У попередній статті ми розглянули економічну історію Німеччини від Отто фон Бісмарка до Першої світової війни. Цей період Ганс Ульріх Велер назвав «першим німецьким економічним дивом».
Тепер розглянемо період після Другої світової війни, зокрема «німецьке економічне диво» імені Людвіга Ергарда й наступні періоди аж до сучасної Німеччини.
Нагадаємо ключову тезу, висловлену в попередній статті, яку ми прагнемо продемонструвати даним циклом: вся економічна історія Німеччини останніх 150 років має визначальну спільну рису – і це активна державна підтримка промисловості, що виробляє товари на експорт й захоплює міжнародні ринки.
Попри поширений міф, що політика Німеччини після Другої світової війни передбачала повне невтручання держави в економіку, насправді це не так. Власне та економічна система, яку будував Людвіг Ергард – спочатку міністр економіки, потім канцлер – мала назву «соціально-ринкова економіка».
За цієї назвою криється не лише соціально активна роль держави у перерозподілі ВВП «на користь бідних», а й цілком масштабна промислова політика на користь певних секторів промисловості, особливо орієнтованих на експорт.
Державна економічна політика повоєнної Німеччини
У книзі «Повоєнна економіка. Історія європейських економічних див» (Наш Формат, планується у 2025) Ендрю Шонфілд пише, що в 1950-х роках німецький уряд активно використовував податкові пільги «не лише для прискорення розвитку, а й для активної дискримінації одних галузей та цілей над іншими».
Привілейованими галузями, що отримали найбільше пільг, були чорна металургія, видобуток вугілля та залізної руди, електростанції, суднобудування, житлове будівництво й експорт.
«Таким чином, німецький уряд створив низку цілей для відновлення економіки – основні галузі, експорт, житлове будівництво – і по черзі спрямовував туди ресурси країни»,
Щодо заохочення експорту, то всі підприємства, що експортували власну продукцію незалежно від галузі, отримували пільги на податок з доходів та корпоративний податок «відповідно до обсягів експортованої продукції».
Іншим стимулом для експортерів стали дешеві експортні кредити від державних банків: «Бундесбанк очолив цей процес, за ним пішли інші установи, в тому числі Kreditanstalt [німецький державний банк розвитку], який виконував функцію, аналогічну функції Експортно-імпортного банку США».
У книзі «Європейська промислова політика. Досвід ХХ століття» (Оксфорд, 1999) Вілфрід Фелденкірхен додає до експортних стимулів «субсидування суднобудівної промисловості, державні гарантії для експортної діяльності та валюти, а також сприятливі тарифи на залізничні перевезення».
Водночас він наголошує, що крім стимулювання експорту уряд вдавався й до «низки кількісних обмежень імпорту, особливо в аграрному секторі, а також для текстильної промисловості, що мало захистити вітчизняні сектори бізнесу, яким особливо загрожували дешеві міжнародні конкуренти».
За його словами, «повоєнний акцент на вільні ринки мінімізував, але не скасував використання митних тарифів та контролю за імпортом як інструментів промислової політики». Хоча орієнтація на експорт згодом й витіснила практику імпортних мит.
Іншим урядовим інструментом економічної політики, за словами Фелденкірхена, стали державні субсидії певним галузям. Ця практика не була новою для Німеччини: ще з 1880-х років уряд субсидував сільське господарство, а згодом вугільну промисловість та металургію.
Однак після Другої світової війни об’єм державних субсидій значно зріс: якщо до 1914 року субсидії німецьким компаніям становили менше 0,01% чистого національного продукту (ЧНП), в міжвоєнний період ця цифра коливалась від 0,3 до 0,5%, то у 1958 році вона досягла 0,7%, у 1968 році – майже 1,5%, а в 1978 році – майже 2,5%.
Як і в попередні періоди, ключовими галузями для державних субсидій стали вугільна промисловість, металургія та сільське господарство.
