна. В радикалів, якщо людина не Ахметова, то Льовочкіна, якщо не Льовочкіна, то Фірташа, якщо не Фірташа, то Черновецького. Отака дуже патріотична українська партія.
Їх фактично спіткала доля Соціалістичної партії Олександра Мороза, бо електорат цих двох партій збігається майже на сто відсотків – україномовні селяни Наддніпрянщини. Утім програш Ляшка – не такий ганебний, як був у Мороза, який за посаду спікера продався ватникам-регіоналам. Напевно, радикали, як і соціалісти, кануть в історію. Щоправда, соціалізм, точніше, Соціалістичну партію, намагалися реанімувати такі нікчемні політичні фігурки, як Ківа і Каплін, та не вдалося. Частково перехопити селянський електорат Наддніпрянщини на цих виборах намагалася ще одна карликова фігурка співочого ректора (спів якого – свят, свят, свят! Не проти ночі згадуючи!), та теж пролетіла, як кукурузник АН-2 над полями Маловисківського району. Єдиним вірним залізобетонним електоратом цього хлібного регіону виявилися «шалені бабки», але тепер вже не Симоненка, а Юлині – селянки 45+ без вищої освіти.
"Сила і честь" Ігоря Смешка
Партія балотувалася до Верховної Ради ще 2014 року. Тоді набрали 0,08%, зараз – майже 4%, тобто в 50 разів більше. Такої шаленої динаміки від виборів до виборів не демонструвала жодна українська партія. Головна заслуга у цьому одного з лідерів громадської думки в Україні – журналіста Дмитра Гордона. Гордон просто несамовито ліз зі шкіри, роблячи Ігореві Смешку рейтинг. Таке враження, що він насправді в нього закоханий, як і той у Гордона: «Дякую вам за ваше українське серце!» Кохання цих двох чоловіків насправді розчулює. А якщо серйозно, нічого не маю ані проти одного, ані проти іншого. Доволі їх обидвох наслухався. Всі гасла та ідеї проукраїнські, проєвропейські і антиросійські. Тим паче, Смешко – справжнісінький доктор наук з військової кібернетики, розробник найновішої зброї, випускник купи різних університетів в Україні і всіляких Гарвардів і Кембриджів, знавець купи іноземних мов. Такій людині важко не довіряти. Чутки про нього як про колишнього гебешника малоймовірні (колишніх, ми знаємо, не буває), але зараз він – хто би сумнівався – чистий, як шкелко.
Опозиційний блок. Кернес, Новинський, Вілкул
Опоблок (в народі Жопоблок). Хочеться усіх їх ніжно обійняти: відкусили й викинули у смітник три відсотки ватних голосів. Це не вперше, коли непрохідні ватники ставлять патики в колеса ватникам прохідним, згадаймо хоча б Нетаківців з їхнім весільним генералом, вихідцем з бандерівського краю, першим Президентом України Леонідом Макаровичем Кравчуком, який тоді, агітуючи за ватників Медведчука, «по-панськи язика ламав», шкутильгаючи «на апщєпанятнам», це було щось!
Партія мерів – міцних господарників пролетіла, не об’єднавшись із «За життям». Спільна палка любов до Кремля цих обидвох політичних сил відійшла на друге місце. На перше вийшли бізнесові інтереси різних, вочевидь, ворожих між собою олігархічних кланів – Ахметова і Фірташа-Льовочкіна. Так бабло перемогло зло, значно зменшивши кількість проросійських депутатів у новому парламенті. Найбільше ж в усій цій історії розчулила (в рекламному ролику) українська мова тих, хто досі жодного слова нею у своєму житті ніколи не говорив: Вілкула, Новинського і Кернеса.
