Христя

Вечір був тихий, ясний та теплий. По небі плинув повільною ходою круглий місяць. Небо чисте, ніде ні хмариночки.

Вулицею йшло літня людина. Це був чоловік років з п’ятдесят. Він завертався наче п’яний, але не падав. Лише деколи широко розставляв свої руки, наче бажав когось перед собою здержати, чи може пригорнути до своїх грудей.

Вулиця була порожня, ніде не було ані однієї людини. Чоловік ішов сам і далі розкладав руками — наче не знав, що йому діяти — додому вертатися, чи блукати вулицями?

Ніч віяла прохолодою, але його чоло горіло гарячкою. Думки клубилися в голові, але вривчасті пасма розбігалися по бездоріжжях. Чоловік хотів зловити думку, але вона йому рвалася.

Одна думка завжди наверталася і від неї ятрилися в серці вогні нестерпні.

— Христі було вже сім років...

Чоловік з острахом ловився за серце; воно налякалося, в дрижаках якісь залізні кліщі давили його ат воно не мало сили ані плакати, ані щеміти.

Прибігла Христя зі школи та щебече:

— Таточку, а ми сьогодні...

Замахав нагло руками старий батько, наче б хотів відігнати від себе ці влізливі думки й образи, які приводили його до божевілля. Він ще не був старий, але останні дні швидку старість йому придбали; — журливі дні!

Він підбіг кілька кроків з розставленими руками, бо йому привиділося, що мала дитина десь на хіднику взялася, — його маленька Христя...

— То чого мені додому йти?.. — думав, тверезів у своїй журбі й хотів завернути. Безрадно повертаючи головою, він шукав ладу своїм думкам, але вони тиснулися буруном, випереджали одна одну і їх не можна було приборкати.

Вулиця стелилася порожнечею, ніде не було живої душі. Старик підвів свою голову догори та побачив місяць на небі. — Коли ж це було? Сонце... А чому сонце в місяць змінилося? До сонця Христя завжди бавилася...

— Татку, від сонця і квіти ростуть, рожевіють... Ходіть до мене...

Звідкілясь приплинули ці м'які, дрібні слова й вони легістю лягли в душі старика.

— Може таки додому вернутися?.. Дитина кличе...

Стрепенувся старий і повірив власним словам. Він уже не хитався на ногах, рівною ходою почав іти у вибраному напрямі.

— Бо він не мав більше дітей, лиш одну маленьку Христю. А вона завжди, коли він вертається з праці, прибіжить йому назустріч; батько бере її на руки та обоє сміються. Христя гладить свого батенька по лиці, за вус торгає і веселиться кожною дрібничкою від свого коханого таточка.

— А що я їй сьогдні принесу? Він почав у кишенях нишпорити, — ага, вже знаю, — я для неї вишеньки в саді... Ой, Боже! — знову тривожна думка приплинула до голови.

Старий від цієї думки завмер у собі, і знову випрямив руки, — йому неставало повітря та він думає, що біль у серці задавить його...

Якась чорне прислона впада на очі. Хоч місяць ясно світив, усі доми, камениці в рівні брили зливалися; плоскою веретою все стелилося доокола. А сама вулиця довжилася та не мала кінця.

— А що мати скаже, що Христя десь забарилася? З обідом ждати буде...

Батько хотів про все забути та в розпуці ломив руки: — Христе Царю, візьми з мене ці муки. Я не годен таке терпіння волікти зі собою. Треба було мене так важко карати? Мій розум, моя голова, — не видолає все моє тіло. Як я можу цьому видержати? То кожна думка, кожний мій подих були створені для неї, для нашої Христі. Чим же я Тебе, Господи, прогнівив? Будь же мені милосердний!

Запалися очі глибоко в цієї людини, ані сну дочекатися від кількох днів покріплюючого, ані а праці знайти забуття: заєдно пече під серцем та ця страшна дія завжди триває живою дійсністю в очах.

Без чуття, без застанови, без вибраної мети влечуться ноги та нема кінця цієї дороги.

— Що? Мені не треба було дати дозволу... Чому я притакнув?

Жура, журба, біль, — хто мені подасть пробачення? Та чи воно вговкає мою совість і цю важку колоду, що мене причавлює, каменем-скалою давить безпощадними муками мою грудь, — є така сила, що зняла б із моїх рамен цей важкий, преважкий тягар?

Старець ішов вулицями та сам перед собою хотів сповідатися: — А чого ж мені вертатися додому? Не можу матері, ані жадній живій людині в очі спокійно глянути. Я гірший від найгіршого розбійника... Якщо всі люди кликали б мене розбишакою, я пощади в них благав би — та поможіть мені! Але це суворе материне лице, глуха мова, тривалий в очах докір, байдужа нехіть, нетерпимий рух рукою... Ні, краще гріб мені моїми живими руками викопайте, хай живий загребуся та закостенію в моїх турботах і грижі...

На закруті старик постояв хвилину, бо не знав, де йому діватися. Це все не так, і вулиці десь попереплутувалися; одна біжить звідси, та одна теж звідси, тоді котрою йти? Котра дороге коротша, — ця, чи оця?

Десь у віддалі грюкотом мури обізвалися; залізна брама замикалася, чи яке інше нещастя знову скоїлося?

— То тоді, передучора, якби й сьогодні ще, прибігла Христя зі школи; сміялася, сміялася, і серед цього сміху пригорнулася до свого батька й мовить: — Татусю, я полечу до Данилка дверникового, він має іграшку блискучу, я трошки побавлюсь... Ця забавка така гарна...

Старий прислонив собі очі обома руками та боронив себе перед дійсністю. — Вона побігла. Але за малу хвилинку надворі наче грім ударив, і від цього грюкоту всі шиби розсіялися по кімнаті...

— Христю! — в розпуці крикнула мати, а батько вибіг на подвір'я.

...Із дитячої суконочки малий шматочок лежав на землї. А ця пекольна граната, що Данилко десь її знайшов, на дрібки рознесла вдвох Христусю і Данилка...

Плаче душа в батька, гарячими слізми заливається материне серце...

[Рідна земля, 09-10.07.1944]