В «Повоєнній економіці» Шонфілд також звертає увагу на «надзвичайний розквіт німецьких державних інвестицій, який перевершив попередні зусилля, що їх вважали б приголомшливими чимало інших країн».
За його словами, активна інвестиційна діяльність держави розпочалася 1952 року, коли німецький уряд розподілив 1 мільярд марок між проблемними галузями, а саме чорною металургією, електроенергетикою, вугільною галуззю, підприємствами комунального господарства й федеральними залізницями.
Крім інвестицій в проблемні галузі та інфраструктуру, уряд активно інвестував у освіту, наукові дослідження та соціальні послуги. Лише за п’ятирічний період 1958–1963 сукупний обсяг державних інвестицій подвоївся.
Людвіг Ергард і розвінчання міфів
Наголосимо, що всі перелічені заходи цілковито спростовують міф про причини німецького економічного дива, що нібито полягають у невтручанні уряду в економіку. Наведені факти спростовують і міф про Людвіга Ергарда як прихильника laissez-faire.
Ендрю Шонфілд робить цікаве зауваження щодо Ергарда: «За межами Німеччини … він домігся схвалення реакційних маргіналів (іноді навіть більше божевільних, ніж реакційних), які вважали його представником крайньої форми економічного лібералізму, прихильником ринку й ненависником всіх видів державної влади.
Насправді ж він охоче використовував вплив держави або власної посади для того, щоб рішення промислових підприємців набули бажаної для нього або уряду форми».
Шонфілд підкреслює, що Ергард «готовий втручатися у приватний сектор, якщо переконаний, що лиш пришвидшить процеси, які ідеальний ринок все одно приніс би в майбутньому. Цей ідеальний ринок має настільки ж мало спільного з реальним, наскільки "загальна воля" Руссо, що мала висловлювати справжні бажання народу, нагадувала явне волевиявлення більшості виборців».
Загалом «помилка багатьох оглядачів зазвичай полягає у тому, що вони занадто уважно прислухаються до слів Ергарда, яких він видає дуже багато, й звертають замало уваги на його дії». Вочевидь, це стосується й українських прихильників Людвіга Ергарда.
Доля великого бізнесу після війни
Окупаційна влада активно взялася за переформатування німецької економіки, що передбачало поділ картелів, великих банків і промислових концернів. Зокрема загальнонаціональні банки поділили на десятки малих, яким дозволили працювати лише в межах однієї федеральної землі.
Як пише Шонфілд, «у майбутньому бізнес мав лишатися малим, розділеним і конкурентоздатним незалежно від поглядів німецького центрального уряду».
Водночас «німецька промисловість була іншої думки. Вона являла собою високоорганізовану ієрархічну систему галузевих асоціацій, що існувала із часів кайзерівської Німеччини, суттєво зміцнилася за нацистського режиму й збереглася здебільшого недоторканною у Федеральній Республіці Німеччина».
Шонфілд зазначає, що «останнє, чого хотілося німецьким промисловцям – це створення економіки вільного ринку й малих виробників в англосаксонському дусі. … Їм були потрібні великі підприємства, які братимуться за амбітні інвестиційні проєкти, й велика концентрація венчурного капіталу в руках потужних фінансових інституцій, готових і здатних брати на себе ризики».
Тож німецькі банкіри і промисловці, зокрема потужні промислові асоціації, зробили все можливе, щоб відновити розділений американцями великий німецький бізнес. І вдалося це їм досить швидко.
«До 1950 року два банки з великої трійці – Deutsche Bank і Dresdner Bank – майже відновили контроль над своїми філіями. Commerzbank зробив це 1958 року. А 1957-го закон змінили відповідно до фактів», – пише Шонфілд.
Що стосується промислових концернів, то лише I. G. Farben і Vereinigte Stahlwerke так і не відновили. «Але це сталося тому, що компанії, на які розділили цих гігантів, все одно є дуже великими за європейськими стандартами».
