1900 року у Франції вийшла знакова книжка Жорже Блонделя: «Промисловий і торговельний злет німецького народу», що одразу стала бестселером й витримала кілька перевидань. Автор бив на сполох: колись роздроблені й слабкі німецькі князівства перетворилися на велику силу – не лише військову, а й економічну, – і всього за чверть століття.
«Філософський геній та інтелектуальна потуга, які Німеччина колись витрачала на метафізичні епоси чи поетичні твори, тепер застосовуються до відкриття нових засобів виробництва чи пошуку нових ринків збуту».
Докоряючи співвітчизникам, Блондель зазначає, що чимало французів початку ХХ ст. вперто заплющують очі й не знають про «вирішальну битву, яка ведеться на всіх морях, у всіх портах, на всіх торгових пунктах, на всіх фабриках світу».
Майже пророче автор пише: «позірний мир, який панує сьогодні, є нічим іншим, як вічною війною оспорюваних та завойованих впливів. … Ми прийшли до часу, коли нації збираються зайняти своє місце у світі на вельми довгий час. Не забезпечувати себе [економічно] означає добровільно поховати себе серед занепалих або мертвих народів».
Зрештою, «вічна війна впливів» всього за 14 років переросла в цілком реальну війну з гарматами й мільйонами жертв. І лише втручання Сполучених Штатів у 1917 році дозволило зупинити німецьку машину.
Попри поразки у двох світових війнах, німецька економіка щоразу швидко відновлювалась. Українцям варто уважно придивитись до того, що робила Німеччина в ці роки і що вона робить сьогодні.
Як покаже наступний аналіз, вся економічна історія Німеччини останніх 150 років має визначальну спільну рису: це активна державна підтримка промисловості, що виробляє товари на експорт й захоплює міжнародні ринки.
Інструменти з часом еволюціонували, але мета залишалась незмінною: потужна експортна промисловість.
У звіті «Торгівля та розподіл фірм за розміром: дані Німецької імперії» (Centre for Economic Performance, 2021) Маркус Бірманн досліджує економічний злет Німеччини з 1870-х до початку Першої світової війни.
За його даними, «між 1882 і 1907 роками реальний ВВП на душу населення [Німеччини] зростав приблизно на 1,9% щорічно», що до 1908 року перетворило Німецьку імперію на другу економіку світу.
Бірманн підкреслює, що за цей період «Німецька імперія перетворилася з аграрної країни на індустріальну», а частка експорту в німецькій економіці майже подвоїлася.
Автор цитує німецького історика Ганса Ульріха Велера, який «назвав цей період "першим німецьким економічним дивом", рушієм якого був експорт».
Початком німецького злету можна вважати створення Zollverein (митного союзу німецьких держав) у 1834 році під керівництвом Пруссії. Економічна інтеграція згодом переросла у військову та політичну: 1867 року був створений Північнонімецький союз, а 1871 року – Німецька імперія.
Митний захист молодих галузей промисловості
Активним апологетом створення Zollverein був німецький економіст Фрідріх Ліст, якого вважають батьком «економічного націоналізму».
Попри скасування митних тарифів усередині Zollverein, Ліст виступав за захист молодих галузей німецької промисловості шляхом розумного протекціонізму, зокрема митного захисту від британських товарів.
У 1825 році через політичні переслідування Ліст переїздить до Сполучених Штатів, де знайомиться з економічною доктриною Александра Гамільтона (першого міністра фінансів США) та його «Звітом про мануфактури» (1791).
Після здобуття незалежності Сполучені Штати залишались переважно аграрною країною, і саме Гамільтон запропонував цілеспрямовано перетворити Америку з фермерської країни на промислову, використовуючи державні стимули та митний захист.
Надихнувшись політикою Гамільтона, Ліст повертається до Німеччини й 1841 року видає свою класичну працю «Національна система політичної економії» (Наш Формат, 2021) що згодом стала теоретичним підґрунтям індустріального злету Німеччини.
