Я не знаю

— Я не знаю, не звертав на це уваги, чесно, не пам’ятаю, де він і стояв. В кухні, у спальні? Добре, що ти знайшов. Не питав у мами ніколи, що це за предмет. Уяви собі, бо це ж перевозка через кордони і гроші які, вона привезла його навіть сюди в еміграцію. Ми вже потім довідались, коли розбирали її речі в квартирі. Перебирали, робили ремонт, викидали старе, непотрібне. І його б викинули, але мала побачила і відразу сіла. Думали потім винести, дитина побавиться і забуде, але вона взяла в руку, сказала: моє — і принесла додому. Воювати за це? Подумав тоді,  добре, тепер він тут, цей стільчик стоїть в її кімнаті, і мала на ньому сидить. Не треба купляти. Хоча новий стіл, ліжечко, всі її речі нові, яскраві, дизайнерські речі, а це… виділяється, хотіли, але вона вперлась, бо їй подобається. Нехай, виросте.

— А я пам’ятаю.

— Ти? Ти пам’ятаєш?

— Я зайшов до неї, до твоєї мами, приніс їй води, ми їздили в гори, набрали джерельної.

— Вона хотіла якоїсь води і не сказала мені?

— Ти був на роботі.

— Так, я весь час працював, але якось би. …Я б купив їй такий величезний бутель «гірська джерельна», літрів на десять.

— Я зайшов в коридор і жартома запитав.

— Сусідка?

— Ні, не так, звичайно ж. Я звертався завжди до неї: пані Анеля. Так от з цією каністрою я заходжу, щось говоримо, і потім я спитав, жартома, чи можна присісти, …так, це був цей дитячий стілець. Відразу. Я помітив його. Просте дерево, пофарбоване в білий колір. Де в наш час таке ще побачиш. Відразу розумієш: ручна робота.

— Ну не шедевр, антикваріат там.

— Ні, ти правий. Нічого видатного, але зроблено, як це з сказати, з теплотою, якась енергетика в ньому, хоча як фізик я в такі речі не вірю.  

— Я також не вірю.

— І вона говорить мені: «подивись, який мій тато був» — і бере цей стілець...

— Ну так, це було після війни, нужда, бракувало елементарних речей, люди викручувались.

— Не знаю, мої батьки також не були багатими, працювали на залізниці, але ці речі якось продавались тоді, для дітей, тоді це все було недорого. Могли це дозволити, це не вибір між хлібом насущним і… Це ж просто у виготовленні, нічого такого. Дерево, лак або фарба, в мене були такі, навіть така колисанка. Не знаю, але, як це сказати, людина, її батько, дід твій, я так розумію, зробив це своїми руками для дочки, для своєї дочки… Розумієш, це взагалі неважливо. Всі ці аргументи «міг і зробив», «міг і купив» – він це зробив тільки для неї і… вона зрозуміла: «подивись, який мій тато був». Я до того, що це, ну, як сказати — недаремно. Ну от дивись. Ти і я, ми і наші дружини, їхні мами, ми були не останніми батьками, так, у нас виросли діти, щасливі, здорові, успішні. Так? Ми працювали й працюємо, так заробляли, ми купували... у них не було нужди, ми їм не відмовляли в нічому, ти сам сказав: нехай, діти. Але я до чого веду: всі ці, як це сказати, обов’язкові чи сакральні — ну знаєш, кожен чоловік має збудувати дім, посадити дерево, виростити сина — ми не робимо ручками, ні — ми їх купуємо! Ми не передали їм цю енергетику, код роду ніби, хоча як фізик я в такі пафосні речі не вірю.

— Я також… Ну ти і філософ у нас… Це все старість стукає в двері.

— Почекай. Я розумію твою іронію, а ти розумієш її? Твоя дочка просить тебе залишити для неї це дитяче крісло, віддати їй в подарунок, не викидати в смітник. Ти ж доробився і можеш купити їй цілий магазин? Супермаркет! Все! Мої діти не просять на пам'ять. Нічого не просять на пам'ять про мене. Поїхали в Штати — і все. Ти не думав, чому?

— Ти ще не зовсім старий? Вони мають все? У них немає такої потреби?

— Так, так, чорт побрав, бо вони мають все і нічого не мають. Нічого, бо немає ніяких тобі «ці пляцки пекла моя мама, чи баба, прабаба, це дуже давній рецепт», ніякого «це дерево, грушку ще дід посадив», навіть це, бо я міг, міг це зробити «це він, мій батько навчив мене плавати» — ні, старий, ні, це тренери-інструктори зробили у шкільному басейні!

— Ти працював, щоб могти заплатити за…

— Так, ти правий, за плавання — я, добрий плавець, за футбол, музику, гру на гітарі… я платив, міг навчити... але купував, щоб у них було так, як у всіх. Їхніх ровесників. У всіх одинакові речі — дешевші, дорожчі, але однакові… Навіть розваги, всі ці табори, курси, екскурсії, тренінги...

— Ти весь час працював.

— Так, знаю, і ти працював — і тепер твоя дочка...

— Не знаю, та всі так робили…