Риторичне запитання, яке не потребує відповіді, проте саме воно не покидає мене. Адже в Європі в ХХ столітті відбулися дві кровопролитні світові війни, коли все мінялося, зникали могутні імперії. І на їхніх згарищах повставали національні держави, але, на жаль, без України. Приносячи мільйонні жертви на полях битв, українці залишалися в стороні при розподілі результатів цих грандіозних процесів. Зроблені спроби відновити державність були незабаром перекреслені. Чому і з чиєї вини? – виникає запитання.
Я на схилі літ буду намагатися відповісти на нього так, як це засвоїло моє життя.
ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА
Фактори зовнішні
Українці були громадянами Російської й Австро-Угорської імперій. Оскільки вони протистояли одна одній, українці змушені були вбивати своїх кровних братів, бо і в російській царській, і в австрійській кайзерівській арміях українці становили значний відсоток.
Крім того, наприклад, в австрійській армії діяв легіон Українських січових стрільців (УСС, «усуси), сформований у Галичині. Воювали хоробро і самовіддано, як це належить добровольцям.
Проте Австро-Угорщина і Німеччина, яким протистояла Антанта в складі Франції, Росії та Великої Британії, до яких 6 квітня 1917 року приєдналися Сполучені Штати Америки, а з травня 1915-го – Італія, закінчили війну поразкою. .
Результати війни були зафіксовані в мирних договорах. Головними з них були Версальський мирний договір з Німеччиною, який був підписаний 28 червня 1919 року, а також Сен-Жерменський мирний договір з Австрією, який був підписаний 10 вересня 1919 року. За ними Німеччина й Австро-Угорщина були покарані, зокрема, суттєвими територіальними втратами, що є найвизначнішим.
Учасниками Версальського мирного договору були, як зазначено: Головні Союзні і Об’єднані Держави: США, Британська імперія, Франція, Італія й Японія та Союзні і Об’єднані Держави, серед яких європейські: Бельгія, Греція, Польща, Португалія, Румунія, Сербо-Хорвато-Словенська Держава, Чехо-Словаччина. Як бачимо, ні Українська Народна Республіка, ні Західно-Українська Народна Республіка, які офіційно існували в той час, не були визнані Союзними і Об’єднаними Державами. Якщо поставити риторичне запитання: «Чому?» – то виходить: «Тому що їм приписували співпрацю у війні з Німеччиною і Австро-Угорщиною». Отже, їхня самостійність переможцями не була підтримана.
Проте в статті 116 Версальського мирного договору зазначено, що Брест-Литовський договір та всі інші договори й угоди, укладені, як зазначено, з Максималістським (тобто більшовицьким) урядом Росії, визнаються недійсними. У той час признається незалежність усіх територій, які входили до складу Російської імперії станом на 1 серпня 1914 року. Отже, і Російська імперія фактично програла війну і мала віддати не російські території. Таким чином, 16–17 березня 1917 року в Києві було створено вищий представницький орган українського народу – Українську Центральну Раду, яка організувала й очолила національно-визвольний рух в Україні. Нею, зокрема IV-м Універсалом з 22 січня 1918 року, проголошена незалежність Української Народної Республіки (УНР), яка мала юридичне право на існування.
У повоєнному врегулюванні в Європі, незважаючи на пізній вступ у війну, домінували Сполучені Штати Америки. Їхній президент Вудро Вільсон виклав стратегію післявоєнного урегулювання у знаменитих «Чотирнадцяти пунктах», що були оприлюднені 8 січня 1918 року. Так, наприклад, у пункті 10 зазначався «Самостійний розвиток народів Австро-Угорщини». Значить, відповідно до нього, українці Галичини, Закарпаття та Буковини мали б розраховувати на самостійне державне існування. Виходячи з цього, 1 листопада 1918 року було вчинене повстання (як називали – зрив) військовими частинами австрійської армії, що були розквартировані у Львові, в яких українці становили більшість. 13 листопада 1918 р. була офіційно проголошена Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР) на колись належних Австро-Угорщині українських землях Східної Галичини, Лемківщини, Північної Буковини та Закарпатської Русі, яка теж мала юридичне право на існування. Але це не відповідало намірам поляків. Тому почалася українсько-польська війна за Львів і Галичину, що тривала до 1921 року. Як знаємо, 22 січня 1919 року ЗУНР проголосила Злуку з УНР і стала ЗО УНР – Західною Областю Української Народної Республіки.