У книзі «Американське економічне диво і Александер Гамільтон» (Наш Формат, 2023) Стівен Коен і Бредфорд Делонґ пишуть: «Стрімку індустріалізацію Німеччини, що відбулася майже за сто років по тому [по "Звіту про мануфактури" 1791 року], надихнув не новаторський і добре досліджений британський підхід, а гамільтонівський підхід, представлений Лістом».
У книзі «Промислова політика та розвиток» (Оксфорд, 2009) Роберто Мацолені і Річард Нельсон пишуть: «Аргумент Александра Гамільтона (1791) щодо захисту молодих галузей промисловості в нових Сполучених Штатах був практично ідентичний тому, який десятиліттями пізніше висунув Фрідріх Ліст (1841) щодо потреб Німеччини».
Британський історик Персі Ешлі у книзі «Сучасна історія митних тарифів: Німеччина, Сполучені Штати, Франція» (Murray, 1904) зазначає, що «у перші роки існування Zollverein було лише кілька підвищень митних зборів, однак після 1840 року спостерігалася помітна тенденція до підвищення митних ставок через чіткий рух до протекціонізму, який знайшов своє наукове вираження у працях Фрідріха Ліста».
За словами Ешлі, «практична вимога щодо застосування доктрини Ліста виникла від виробників заліза та бавовнопрядильних підприємств». Водночас прихильниками вільної торгівлі були переважно агровиробники й експортери сировини.
Зокрема, німецькі землевласники та балтійські порти (Данциг, Щецин, Ельбльонґ, Кенігсберг тощо) «займалися експортом зерна та деревини й виступали проти всього, що могло б обмежити торгівлю».
«Два великі ганзейські міста (Гамбург і Бремен) взяли ту саму лінію; обидва вели масштабну торгівлю з Великою Британією та Америкою, експортуючи полотно, деревину, мінерали, вовну, скляний посуд і вина, а також імпортуючи промислові товари, тютюн й колоніальну продукцію».
Німецька промисловість з перемінним успіхом конкурувала з експортерами сировини у питанні митних тарифів аж до кінця 1870 років, коли відбувся помітний поворот до протекціонізму у поглядах «залізного канцлера» Отто фон Бісмарка.
У книзі «Протекціонізм в Німеччині. Історія німецької фіскальної політики протягом дев'ятнадцятого століття» (P.S. King, 1904) Вільям Гарбутт Доусон наводить еволюцію поглядів Бісмарка:
«Економічна політика, яку він проводив протягом перших півтора десятиліття свого міністерського життя [1862–1877], в цілому була прихильною до вільної торгівлі. … Ставлячись до теорії вельми легковажно й наполягаючи на тому, що практичні міркування мають бути єдиним визначальним фактором у його діях, Бісмарку було неважко відірватися від своїх попередніх традицій й виступити в ролі протекціоніста. … 1877 рік він назвав роком свого формального, або, точніше, офіційного, навернення».
Ешлі цитує заяву Бісмарка вже від 1878 року про прагнення створити «митну систему, яка забезпечила б усьому вітчизняному виробництву перевагу над іноземним виробництвом на внутрішньому ринку».
Виступаючи в Рейхстазі 1881 року, Бісмарк каже: «У мене склалося враження, що в рамках системи вільної торгівлі, запровадженої 1865 року, ми потрапили в стан занепаду… від якого необхідно було знайти ліки».
Ліками стало суттєве підвищення імпортних мит у 1879 році на продукцію металургії та зернові культури, що, за словами Маркуса Бірманна, «започаткувало міжнародну тенденцію до протекціонізму».
Роль картелів в економічному зростанні та експортній експансії
У статті «Мита, картелі, технології та зростання сталеливарної промисловості Німеччини, 1879–1914 рр.» (The Journal of Economic History, 1980) Стівен Вебб зазначає, що саме «металургійна промисловість очолила кампанію за захисні мита в 1878–79 роках».
