Століття Листопадового Чину 1918 року

ПОГЛЯДИ УЧАСНИКІВ, УРОКИ ДЛЯ НАЩАДКІВ

«Ми мусимо навчитися чути себе українцями –

не галицькими, не буковинськими українцями,

а українцями без офіційних кордонів...»

І. Франко. Одвертий лист до галицької

української молодежі, – т. 45, с. 401–409.

Мене, сина вояка Української Галицької Армії (УГА), ще в дитинстві з розповідей Батька зацікавили історичні події у Львові 1 листопада 1918 р. Навчаючись у Приватній товариства «Рідна школа» купецькій гімназії у Львові, я, 13–14-річний, мав можливість почути розповіді щодо цих подій педагогів, які переважно були колишніми вояками Українських Січових Стрільців (УСС, усуси) або УГА. На жаль, коли мені було 15 років, Батько помер, і я вже не зміг узгодити з ним почуте у Львові.

Проходили роки російсько-радянської окупації, коли все замовчувалося і перекручувалося. І тільки зі здобуттям Україною Незалежності в 1991 р. я став шукати відповідну літературу. На щастя, мені попалася книжка Олекси Кузьми «Листопадові дні 1918 р.», видана у Львові в 1931 р. Оскільки автор був пресовим референтом Начальної команди (аналог генерального штабу) українських військ у Львові і володів архівом Начальної команди, це джерело використаю тут, бо довіряю йому.

Теза перша. Хто, які сили здійснили встановлення української влади у Львові 1 листопада 1918 року?

Перша світова війна наприкінці 1918 року підійшла до свого завершення. Стало ясно, що перемога буде за Антантою на європейському театрі бойових дій у складі Франції, Великої Британії, Сполучених Штатів Америки та Італії. Програшу зазнали Німеччина, Австро-Угорщина та Росія. Відповідно до цього, ці три імперії переставали існувати у довоєнному стані. На руїнах царської Росії виникла, зокрема, Українська Народна Республіка (УНР) 10 червня 1917 р. за І-м Універсалом Української Центральної Ради, а 22 січня 1918 р. своїм ІV-м Універсалом – проголосила незалежність. Натомість на руїнах Австро-Угорської імперії 1-го листопада 1918 р. внаслідок подій у Львові практично виникла Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), що була офіційно проголошена 13 листопада 1918 р. 22 січня 1919 р. сталося об'єднання (Злука) ЗУНР з УНР у формі Західної області УНР (ЗО УНР).

Цей перелік дат я навів для того, щоб нагадати і побачити, що ЗУНР була утворена як незалежна держава в той час, коли вже існувала незалежна українська держава УНР. Я не буду ставити риторичного запитання, чи було доцільним мати ще одну українську державу, але висловлю думку про відсутність взаємної довіри між Києвом і Львовом, бо навіть після Злуки ці відносини не були належними. Правда, свою лепту вніс і Берестейський мирний договір від 9 січня 1918 р., учасницею якого була УНР, за яким Галичина, Буковина і Закарпатська Русь не увійшли до складу УНР. Річка Збруч і далі ділила українців на східних і західних, хоча УНР намагалася покінчити з азійським деспотизмом і стати європейською демократичною державою, як цього бажала і ЗУНР.

Олекса Кузьма зазначає, що основу збройного виступу у Львові творили місцеві військові частини, в яких українці були в більшості. До таких належали: 15 піхотний полк (Тернопільщина) – близько 600 осіб, 19 стрілецький полк (Львів і сусідні повіти) – близько 500 осіб, супровідний курінь 41 піхотного полку – близько 450 осіб, поліція – 150 осіб, 30 стрілецький курінь – 90 осіб, 50 вартовий курінь – 800 осіб у віці 45–50 років. Отже, разом було близько 2400 вояків і старшин.

