І.
(Пляни здійсняються; ґенерад Павленко; спомини на вид Кохавини; проба пізнавання причин зла.)
— В Пляні Пресової кватири Начальної Команди Галицької Армії було вже від початку сказано, що з рамени її будуть виїжджати постійно кореспонденти-дописувачі на фронт, щоби наочно переконатися про настрій чолових військ, оглянути їх життя-буття, обставини боротьби, вислухати евентуальних їх скарг на недостачу у чому-небудь їх домагань, пропозицій, прохань і т. п. та зі всього здати опісля відповідний звіт згл. опублікувати в часописах свої спостереження. Але тому, що Пресова Кватира зачала щойно при кінці лютого с. р. "животіти", то й висилка воєнних кореспондентів на фронт не могла наступити скорше, як з початком марта. Тай небаром стався в історії наших боїв за визволення галицької частини важний епізод, що показався відразу гідним описання його — а саме наш пролом залізничого шляху Судова Вишня-Городок укріпленого й осадженого сильно польськими військами. Сього чину доконано 8 і 9 марта с. р. а 11 марта було постановлено, що з Пресової Кватири мають виїхати два кореспонденти в цїли розглянення і подрібного опису сього пролому на місци та зібрання ще й инших спостережень загальної натури. Повідомлено нас, що в вівторок 11 марта вибираться на фронт командуючий Галицькою Армією ґенеральний хорунжий Омелянович Павленко, щоби особисто висловити військам своє признання за хоробре й сміле діло останніх днів та заохотити їх до дальшої праці около визволення рідної землі з рук нашого ворога.
Як кореспонденти мав виїхати проф. Микетей (начальник Пресової Кватири Н.К.Г.А.) і пишучий отсі спостереження. Ми постановили виїхати разом з ґенералом — з ріжних зглядів. По перше, що ґенерал мав до розпорядимости окремий поїзд з місця постою Нач. Команди аж на фронт, — отже з ним разом ми могли якнайскорше — бо за кілька годин бути на місци, де відігралися останні бої — підчас коли звичайними поїздами були б ми їхали чи не з кілька днів. По друге — нас цікавило незвичайно, чи останній пролом був тільки зреалізованням боєвого пляну ґенерального штабу, чи його доповненням, чи власною ініціятивою оперуючих командантів, — а дальше, що планується на будуче, щоби по змозі якнайскорше закінчити війну з напасним противником.
В вівторок о 7 год. ранком були ми вже на двірци в X. готові до від'їзду. Поїзд чекав вже також готовий до від'їзду — льокомотива "вуглярка" наладована дровами (тепер пізнаємо вартість лісів) себто "деревянка" — й один особовий віз — "сальонка" скомбінована з давного переділу II кляси. Між двома вікнами, які не відчиняються, уставлено столик, над ним приміщено дві свічки. В вагоні поставлено залізну піч, в якім вже від досвіта гуділи дрібно поколені поліна. Робило вражіння, що се тепло опалений барак найкращої кляси для "великих риб" що "евакують".
Точно 7¼ год. наспів автом ґенерал Павленко а з ним ґенеральний вікарій о. Калята, санітарний шеф Др. Танячкевич і сотник Галевич. Ґенерал привитався з нами дуже приязно, жартуючи, що їде справді по "панськи" бо має з собою аж двох кореспондентів. Ми посідали до вагону, пускаючи наперед ґенерала, та помагаючи йому скинути шинелю, бо у нього права рука в наслідок віднесеної давнійше рани безвладна, на перевязці. Підчас перших звичайних розговірок — я обсервував скромну стать ґенерала Павленка. Середнього майже низького росту, сухорлявий на виду, волося коротко обстрижене, з борідкою, вусами й троха насупленмми бровами, з під яких глядять бистро розумні очи. Очи ті повні усміхненої приязни — та хвилями підчас розмови запалюються вони бистрою блискавкою. Убір його зложений з сивої "баранки", поєдинчої шинелі, "ґімнастьорки" без жадних старшинських відзнак, ізза чого ґенерал називав себе жартом "большевиком*.
Поїзд рушив. На столику розстелено карту з підчеркненими місцями теперішних і що йно минулих боїв. Всі обступили стіл і слухали з увагою ґенерала, що розказував вказуючи на поодинокі місцевости на карті, про останню боєву ситуацію. Час від часу переривав його хтось з окруження цікавим питанням, що дотичило даної місцевости, терену або плянів на найближшу будучність. Ґенерал завдавав опісля поодиноким товаришам подорожі окремі плянові питання, приміром того рода: Що би ви зробили в разі такім а такім?... або: Чи ліпше би було зробити так, чи так?... Трафлялося, що запитаний плутався в відповіди, був заклопотаний або, хоч і дав на око готову вистарчаючу відповідь, то ґенерал кількома словами й наглядними доказовими фактами так "збив" іспитованого, що ціле окруження вибухало сердечним сміхом. Ґенерал відкривав нам деякі пляни оперуючого штабу та з очевидною утіхою розповідав про укладання штабом плянів, які саме так щасливо здійснилися й не завели. Між иншими сказав ґенерал: Хотівби я знати, що тепер діється в "Dowódców" — і ґенерала Розвадовського!...
По чвертьгодинній їзді, коли ми минули стацію Жидачів — розмовляли ми всі з ґенералом якби від давна добре знакомі. Ґенерал добре обзнакомлений з історією рідного краю й церкви. Саме переїзджали ми через стацію Кохавина і проф. Микетей став розповідати ґенералови про сю місцевість. Кохавина була славна перед війною як відпустове місце з якого польські ксьондзи зробили свою духово-шовіністичну "twierdzę" — проти гошівського монастиря на Ясній горі. Від весни до пізної осени стягали ся сюди тисячі й десятки тисяч побожних прочан зі всіх закутків Галичини, манені блеском польського "косцьола", вимовою польських попів та грою орґанів. Тут рік річно плили міліони грошей з рук українських селян на польські церковно-національні ціли, тут рік річно надали сотки українських душ в жертву польському шовінізмові й попівській облуді. Заманений й обтуманений облудною краснорічивостю польського Єзуїта наш селянин зміняв тут не тільки прабатьківський обряд на чужий але й під впливом його починав скодити на національне "бездоріжжя" а то й цілком став цуратися "руського роду" а приставав на польське. Тай зручні були в своїй юдиній роботі польські попи! Вони знали, що з народа українського не зробиш відразу Поляка — але от що: відбери йому його рідну прабатьківську віру а опісля вже все піде гладко. Вони знали, що селянин наш довго майже тільки в тім добачував ярку ріжницю між собою а Поляком, що в його і в Поляка инша віра, инший церковний звичай — обряд. Позатим національна ріжниця йому була дуже неясна. Длятого й зачинали попи від викорінювання в йому його старої віри й обряду. Повтарялися краснорічиві проповіди а все на одно "копито":
Przecież Bóg jeden і Pan Jezus jeden!