За словами Вебба, митний захист був тісно пов'язаний зі створенням картелів (синдикатів), тому можна говорити про своєрідну картельно-тарифну систему, в першу чергу в металургії.
Головне питання, на його думку, полягає в тому, «чи картельно-тарифна система підвищила, знизила чи залишила незмінною ефективність німецького виробництва сталі?»
Дослідник використовує британську металургійну промисловість як контрольний приклад: до третьої чверті ХІХ ст. британська металургія вважалася найефективнішою у світі, однак «на відміну від німецьких металургів, британці не мали митного захисту та мали слабші картелі, які закон не підтримував, а радше обмежував».
За даними Вебба, вже на початку ХХ ст. «німецька продуктивність в середньому була приблизно на 10 відсотків вища, ніж у Британії».
Зміни в обсягах виробництва також показові: «у 1893 році британське виробництво сталі становило 98 відсотків від німецького; до 1913 року цей показник впав до 44 відсотків».
Вебб підсумовує, що картельно-тарифна система зменшила відставання інновацій у Німеччині, адже «заохочувала вертикальну інтеграцію та знижувала ризики капіталомістких технологій», а також «могла сприяти зростанню продуктивності, балансуючи коливання попиту, з якими стикалася німецька промисловість».
Згодом металургія стала базою для інших капіталомістких галузей: вже до Першої світової війни «кілька великих [металургійних] компаній об'єдналися, щоб стати лідерами в суднобудуванні, озброєнні та важкому машинобудуванні».
У згаданій вище книзі «Протекціонізм в Німеччині» (1904) Доусон підкреслює роль картелів (синдикатів) у зростанні німецького експорту:
«Важливою галуззю діяльності синдикату є стимулювання експорту за допомогою премій, що полегшують захоплення зовнішніх ринків і пояснюють значну частину "демпінгу", на який скаржаться англійські виробники. У Німеччині не приховують того факту, що цей дешевий продаж за кордоном можливий лише завдяки дорожчому продажу вдома».
Роль банків у картелізації та індустріалізації
Зазначимо, що німецькі картелі (синдикати) були тісно пов’язані з великими німецькими банками, і саме останні часто були головними акціонерами підприємств важкої промисловості, яких вони власне й кредитували.
Вебб пише, що «великі банки, які зазвичай підтримували картелі, могли перешкодити малим і великим фірмам загрожувати ефективності картелів».
У класичному есеї «Економічна відсталість в історичній перспективі» (Гарвард, 1962) Александер Гершенкрон стверджує, що на противагу Великій Британії, де роль банків для промисловості була відносно незначною, для континентальної Європи банки стали вирішальним фактором індустріалізації.
На його думку, через дефіцитність і розпорошеність капіталу у відсталих країнах, а також недовіру до промислової діяльності та ряд інших факторів, «континентальні практики у сфері банківського обслуговування промислових інвестицій слід розглядати як специфічні інструменти індустріалізації відсталих країн».
У той час, як британські банки надавали переважно короткострокові кредити й остерігалися входити у великі промислові проєкти, «німецькі банки, а з ними австрійські та італійські, встановили найтісніші стосунки з промисловими підприємствами».
Гершенкрон зазначає, що влада банків над промисловістю «поширилася далеко за межі фінансового контролю на сферу прийняття підприємницьких та управлінських рішень».
Водночас німецькі банки були не лише джерелом довгострокового кредитування, а й визначали структуру національної економіки, «привертаючи увагу до певних галузей виробництва, нехтуючи, а то й фактично виключаючи інші».
У випадку Німеччини до Першої світової війни «основними сферами діяльності німецьких банків були видобуток вугілля, виплавка чавуну та сталі, електротехніка та загальне машинобудування, а також виробництво важкої хімії. Текстильна, шкіряна та харчова промисловість залишалися на периферії інтересів банків. Використовуючи сучасну термінологію, увага була приділена важкій, а не легкій промисловості».