Натомість у сьогоденні можна почути і навіть прочитати у поважних виданнях, що це зробили Українські Січові Стрільці. Так, наприклад, у Вікіпедії зазначено: «Основну зброю українців становили 15-й львівський і 41-й чернівецький полки, 30-й, 50-й та 90-й курені УСС, загальна чисельність 25 жовтня становила 2400 осіб».

Стосовно УСС треба зазначити, що це була військова формація австрійської армії, яка з весни 1918 року разом із німецькою армією знаходилася у Наддніпрянській Україні – спочатку в м. Олександрівську, а згодом в м. Єлизаветграді (колишній Кіровоград, а тепер – Кропивницький). Тут своєю культурно-просвітницькою діяльністю серед місцевого населення здобули собі велику пошану і довіру. Оскільки виступали проти гетьманських карних експедицій на села та диких пограбувань з боку німецьких і австро-угорських військ, впали в неласку командування і в жовтні 1918 року були переведені на румунський фронт на Буковині. Саме в Чернівцях і Вижниці застали усусів події в Галичині 1 листопада.

Отже, виходячи з цього, 1 листопада командувач українськими військами у Львові сотник УСС Дмитро Вітовський наказав: «Усі частини УСС-ів мають переїхати до Львова. Бойові частини, що знаходяться у Чернівцях, мають виїхати зараз, не гаючи ні хвилини часу». Проте перший транспорт УСС виїхав з Чернівців щойно вранці 2 листопада. Помилкою було те, що не виїхали групами пасажирськими поїздами, бо спеціальні військові транспорти по дорозі блокували польські залізничники. Так, наприклад, у Станіславові простояли 6 годин і тільки 3 листопада пополудні прибули на ст. Сихів, бо ст. Персенківка була вже в руках поляків. За неї провели увечері 3 листопада свій перший бій. Але головні бої чекали їх 4 листопада, коли була зроблена спроба повернути ст. Львів-Головний, бо це був стратегічний об’єкт, оскільки через нього йшла основна допомога полякам ззовні. Вони воювали хоробро, проте виправити ситуацію уже було неможливо. Не ставлю тут метою опис ходу бойових дій, але зазначу, що 21 листопада 1918 року українські війська залишили Львів і перейшли до облоги Львова й подальшої боротьби за Галичину й Україну.

Теза друга. Причини негативних наслідків боротьби за Львів на думку учасників подій

У згаданій книжці Олекси Кузьми ситуація охарактеризована таким чином.

1. Галицькі українці з самого початку Першої світової війни пов’язували ідею вільної України з Центральними державами – Австро-Угорщиною і Німеччиною. Виходячи з цього, їхній програш означав і програш українців. Ставати на стороні Антанти (Англії, Франції і Росії), навіть якби в умовах війни було можливим, було б актом самогубства, бо Росія не визнавала нічого українського. Крім того, однією з умов порозуміння членів Антанти була згода на приєднання Галичини до Росії.

2. Керманичі народу того часу вели подвійну гру: в краю ухвалювали незалежну державу, а у Відні вдовольнялися виділенням Східної Галичини (з кордоном по р. Сян, включаючи Лемківщину) в окрему адміністративну одиницю у складі Австрійської держави, будучи впевненими до останнього часу, що Антанта збереже давню Австрію.

3. Не було сильних особистостей, які вміли б поставити належно військову справу. Адже з Начальною (Головною) командою дійшло до того, що протягом перших 9 днів вона опинилася у третіх з черги руках: з 1 по 5 листопада – сотник Дмитро Вітовський, з 5 листопада – отаман Григорій Коссак, з 9 листопада – полковник Гнат Стефанів, який показав себе найкраще, бо весь час тримав ініціативу і безнастанними бойовими операціями захитав моральну силу противника, хоч до стратегічного успіху не вистачало йому військової сили.