Начеби девізою всіх проповідей було: W imię Ojca і Syna, — Ruś, Litwa i Polska jedyna!... такі слова були заголовком брошури, писаної по українськи (!), яку ширено між прочан.
Довгі літа відбувалася тут така кертична робота зі сторони польських попів. Богато наших людей зі селянства а то й середної інтеліґенції упало жертвою її енерґії — і пішло служити чужому богові, стали яничарами... Наше духовенство або не хотіло, або не мало відваги зареаґувати в відповідний спосіб на се перетягання своїх овечок до чужої загороди. Що-йно на кілька літ перед світовою війною побачила університетська молодіж й ученики середних шкіл, які погубні наслідки має для селян таке відвідування польських відпустових місць (кромі Кохавини — було більше таких попівських "placówek") й за їх ініціятивою взялося головно молодше українське духовенство по селах — старі, се були по більшій части кацапи, що киринили й перешкаджали їм в сій ратунковій акції — до протиділання польським попам? Ясним було, що передовсім треба відтягнути народ від Кохавини якимнебудь робом. А се можна було зробити тільки в той спосіб, що недалеко польської відпустової твердині треба було утворити свою рідну, яка би своїм виглядом що найменше дорівнувала ворожій. Недалеко від Стрия на шляху Стрий—Станиславів лежить село Гошів. На горі видніє видний зі всіх боків красний гошівський монастир з церквою. Положення його вже з природи на причуд гарне. Се місце вже від давно було метою многих побожних прочан; тепер постановлено прославити його ще більше та перетягнути назад "заблудші" душі з польського табору до свойого рідного. Церков і монастир прикрашено артистичними образами а з конечности, щоби найплиткійші уми простолюдя, яких тільки музика тягнула до Кохавини, можна задоволити, уміщено в церкві орґани, хоча се впрочім стрінулося з опором зі сторони деяких наших священиків, які — впрочім цілком слушно — добачували в сьому зближення української церкви до форми польських костелів. Але хвилево не було майже иншої ради. Спасенні наслідки цих заходів показалися наглядно. Зараз, як тільки оголошено по селах священиками, що в Гошові будуть відправлятися Служби Божі та відпускатися гріхи тим, що хоч раз в рік удадуться туди на прощу, стало йти туди численними громадами не лише дооколичне селянство але й мешканці далекого Поділля, угорської України ба навіть Буковини. Кохавина стала упадати на своїй славі відпустового місця, — селяни стали радше відвідувати Гошів, бо передівсім мали там нагоду послухати проповіди в рідній мові, а до того ще й спонукані аґітацією, яку живо провадили по нашах селах молоді студенти. Бувало й так, що з під львівських околиць треба було забирати побожний люд на два-три окремі поїзди, нормальні поїзди не могли всіх прочан помістити. В той спосіб запобіджено в части ширенню "польської схизми" між нашим народом.
Розмова зійшла мимохіть нa духовенство. Всі признали, що воно може при добрій волі богато зробити для народа, бо жиє з ним в безпосередній стичности, бачить наглядно його хиби, життєві невзгодини, недостатки, та має нагоду приватно й прилюдно йому порадити зглядно його упімнути. На жаль, досі — як бачимо — наше духовенство мало використувало ту можність ведення народу добрим путем, не так, як се роблять священики нашого братнього сусіда. Подібно й на наддніпрянській Україні більшість попів не йшла й не йде в парі з народом а з гноблячим царизмом, за яким безнастанно тужить. Тільки малі виїмки лучають ся тут і там, де би священик зірвав зі старим режімом а йшов як дійсний пастир за своїм стадом. Ґенерал висказав кілька ядерних вражінь, які відніс з пожиття й з принагідних зносин з українським духовенством над Дніпром, та висказав свої погляди про знаних йому двох митрополитів, вивезених на приказ українських властей в Галичину.
Велику прислугу в національному освідомленню нашого народа зробили одні тільки оо. Василіяни в Жовкві. Вони в своїх малих, приступно писаних чистою народною мовою брошурках зручно звертали народові увагу на його національну приналежність та відріжнення від инших народів а своїм першим "Калєндарем" зробили велике майже переломове вражіння на народ. Годить ся також піднести заслуги на тому полі нашого митрополита Шептицького Андрея, що сам зачав їздити по "місіях" серед великих невигод та тим самим заохочував підчинених собі священиків до такої самої роботи над освідомлюванням своїх овечок та ратуванням ix з вовчих лап.
Поволи мова про сю справу вичерпувала ся а сходила знову на тему теперішних обставин.
Зачато говорити про настрій між мужвою та про відносини його до старшин. Ґенерал признав, що мужва ходить по більшій части "самопас", поза звичайною службою не має жадної роботи, якою могла би заповнити злишний час, нудить ся, й коли не грає в карти то зачинає уже дебатувати на тему нових світових порядків, з чого родить ся безглуздий, збочений наклін до нищення — нібито роблення нових порядків, в якому жадна новостий і крови чернь, бажає наситити свої інстинкти, не розуміючи ні крихти, що се таке властивий большевизм або взагалі ідеал комунізму. Всі потакнули виводам проф. Микетея, що мужві треба дати духову поживу, як от уладжувати час від часу відповідні відчити, виставки, концерти, або й приватні розговірки та поучення зі сторони старшин, що чулися би до того покликаними. Намічено вже відповідний до цього льокаль в місци постою Начальної Команди та упляновано при найблизшій нагоді розпочати в тім напрямі роботу. При розмові про маючуся видавати часопись — ми зближалися до Стрия. Ґенерал встав, перейшовся кілька разів по вагоні, станув коло дверий й глядів на залізничий шлях, що прямісінькою лінією наче втікав з під коліс поїзда й продовжувався в безконечність.
(Дальше буде).
[Стрілець, 10 квітня 1919]
ІІ.
(Спомини 1914 р.; сатісфакція пізнавання причин зла; стать ґенерала сама характеризуєть ся; кінцева стація).