Фактори внутрішні
Тут на думку приходять такі головні фактори:
1). Неготовність української національної еліти до самостійного державного життя. І це стосується як Києва, так і Львова. Адже УНР була проголошена у Києві 20 листопада 1917 р. ІІІ-м Універсалом УЦР (голова М. Грушевський) ... як формально у федерації з Росією. І тільки 25 січня 1918 р. ІV-м Універсалом УЦР була проголошена незалежність УНР. Стосовно ЗУНР тут теж галицькі депутати до австрійського парламенту задумувалися, чи не бути Галичині в складі повоєнної Австрійської держави. Віра у подальше існування Австрійської імперії у довоєнних кордонах позначалася вкрай негативно на стосунках Галичини з Наддніпрянською Україною, внаслідок чого не була поставлена спільна українська національна ідея на створення самостійної соборної держави.
2). Відсутність єдності та згоди в політичному керівництві. Адже на зміну УНР 29 квітня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський, спираючись на підтримку німецько-австрійських військ, що окупували Україну, вчинив переворот, проголосивши Українську Державу (Гетьманську державу, Гетьманщину). 14 листопада 1918 р. видав грамоту про ... федерацію Української Держави з майбутньою небільшовицькою Росією. Того ж дня почалося антигетьманське повстання, очолене Директорією (голова В. Винниченко). 14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади, було відновлено УНР (з 11 лютого 1919 р., голова Симон Петлюра).
3). Відсутність належних збройних сил. Можна навіть сказати – нездатність зорганізувати величезні маси українців, що воювали в складі російської та австрійської армій на фронтах Першої світової війни. Здавалось – обійдеться горсткою добровольців. Адже на допомогу Львову за наказом Дмитра Вітовського мали б прибути негайно (1 листопада) Українські січові стрільці з Буковини, де вони дислокували після повернення з окупаційних австрійських військ в Україні. Проте зволікали і прибули до Львова пополудню 3 листопада, коли вже неможливо було відновити ситуацію на користь українських сил. Вороги, натомість, як російський, так і польський чи румунський, поставили на воєнну силу – збройно заволоділи українськими землями
ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА
Фактори зовнішні
Російська комуністична імперія під політичним псевдонімом Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) чи просто Радянський Союз з політичних мотивів вступила в змову з непримиренним ворогом – гітлерівською Німеччиною у серпні 1939 року, що дало СРСР великі територіальні надбання на заході. При цьому Сталін розраховував на поразку Німеччини у війні проти Франції і Великої Британії, тому весь період до 22 червня 1941 року використовувався для підготовки війни проти ослабленої Німеччини. Цього не сталося, бо Гітлер випередив Сталіна і пішов війною на СРСР 22 червня 1941 року. В результаті німецькі війська вже наприкінці 1941 року опинилися на підступах Москви. Загроза програшу СРСР змусила Сталіна вдатися до створення коаліції з Великою Британією і США, що змінило характер війни не на користь Німеччини. Хоча було пролито ще немало крові, Червона армія опинилася в центрі Німеччини, бо німецька армія не змогла впоратися з коаліцією на сході, заході і півдні. Як наслідок – капітуляція німецьких збройних сил 7-го травня 1945 р. у Реймсі, з повтором у Берліні 8 травня 1945 р. Долю Європи і світу визначали керівники США, СРСР та Великої Британії. Зрозуміло, що про Українську незалежну державу не могло бути мови, бо це не було в інтересах СРСР. При цьому не оминали нагадати, що українці, особливо західні, підтримували Німеччину навіть збройно, маючи на увазі Дивізію «Галичина».
Та й з боку гітлерівської Німеччини не можна було надіятися на національну державу. Гітлер мав свій план вирішення війни на сході Європи – включення до ІІІ Райху хіба що всього Ґенерал-Ґубернаторства з Галичиною включно та, можливо, прибалтійських країн. А далі на схід – німецькі колонії до Уралу як Райхскомісаріати, підлеглі ІІІ Райху. Гітлер боровся за простори для німців, тому інші народи могли отримати лише те, що не підходило Німеччині.
Фактори внутрішні
Офіційної Української держави за результатами Другої світової війни не було, проте був український народ, який не міг погодитися на існування без національної держави. В ході Другої світової війни, як ніколи досі в історії, революційні сили народу були здатні до самостійного існування. Проте безприкладна боротьба не змогла встояти перед російсько-радянською системою, що так зміцніла на заключному етапі війни. Боротьба Української Повстанської Армії під проводом Організації Українських Націоналістів не знала історичних аналогів. Сотні тисяч життів кращих синів і дочок України не досягли незалежности України, проте своїм прикладом увійшли в суть ідеї національної державности України.