4. Головна вина центральної військової влади в Галичині полягала в тому, що не зуміла змобілізувати потрібної збройної сили в краю. При цьому спостерігалося байдуже ставлення до допомоги Львівському фронтові. На заклик до військових округів надіслати збройну допомогу, фактично тільки з Коломиї 10 листопада надійшло близько 300 вояків і старшин з 24 піхотного та 36 стрілецького полків. Натомість великий Стрийський округ, через який ішов основний потік вояків-галичан, що поверталися з італійського фронту, відреагував тим, що оголосив... перший військовий призов на 25 листопада.

5. Головним промахом українського командування на самому початку бойових дій у Львові було невміле використання бойової сили УСС. Передусім не було вжито заходів, щоб УСС прибули до Львова вже 1 листопада, як того вимагала ситуація, бо прибуття фактично через два дні застало вже втрачену ініціативу. Крім того, 6 листопада їх розподілили по окремих ділянках фронту, замість того використати як згуртовану ударну силу.

6. Відсутність допомоги з Великої України. За Збручем взяло верх національне відчуження і розбіжність хвилевих інтересів. У той час, як Українська Народна Республіка (УНР) проголосила повну незалежність, гетьман Павло Скоропадський стояв на позиціях федеративних відносин з Росією, тому ідея Злуки з Наддніпрянською Україною була не на часі. Січові Стрільці (ні, це не УСС), основу яких складали галицькі українці, що були в російському полоні, стали основною військовою силою УНР у боротьбі з більшовиками та денікінцями, тому не змогли прийти на допомогу Львову. Симон Петлюра вважав боротьбу за Київ і утвердження української державності в Наддніпрянській Україні пріоритетними.

У той же час полякам суттєво допомагала корінна Польща. Як виявилося, основну роль у боротьбі за Галичину відіграв 110-тисячний корпус генерала Юзефа Галлера, сформований у Франції, що прибув до Львова і становив основну силу в подальшій боротьбі за Галичину.

7. У збройній боротьбі у Львові протистояли два різні суспільні елементи – місто і село. Українські вояки походили переважно зі села, в місті почувалися невпевнено, добре воювали на фронтах, але до боротьби в місті не були підготовлені. Поляки як міщани мали в цій боротьбі суттєву перевагу, значно перевищуючи при цьому чисельність у населенні Львова

Теза третя. Історичні факти про становище в Галичині після падіння ЗУНР

Відповідно до Договору між Польщею і Антантою від 28 червня 1919 року, Польща зобов’язувалася надати українцям Галичини культурну автономію. Адже йшлося про п’ять з половиною мільйонів українців, частка яких на українських етнічних землях (за переписом на 9 грудня 1931 року) становила 68,9% населення, а поляків – лише 29,4%. Проте польська влада стала поводитися дуже брутально. Лише в 1919–1920 роках у тюрмах і концентраційних таборах було ув’язнено майже 70 тисяч українців.

Із березня 1920 р. Галичину офіційно назвали «Małopolska wschodnia» («Східна Малопольща») – наче взяли приклад з Росії з її «Малороссией». Українців Галичини, щоби викорінити спорідненість з наддніпрянськими, називали офіційно «русинами», а українську мову – «руською» (на відміну від російської). Та й цю – хай «руську» – мову 31 липня 1924 р. заборонили в усіх державних установах; згодом згідно зі законом від 23 березня 1933 р. було дозволено користуватися українською мовою лише усно, а на Холмщині і Підляшші, де українці становили 76% населення (перепис від 9 грудня 1931 р.), українська мова була заборонена навіть для усного спілкування.

Антиукраїнське спрямування мав закон про так звану парцеляцію (1925 р.) та про продаж поміщицьких земель тільки полякам. Цей закон відкрив правову основу для полонізації західноукраїнських земель. За міжвоєнний 20-річний період із корінних польських земель у Західну Україну переселилося близько 300 тисяч так званих осадників, яким було продано 800 тисяч гектарів землі.