Саму появу промислових картелів Гершенкрон пов’язує зі злиттям великих німецьких банків, що ставали власниками конкуруючих промислових підприємств:
«Банки відмовлялися терпіти братовбивчу боротьбу між своїми дітьми. З позиції централізованого контролю вони завжди швидко вловлювали вигідні можливості картелізації та об'єднання промислових підприємств. У процесі цього середній розмір заводу постійно зростав, і в той же час інтереси банків та їхня допомога ще більше, ніж раніше, були спрямовані на ті галузі промисловості, де можливості для картелізації були найвигіднішими».
Підкреслимо, що Німецька держава не обмежувала, а навіть вітала створення великих банківсько-промислових конгломератів, які були значно більш конкурентоздатні на зовнішніх ринках, ніж якби були розпорошені на дрібні фірми.
У книзі «Європейська промислова політика. Досвід ХХ століття» (Оксфорд, 1999) Вілфрід Фелденкірхен пише, що завдяки законодавству щодо легітимності картельних угод, «на відміну від інших країн, число картелів у Німеччині стабільно зростало й досягло позначки у близько 600 до 1911 року».
Фелденкірхен стверджує, що «високі показники німецької економіки до Першої світової війни можна частково пояснити широким розповсюдженням картелів та синдикатів як інструментів ринкового порядку».
Як буде показано нижче, ставка на великі бізнес-групи не зникне у Німеччині навіть після Другої світової війни й збережеться аж до сьогодні. Подібний досвід використають Японія та Південна Корея у створенні кейрецу та чеболів відповідно.
Розвиток морської торгівлі та експортна експансія
У згаданій на початку книжці Жорже Блондель особливу увагу присвячує тому неймовірному поступу, якого Німецька імперія досягла в суднобудуванні, морському судноплавстві й експортній експансії в далеких закутках світу.
За словами Блонделя, німці з заздрістю дивились на британців та їхню економічну й політичну максиму, виражену у фразі «Britannia rules the waves» (Британія панує на хвилях).
Тим, хто надихнув німців позмагатися з британцями на морях, був не хто інший, як Фрідріх Ліст:
«Сьогодні вони [німці] люблять повторювати разом з Фрідріхом Лістом: "Море – це велика артерія світу, це поле для маневру націй, це місце, де розгортаються сили і дух підприємливості різних народів. Це колиска їхньої свободи. Вона також є годувальницею, яка підтримує економічне життя світу. Не розуміти цього – означає свідомо применшувати роль, яку ми можемо відігравати, і не виконати завдання, покладене на нас Провидінням. Нація без моряків – це як птах без крил, риба без плавників, лев без зубів; це як вершник з дерев'яним мечем. Народ без корабля зводиться в людстві до рангу ілота і камердинера"».
Але починалося все з банальної відсутності суден, тому «на першому етапі свого промислового розвитку Німеччина була змушена використовувати кораблі інших держав, щоб вивозити свою продукцію за кордон. Невдовзі вона зрозуміла, що торгувати морем з чужими кораблями означає перетворитися на пасивного гравця, залишаючи левову частку бізнесу своїм часто злісним суперникам».
Тому ключовим для початку експортної експансії став розвиток суднобудування: «Німці розуміли, що суднобудування – не така галузь, як будь-яка інша, і що розвиток торгового флоту має велике значення як для економічного процвітання, так і для політичної величі країни».
Як ми зазначали вище, основою для суднобудівної галузі стали великі металургійні картелі, які наприкінці ХІХ століття, за словами Стівена Вебба, «об'єдналися, щоб стати лідерами в суднобудуванні».
Вже на початку ХХ століття Блондель пише: «Пройшли ті часи, коли німецькі судновласники залежали від англійських верфей у будівництві великих швидкісних пароплавів. Сьогодні німецькі верфі будують так само швидко і якісно, як і англійські, але дешевше».