В Стрию попращав нас о. К., який приїхав сюди по службовим справам. Ґенерал висів з товаришами подорожі з ваґону і вийшов на перон. Тут стрінув його полковник Г. К., командант III корпусу галицької армії. Випростував ся перед ґенералом і здав короткий звіт. Опісля всі пішли на малу перекуску а по чверть години вернули до вагона. Всів також один товариш з фотоґрафічним апаратом, що в кождій хвилі — здавалось — був готов відбити ціле товариство — але з незнаних мені причин не зробив сего за цілий час дороги ані разу.
Поїзд рушив далі в сторону Дрогобича. Всі стали жартувати на тему дрогобицьких цистерн, на що один з присутних заявив, що тепер вже "махінації" й інтереси більше неможливі. Хтось жартом запитав ґенерала, чи не хотівби купити одну цистерну, на що ґенерал замісць відповіди махнув на пів серіозно легковажно рукою й взяв ся курити папироску.
Поїзд мчався в сторону Дрогобича, полями, які сходили своїми ногами наші У.С.С. в 1914 р. в боротьбі з білим царем. Полковник К., що був тоді начальником і провідником У.С.С. в тих боях, став розповідати, як малій горстці стрільців та кільком сотням старих "ляндштурмістів" приходилося здержувати навалу московських полчищ через цілу осінь і пів зими 1914 р. — аж до приходу німецьких військ. Бої, які вели У.С.С. з москалями в 1914 р. розгравалися головно на тім терені, між Стриєм та Дрогобичем. І мені прийшлося з сатісфакцією згадувати 1914 рік. Прецінь і я У.С.С. від 1914 року! І я брав участь у тих битвах — під Голобутовом, Сколєм, Синевідзком, Корчином, Крушельницею, Дрогобичем. В Дрогобичі сидів я 3 дні, полонений москалями — доки не утік через Стебник і Ораву до Синевідзка. Я пригадав собі, який запал несли тоді в серцях наші молоді борці, ідучи до бою з москалями. Які надії леліяли ми тоді в молодечій груди. Ми в своїй недосвідченій наівности (і тепер ще почасти наівністо нас не опускає) вірили свято в добру волю наших "покровителів-опікунів" Австрії та Німеччини. А як же ми завелися! Скільки крови поплило надармо, скільки життя упало як вкошений цвіт за чужий чертог. Остали тільки німі свідки стрілецької відваги та вірности — не так цісарському престолови як вимріяній ідеї — бож з побідою того престола лучив кождий надію визволення рідного люду... Свідки ті будуть довгими віками стояти як докази, що ми всюди шукали нагоди, щоби тільки полекшити долю народа. Такого нагодою уважали ми війну Австрії з Москалями. Богато про сі стремління й чисті думки героїв може розказати Маківка, Ключ, Кобила, Семиківці, Золота Липа...
Згадуючи щераз про той запал, з яким линули ми тоді до наступу на Дрогобич, я попросив у дусі судьбу, щоби вона уділила нам нині бодай половину тої енерґії до боротьби з найлютійшим нині нашим ворогом Ляхом. Спіть спокійно, Товариші, що вже в першім початку світової заверухи лягли на отсих полях головами. Знайте, що ми ще не скінчили боротьби, яку Ви зачали. Ми ще не вибороли собі усіх тих прав, про які Ви мріли, замикаючи очі. Але знайте, що в нас нині цілком инакше виглядає, як тоді — і що ми не скорше кинемо зброї з рук, аж виборемо собі той ідеал, за який Ви склонили голови на вічний сон.
Серед таких рефлєксій я й не счувся як поїзд заїхав до Дрогобича. У наш віз прийшов командант двірця та командант міста; вони після військових приписів зголосили ся п. ґенералові. Він розпитував їх по черзі про відносини в районі їх службових обовязків а передовсім запитав ся про ранених з фронту — мимоходом кажучи, се питання було на всіх стаціях перше на устах ґенерала Павленка. Він розпитував, чи ранені й хорі мають добрі приміщення, харч і опіку та поручив сотникови Г. видати для тутешного шпиталю відповідну скількість папиросів, які наумисно в тій ціли ґенерал узяв на дорогу. Ґенерал відпустив по видачі деяких вказівок обох старшин — і по кількох мінутах поїзд рушив далі.
Знову зачалися розмови на тему дня, доки не зійшли на — нашу давну політику, себто на спосіб, в який її наші "голови" провадили. Відкривано богато похибок і добрих сторін у наших давнійших і теперішних провідників народу. Один звертав другому увагу на даний хибний крок нашого народного представництва у відповідну пору й у відповідних кругах, ще з тої пори, як то ми були тільки малесеньким "пінчиком" на шахівниці можних володарів. Переходили наче в калєйдоскопі сильветки Василька, Костя Левицького, Олесницького, Фолиса, Петрушевича, — Петлюри, Винниченка, злої памяти гетмана Скоропадського і инших. Дискусія, в якій брав живу участь також ґенерал, прибрала дуже живий характер. Здавалося, то ті люде вже від давна чекали, щоби висказати посполу свої гадки про дану справу. Здавалося, начеби по виказанню певних похибок в нашім давнійшім поступованню усувано їх відразу "з лиця істновання" і тим самим начеби усувано і ix погубні нераз для нас наслідки. Дискусія та приносила поодиноким учасникам її наглядну полекшу; кожен відчував певне внутрішне задосить-учинення що пізнав, в чому причина зла, бо тим самим те пізнання наче давало певні ґваранції, що пізнаючий зло сам його не зробить більше. Певно отже, що такі дискусії є дуже корисні, бо не одному невіжому можуть отворити очи.
Ми вже переїхали кілька стадій, заки розмова на ту тему стала уривати ся — а зачинала ся инша, як звичайно в дорозі. Тим разом говорено про большевиків і те, за що ми з їми бємо ся. Сам ідеал большевизму себто комунізму то річ трудна а властиво неможлива до переведення — хоча переведена ідеально булаби доброю, та на жаль дістаєть ся вона в "святотатські" руки черни, яка робить з неї оруддя до знищень та розбоїв. З большевиками бємося головно через те, що вони є ворогами української державности — вони знають Україну тільки як провінцію Великороссії і узнають тільки одну верству суспільну робітників — і не увзглядняючи національних і окремішних обставин — намагають перевести всі реформи примусом — а особенно користування землею через цілковите знесення приватної власности, чому противляють ся селяньскі маси. Навіть в глубокій Росії, де здавна були заведені т. зв. "задруґі" с. є. призначення кождої весни ґрунтів до управи родинам. Тим більше українським селянам, які крім приватньої власности і добровільних кооператив, иншої форми поділу не знають і знати нe хотять.