Вкрай жорстокими і в правовому плані абсолютно протизаконними були масові репресії проти українського населення – так звана пацифікація, що її проведено в селах і містечках Галичини з 16 по 30 вересня 1930 р., коли фізично карали всіх українців без конкретного звинувачення, а лише за національністю.

Усе це закінчилося тим, що у вересні 1939 року Польська держава (у поляків ІІ Rzeczpospolita) перестала існувати.

Теза четверта. Уроки з Листопадової кампанії у Львові.

Змагання до державотворення Української національної держави на руїнах Першої світової війни в 1918 році вийшли невдалими головно за двох причин. Це відсутність національної єдності і належної збройної сили – армії.

Масова участь українців у Першій світовій війні сприяла значному зростанню національної свідомості всіх українців, а отже – і бажанню бути незалежними державами. Проте багатовікове перебування українців у складі двох відмінних імперій – Австро-Угорщини і Росії – відбилося негативно на формуванні єдиної національної ментальності, на що вплинули рудименти цих двох імперій: європейські з демократичними цінностями на заході; деспотичні, успадковані від Золотої орди – на сході. Така ідеологічна розбіжність не сприяла загальнонаціональній єдності українців, тому національна еліта спочатку мала різні наміри щодо державотворення.

Стосовно армії попеклися як УНР, так і ЗУНР. Знаємо, що мир наступає у двох випадках: перемоги або капітуляції. Перемогу може забезпечити військова сила. Якщо вона не належна, наступає принизлива капітуляція. Ні УНР, ні ЗУНР не могли сказати, що серед їхніх громадян немає хоробрих чоловіків, навчених Першою світовою війною. Їх був надмір, але після кровопролитної війни хотілося миру, до якого дуже закликали сили, які насправді хотіли «заколисати» народ. Пацифізм – добра ідея, але треба дивитися, у що вона перетворюється, які її наслідки.

Хоча в цьому відношенні ситуації в Наддніпрянській Україні й у Галичині були ідентичними, треба віддати першість ЗУНР, яка зуміла після втрати Львова зорганізувати боєздатну УГА, ядром якої став корпус УСС. Вона, УГА, опинившись на сході, продовжувала воювати за інтереси УНР.

Таким чином, з подій столітньої давнини треба українцям засвоїти уроки: єдність демократичних сил і сильна армія – понад усе!

Що маємо в сьогоденні? На жаль, з отриманням Незалежності в 1991 році не можемо сказати, що в Україні запанувала єдність політичних сил, які видають себе за національні.

Стосовно армії, яка здатна забезпечити здобуте, теж великі проблеми були і після здобуття Незалежності в 1991 році. У нашому сьогоденні, принаймні до Революції Гідності 2014 року, армії не надавали пріоритетної уваги. Повинні визнати, що тільки після 2014 року справа сучасної армії була піднята на належну висоту.

Дуже хочемо в НАТО, бо то неперевершена могутність, але нам кажуть, що ми ще не готові. Сумніваюся, дуже сумніваюся, бо за кілька останніх років (мабуть, три-чотири) зміни на краще – значущі. А відстрочують прийняття в НАТО, на мою думку, з двох причин: по-перше, США і Євросоюз не налаштовані (наче немає причин) піти рішуче проти Росії, яка залякує світ своєю ядерно-ракетною зброєю; по-друге, деяким членам НАТО вигідно висувати претензії до України, яка є поза НАТО і ЄС. При членстві в НАТО це відпало б, а так можна зберігати територіальні претензії до України. Проте впевнений, що НАТО і ЄС не відмовляться від України, її героїчної армії, бо це – форпост Європи і навіть всього Заходу. У разі чогось надзвичайного, Україну поспіхом візьмуть і в НАТО, і до Європейського Союзу.