За його даними, всього за 14 років з 1882 по 1896 рік «кількість робітників, зайнятих на [німецьких] верфях, зросла з 22 524 до 35 386».
Розвиток місцевого суднобудування підштовхнув розвиток судноплавства: «Між 1870–1871 і 1896–1897 роками тоннаж німецького торгового флоту збільшився приблизно на 250%, тоді як загальне зростання торгового судноплавства в усьому світі становило лише 138%».
Блондель наводить яскравий приклад: «у 1875 році порт Антверпена прийняв 327 німецьких кораблів і 342 французьких. Двадцять років по тому під французьким прапором стояло лише 111 кораблів, а під німецьким – 715».
Розвиток торгового флоту й морського судноплавства своєю чергою відкрив широкі можливості для німецької промисловості. Власне німці діяли за класичною британською схемою, коли колонії постачають сировину, а метрополія її переробляє в промислові товари й продає назад колоніям втридорога.
Як пише Блондель, «за останні двадцять п'ять років у Німеччині розвинулися переважно ті галузі, які імпортують сировину, запозичену з далеких земель; і саме морським шляхом ця сировина надходить до країни».
З іншого боку, «віддалені ринки забезпечують більш сприятливі умови збуту для німецької продукції, ніж сусідні регіони старої Європи. Німцям легше знайти нові торговельні шляхи морем, ніж суходолом, а торгівля з заморськими країнами дозволяє їм легше протистояти економічним кризам, які часто загрожують їм у самій Європі».
Потрібно відзначити і комерційний геній німців, які добре пристосовувались до торгівлі у віддалених регіонах світу: «Лондон, набережні Роттердама і Амстердама, Нью-Йорка і Пернамбуку, Шанхай і Йокогама кишать німцями. Заповзятливий англієць здатен закріпитися лише в певних країнах. Німці йдуть скрізь... Швидкість, з якою німці пристосовуються до звичок і навіть забобонів чужої країни, вражає уяву».
Блондель підсумовує злет німецької торговельної експансії так: «Навряд чи знайдеться куточок земної кулі, де б не були присутні німецькі торгові компанії: суми, вкладені Німеччиною за кордоном і довірені переважно німецьким компаніям, сьогодні обчислюються мільярдами».
Іншим важливим фактором «першого німецького економічного дива» були державні інвестиції в науку та освіту.
Державні інвестиції в науку та освіту
У книзі «Велике – це прекрасно: розвінчання міфу про малий бізнес» Роберт Аткінсон і Майкл Лінд пишуть, що саме імперська Німеччина в кінці ХІХ ст. започаткувала новий підхід до комерціалізації технологічних інновацій, фінансуючи з державної казни дослідницькі університети й державні науково-дослідні лабораторії.
Автори зазначають, що сучасні дослідницькі університети США на зразок Університету Джона Гопкінса, а також лабораторії, пов'язані з Міністерством енергетики та Міністерством оборони США, були створені саме за німецькими зразками.
Як ми побачимо нижче, Німеччина й досі активно інвестує державні кошти в освіту та науку, що вважається запорукою інноваційного розвитку німецької економіки.
Зробимо проміжні підсумки, підкресливши ключові фактори «першого німецького економічного дива»:
• Митний захист молодих галузей промисловості.
• Банківсько-промислові конгломерати, що змінили структуру економіки на користь важкої промисловості.
• Захоплення міжнародних ринків, навіть за рахунок вищих цін на внутрішньому ринку.
• Розвиток суднобудування та морського судноплавства.
• Державні інвестиції в науку та освіту, зокрема державні університети та науково-дослідні лабораторії.
У наступній статті ми розглянемо німецьке економічне диво після 1945 року, а також сучасну економічну політику Німеччини, щоб переконатися: всі перелічені пункти (крім митного захисту, що використовувався лише на початку промислового розвитку) німці активно практикують і сьогодні.
05.12.2024