Ґенерал став розказувати свої погляди про большевиків та взагалі про теперішний порядок в Росії й на Україні. Мимохіть розказав нам, що від молодечих літ він остає в військовій службі, перейшов безліч військових іспитів при ріжних кадетських корпусах, військових інститутах та академіях; розповів свої воєнні походи — та вкінци посади, які займав від початку 1917 року то є від упадку царизму — вже як український громадянин — аж до нинішного дня. Богато дечого й злого пережив він на свойому життю, віддаючи все себе цілого на службу своїм обовязкам — так що майже не мав спромоги використати приємні, веселі сторони життя. Длятого при кінці розмови звернув ся він на пів жартом, на пів поважно до нас молодших і сказав: Сповняйте совісно свої обовязки, які вкладає на вас ваша служба, ви молоді. Та при тім використуйте також гарні, розкішні сторони життя. Чин ні посада вам не втече — але що вам по ній, як ви на старости літ побачите, що за захланним убиванням ся о становище — ви забули жити!... Одно тільки при сьому майте на увазі: міру...
Так говорив нам чоловік, що вповні заслугує на шанобу. Ми слухали його слів з певним пієтизмом і в тій хвилі були готові послухати його, в чому би то не було.
Ми заїхали до Самбора. І тут зголосив ся командант двірця, щоби здати звіт ґенералові. Ми позсідали з ваґону, та пішли до команди двірця. Там випили всі по стаканові чаю. Перед нами стояв один хорунжий, що повнить службу на двірци, ранений в січни в ліву руку. Дотепер ще не вигоєний цілковито й тому носить її на перевязці. Ґенерал розпитував, де і коли ранений — а коли довідав ся, що хорунжий хоче їхати до Відня, щоби вставити собі протезу але не вистарчає йому грошей, сказав ґенерал:
Напишіть об сім до Начальної Команди! Гроші будуть!
Ґенерал знову став розпитувати ся про ранених і хорих жовнірів, а коли йому сказано, що таки на двірци є кімната хорих, він сейчас казав собі показати. Його проведено до приюту. Тут не все було в порядку, так як слід би бути. Ґенерал став строго дорікати на адресу окружного й мійського команданта, припоручив полк. Косакови звільнити їх з іхньої посади та представити Начальній Команді в ціли виправдання ся. Опісля став розпитувати дещо про польських полонених яких там стояло до 150 в переїзді через Самбір. Самі молоді хлопці не вище як по 18 літ, з під Люблина та Варшави. На наше запитання, по що з нами йшли воювати, відповідали хором: Siłą zabrali! My nie wiedzieli, gdzie nas prowadzą.
По малій суперечці з урядниками руху, що самовільно причепили тимчасом до нашого поїзду цілий ряд навантажених вагонів — які одначе сейчас мусіли відлучити, ми посідали до вагону й поїзд рушив. Кождий з нас відчував ще більшу пошану до приязного ґенерала, що в потрібнім разі уміє бути рішучий і беззглядний.
Ми були вже дещо умучені дорогою, розмови притихли. Я з проф. Микетеєм плянував замірену обїздку; запала згода, щоби він удався під Городок а я під Судову Вишню. Підчас коли він давав мені ще деякі вказівки, ґенерал поспитав товаришів подорожи, чи не здало ся би що перекусити — й вже післав сеого козака-чуру по свій чемодан — коли як раз поїзд заїхав до-місточка Р., нашої кінцевої стації. Ми висіли з поїзду, бо звідси треба було вже їхати підводою.
Постій 27 марта 1919.
Пр. Кв. НКГА.
(Дальше буде.)
[Стрілець, 13 квітня 1919]
III.
(Полк. Кравс; внутрішна сатисфакція; наші війська в дни 7 і 8 марта; значіння побіди; місточко Р. й чим воно виріжняєся; "Громадська Думка" або "чи забуті роковини?"; що говорить жандарм?)
Зараз коло двірця в Р. стояло багацько підвод, що приїхали з фронту по набір. Було також кілька возів з раненими. Ґенерал Павленко приступав до ранених та розпитувався ввічливо про степень зранення, походження та назву раненого. Коли ми посідали вже на підводи, надійшов хорунжий У.С.С. Полянський, ранений в руку під Городком — коло цегольні — власне попередного дня. По лиці його було видно біль і умучення по свіжих боєвих трудах. Ґенерал став з ним розмавляти, інтересуючися переходом битви та поведенням У.С.С. в останніх боях о залізничий шлях — а подаючи раненому хорунжому на пращання і руку, сказав:
— Дякую Вам в імени Українського народу за понесений Вами труд й пожертвовання за його.
За чверть години ми задержалися за місточком Р. перед одноповерховим будинком, що перед війною містив в собі рільничу школу, розуміється польську — чисто хоч на державному етаті — а тепер квартирує в ньому команда одної з ґруп III корпусу, дівізії полковника Кравса. Ми увійшли до І канцелярії команданта. Там привитав ґенерала полк. Кравс, що сидів над розложеною картою ще з кількома старшинами свойого штабу. Всі познайомилися й стали один другому розповідати свої вражіння, яких гук принесли з собою останні дні слави нашої молодої армії.
Полковник Кравс, німець з роду, що присягнув вірність Українській державі й народові, з яким вже з малку симпатизує, — се типовий вояк. Високий, рослий, кремезний, хоч волося сиве але червоний на виду, з орлиним носом, енерґічними устами й бистрими, проникаючими очима. Силкується говорити по нашому й се йому в повні вдається, бож він від перших літ своєї військової служби — а служить певно звиж 30 літ! — стикався з нашим — українським народом. Підчас розмови його з ґенералом й иншими старшинами кличуть його що хвиля до телєфону у другу кімнату. Двох людей держить коло телєфону розпростерту карту, а він глядячи на неї, видає боєві прикази своїм підвладним командантам курінів та сотень в першій боєвій лінії. Поприте він заговорить з кождим, хто прийшов з якоюсь орудкою до канцелярії ґрупи, без огляду, чи се старшина чи найпростійший рядовик. Він каждого поінформує в приступний спосіб — на "хлопський розум" — про все, чого той потребує, він справляє кождого, що приходить зі шпиталю чи з відпустки, а допитується про свою сотню чи відділ, на точно означене місце; бо знає він на память, де стоїть котрий курінь а навіть сотня, обоз, батерія і т. п.