Теза п’ята. Переміни в Галичині за століття

Не стану вдаватися у глибоку давнину, бо маю на меті ХХ століття, але згадаю про суттєве. Тут на думку приходять історичні події з ХVІІ століття, коли велася кровопролитна боротьба польських магнатів на українській землі з великим гетьманом України Богданом Хмельницьким. Вона настільки ослабила Річпосполиту (пишу, як у поляків, разом та ще й в ліку – І Rzeczpospolita), що згодом, починаючи з 1772 р., її просто розшматували сусіди – Пруссія, Австрія і Росія. Україна впала, а з нею – і Польща.

При розділі Річпосполитої (І Rzeczpospolity) в 1772 році отриманою Австрією частиною була Галичина і Лодомерія з Краковом. Річка Збруч вперше стала не тільки адміністративною межею між Австрійською і Російською імперіями, а й куди суттєвішою межею релігійною, конфесійною між греко-католиками на заході й православними на сході.

Галичина ж за етнічним складом населення поділялася на Східну, заселену переважно українцями, і Західну, де переважали поляки. Офіційної межі між ними не було, але практично з заходу на схід виступала зміна за чисельністю поляків і українців. Треба зазначити, що фактично розподіл вівся за яскравіше вираженою релігійною чи конкретніше – віросповідною приналежністю, як кажуть тепер – конфесією. Адже, починаючи з Берестейської церковної унії 1596 р., галицькі українці стали належати до Католицької Церкви візантійської обрядової традиції, яка за розпорядженням австрійської імператриці Марії-Терези в 1774 р. отримала назву «Греко-Католицька Церква». Поляки ж у Галичині та й в усій Україні були римо-католиками.

Перша офіційна межа між ними була запропонована на Паризькій мирній конференції за результатами Першої світової війни за так званою лінією Керзона, що встановлювала межу приблизно по лінії « ...Брест-Литовськ, Дорогобуськ-Устилуг, на схід від Грубешова через Крилів, на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля, до Карпат». Як наслідок, за лінією Керзона опинилася значна частина українських етнічних земель. Що це так, дуже чітко показав польський перепис населення від 8 грудня 1931 р. Ми бачимо цю межу значно західніше лінії Керзона й в польсько-радянському договорі про взаємне переселення від 9 вересня 1944 р., в якому вказані повіти, з яких українці підлягають переселенню до СРСР. Отже, це повіти, де українці були в більшості.

Таким чином, Сталін очистив від українців значні території за Сяном і Бугом, бо остаточно польсько-радянський кордон був визначений приблизно за лінією Керзона. У загальному це взаємне переселення вважаю злочинним, особливо проведене відповідно до так званої «Операції Вісла» в 1947 році. Адже було продиктоване не протистоянням українців і поляків, як влада пояснювала, а нагальною потребою Польської держави заселити західні і північні землі, які відходили від Німеччини (ziemie odzyskane). Радянська сторона, натомість, отримала у Львові та інших містах Західної України готове добротне житло для маси прибулих зі сходу військовиків і цивільних урядовців. Вони змінили етнічний склад населення, зокрема Галичини, що впливає на політичне життя краю до сьогодні.

Споглядаючи на своє історичне минуле, бачимо, що українці ніколи не воювали проти поляків за своєю волею. Треба розуміти, що в цьому історичному минулому поляки виступали панівною нацією, а українці, зокрема неодноразово, – нацією, підлеглою полякам. Якщо вони не погоджувалися з таким станом, то природно виступали проти.

Тут скажу слово про «волинські події 1943 року», бо це добре знайомий мені час моєї молодості (18 років). Почну з того, що Гітлер не підтримав відновлення державності України 30 червня 1941 року, але 1 серпня 1941 року включив Галичину до складу польського за природою Ґенерал-ґубернаторства. Це було сприйняте галицькими українцями вкрай негативно – бо чому окремо від решти України, яку в основному включив до Райхскомісаріату Україна. Зокрема, туди ввійшла й Західна Волинь. Тоді, у 1943 році, було зрозуміло, що перемога у війні буде за антигітлерівською коаліцію – Великою Британією, США і Радянським Союзом. Було ясно, що довоєнна Польща домагається на сході не лише Ґенерал-ґубернаторства, а й, зокрема, Західної Волині. Не було розуміння у поляків, що в коаліції є Сталін, який має свій план стосовно Західної України. Попри політику полонізації в роки ІІ Річпосполитої (ІІ Rzeczpospolity) в 1918–1939 рр., еміграційний польський уряд у Лондоні доручив провести подальшу полонізацію Волині збройній формації – Армії Крайовій. Шкода, що, попри зрозумілу ситуацію стосовно східного кордону повоєнної Польської держави, виникли криваві сутички українців і поляків. Мусимо прощати одне одному, бо і поляки, й українці не були вільними.

