Боротьба мов

Причини неладів у світі здебільша граматичні.

Монтень

Добрий порядок залежить цілком від поправности мови.

Конфуцій

«Людина — це тварина, що говорить».¹ Тоді як тварина «думає» образами, тільки людина мислить поняттями, тільки вона має священний дар мови. Ще задовго до новочасної психології та нейрофізіології Ляйбніц відзначив, що тварина сприймає тільки ряд образів, не усвідомлюючи «причини зв’язку перцеїпцій».² Тоді з’явився людський мозок, і вперше психічний зміст міг вербалізуватися — втілитися в слова.³ Не підлягає сумніву, що ця вербалізована мова⁴ є рівночасно установою, суспільним фактом та знаряддям спілкування; мова заразом «внутрішня», як «опора мислення», і «зовнішня», як засіб взаємнення. Крім того, мова має виразову функцію, тобто вона уможливлює приблизне зображення суб’єктивної людини та світу. Цією своєю функцією мова — передусім чинник культури.

У рамках цієї розвідки нам доведеться для більшої ясносте штучно розмежувати ці дві форми мови. Двоїстість мови — факт. І кожний франко-канадський письменник мусить зіставити ці дві форми мови з своїм власним досвідом двомовности, тому що дія другої мови може уразити і розкласти їх обох. Мови, мабуть, як казав Ляйбніц, — «найдревніші пам’ятки народів», але вони не вічні. їхня нетривкість віддзеркалює слабість народів. Перед нашими очима згасають культури, і народи поволі асимілюються іншими.

Ми можемо покищо прийняти, що внутрішня мова має логічну першість. Не забуваймо, що дитина розуміє мову, ще поки вона вміє сама висловитись і порозумітися нею. Малятко мусить унутрити і повільно засвоїти мову, поки вона стане знаряддям спілкування. Жан П’яже показав, що «справжня соціяльна мова дитини... (гра) — це в однаковій мірі мова жестів, рухів і міміки, як і мова слів».⁵ Він також спостеріг, що «мова, ще заки вона придбала функцію соціялізувати думку, супроводжує і підсилює індивідуальну дію».⁶

І — ВНУТРІШНЯ МОВА

Прислів’я племени бамбара дуже добре виражає їхню свідомість людської соціяльности. «Що я таке, — кажуть вони, — і що я можу зробити без інших? Я прийшов через їхні руки, і відійду через їхні руки». І дійсно, мозок, свідомість і мова можуть визріти тільки в людському середовищі. Коли людському маляткові у відповідний момент не дати його мову, з нього ніколи не буде повна людина. Дитина, що не навчається мови, втрачає людське обличчя. Учений Норберт Вінер пише: «Отож у випадку мови... слід визнати, що, не засвоївши її своєчасно, індивід соціяльно цілком атрофується».⁷ На жаль, мова не вроджена, а надбана. Мова — вислід колективної творчости і довгого розвитку. Через неї дитина перестрибує тисячоліття. «Кожна нова людина, — пише Поль Шошар, — при народженні така ж беззбройна, як первісна людина, але через мову вона відразу отримує всі людські здобутки».⁸ Дитина, що засвоїла мову, залишає позаду стадію сприймання та образової думки, щоб дійти до вербалізованої мови, тобто до найменування, до речення, до «формального мислення», одним словом, до концептуальної, логічної думки, справжнього знаряддя людського розуму.⁹ Якщо й мова не вичерпує розумового розвитку дитини, то вона все таки відограє величезну ролю. І жоден народ не може дозволити собі на розкіш применшувати важливість мови, яку вбирає в себе дитячий мозок.

«Коли малолітні діти розпитують про незнаний предмет: „Що це таке?”, — вони питаються і за назвою предмета і ця назва становить для них не тільки символ, але й заразом визначення і навіть пояснення».¹⁰ Слово зачаровує дитину. І вона вірить у його силу, як вірить у силу предметів. Знати назву — це мати привілей і силу деміюрга. Згадайте «древню» людину, для якої «будь-яка інша дія другорядна супроти дії найменування».¹¹ Так поволі дитина починає під кожний образ підставляти назву, поняття. Це стадія номінального реалізму, про яку говорить П’яже. Для Платона, наприклад, найменування було настільки фундаментальним, що він поклав його в основу своєї філософії.¹² Порівняймо думку двох сучасних філософів: для Бріса Парена найменування — це перше судження про існування, а для Марльо-Понті — це не більш і не менш як пізнання. Проте нинішня психологія слушно вважає, що найменування не є спонтанною мовною дією.¹³ Бо тільки подразник предмета даний наперед — подразник слова є наслідком у мовній дії.¹⁴ Для дитини, що навчається мови, мовна ситуація є справжньою школою досвіду. Вона тоді схоплює ті слова, що їх може схопити, і відкидає всі інші. Це, до певної міри, продовження звичок сприймання. Так само, як ми зберігаємо в пам’яті «лиш малесеньку частку інформації, що надходить до нас із зовнішнього світу», — дитина мусить призвичаїтися «добирати» з словесних вісток, що без упину надходять до неї, лише ті елементи, які вона може засвоїти. Теорія інформації, наприклад, підтверджує цю «аксіому» психології.¹⁵ Крім того, слово набирає повного значення передусім у мовному контексті. Отож можна б сказати, що подразник слова вирішальний. І то до такої міри, що для Дж. Г. Міда «ці подразники (слова) є основними елементами розвиненого соціяльного процесу».¹⁶ Дитина «соціялізується», включаючи слова у світ своєї думки. І цей навчальний процес полягає на наслідуванні, дресуванні, набутті звичок. Вживаючи термінології Павлова, мова повинна стати «другою сиґнальною системою умовних рефлексів».¹⁷ Так само для Вотсона: «Мова особливо надається до вироблення таких рефлексів».¹⁸ Так мова автоматизується. Поль Шошар пише, що «мова — це автоматизм, що не потребує свідомости; ми думаємо, не помічаючи того».¹⁹ Навіть наша підсвідомість невпинно послуговується мовою. Отож мова — це мережа численних, часто несвідомих зв’язків зі світом.