Ми з проф. Микетеєм стали розпитувати сотника Я., що належить до штабу дивізії, хто заслужився головно в виготовленню та зреалізуванню боєвого пляну останніх операцій. Найбільше одначе ходило нам о те, які відділи визначилися найкраще в останніх наступах і в здобуттю залізничого шляху. Він подав нам точні інформації. Не будемо тут вичисляти поодиноких людей, що своєю гадкою й ділом зробили тут богато—богато для народної справи, в однім дни може більше як другі в протягу цілого свойого життя. Не будемо їх вихваляти — надгородою для них є внутрішнє задоволення й сатисфакція з доконаного чину, є та потішно-будуюча свідомість, що прислужилися вони долі свойого люду, своєї спільної матері.
Дня 7 марта предприняли наступ перші Поляки; їм вдалося справді осягнути протягом дня деякі успіхи — які одначе опісля важко відпокутували. Вечером, коли вже навколо залягла тишина, а ніч освічував тільки блідий місяць — дістали нечайну наші частини приказ, наступати на польські становища. Запалені справедливим гнівом за свою кривду, заподіяну нахабним, підлим ворогом, наші жовнірі та У.С.С. пішли до наступу як "у огонь". За несповна пів години були в ix руках перші ворожі становища, село Вовчухи, в якім Поляки розташувалися до сну, було здобуте. Утікаючий в страшнім замішанню й паніці ворог заохотив наші відділи до дальшого наступу; а коли перед своїми очима побачили залізничий шлях, якого рішаюче значіння для успіху боєвого противника вповні розуміли — то вже ніяка сила не моглаб їх була повздержати від нагального розгону, в якому одні кинулися переслідувати ворога на другім боці шляху, а другі стали нищити залізничі тори, вириваючи з надлюдською силою залізні цвяхи, та розкидаючи на боки шини й пороги, які опісля попалено. За одну ніч й половину дня цілий тор від Судової Вишні до Городка був цілковито знищений, денеде навіть не пізнати його сліду. Наші полудневі частини злучилися з північними.
В тім боєвім підприняттю памятної ночі брали участь й відзначилися куріні гуцульські, коломийські полки та бригада У.С.С, якій припала чи не найважнійша задача.
Честь Вам, геройські борці, що причинилися в тих днях до збільшення слави наших військ. Ви дали доказ, яка непереможна жйвотність та енерґія виповнює Вашу молодечу грудь, що в кождій хвилі може замінити Ваш запал в геройське діло в боротьбі з ворогами Вашої волі. І хочби навіть Ваша світла побіда останніх днів не могла з ріжних незалежних від Вас причин принести бажаних, очевидних, успіхів в боротьбі за наше право, то все таки та побіда має величезне значіння для свідомости Вашої власної сили й могутности. Ви знаєте тепер, що в важкій боротьбі за належне собі добро, за правду, Ви таки остаточно повалите напасника — бо Ваш правий запал нині чи завтра мусить перемогти всі його виходи, викрути, та підлі штучки!
По обіді, який ми одержали в столовій западної ґрупи, ґенерал Павленко поїхав з кількома старшинами на фронт до села У., щоби поглянути на війська в боєвій лінії та передати ім поздоровлення й подяку за діло останніх часів в імени своїм й усього українського народу. Ми з проф. Микетеєм урадили переночувати сю ніч в Р. а завтра вибереться кождий з нас підводою на призначений собі фронтовий відтинок. Він намітив собі вже нічліг у полевого курата о. Н., а я пішов до міста, шукати собі кватири.
Місточко Р. (до 10.000 мешк.) не відріжняється нічим від инших типових галицьких місточок, в яких переважну часть мешканців становлять Жиди. Одна головна вулиця з хідником, що складається з подвійно уложених плит, по середині міста квадратова площа, ніби ринок, з якого ідуть в ріжних напрямах болотні улиці але вже без жадного хідника, в околиці ринку кілька одноповерхових камениць а то: Суд, школа, маґістрат і один богатий жид — отсе типовий образ такого місточка. Тільки одним ріжниться Р. від инших своіх ровесниць — а се тим, що по инших місточках звичайно є досить гарна церков, часом мурована, яка хочби навіть раз коло польського костела робить на подорожного гарне вражіння своім звичайно мальовничим стилем, — а в Р. церкви цілковито немає! Так! Тут пишається гарний на причуд, обведений муром, польський костел, що зі своєю гордо-високою дзвінницею справді виглядає як воєнна твердиня. Так — се одна з тих польських placówek, які силою втиснулися на наш питомо рідний ґрунт та від довгих вже літ киринять, засмічують, обезображують нашу країну. Треба знати, що Р. лежить в районі дібр ґрафа Скарбка; йому ми "завдячуємо", що наоколо сего місточка є майже з десять польських кольоній, яких мешканцями є польські голодранці й бідні мазури, які з заходу прийшли сюди й осіли як робітники Скарбка, та які "поперевертали" багато наших селян на свою віру й "культурну" мову. Так! Української церкви не знайдеш в Р. за те польський костел — здається тобі — так і кпить собі з тебе, бо він ґраф, поставлений з каменя, каменем підмурований й муром загороджений. — Бачучи той костел, оглядаючи перестрашені тим традиційним перестрахом твари братів-Євреїв, що стоять гуртками по ринку та трівожно перешіптуються, слухаючи гарматних громів, що йдуть з під городка й Судової Вишні, чуючи від усіх сурдутовців і нині ще тільки польську мову, — а українську лише з уст дооколичних селян та жовнірів, — я не мало здивувався, побачивши на виставовім вікні одного з жидівських склепів українську часопись, що редаґується й друкується таки тут в Р. і називається "Громадська Думка". Отже хтось тут є — думаєш собі — життя наше пускає коріння на своїм ґрунті, тільки ще приголомшене, застрашене недавно минулим гнетом, само собі не вірить, що вже може забуяти всею животною силою таки тут побіч польського костела й недалеко ґрафського двора і наче та гусільниця несміло виколюється зі своєї засновки. Вступна стаття "Громадської Думки" се "В память 58 роковин смерти Т. Шевченка". Читаєш ту статтю і дивно тобі стає. Роковина смерти нашого ґенія і пророка проминули сего року без жадного відгомону. Не знаю навіть чи відбувся де який традиційний студентський "вечерок" в честь Його імени. Так! Ми сего року справді забули відсвяткувати те велике свято! Та ми оправдані. Власне сього року ми обходимо те свято чи не найторжественнійше. Не уряджуємо штучних, добірних концертів, не виголошуємо шумних промов, — за те на ділі сповнюємо Його безсмертний приказ, заповіт, переводимо в живу дійсність Його віщі Слова. Гармати грають в Його честь, боєві оклики лунають в Його славу, як знак, що ми вже зняли на катів руки й кровію скроплюємо Волю. А Він глядить на нас з гори Канева й говорить приязно усміхаючися: "Борітеся! Поборете!"