Партія Шарія
Партія Шарія (в народі лоШарики). Викинули у смітник трохи менше голосів ватників, аніж Жопоблок, але теж молодці. Засновник партії закордонний блогер Шарій своєю антиукраїнською риторикою перевершив навіть Жириновського. Патологічна звіряча ненависть до України і українців. Підтримка партії – здебільшого молоді креативні російськомовні люди, завсідники соцмереж. Ненависник проклятих янкі, Сороса і кольорових революцій, Шарій все ж не погребував використати креатив цих самих кольорових революцій: Грузія – троянди, Гонконг – парасольки, Україна – червоні кульки. Чому червоні? Вочевидь, пам’ять про КПРС і, до речі, КПУ. Кремлівські креативники, створюючи подобу такого собі «рускава міра» з людським обличчям, розробили дуже тонку психологічну стратегію: стоять собі невинні, немов янголята, молоді люди з червоними кульками в руках, нікого не чіпають, а тут – раз! На них нападають бандеро-фашисти і по-звірячому б’ють і ріжуть ножами. Нікого не побили й не зарізали? Нічого, зате неприємний осад залишився. Головний об’єкт нищівної критики партії – барига Порошенко. Нібито Путін із Медведєвим (он вам не Димон) і Янукович з Азаровим нічого ніколи не крали. Тепер партія Шарія, набравши понад два відсотки, отримає державне фінансування, і українська держава за гроші платників податків плекатиме такий собі місцевий варіант Путінюгенда.
Націоналісти. Тягнибок, Білецький, Ярош
Об’єднані націоналісти. Результат не надихає, зате на послідовників Тягнибока-Кошулинського, Білецького, Яроша і Тарасенка чекає важлива ПОЗАПАРЛАМЕНТСЬКА (!) місія, набагато важливіша, аніж була б їхня місія у парламенті. У своїх виборчих агітаційних роликах Опозиційна платформа «За життя» несамовито верещала: «Зеленський і його Слуги Народу, налякані радикальними націоналістами, будуть і надалі продовжувати криваву війну». Просто в десятку! Так, насправді, все точнісінько так і є на сто відсотків – націоналісти мали би мати перед собою світлий і героїчний обов’язок бути сторожовими псами демократії і вовками-санітарами українських лісів і полів, де не матиме права на поширення ватна зараза.
"Самопоміч" Андрія Садового
Самопоміч. Результат провальний, чого й треба було очікувати. Хто вчасно встиг утекти у чужі списочники і мажоритарники, немов щурі з корабля з величезною пробоїною, той, може, скоро десь і випливе серед бурхливих хвиль української політики, утім бренд Самопоміч, вочевидь, впевнено пішов на дно, я маю на увазі як загальноукраїнської політичної сили. В 2014 році голосував за них, особисто добре знаю принаймні трьох із них, людей доволі патріотичних і професійних. Але… Не можна бути білими й пухнастими, коли в країні війна. Політичній силі, яка зробила себе на іміджі Львова, треба було зробити щось більше для цілої країни, аніж економічна блокада ОРДЛО і точне визначення дня початку російської агресії і окупації (йой, як це важливо!) Насамперед треба було визначитися і зі своїм місцем у політичному спектрі, не проголошувати себе, як і Радикальна партія Ляшка, правоцентристською силою, коли насправді ти сила ліберально-центристська. Та сподіваємося, що найталановитіші й найдієвіші члени Самопомочі, безумовно, віднайдуть себе в іншій іпостасі, відповідно переформатувавшись, що, зрештою, не дивина в українській політиці.
"Громадянська позиція" Анатолія Гриценка
Громадянська позиція. «Вічний непрохідний» так і залишається «вічним непрохідним», причому майже з тим самим незмінним відсотком – одиницею. Можна було з кимсь домовитися про об’єднання – Гриценко не захотів. Та і його поважний імідж «справжнього полковника» істотно постраждав, коли Анатолій Степанович заявив, що не пішов на фронт, бо у фахівцях його профілю, тобто у галузі обслуговування авіаційного обладнання літаків, не було потреби. Літаками ж у цій війні не воюють, то чого йому йти на фронт? Відмазка, чесно кажучи, малопереконлива. Ну «вічний», то й «вічний».
Як бачимо, не всі, хто не пройшов у багатомандатному виборчому окрузі, залишилися лузерами, у багатьох є великий потенціал для подальших дій, адже на українській політичній сцені все так стрімко міняється. А щодо заголовка цієї статті «Вибори – нічого нового», про те, що особливо нічого нового не сталося, ми з вами довідаємося трохи згодом.
25.07.2019