2. Річ, штука чи «як його там»

Відколи я почав писати, я здав собі справу, що я варвар, тобто в етимологічному значенні — чужинець. Моєю рідною мовою не була французька, а франглійська. Мені доводилося вивчати французьку мову майже як чужу. Мої мовні рефлекси задовго живилися франглійщиною. І моя мовна практика до великої міри визначалася цими рефлексами. Бо коли я навчався мови, мої ближні або не знали французького слова, що відповідає предметові, або вживали англійське слово. Багато предметів мого щоденного життя не мали назви, або їх назва була незугарно й злоякісно скалькована з іншої мови, і то лиш тоді, коли ми вживали самого чужомовного слова. Я формувався серед «речей» і «штук». Я знаю, що «дуже низька частота вживання конкретних слів» — явище, що його можна спостерігати навіть у Франції.²⁰ Коли мова про якийсь предмет, задля економії засобів вживають «відмичку», як штука чи як його там. Але ми цього не робили тільки через економію, а часто з незнання. Нам, синам робітників чи службовців, було особливо гірко. Наш голод на слова, у стадії номінального реалізму, не був заспокоєний. А проте нам належали слова, як вони належать дитині кожної нормальної мовної спільноти. Передавати нам менше слів або передавати кальковані слова означало поглиблювати розрив між нами і світом. Нас обезтілювали. Наш світ був менш широкий. Так нас приречено шукати слова, які не приходили. Я переконаний, що від тієї миті нас охопило глибоке почуття непевности. Бо йшлося не тільки про конкретний словник, про словник зовнішніх предметів, а також про словник наших відчуттів, пристрастей і почувань. Отож наша внутрішня мова була у великій мірі синтезою почуттєвих зображень та слів, що належали до двох мов. Мова такого ґатунку схиляла нас передусім до інтуїтивного мислення. Оскільки ми були багаті на сприйняття, але бідні на поняття, наші мовні структури силою факту були ламкі. Бо слово — завжди елемент ширшої структури. А наша структура була гібридна від самого початку, і на ній же ми мусіли будувати наше засвоєння мови, тобто наш перехід від слова до речення, яке в свою чергу веде до формального мислення. Приймати слово — це більше, ніж збагатитися на один знак, це симбіоза. «Зміст словника віддзеркалює інтереси культури, до якої він належить».²¹ Той, хто виростає в середовищі двомовности, постійно страждає від розумового замішання, від боротьби двох мов, які штурмують мозок; так послаблюються його розумові структури. Мозок мусить мати здорові й міцні структури, перш ніж стикнутися з світом чужої мови. Отож не дивно, що Ремі де Ґурмон писав, що «двомовні народи майже завжди народи неповноцінні».²² Тому французький канадець, як тільки захоче писати, мусить безнастанно поборювати детермінізм рефлексів, що коріняться в його власному періоді вивчення мови. Він мусить наново створити собі мовну практику. Це вимагає постійного й тяжкого зусилля. Його знання .мови і його уважність мусять весь час фільтрувати його рефлекси і його спонтанність. Він мусить знайти нову спонтанність і нові рефлекси. Скільки зусиль і скільки сумнівів ховається за цією значною перемогою — писати пристойно по-французьки. Двомовність середовища і неуцтво вчителів були проти нього від самото дитинства. Сьогодні телебачення може частинно заступити родинне, шкільне і міське середовище. Дитина чує кращу французьку мову. Словник набагато ширший. Світ стає більш приступний.