Перлу орґану Р. становить сатира, якої я й не думав в ньому знайти, п. з. І. Причепи. Причепа говорить, що був на "зборах в повяті", де щось говорили "про землю". Він сміється, він бичує сміхом і сатирою тих, що нараджуються над поділом землі, заки ще не прогнали з неї чужинця-напасника та не забезпечили границь рідної держави. "Коло Городка гримить, аж вікна бринчит, а вони ділять землю!"... На сю тему далобся багато говорити, та не тут сьому місце.
Ідучи містом я стрінув знакомого мені жандарма, дуже свідому людину. Побіч жалів чисто особистої натури він став мені жалуватися, що наші власти абсолютно за лагідно поводяться з людьми ворожої нам нації, так що буває, що ті попросту остентаційно кплять собі з наших властей а в найліпшім разі приймають з певною іронією всі її розпорядження. Він розповів мені кілька ярких фактів, які дійсно доказали вповні рацію його слів. Обіцюючи йому порушити ту справу у відповідних компетентних кругах, що я вже дійсно зробив, попращався я з ним а він при відході сказав мені: Ми вже нераз потерпіли через нашу наївну добродушність, то готові ще й тепер попектися. — Вечером стрінувся я з четарем Ліщинським, що другого дня мав рівнож виїздити під Судову Вишню; ми знайшли собі кватиру, й умовившися, де маємо завтра зійтися; щоби разом сісти на підводу, розійшлися спати.
Прес. Кв. НКГА.
(Д. б.)
[Стрілець, 15 квітня 1919]
IV.
("Болючі сторони; вічне болото й спроба характеристики коней; на польськім попівстві; Коломийська батерія; перша лінія і вигляди на будучність").
Другої днини коло 9 год. ранком я стрінувся з четарем і ще з одним старшиною. Четар А. післав свого чуру, гарного, молодого жовніра, що називається І. Медвідь, в село, щоби той винайшов для нас підводу. Мм самі остали ся чекати на толоці за місточком. На дворі стояла від досвіта чудова погода. З під Львова та Городка доходили цілком виразно відгуки гарматних стрілів. (Місточко Р. віддалене 15 км. від Городка й від Судової Вишні.) Тільки під Судовою Вившею, куди ми мали їхати, було зовсім тихо.
— Бачиш, чекають на нас! сказав жартом товариш А. до другого старшини.
— Я знаю, що ми прийдем на самий празник — відказав той останній.
Один з них їхав з відпустки, бо від падолиста стоїть на фронті, а другий вертає зі шпиталю зі Стрия. Сей власне став оповідати з деяким докором в голосі, що "пани" в заполю не мають цілковито поняття про ті страшні труди, які приходиться переносити фронтовому борцеви в нинішних часах на нашім фронті, і що взагалі ті "пани" навіть не стараються заінтересувати життям фронту та бодай зробити все, що булоби в їх силі, щоби улекшити фронтові відносини. Він став подрібно розповідати деякі "перепалки" з того приводу, які мали місне між ним а "запілєм" в часі його лічення та короткої відпустки. На що він, його товариш та — як я опісля переконався — всі фронтові старшини й мужва були найбільше обурені, про се годі тут писати. Всі їх жалі і скарги я передав відповідному компетентному чинникови, якому не можна заперечити, що має добру волю, запобічи всему, що невдоволяє наших фронтових борців! Скажу лише, що ті власне всі фронтовики, як старшина так і мужва в своїх наріканнях є дуже вирозумілі й їх жадання, які вони ставлять, можна при добрій волі задоситьучинити. Приміром від деяких рядових стрільців та старшин я чув таке: Що ми не дістаємо часом правильного довозу й вистарчаючої скількости харчів або одностроїв, на се ми не нарікаємо, бо знаємо, серед яких виїмково трудних обставин приходиться нині провадити війну нашій державі. Не нарікаємо також на те, начеби наші товариші в заполю не мали і там богато важних обовязків до сповнювання, але не заперечите нам, що дехто з них, головно зі старшин, мігби там бути таки цілком злишний, а за те причинивбися тут на фронті до піднесення дисципліни, що прецінь є підставою успішного воювання.
Ще більше таких жалів доводилося мені чути з уст старшин, з якими і в тій хвилі говорив та тих старшин і мужви, з якими я пізнійше стрічався. Між иншими зійшла мова на останні іменування в українській армії. Товариші доказали мені наглядно, що іменовано майже виключно людей, що працюють в запілю, а на пальцях можна вичислити, кого іменовано з фронту. Вони заявили мені, що вже пятий місяць стоять на фронті, куди пішли просто з австрійської служби, — а досі ще ніхто не зажадав від них жадного реєстру старшин ні служби в ціли іменовання. Вони признають, що й служба товаришів в заполю є безсумнівно важна й нераз дуже відвічальна, длятого не виповідають своєї кривди щоби вразити або заперечити заслуги тих товаришів, тільки їх докір відноситься виключно до відповідних військових властий, які без великого труду можуть видати відповідні зарядження й тим самим усунути всякі невдоволення на тому тлі.
Розмова наша сходила на ріжні дороги й ще не одна болюча сторона наших відносин виходила на верх. — Дорогою попри нас надїхало кілька козаків з Наддніпрянської України, яких і досі зветься "закордонними" — подекуди цілком слушно — а які мають тут свої батерії. Їхали на гарних конях, не держучися дороги тільки звертаючи через поля на "вправці". Постава бадьора, майже зухвала, голова держиться просто й глядить перед себе, а зухвалість закраски й буйности надає їй на зад похилена кучма та оселедець, що спадає з під шапки на чоло.
— Гарні хлопці — сказав я до товаришів.
— Гарні, та через них наша мужва чи не найбільше огірчена. Ніде правди діти — але я вам розповім. Як знаєте "закордонні" беруть за свою службу просто величезні гроші. Найпростіший рядовик дістає денно 10 карбованців кромі цілого державного удержання, підчас коли наш жовнір бере на 10 день тільки 15 К! (В останних днях — як чую — плату закордонців зменшено, і наших жовнірів відповідно підвисшено). І се власне в великій мірі огірчує нашу мужву. Ніби — говорять — злучили цілу державу в одно, границь ні ріжниць жадних нема, — а тимчасом — от бачите, що робиться.
