Повстання мас

або

ЛИСТ ДО КУЛЬТУРНОЇ ЕЛІТИ ПРО ДЕМОКРАТІЮ

Президентські вибори – серед всього іншого – показали перемогу «масової культури» над «високою культурою».

Масова культура – «95 квартал», серіал «Свати» –  перемогли високу культуру – «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко чи «Рекреації» Юрія Андруховича. Що є досить природним, адже демократія – це влада більшості.

Можна скільки завгодно плести конспіративні теорії про те, як Росія ще «з середини нульових» готувала Зеленського на вибори 2019 року (що нещодавно заявила Оксана Забужко), але це все зайве. Це лише спроба підсолодити гіркоту того факту, що ти сам і усі твої високочолі колеги з культурного цеху є абсолютно чужими для більшості громадян України.

Дуже показово, що практично жоден з відомих українських письменників не підтримав Зеленського. Більше того, чимало з них били на сполох у своїх статтях чи виступах на ТВ стосовно Зе-кандидата. Але усе виявилось марним. На світочів української культури, зокрема і лауреатів Шевченківської премії, про яких написані десятки хвалебних рецензій, не звернули уваги.

Прірва між «митцями» і «народом» проявилась у всій повноті. І справа тут абсолютно не в «недофінансуванні культури» з боку держави. І не у тому, що більше як половина громадян за минулий рік не прочитали жодної книжки. Це все правда, але причина дещо глибша.

Скільки б не витрачалось на бібліотеки, школи, культуру загалом, «висока культура» Забужко чи Андруховича завжди буде прерогативою меншості. І це навіть не 26,8% (адже це частка від тих, хто прийшов на вибори. А близько 38% голосувати просто не прийшли). Відтак, «висококультурна меншість» – це приблизно 16% у реаліях України.

За рахунок активної державної політики у сфері освіти, культури тощо можна цю меншість у 16% теоретично підняти і до 25% чи навіть 30%. Але це все одно буде меншість. «Висока культура» в принципі не може не бути у меншості, не може не бути «аристократичною», прерогативою небагатьох.

Саме тому у демократії завжди буде торжествувати не «висока», а саме масова культура – усереднена і спрощена, подекуди примітивна і вульгарна. Адже демократія за визначенням – це влада кількості над якістю, влада числа над словом («логосом», «сенсом»). Тому навіть якщо ви з точки зору сенсів сто разів праві, але при цьому перебуваєте у меншості, ви програєте. Перемагає лише «масовість». Зокрема і масова культура.

Про «повстання мас», які виходять на історичну арену з утвердженням рівності і демократії, написано досить чимало. Токвіль, Лебон, Ортега-і-Гассет, Бердяєв та багато інших писали про тектонічні зрушення в суспільствах, які на хвилі ліберальних ідей перейшли до загального виборчого права.

Проте навіть сьогодні, здається, не всі ще зрозуміли, з чим мають справу, говорячи про демократію і владу більшості. Більшість – як і будь-яка маса – розвивається за своїми фізичними законами. У тому випадку ці закони можна назвати історичними чи соціо-історичними, але суті це не міняє. Сама наука соціологія власне й можлива, тому що маси (зокрема людські) мають певні закономірності у своєму функціонуванні. Це дає можливість прогнозувати їхню поведінку чи навіть управляти ними.

От тільки «управління масами» якщо і можливе, то лише у дуже короткостроковій перспективі і дуже локально. Глобально ж маси крокують туди, куди їх несе, з одного боку, власна «усереднена» природа, а з іншого – уся інерція світової історії. І що більші людські маси, то більша і їхня інерція. Свобода – тобто можливість вольовим рішенням впливати на хід подій – залишається при цьому (як і завжди) прерогативою індивідів, особистостей. Стоячи у цьому потоці мас, які несе історія, особистість справді має свободу піти проти течії і обрати свій шлях. Але от на глобальні історичні події це навряд чи вплине, якщо «соціальний ґрунт» для них не підготовлений. Маси все одно будуть іти туди, куди їх несе потік.

Куди ж він їх несе? «Перше, що вражає спостерігача, – це безліч рівних і подібних одне до одного людей, що безперервно дбають про отримання дрібних і жалюгідних задоволень, якими вони заповнюють своє життя. Кожен із них, живучи своїм відособленим життям, чужий до долі всіх решта, – його діти і найближчі друзі становлять для нього все людство. Що ж до інших його співвітчизників – він живе поруч з ними і серед них, але не бачить їх і не відчуває їхньої присутності; він живе сам собою і для себе самого, і якщо він ще зберіг родинні зв'язки, то, без сумніву, вже втратив свою Батьківщину».

Це цитата із класичної праці Алексіса де Токвіля «Демократія в Америці» (1840). Далі Токвіль говорить про велетенську владу, яку «цілком би влаштувало, щоб народ шукав одних задоволень і не думав би ні про що інше».

Обрання Зеленського президентом – це не випадок, це прояв глобальних політичних процесів, коли маси обирають шоуменів, бо хочуть, щоб їх розважали, влаштовували їм з політики «шоу». Маси люблять шоу (panem et circenses), тому вони обрали Зеленського. Тому у демократичних країнах обирають Трампа, Берлусконі чи різних співаків, акторів, спортсменів. Ми тут не виняток. Просто ця історична хвиля дійшла нарешті і до нас (напевно, трохи невчасно, зважаючи на війну та безліч інших неврегульованих питань).

