Нарис із альтернативної історії
«Сполучені Штати мали всі шанси розділити долю країн, які Артур Льюїс назвав "європейськими колоніями помірної зони". Ці інші країни — Австралія, Аргентина, Канада і навіть Україна — стали для індустріальної Європи ХІХ століття великими житницями й ранчо. Але жодна з них не створила промислової бази, щоб стати повноцінною збалансованою економікою першого класу».
Це цитата із книги «Американське економічне диво і Александер Гамільтон» Стівена Коена й Бредфорда Делонґа (Наш Формат, 2023). В оригіналі книга вийшла 2016 року в Сполучених Штатах. Автори переконують, що саме Гамільтон, перший міністр фінансів США, перетворив аграрну відсталу Америку, нещодавно колонію Британії, на промислову й потужну суперсилу.
Сам Гамільтон загинув на дуелі 1804 року й не побачив плодів своїх починань, однак послідовники його економічної доктрини – від Лінкольна до обох Рузвельтів, Ейзенгавера і навіть Трампа та Байдена – керувалися нею майже всю історію Америки.
Однак повернімося до цитати. Українського читача вона має здивувати, адже Україна в ХІХ столітті ще не була «країною», тобто незалежною державою, й не могла створити власної «промислової бази» чи «повноцінної збалансованої економіки першого класу».
Це могла робити метрополія на українських землях – і частково робила, але для себе, не для українців, яких прагнула асимілювати.
Така помилка американських авторів водночас бентежить і дає поживу для роздумів: а якби Україна справді мала державність у ХІХ столітті, якою вона була б? Чи змогли б ми повторити успіх США?
У чому Коен і Делонґ не помилились – це в тому, що Україна справді була «житницею» і своєрідним «ранчо Європи». Як і Сполучені Штати на зорі своє незалежності.
Не будемо забувати, що Штати не одразу стали промислово розвиненою країною з інноваціями, стартапами і Кремнієвою долиною. Спочатку це була країна фермерів – так, переважно незалежних і самодостатніх йоменів, які понад усе цінували свою свободу, але все ж не розуміли й не хотіли (або відверто боялися) будь-яких промислових революцій на британський манір.
Українські селяни ХІХ століття насправді мають чимало спільного з американськими селянами того часу, особливо в плані вільнолюбного менталітету. Ця любов до свободи не в останню чергу пов’язана з колоніальним минулим й бажанням його подолати.
Британський колоніалізм, на відміну від російського, був зосереджений на економічній експлуатації. Як пишуть Коен і Делонґ, «колонії забезпечували метрополію тютюном і збіжжям з ферм, хутром і деревиною з лісів, бавовною з плантацій, а Британія надавала промислові товари з вищою доданою вартістю та послуги на кшталт банківських служб і морських перевезень».
Те, що британці практикували з «північними колоніями» на кшталт Америки, вони робили всюди: «Усі колонії мали купувати товари лише в британських постачальників. Вони не могли виготовляти товари, які ці постачальники планували експортувати в Америку. Вони повинні були експортувати й імпортувати лише до Британії та з Британії. Завдання полягало в тому, щоб забезпечити Британію дешевими товарами, які вона потім могла вигідно перепродати».
Іншими словами, метою британського колоніалізму завжди була вигода. Їм би ніколи не спало на думку доводити індійцям, що ті насправді є англійцями а саме слово «Індія» вигадав ворожий генштаб. Російський колоніалізм завжди був глибший, прагнучи стерти національну ідентичність та історію колонізованого народу.
Тепер припустімо: з тих чи інших причин українцям вдалося вирватися з колоніальних обіймів на початку ХІХ століття, а першим міністром фінансів молодої Української держави став Александер Гамільтон. По якій траєкторії ми б рухалися?
Для цього треба зрозуміти, яку політику Гамільтон проводив в Америці. Те, що зараз називають «американською економічною системою», бере свій початок зі «Звіту про мануфактури», який міністр фінансів представив Конгресу 1791 року.
Ключова ідея звіту – Америці потрібен рукотворний, свідомий перехід від аграрної економіки до промислової. Іншими словами, потрібна індустріалізація.
Для цього уряд має запровадити максимальні стимули для колишніх селян заходити у нову для них промислову сферу, а самі промислові компанії варто тимчасово, поки не отримають досвід і навички, захистити імпортними митами від конкуренції з більш зрілими британськими фірмами.
Отже, перший український міністр фінансів Александер Гамільтон пропонує подібну політику молодій Українській державі (звісно, демократичній), де переважна частина населення, тобто виборців – фермери. Як реагує суспільство та гетьман-президент?