У книзі «Майбутнє європейського капіталізму» (Оксфорд, 2002) Вів’єн Шмідт пише: «До 1950-х років великі банки, розбиті союзниками наприкінці війни, відновилися, щоб стати опорою промислових інвестицій і планування. До 1960-х і 1970-х років бізнес-структура з її тісними міжфірмовими та бізнес-банківськими відносинами зміцнилася».
Що стосується картелів, то попри тиск Сполучених Штатів, антикартельний закон був прийнятий лише 1957 року. Як зазначає Фелденкірхен, цей закон «допускав винятки за певних обставин, зокрема в періоди структурних перебудов».
У 1973 році до закону була додана поправка, що запроваджувала контроль над злиттям, однак кілька секторів економіки відразу були від цього звільнені, зокрема сільське господарство, транспорт, комунальні послуги, комунікації.
Понад те, за словами Фелденкірхена, уряду було надано право «надавати винятки у справах про злиття в будь-якій галузі з важливих економічних причин».
Нижче ми побачимо, що за потреби німецький уряд охоче вдається до злиття приватних компаній і навіть фіксує це в офіційних державних стратегіях.
Економічна політика Німеччини після Ергарда
Активна промислова політика німецького уряду продовжилася й після Ергарда. У вищезгаданій книзі «Майбутнє європейського капіталізму» Шмідт зазначає, що до кінця 1960-х років «відносини уряду з бізнесом і робочою силою досягли оптимальної схеми».
Ця схема передбачала, зокрема, більший фіскальний контроль федерального уряду над економікою й посилення ролі влади земель у промисловій політиці.
За даними Шмідта, для підтримки промисловості уряди земель використовували субсидії, допомогу в дослідженнях і розробках, співфінансування професійного навчання, фінансову політику тощо.
«Як наслідок, хоча федеральна земля Німеччини іноді створювала імідж laissez-faire, ліберальної держави ринкового капіталізму, такий ліберальний вигляд є оманливим, враховуючи сприятливу діяльність, яку здійснюють землі, що самі помітно виросли на початку 1980-х років», – підсумовує Шмідт.
У книзі «Порівняльні відносини уряду та промисловості: Західна Європа, Сполучені Штати та Японія» (Оксфорд, 1987) Він Грант Вільям Патерсон і Колін Вітстон наводять ще один інструмент промислової політики ФРН, а саме використання державних закупівель для допомоги місцевому бізнесу.
За даними авторів, німецький уряд використовував націоналізовані промислові підприємства, а саме Deutsche Bundesbahn і Deutsche Bundespost, «для впровадження політики державних закупівель, яка надавала перевагу німецьким фірмам».
Нагадаємо, що коли Україна спробувала запровадити вимогу щодо локалізації на державних закупівлях, то європейські партнери сприйняли це вкрай негативно. Зрештою, з фінального варіанта закону вивели товари та послуги, виготовлені у країнах ЄС.
Загалом автори зазначають, що на відміну від 1950-х і 1960-х років, коли «промислова політика була скоріше доповненням до ринкового механізму», з початку 1970-х років «вона стала більш інтервенціоністською і такою, що викривлює [ринок]».
Прикладом такого «викривлення ринку» з боку уряду є те, що Фелденкірхен називає «стратегічною промисловою політикою». Мова про цілеспрямовану підтримку перспективних галузей економіки, яку Німеччина почала практикувати з 1970-х років.
В основі цієї політики «лежало припущення, що певні галузі економіки є більш прибутковими, ніж інші. Насамперед, приклад Японії підштовхнув Німеччину до дедалі більшої спеціалізації на стратегічних галузях промисловості, які в умовах міжнародної конкуренції можуть приносити більший дохід».
За даними Фелденкірхена, ключовими галузями для такої політики у 1970–1980-х роках стали, зокрема, мікроелектроніка й аерокосмічна промисловість, яким уряд надавав «прямі і непрямі заходи підтримки». «Ця підтримка подвоїлася між 1974 і 1984 роками з 2,028 млрд марок до 4,055 млрд марок».