Але потрібно усвідомлювати, що у демократії при певному рівні добробуту обирати будуть саме «шоуменів». І вірогідність такого вибору тим більша, що вища посада. Головою ОСББ Зеленського навряд чи обрали б, а от президентом – будь ласка. Бо ця посада – як Альфа Центавра для більшості громадян. Відстань між звичайною людиною та центральною владою настільки велика, що перетворює цю владу у щось трансцендентне, у таке, у що можна лише вірити. Тому тут і починають працювати скоріше ірраціональні, ніж раціональні мотиви.

Не вдаючись у деталі – бо це окрема тема – скажемо, що саме тому демократія будується лише знизу і лише у поєднанні зі щоденним відчуттям відповідальності, коли твій «демократичний вибір» безпосередньо впливає на твій побут, твій рівень доходу тощо. Причому цей вплив відчувається щохвилинно, а не віддалений на роки у майбутньому. Проте це дійсно окрема тема.

Повертаючись до культури – «високої» та «масової». Усім нашим культурним діячам потрібно усвідомити: у часи демократії ви цілком можете виявитись світоглядними марґіналам, маси цілком вас можуть не зрозуміти чи навіть піддати остракізму, якщо ви зі своєю позицією не потрапите у «тренд». Причому сам «тренд» формують не маси, його формують навіть не політики, його формує те, що прийнято називати Zeitgeist – «дух часу».

Сьогодні «дух часу» проголошує релігію тотальної рівності, і тому будь-які спроби «культурної еліти» указати масам на помилку все частіше сприймааються масами як прояв «аристократичних замашок» з боку таких же «рівних», як ти сам. Це боляче б’є по самолюбству мас, коли хтось їх береться повчати. І навіть мовчазна відмінність від «мільйонів рівних» може дорого коштувати. Зрештою, Сократа стратили саме при демократії, хоча диктатуру тридцяти тиранів він успішно пережив.

Водночас, ми живемо у світі, де попри проголошену «релігію рівності» реальна нерівність – інтелектуальна та інша – лише зростає. Науковці доводять теореми, які із семи мільярдів населення зрозуміти можуть лічені одиниці. Теорема Пуанкаре, яку нещодавно довів Григорій Перельман, навіть на рівні постановки є недоступною більшості виборців.

Ситуація у сфері культури не надто відрізняється. Висока культура ніколи повністю не зіллється з масовою. Перша може лише живити другу своєю життєздатною силою творчого генія, але вони завжди будуть відрізнятись. Що у цих умовах має робити інтелектуальна еліта, чиї художні та філософські звершення розуміють також одиниці? На наш погляд, ця еліта має бути готовою до таких речей, як «жертовність» і «служіння». Власне, ці поняття завжди були тісно пов’язані з «аристократизмом» – не у соціальному, а саме в духовному плані.

Культурна чи інтелектуальна «вищість» має проявлятись у морально-етичній та духовній вищості. Інакше це перетворюється на снобізм. Якщо представники «еліти» стають в позу, ображаються на те, що маси не прислухались до їхніх «геніальних» порад, бажають цим «нерозумним» масам скорішого дефолту і усіх кар єгипетських, це виглядає як комічно, так і безвідповідально.

На противагу цьому, давньоєврейські пророки ставали у воротах міста і викривали несправедливість мас, повністю усвідомлюючи, що їх поб'ють камінням ці ж «нерозумні» маси. Але ніхто із цих пророків не накликав на своїх співгромадян покарання лише через власне «невизнання». Бо вони це робили не для себе, а для самих людей, до яких звертались. І викривали їхню несправедливість, бо бажали їм виправлення, а не собі – слави.

Така жертовність і є ознакою справжньої еліти. «Прости їм, бо не відають, що творять», – так можна сказати лише про тих, кого любиш і за кого дійсно вболіваєш. Навіть якщо безпосередньо на собі відчуваєш помилковість їхнього демократичного рішення.

Витончена грецька філософія була прерогативою небагатьох. Попри свою високу «інтелектуальність», ця філософія жодним чином не вплинула на те, що більше як половина жителів Афін були рабами, а самі Афіни захоплювали сусідні поліси та топили їх у крові.

Натомість раннє християнство, яке навіть нерелігійний Карл Поппер називав зразком «відкритого суспільства», просвітлювало маси не так висотою інтелектуальних побудов, до яких маси були байдужі, як висотою духовного подвигу служіння та жертовності. І таке духовне «просвітлення» мас працювало значно краще, ніж інтелектуальне «умнічання».

Саме тому у час торжества демократії не варто тішити себе ілюзіями, що більшість твоїх співгромадян матимуть критичне мислення, будуть раціонально приймати рішення, голосувати розумом, не кажучи вже про високий естетичний смак чи широке філософське світосприйняття. Цього ніколи не було до демократії, і демократія чарівним чином нічого не змінить. Вона є лише засобом від повного невігластва чи безкультурності.

Тому й між Андруховичем і «Сватами» широкі маси, скоріш за все, оберуть «Сватів». Що аж ніяк не применшує генія Андруховича. І, до речі, аж ніяк не говорить про безнадійність мас. Тому що важливішим за інтелектуальний рівень, який об’єктивно обмежений природними здібностями, є моральний і духовний стан людини. І тут навіть неписьменні рибалки з Генісаретського озера можуть проявити дива «аристократизму», якщо матимуть поруч приклад справжньої духовної та моральної еліти.