РОЗПАД РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ
Фактори зовнішні
Західні союзники – США та Велика Британія, створивши західний фронт у Франції і південний в Італії, вели, по суті справи, ощадливі бойові дії, намагалися зломити Німеччину зсередини бомбовими ударами по містах. У результаті фронт просувався в глибину Німеччини повільніше, ніж це було на сході, де Сталін не шкодував мільйонів життів не так російського народу, як пригноблених Москвою чужих народів, щоб тільки захопити столицю Берлін і побільше німецької території. Після зустрічі радянських військ з військами союзників майже на заході Німеччини радянська Червона армія так захопилася своїми успіхами, що перемогу над Німеччиною стала розглядати як незакінчений процес в Європі. Замість святкувати перемогу, війська на заході зразу ж у травні 1945 року налаштовувалися на «скинення американців і англійців в Атлантичний океан», на звільнення Франції і навіть Іспанії. Це добре розумів прем´єр Великої Британії під час війни Вінстон Черчилль (Winston Churchill). Перебуваючи вже як експрем´єр у США в м. Фултон, він 6 березня 1946 року закликав Захід виступити єдиним фронтом проти намагань СРСР, заявивши однозначно і наче несподівано: «Ми не змогли зупинити Гітлера, але потрібно зупинити СРСР… чи існують які-небудь межі їхньої експансії». Цей виступ мав великий політичний резонанс. Почалася «холодна» війна між Заходом, особливо США, і СРСР.
Фактори внутрішні
1. Як наслідок війни і ситуації після неї змінилися погляди радянських громадян. Адже в довоєнний період Москва дуже боялася впливу з-за кордону, тому радянський народ до вересня 1939 року був наче «запертий в льох». І ось, ведучи загарбницьку політику, у вересні 1939 року тисячі радянських солдатів і командирів опинилися на сході колишньої Польської держави, зокрема в Галичині і Західній Волині, а в 1940 році – в прибалтійських державах і на теренах Буковини і Бессарабії. Вони побачили інший світ, і це захитало їхні погляди на життя в СРСР. У 1945 році вже мільйони радянських солдатів і офіцерів опинилися на теренах Німеччини й Австрії. Побачене там було настільки несподіваним, що буквально вилилося у стан, близький до шокового. Не сподівалися такою побачити Німеччину. Усі (а це була п’ятимільйонна армія) переконалися, що Німеччина зовсім не така дика і відстала, як її змальовувала радянська пропаганда. Стали порівнювати життя в СРСР із тим, що на власні очі побачили в Німеччині. У психіці солдатів і офіцерів спостерігалося «роздвоєння душі»: одне говорили в офіційній ситуації, зовсім інше – у довірливій товариській, усе частіше обмінювалися поглядами на побачене, не приховуючи при цьому позитивних емоцій. Були великі намагання засліпити мільйони, але зробити це вже було неможливим, і, безумовно, кожен солдат і офіцер, повернувшись в Радянський Союз, привіз зі собою і враження від Німеччини і Заходу. У подальшому це стосувалося і тих, хто після війни служив в окупаційних радянських військах або працював у Німеччині чи інших західних країнах.
2. Тоталітарний, вкрай репресивний режим в Радянському Союзі, на якому він тримався починаючи з 20-х років ХХ століття, який витримав німецько-радянську війну та підкорив під своє панування усю Центрально-Східну Європу, проте не зміг впоратися з проблемами після війни. Більшість чоловічого населення, мобілізованого на війну, не повернулося з поля бою, а серед тих, по вижили, – мільйони інвалідів. У відбудові промисловості велику роль відіграло вивезене з Німеччини обладнання, але це виявилося тимчасовим фактором, бо вже наприкінці 50-х років заговорили голосно про реформи. У сільському господарстві переважали жіночі руки. Урожаї були бідними, так що довелося шукати хліба за кордоном. Реальний голод 1946–1947 у наступні роки перейшов у недоїдання. Зростало незадоволення радянською системою і комуністичною партією.
Проте комуністичний режим після війни втримався репресіями, і тільки після смерті Сталіна в 1953 році він почав «давати тріщини». Почалося з Микити Хрущова, який звалив усе на Сталіна. Згодом Леонід Брежнєв і його короткочасні наступники Андропов і Черненко припинили десталінізацію, але, як кажуть, «поїзд пішов». У 1985 році Михайло Горбачов вдався у пошуки виходу в так званій перебудові, що призвело до розпаду СРСР у серпні 1991 року.
УКРАЇНА – НЕЗАЛЕЖНА ДЕРЖАВА
Фактори зовнішні
Результатом політики Михайла Горбачова стало послаблення Радянського Союзу. Цим не могли не скористатися національно-визвольні сили в союзних республіках. Вони відновлювалися і зміцнювали свої впливи на народ.