Звертаючись до сучасної Німеччини, цікавим є документ під назвою «Промислова стратегія 2030. Керівні принципи для німецької та європейської промислової політики», затверджений Міністерством економічних відносин та енергетики Німеччини у 2019 році.
У цьому документі зазначається, що «галузі промисловості мають одну спільну рису: їх інноваційна активність та продуктивність, як правило, вищі, ніж в середньому по економіці. Таким чином, вони відіграють ключову роль у німецькій економіці, а також створюють додану вартість і робочі місця у сфері послуг».
Далі німецьке мінекономіки наводить перелік «високоінноваційних секторів промисловості», а саме:
• автомобільна та транспортна промисловість,
• сталеливарна, мідна та алюмінієва промисловість, інші кольорові метали та енергоємні галузі,
• хіміко-фармацевтична промисловість,
• машинобудування, включаючи індустрію 4.0 та адитивне виробництво,
• електротехнічна та ІТ-галузь,
• промисловість оптичної та медичної техніки,
• навколишнє середовище та енергетичні технології,
• аерокосмічна промисловість,
• морська промисловість,
• галузь безпеки та оборони.
Чому б Україні не взяти на озброєння цей перелік і не розвивати вказані галузі за прикладом Німеччини? Питання аж ніяк не риторичне.
Іншим цікавим пунктом «Промислової стратегії 2030» є пункт про ефект масштабу в промисловості та ставлення до злиття малих і середніх фірм. Цитуємо офіційний документ:
«Там, де економія від масштабу є вирішальною, наприклад, коли високі капітальні витрати вимагають великих обсягів виробництва, щоб компанії могли конкурувати, або у випадках, коли в умовах міжнародної конкуренції необхідно виграти великі замовлення на мільярди, великі фірми все частіше домінують на світових ринках. Щоб досягти успіху, нам потрібні великі промислові OEM-виробники [виробники комплектного обладнання]».
А ось позиція німецького мінекономіки щодо злиття:
«В умовах жорсткої міжнародної конкуренції, яка подекуди має викривлений характер, для малого і середнього бізнесу особливо важливо використовувати синергію з іншими компаніями та працювати разом або мати можливість злиття».
Завершується документ главою про державну допомогу промисловості вже в межах всього Євросоюзу, де прямо констатується:
«Ефективний режим державної допомоги має вирішальне значення для конкурентоспроможності промисловості в ЄС. … Щоб залишатися конкурентоспроможною на міжнародному рівні, Європа повинна набагато більше інвестувати в технологічні інновації, що мають промислове значення».
У статті «Промислова політика: чи відбувається зміна парадигми в Німеччині і що це означає для Європи» (Social Europe, 2019) Петер Бофінгер так підсумовує ключові орієнтири «Промислової стратегії 2030»:
• Частка німецького виробництва у валовій доданій вартості має зрости з 23,2 до 25 відсотків. У Євросоюзі частка виробництва має зрости до 20 відсотків до 2030 року.
• Задля успіху на міжнародному рівні потрібні національні та європейські компанії-чемпіони – «розмір має значення».
• Довгострокове виживання існуючих німецьких компаній-чемпіонів (Siemens, Thysssen-Krupp, німецькі автовиробники та Deutsche Bank) відповідає національним політичним та економічним інтересам.
• У контексті іноземних поглинань німецьких компаній «в дуже важливих випадках» держава сама має втрутитися, придбавши в них частку. Для цього має бути створений національний фонд участі.
• У випадку з акумуляторними елементами, які вважаються дуже важливими з точки зору ланцюгів доданої вартості, державна підтримка, в тім числі підтримка створення консорціумів, мала б сенс.
• Пряма участь держави необхідна і виправдана у разі надзвичайно важливих питань (економіка платформ, штучний інтелект, автономне водіння).
Як бачимо, попри позірну відданість laissez-faire, Німеччина активно використовує широкий інструментарій промислової політики – і робить це послідовно вже 150 років.