Як не дивно, ні суспільство, ні колеги Гамільтона з уряду його не розуміють, а радикалізму не поділяють. Так відбувається не лише в альтернативній українській історії, але й відбулося цілком реально в американській. Усе змінила війна.
Велика Британія зробила спробу відвоювати американські колонії 1812 року. Війна тривала три роки, й британцям майже вдалося. Лише після цього американці зрозуміли, що аграрна держава не може повноцінно протистояти промисловій. До ідей Гамільтона повернулися, хоча сам він уже відійшов у засвіти.
Чи могло щось подібне статися з незалежною Україною ХІХ століття? Цілком, адже такий сценарій розгортається і сьогодні. Ми не маємо сумнівів, що Україна виграла б ту війну, як Америка виграла війну 1812–1815 років. Проте що далі?
Якщо українці з нашої альтернативної історії будуть не менш розумними, ніж американці, вони почнуть системну індустріалізацію своєї економіки, готуючись до нової війни з колишньою метрополією.
Звісно, цієї нової війни може й не бути. Власне, у випадку США вона не настала. Але, можливо, саме тому, що британці побачили міць вже індустріалізованої колишньої колонії.
Питання: а які регіони України будуть індустріалізовані найбільше у нашому альтернативному ХІХ столітті? Ті ж самі, як і в справжній історії: схід і південь України, де для цього є найбільше природних ресурсів, а також доступ до моря для будівництва портів.
Утім, якщо Російська імперія цілеспрямовано переселяла на нашу землю сотні тисяч росіян в процесі створення спочатку вугільної промисловості, а потім металургії й решти, то в Українській державі трудовим ресурсом були б саме українці.
Відтак саме схід і південь України стали б центром української урбанізації, яка – беручи до уваги динамізм міського життя – завжди породжує культурні та політичні спільноти. Тобто саме схід і південь були б найбільш «проукраїнськими».
Натомість ці регіони стали об’єктом чужої індустріалізації (зазначимо, вельми недолугої), наслідком чого стала їх культурна і політична русифікація.
Якщо у Штатах політику Гамільтона щодо підвищення імпортних мит підтримувала переважно промислова Північ, то в Україні такий протекціонізм був би на руку сходу і півдню. Відповідно, введення захисних мит від колишньої метрополії ще більше відокремило б Україну від Росії.
В реальності у нас знову все навпаки: Російська імперія, а згодом і Радянський Союз свідомо переплітали віддалені регіони економічними зв’язками, формуючи таким чином культурні й соціальні зв’язки між українцями й росіянами.
Наша проблема в тому, що Україна пройшла етап промислової революції у складі Російської імперії та Радянського Союзу, а сама індустріалізація поєднувалася зі спробами змінити етнічний склад населення, асимілювати або просто знищити українців.
Як наслідок, слово «індустріалізація» в українців асоціюється з жахами колоніалізму, насамперед з Голодомором та всебічною русифікацією.
Проте, як показує досвід США, індустріалізація та промислова революція загалом – якщо це відбувається у власній незалежній державі – є радше способом порвати з колоніальним минулим.
Якби наша незалежна Україна ХІХ століття пішла курсом Гамільтона, вона б не лише стала економічно успішною, але й культурно та політично відокремленою від колишньої метрополії.
Власне, це типова світова практика: економічна міць дозволяє отримати реальний політичний суверенітет, а з ним і реальне право проводити культурну, соціальну та іншу політику на свій розсуд. Економічна залежність завжди дорівнює залежності політичній, а з нею і надмірному культурному впливу з боку сильнішої держави.
Коен і Делонґ так підсумовують результати гамільтонівських реформ: «Гамільтон підштовхнув Сполучені Штати до політекономії, що ґрунтувалася на індустріалізації, високих митних тарифах, фінансах і розвиненій інфраструктурі. … Це дозволило Америці стати не житницею, лісопильнею та копальнею Європи, а незалежним виробником і дослідником».
Хоча вільна Україна ХІХ століття – це лише фантазія, але вибір для повоєнної України ХХІ століття стоїть цілком реальний. З одного боку, це стати «житницею, лісопильнею та копальнею Європи», або, як заявив нещодавно Денис Шмигаль після переговорів з ЄС і ЄБРР, стати «ресурсним центром Європи».
З іншого боку, це піти шляхом Гамільтона, провести системну реіндустріалізацію економіки й стати «незалежним виробником і дослідником». Так зробили Сполучені Штати – й отримали не лише процвітання, але й справжню самостійність.
04.09.2024