Друге, що найбільше обурює машу мужву — говорив другий товариш — се то обставання, що наші власти — часом і мимоволі — держать в тайні або не вияснюють належито змісту й ціли своїх деяких заряджень зглядно поступків. Се відносилося в певній мірі до завішення оружжя при кінці лютого с. р., та й досі відноситься воно до законів дотично аґрарного питання, чим мужва найбільше інтересується. Се безперечно має велику вагу для додатного настрою наших військ, коли кождний жовнір навіть в першій боєвій лінії буде точно поінформовяний про те, що діється "в дома", які там наводиться порядки та що там "говорять"; инакше він набирає певного рода упередження зглядом начальства — політичного й військового — бо йому здається, що там все наумисне робиться за "його плечима".
На моє питання, чи старшини не стараються вплинути в відповідний спосіб на додатний настрій мужви, відповіли оба товариші, що кождий з них робить ціли, що в його силі, але як він зможе зробити щось успішного в тому напрямі, коли він сам цілковито непоінформований про те, що "там" діється, а часописі доходять з двотижневним опізненням! Коли то вже всі факти дійшли иншими дорогами до мужви розуміється страшно перекручені.
— Пізнійше стрічав я справді старшин і стрільців на фронті, що вже від трох тижнів не читали української часописі — а за те чудом діставали часописі з польського боку і се був їх душевний корм! Тепер пороблено всякі можливі заходи зі сторони Начальної Команди, щоби до найпереднійших ліній доходили на час часописі, та щоби кождий вояк мав змогу їх читати.
На такій розмові проминула нам майже ціла година, доки чура Медвідь не спровадив зі села Бенькової Вишні підводу, повну соломи, запряжену чотирма кіньми. Ми жартували, що перший раз в життю будемо їхати четвернею, посідали на віз тай рушили в дорогу. Показалося, що для пятьох осіб 2 пари коней від біди вистарчає. Бо треба знати, що дорога з Р. до Судової Вишні а згл. до Довгомостиск, куди ми пустилися їхати, се дно глибоке корито густого глинковатого болота, в якому віз грязне по оси коліс, а коні мусять що хвиля відпочивати, бо піт цюрком спливає їм зі скіри а піна точиться з уст. За нами їхало кілька инших фір наладованих всяким добром — на фронт. І треба дивуватися, як на фронт доставляється що дня підводами — бо иншої дороги не має — харчі та матеріяли для полевого укріплення становищ. Треба дивуватися, як ті коні, яких попросту можна назвати кіньми-героями, з напруженням всіх своїх сил витягають по густім болоті тягарі на горби з рівномірним прискоренням, наче знають, що й від їх важкої служби залежить в певній мірі успіх боротьби, яку перед ними провадиться з ворогом, наче знають, що там на переді чекають на них з великою нетерпеливостію, бо буває, що їх власний прихід має рішаюче значіння для обороту боєвої справи. Здається, начеби ті коні вмовляли самі в себе незвичайну силу, бо справді серед нормальних відносин той сам кінь при тій самій праці не видержавби! Вони наче відчувають, що тут вимагається від них більшої як звичайно витревалости — бо й люде доконують тут нераз діл, яких не моглиби в иншім случаю виконати, ба навіть просто не вірилиби, що при сильній волі збудженій незвичайним якимсь обовязком можуть вони зробити. Я читав раз в котрійсь часописі фейлєтон одного воєнного кореспондента п. з. "Коні-маркіранти", в якій він доказує, що справді нераз обозні коні "симулюють" хоробу, найчастійше удають якесь недомагання в нозі, щоби тільки усунутися від служби під самим фронтом. Колиб автор того фейлєтону побачий, як сі коні силкувалися виконати свій обовязок по змозі якнайкраще серед невиносимих обставин, та як вони зближаючися до боєвої лінії, коли до нас доходив вже не то що голосний гук гармат але й виразний скорострільний огонь а над нами фурчав ворожий літак, не то що не полошилися, але наче трохи зденервовані тимбільше рвали на перед, тоді би він певно заперечив свою гадку! А впрочім можливо, що як між людьми, так і між звірятами є ріжні характери.
(Дальше буде.)
[Стрілець, 20 квітня 1919]
IV.
Поволи посувалися ми наперед. По дорозі стрічали ми підводи з трійнею й четвернею коней, що ставали для короткого віддиху, або для "підбичовання" на дуже труднім терені, инакше кажучи, в болоті понад пів метра. Так минули ми село Бенькову Вишню, Ятвяги та заїхали сполудня до Мальчич польської кольонії, де постановили змінити коні, які вже падали від умучення. Чура товариша Л. пішов шукати нової підводи, а ми всі три зайшли на польське попівство, до гарного соняшного будинку, що стоїть зараз коло костела на горі, який домінує над цілою околицею та глядить гордо на дооколичні хлопські села, наче говорячи:
Ґраф Скарбек зі своїх дібр утік, але я остав на його місци...
Ми зайшли у кімнату. Нам на зустріч вийшли два польські ксьондзи, яким природа не поскупила здоровля та товстого вигляду. По першім повитанню й представленню пішли звичайні балачки. По кождім майже реченню повторяли один за другим, що сидять відтяті від світа, і комплєтно нічого не знають, що де діється. Знають тільки, що "ukraińskie wojska zajęły dworzec kolejowy w Gródku" (цілий час говорили по польськи, оправдуючися, що оба "з заходу" і не знають української мови). Підчас дальшої розмови показалося одначе, що вони дуже добре знають про все, що де діється. На столі появився білий хліб, масло і молоко.
Ми гостилися а господарі стали нам розповідати, що в останніх часах пережили. При загальних висказуваннях своїх поглядів показалося, що дуже добре орієнтуються в теперішних політичних струях. Незвичайно розумно зясували нам, як розуміють большевизм та висказали на розумових доказах оперті припущення що до його будучности.
Їx виводи майже у всім вповні годилися з нашими поглядами. — Вони стали розказувати про деякі вибрики наших жовнірів в обходженню з тамошними кольоністами та незвичайно хвалили енерґію нашого уряду, і з якою покарано вказаних виновників. Вони самі сказали, що неможна зі злочинів кількох людців кидати очернення на ціле наше військо, й рішучо жалують що польські часописі з тамтого боку називають українське військо большевицькими, розбійничими бандами, що нічого спільного не мають з правильними військами. Вони признали нам що в кождій хочби найчистішій пшениці знайдеться гірчичне зерно, через те однак пшениця не тратить своєї вартости. В кождій нації є певна доза шумовиння-виродків, але після них не повиннося осуджувати цілий народ.