У книзі «Ціна вільної торгівлі» (Наш Формат, планується у 2025) колишній торговий представник США Роберт Лайтгайзер пише про сучасну Німеччину так:
«Німеччина серйозно підтримує свою обробну промисловість через державну промислову політику … [яка] таргетована на ключові сектори, включаючи сталеливарну, металургійну, хімічну, автомобільну, аерокосмічну промисловість та виробництво медичної техніки. Задля досягнення цієї мети уряд Німеччини розробив промислову політику, яка передбачає субсидії та заохочує злиття компаній, де для успіху необхідний розмір».
Державні інвестиції в науку та освіту
Іншим важливим фактором економічного успіху сучасної Німеччини, як і Німецької імперії часів Бісмарка, є державні інвестиції в науку та освіту.
У книзі «Титанова економіка: як промислові технології можуть створити кращу, швидшу, сильнішу Америку» (PublicAffairs, 2022) Асутош Падхі, Гаурав Батра та Нік Сантханам звертають увагу на Фраунгоферівські інститути Німеччини – найбільше в Європі наукове товариство прикладних досліджень, засноване в 1949 році.
Фраунгоферівські інститути «включають сімдесят шість технічних центрів, які зосереджені на прикладних інноваціях. Німеччина виділяє майже 1 мільярд доларів державного фінансування цим інститутам, що в поєднанні з гонорарами партнерів галузі досягає 3,3 мільярда доларів на рік».
Це власне відповідь на питання, чи треба Україні фінансувати наукові дослідження. Так, треба. Німеччина це успішно робить вже 150 років поспіль.
Що ж до освіти, то автори «Титанової економіки» звертають увагу на німецькі «школи майстрів» (meisterschule), що «пропонують професійну підготовку та співпрацюють з промисловістю для розробки своїх навчальних програм, і в яких ветерани галузі працюють директорами шкіл».
«Школи майстрів» передбачають подвійне навчання у професійно-технічних школах протягом двох-трьох днів на тиждень, паралельно навчаючись у компаніях без відриву від виробництва. Так у Німеччині готують працівників понад 300 професій.
Загалом близько половини випускників німецьких шкіл проходять професійне навчання на підприємствах паралельно з академічним навчанням, зазначають автори книги.
Усі вищевказані заходи приносять результат: у 2023 році Німеччина обігнала Японію за рівнем ВВП, ставши третьою економікою світу. Попереду лише США та Китай. ВВП Німеччини у 2023 році становило 4,5 трлн дол., України – 178 млрд дол. Різниця в 25 разів.
При цьому 2023 рік Німеччина закінчила з торговельним профіцитом у 225 млрд дол., з яких 83 млрд дол. – це профіцит у торгівлі зі США.
На відміну від України, яка має хронічний торговельний дефіцит й живе на кредити МВФ, в Німеччини стабільний торговельний профіцит у понад 200 млрд дол. на рік протягом минулих десяти років (крім 2022 року, коли профіцит становив 93 млрд дол.).
Водночас німецька економіка стикається з системними викликами, пов’язаними передовсім з ціною на енергоресурси. Ставка на дешевий російський газ стратегічно себе не виправдала. Повна відмова від ядерної енергетики суттєво підвищила вартість електроенергії, яка в Німеччині є однією з найдорожчих у світі.
Як уряд Шольца впорається з цими викликами – питання відкрите. Зрештою, Німеччина має довгу історію промислової політики, що налічує не менш як 150 років.
Замість висновків ще раз підкреслимо тезу, висловлену на початку: від Бісмарка й до сьогодні економічна міць Німеччини ґрунтується на експортній промисловості та захопленні міжнародних ринків. Це найбільш надійне джерело процвітання, перевірене історією.
Той же шлях експортноорієнтованої індустріалізації пройшли Японія, Південна Корея, Тайвань і Сінгапур. Іншого «квитка» до клубу розвинених країн не існує. Україна має це нарешті збагнути й почати свою історію економічного дива.
13.12.2024