Фундаментальне значення мала зустріч 8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі на території Білорусі президента України Леоніда Кравчука з президентом Росії Борисом Єльциним і головою Верховної ради Білорусі Станіславом Шушкевичем, які ініціювали утворення конфедерації – Союзу Незалежних Держав (СНД), до якої 21 грудня 1991 р. приєдналися майже всі союзні республіки. Після цього всі союзні республіки проголосили державну незалежність, і це незалежно від того, боролися вони за неї з метрополією-Росією чи не дуже. Це спричинило відставку Горбачова, і 26 грудня 1991 року СРСР офіційно розпався.
Фактори внутрішні
Сприймаючи «перебудову» як послаблення тоталітарного режиму, в Україні стали появлятися громадські об'єднання наче за перебудову, а насправді – для посилення національно-визвольної боротьби. Зокрема велику роль відіграв «Рух за перебудову», активно виступили колишні політв’язні і репресовані. Почався масовий рух за вихід з комуністичної партії. У 1990 р. відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради України. Нею 16 липня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила незалежність України, підтверджену 1 грудня 1991 р. на всенародному референдумі. Була сформована демократична система, запроваджена ринкова економіка. Президентом обрали Леоніда Кравчука. Зразу ж після такої докорінної зміни настала глибока економічна криза, яка ускладнила політичну ситуацію. Потрібні були великі зусилля, щоб позбутися рудиментів російсько-радянської системи. Дійшло навіть до двох революцій: Помаранчевої в 2004 році та Гідності в 2014 році. Великою проблемою залишається роздробленість і протиборство політичних партій. Попри все, Україна успішно рухається в напрямку Європи. Національною ідеєю українців повинно стати входження в НАТО та в Європейський Союз.
ВИСНОВКИ
1. Українці у світових війнах в ХХ столітті так чи інакше підтримували Німеччину. Оскільки в обох війнах Німеччина програла, то й ті, хто її так чи інакше підтримували, опинилися в програші. Отже, про національну Українську державу на міжнародному рівні не могло бути мови, бо це не було в інтересах переможців, зокрема СРСР як імперії російської.
2. Вирішальним виявився розпад СРСР. Усі колишні союзні республіки проголосили незалежність. Йшлося передусім про незалежність від колишньої метрополії – Росії. Проте шлях до повної незалежности мав серйозну перепону в наявности заміни союзних відносин наче федеративних на союзні наче конфедеративні у вигляді Союзу Незалежних Держав (СНД), де був би той же диктат Москви.
Україна так і не стала повноцінним членом СНД, не говорячи про наступні ступені: 1996 р. в рамках СНД – поглибленої економічної інтеграції з Росією, Білоруссю, Казахстаном і Киргизстаном, як і опісля – з Росією і Білоруссю у так званому Союзі Незалежних Республік.
3. З революціями треба вважати – переконалися, до чого вони можуть призвести. Пам'ятаймо, що до революцій часто примикають скриті вороги України, які переслідують свої інтереси – не тотожні з українськими національними.
4. Здобувши в 1991 році незалежність, треба докласти багато зусиль, щоб Україна стала цілковито самостійною і соборною. Для цього потрібні національні демократичні політичні партії, здатні до компромісу, замість вдаватися в розколи і в опозиції.
Працюймо на вдосконалення держави шляхом демократичних виборів, не допускаймо всяких підкупів – особливо скритих під виглядом доброчинних акцій.
Повірмо, що таки маємо незалежну державу, а що ще не зовсім таку, яка задовольняє усіх громадян, то працюймо над її покращенням.
Пам'ятаймо: Незалежність – це не довершений витвір, а процес, що постійно вдосконалюється. Багатьом народам на це знадобилося багато століть, а що у нас? – всього чверть століття. Ще через чверть століття (саме так приблизно проходить зміна поколінь) Україною будуть правити покоління, які абсолютно не матимуть рудиментів минулого російсько-радянського – тоді й станемо в один ряд з іншими народами Європи.
6. Національною ідеєю України має стати європейськість – входження в НАТО та Європейський Союз.
СЛАВА УКРАЇНІ!
Василь ШПАРИК, 1925 р.н.,
галичанин (ще довоєнної дати), ветеран-фронтовик Другої світової, до пенсії – інженер-геолог, автор статей і книжок, у яких намагається осмислити свій довгий життєвий шлях, усе побачене й почуте.
Львів, 16 липня 2019 р.
16.07.2019