Людина.

Коли земля п'яніє пахощами та п'янка своїм багатством, — очі в людини самі підносяться догори та глибоко почування наповняє душу.

То є чотири такі моменти, що людина хоче бути доброю, шляхетною, мати доокола себе самих друзів, гидиться неправдою, міць хрустальну й силу велетня в собі почуває; оце ж і знам'я справжньої людини нічим іншим не бути тільки людиною. Не треба магнатських ні шляхетських познак, ані теж мати вченого дипломи чи грамоти з найвищої катедри, — але за те необхідне мати ясні завжди очі, за правду вміти постояти, кожну іскорку брехні заздалегідь здавлювати та байдуже чи вона чи він — бути найкращим дзеркалом себе самого. Що кому з ученого — коли його вченість ітиме манівцями, — або що інше в собі та що інше другому?!

Стрінулися два знайомі та дай Боже здоров'я! І далі рада в раду та про кого? Хіба що про неприявну людину. — То всі кажуть, що він нечесний, погані має звички, що слово — то брехня в його, запивається, на працю дивиться як на найбільше своє зло, в його хаті вічне пекло, — не раджу вам із ним у будь-які діла вдаватися...

— Про кого ж оце, ви, мені оповідаєте? Я зовсім цієї людини не знаю. До побачення...

І що далі? Далі мотай на вус і постав на собі крапку. З цим далека веде дорога, але вона веде завжди вперед. — Себе наперед самого оціни та щойно потім учись дивитися на себе близьких чи далеких. А суд лиши Богові.

Вертаються люди з похорону, поважно вони йдуть і в декого сумні очі, голова вниз похилена. — Що жива людина тоді думає? — Одна відганяє від себе правду, — е, мені ще час, ще багато дечого маю зробити, ще я добре не розжився... Одна знову таки в очах приявних береться про покійного характеризувати:

— Йому треба було себе краще пильнувати, він себе не шанував, кидав собою направо й наліво, — може й неодне ще далося б сказати... А одна мовить: — Йому краще, бо вже позбувся всіх клопотів, не мусить журитися, забув про все...

Що ж на це лишається відповісти?

— Не пускайте з вітром слів, люди, бо їх уже ніколи не позбираєте. Мовчіть як гріб і від гробів учіться їх мови. Цей кінцевий шлях для усіх один...

На межі два сусіди стояли, в одного серце раділо, що ріллі заквітчалися багатством, земля сторицею платить за труд і працю; — та в одного серце плаче й зависть його жере, що в сусіда краще зародило, то яку продумати б на нього штуку, щоб йому шкоду спричинити?! Витолочити в його збіжжя, кукілю насіяти, вилюбу-полетиці? — Тоді каже добрий сусід, читаючи в очах свого сусіда: — Поміняймося... Не будеш мені завидувати. І мені буде безпечно...

Були лови, мисливий зле стрілив і лисиці ногу відломив; але в наслідок кровотечі, лисиця в кущах згинула. Ця лисиця мала в своїй норі малі лисенята, вони ще не потрапили бігати та на лови ходити. Вони могли з голоду погинути. Тоді лисиця з іншої нори носила їсти своїм і сусіднім лисенятам. І ці лисенята здорові виплекалися.

Тисячі бездомних і бідних переходять на очах ситих, приодітих, багатих і добре забезпечених. Деколи з лахміття лише очі видно та й ці очі жалюгідні, в покорі вичікують дрібної лепти... — Ради Бога, споможіть, батьки ж у тюрмі пропали, а ми малі сироти самі осталися... Сторицею Господь заплатить... Голод нас приневолює...

— Геть мені за двері, ще вошей натрясете, погань якась, мерзенна, волокити!... Собакою ще погуляю...

— Не жалуй скибки хліба нуждареві, бо ніде нема написано, чи сам цей хліб будеш їсти та чи завтра сам руку не будеш потребувати простягнути за милостинею...

— Люди, будьте тільки людьми!

Кінець.

[Рідна земля, 02.07.1944]