Щоби не заходити в дальшу розмову на ту тему, з якої моглаби дуже легко вивязатися дискусія або й спір для обох сторін не милий, ми подякували господарям за гостину й вийшли в сад. Сонце клонилося до заходу, на дворі було тихо, вітер тільки ледви чутно шелестів полями, — тим більше наповняв окружения певною грозою гук гармат, що походив з нашої батерії, що стріляла з сусідного села Никловичі, до якого ми мали зараз іти. Чура вернув зі села, заявляючи, що всі підводи зі села виїхали ще ранком до Р. по харчі для фронту. Ксьондзи порадили нам піти пішки до Никлович; ми взяли собі зі села провідника, попращалися з нашими господарями й за пів години були в Никловичах. Мої товариші пішли наперед до Д. а я остався ще в Никловичах. Я зайшов до батерії коломийських гармат. Гарматники — наші Гуцули та парубчаки з під Коломиї держаться бадьоро й охочо. Що хвиля посилають Полякови "корогвай", як вони називають кождий набій, приповідаючи перед кождим вистрілом відповідне "слівце" на адресу "Jagielloni-в". Комендантом батерії є пор. К.
З Никлович пішов я полями й лісом з одним жовніром до села Д. По двайцять мінутах були ми на місци. На толоці за селом від сторони Судової Вишні йшла наша перша розстрільня. Се село здобуто від Поляків в однім з останніх днів тому окопи й укріплення були ще дуже примітивні. я потрапив на "спокійну годину". Десь на переді перестрілювалися тільки стежі, понад голови наших борців перелітали наші стрільна з Никлович до Судової Вишні. Та польські гармати стрілили за цілу годину може всего 5 разів. Комендантом нашої частини під С. В. був під той час сотник А. комендант одної сотні був мій шкільний товариш Д. Колись скромний та тихий хлопець в школі — тепер на диво змінився. Завзятий борець, добрий командант та що найважнійше, популярний — люблений своєю службою, стоїть на сторожі народних прав — в самій передовій лінії.
Часть сотень, що повнили службу, стояли в окопах та говорячи півголосом, прямували бачний зір в сторону ворога, який місцями віддалений тут тільки 500 кроків від наших становищ запасні частини стояли 1 км. позаду, в селі де й находилося кілька полевих кухонь. Тут ішла цілком цільна гутірка ба навіть чути було й співи. Ось там гурток обступив товариша, що саме вернув з відпустки, привіз деякі новини та кілька часописей, які кождий навипередки просив визичити "на мінутку". Там знова стояло кількох з тамошними дівчатами та жартували так само якби се було й десять миль за фронтом. Там знова коло обозної частини улаштовувано на вози кількох ранених нинішного дня, що мали ще ночию виїхати до Р. Коло одного возу діставали жовніри хліб і каву — дістало се й кількох полонених Поляків. Вони їли з очевидною жаждою смачний хліб й попивали каву, кажучи, що у них кава "daleko nie taka gęsta"...
(Дальше буде.)
[Стрілець, 25 квітня 1919]
(Конець.)
На всіх тих лицях українських жовнірів, в першій лінії на стійці, як і в селі в розмові з дівчатами, чи при товариській гутірці було можна доглянути особливий вираз, який не можна ориґінально означити, — але сказати можна, що складалась на його в першій мірі свідомість повна того, що стоять вони лише в лице свойого ворога, та що їх обовязок є дуже важний і відвічальний; здавалося, що всі вони тільки малою дрібкою своєї істоти присвячують увагу своїм личним-особистим потребам-зглядам, — за те цілою своєю думкою звернені на ту всім спільну мету, яку постановили собі вибороти.
Запала ніч, погідна, чудова ніч з тисячами зір, що усміхалися до надходячої весни. На кватирі курінної канцелярії блиснуло світло; там командант куріня з кількома старшинами розглядав карту свойого відтинка та укладав плян виповнення боєвих приказів, які саме наспіли від команди ґрупи з Р.
З товаришами, з якими я щойно запізнався, вийшов я шукати собі нічлігу. Ми вийшли на мале узгіря, звідки виразно було видно терен боїв. Товариші орієнтували мене в околиці. На півночи доглянули ми знищений залізничий шлях, тут і там, цілком перекопаний поперечними ровами. Над Судовою Вишнею тріскали наші шрапнелі, десь в далі чути було крісові стріли поле в их сторожей — з під Львова доходив глухий грім гармат. Впрочім було тихо навколо з чого товариші вносили, що незабаром буде "буря"... Подальше від наших становищ ворушилися чорні тіни. Се відвічний злодій готовився закрадати в наше добро. Та ми бачили вістря баґнетів, що блестіли в світлі повного місяця на толоці... Се сторожі наших військ вірні свойому завданню стежили за хитрим ворогом, готові кождої хвилі віддати своє молодецьке житя, щоби тільки ударемнити ворогови його підлі заміри. — По при нас перейшла сотня що прямувала в окопи обнимати нічну службу. В повнім уоруженню, з ручними ґранатами йшли полем держучи крок — та мугикаючи собі пісоньку. Ішли на перед — готові на все... І в тій хвилі я почув більшу як коли пошану до тих борців, що своєю грудию спирають тут ворожу навалу — й подумав собі: — О, коби ви всі люде заполя, що в сю хвилину йдете спокійно спати, уявили собі хоч половину тої безмежної заслуги отсих повних пожертвовання людей, яку вони покладають для вашого добра й спокою, ви б усе своє віддали для поліпшення житя-буття отсих героїв!... Бо справді за час цілої світової війни жаден жовнір не боровся серед так невиносимих обставин, як бореться тепер наше народне військо. З того бачимо, що вояк наш справді свідомий свойого завдання й ціли для якої не страшно йому понести якнайвищі труди. Тимбільша йому честь! Тимбільша йому вдячність від усего громадянства, яке певно належито оцінить заслуги наших фронтовиків не тільки в той спосіб, що старається усунути причини всіх жалів і нарікань наших борців, які знайде в отсих вражіннях, але й так, що узгляднить їх особлившу заслугу коло будови української держави при розділі користий, які лучаться з горожанством Народної Республіки.
Постій, 7. квітня 1919.
[Стрілець, 27 квітня 1919]
27.04.1919