Я детально навів вищевикладене, щоби показати, що в листопаді 1918 р. і далі українці боролися на своїй етнічній території, бо більшість поляків у містах не була показником етнічної належності території. Отже, для українців українсько-польська війна в 1918–1919 роках була справедливою.

Принагідно варто зазначити, що невеличка річка Збруч, уже з 1772 року ставши кордоном між Австрійською та Російською імперіями, поділила українців на західних і східних – так званих західняків і східняків. Ця межа не зникли й за результатами Першої світової війни. Всупереч намаганню Росії царської і комуністичної захопити Галичину як коридор до західних слав’ян, бо р. Збруч уже в державному масштабі виступала кордоном між Польщею (ІІ Rzeczpospolita) і СРСР. Були заборонені всякі зв’язки між західними українцями і наддніпрянськими. У роки Другої світової війни знову ж таки р. Збруч розділяла українців в Ґенерал-ґубернаторстві від українців в Райхскомісаріаті Україна.

Таким чином, річка Збруч виконувала не стільки адміністративні функції державного значення, але ж куди суттєвішими стали функції формування відмінних менталітетів: на заході – проєвропейського, на сході – проросійського. Після Другої світової війни державна межа зникла, проте на всіх виборах у часи Незалежності чітко простежується ментальна відмінність

ВИСНОВКИ

1. В українсько-польській війні у 1918–1919 роках українці зазнали поразки, проте цей виступ відіграв велику роль у зростанні національної свідомості галицьких українців, породив спротив чужоземному пануванню, ідея незалежної України стала панівною в суспільно-політичному середовищі.

2. Події у Львові в листопаді 1918 р. і створення Західно-Української Народної Республіки дали неоцінимий поштовх для українізації галичан – з «австрійських» русинів вони стали назавжди українцями. Наступила інтеграція західних українців з українцями наддніпрянськими – ми ставали єдиною нацією, нацією європейською.

3. Важливим стало не тільки взяття влади, а й її збереження, а для цього треба мати сильну армію. Галицьким українцям довелося фактично воювати не з галицькими поляками, а з польською державою, яку підтримувала Антанта, особливо – Франція.

4. Ми повинні цінувати внесок у листопадові події 1918 р. сотника УСС Дмитра Вітовського, який, не маючи регулярної української військової сили, вдало організував революційну акцію тими українцями, що були як вояки австрійської армії у Львові. Ми повинні пам’ятати, що він, вже як міністр оборони ЗУНР і полковник УГА, вертаючись з Паризької мирної конференції, де намагався відстояти інтереси УНР, загинув 2 серпня 1919 р. в авіаційній катастрофі над м. Рацібуж в Силезії (Польща). Не виключено, що це міг бути терористичний акт за організацію антипольських подій у Львові. Уважаю, що Дмитрові Вітовському місце в Пантеоні Української Слави поряд зі Симоном Петлюрою та Євгеном Коновальцем як представниками періоду визвольних змагань з 1917–1921 років.

5. Нам, українцям і полякам, треба знати історію, але будувати відносини як добрі сусіди. Наше спільне завдання – стати форпостом на сході Європи від загроз агресивної Росії.

СЛАВА УКРАЇНІ! — ГЕРОЯМ СЛАВА!