3. Речення і концептуальне мислення

Навчаючися мови, ми вчимося думати; ми переходимо від найменування до речення, а тоді до формального мислення. Тоді як найменування було основою Платонової філософії, речення було основою філософії Арістотеля. І дійсно, мова — це не репертуар слів.²³ Виробляти мовні навички — це не тільки включати кожне слово в ширшу структуру, це плекати самопоширення цієї структури. Мова — це організм... Кожній мовній спільноті притаманна інша структура, яка зумовлює інший спосіб думання. Я думаю так, як мені дозволяє моя мова. Лінґвіст Е. Сапір пише, що «форми нашої мови визначають певні способи спостереження та інтерпретації».²⁴ Зрештою, соціологи знають, як «тяжко відмежувати факти від концептуального знаряддя, за допомогою якого ми їх спостерігаємо».²⁵ Отож, як підкреслив Анрі Делякруа: «Творена мовою, думка творить мову».²⁶ «Мова не на послугах думки, вона є передусім цією думкою, а потім її висловом».²⁷ Отже, чим убогіша мова людини, тим ламкіша структура її думки. Мова формує мозок. Згідно з нейрофізіологом Полем Шошаром, який підтверджує думку психолога Жана П’яже: «Думка людини цілковито залежна від мови, яку вона засвоїла в дитинстві».²⁸ Тільки формальне мислення дозволяє нам орудувати категоріями, уможливлює нам судження, без яких ми не маємо доступу до жадної певности, що не піддається інтуїції, без яких жодна наша дія справді вільна. Мислити — це завойовувати мовою саму дійсність. Саме тому якість мови, яку я засвоїв дитиною, може назавжди визначити розвиток мого розуму.

Часто повторюють, що французька Канада не мас мислителів. Хоч, згідно з П’яже і Олероном, мова зовсім певно не творить розуму, вона все таки відограє «центральну ролю у творенні думки».²⁹ Всупереч думці бігейвйориста Вотсона, все наше мислення не зводиться до мови.³⁰ Американський філософ і соціолог Дж. Г. Мід стоїть ближче до П’яже та Олерона, ніж до Вотсона, коли пише: «Хоч раціональне мислення відбувається за допомогою мови, тобто через слова, воно не складається виключно з мови».³¹

На щастя для нас у Квебеку, думка і мова «є частиною ще ширшого процесу, а саме: установлення символічних функцій».³² Проте роля мови, як ми бачимо, лишається дуже важливою; тому анемічна мова, засвоєна в дитинстві, хоч і не ослаблює нашого розуму, все таки дає йому менш досконале і менш потужне знаряддя. Ось чому в нас нема або майже нема мислителів. Малярство і поезія є нашими видами мистецтва, нашими найориґінальнішими формами вислову. Наша інтуїтивна думка часто переважала на шкоду логічній думці. Малярство, наприклад, передає дуже суб’єктивні зорові сприйняття. Поезія — свого роду поворот до стадії номінального реалізму. Я зовсім не був би здивований, якби підрахунки виявили, що більшість наших малярів і поетів — сини народу. Я так само не був би здивований, якби виявилося, що автори тих кількох есеїв, що пишуться в нас, — сини буржуа чи професорів університету. Це не означає, що останні мають що сказати, але вони з дитинства мали кращий код. Отож сини робітників чи службовців засвоїли в дитинстві найубогішу мову, найбільш заражену середовищем чи ситуацією двомовности. Не знайдемо серед них багато «мовомоторів». Поет Ґастон Мірон часто казав: «Ми убогі думкою». А проте навіть знаряддя, що його виробляє людина, існує перше як мозкова структура. Зайве знову накреслювати історію причин, що вплинули на деґрадацію нашої мови; історики, лінґвісти, виховники і письменники нам перемелюють її не без виправдання. Колонізовані народи схильні роз’ятрювати рану, як невпинний заклик до втрачених великих вартостей. Це, може, спосіб повільного видужання, перекреслення старих хворобливих звичок, «відгальмування»; це, зовсім певно, вичікування зудару, мутації чи революції.

II — ЗОВНІШНЯ МОВА

1. Точка погляду лінґвістики

Для наукової лінґвістики «мова — це засіб спілкування, який аналізує людський досвід, відмінно в кожній спільноті, за допомогою монем — елементів, що мають семантичний зміст і звуковий вираз...»³³ Отже, мова — не репертуар слів, а радше структура, соціяльний факт. Це код, який дозволяє структурувати певну кількість лінгвістичних елементів, щоб передавати й одержувати інформацію. Проте інформація надавала завжди більш чи менш просякнута забарвленням, «координатами» його власної, індивідуальної мови; так само адресат приймає цю інформацію через свою власну «лінґвістичну свідомість», свою власну, індивідуальну мову. Так, наприклад, знак річка приймається французом; та хоч означник для нас обох тотожний, означуване належить до різних світів. Що ж тоді казати про такі слова, як любов тощо. Ми обидва вживаємо ті самі знаки, та оскільки певні знаки стають для нас символами, наша індивідуальна мова диференціюється. Знаки з вкорінюються в різних психіках. Індивідуальна мова невпинно перетворює означуване без відома адресата. Отже, чим глибше певна кількість означників виражає специфічне середовище, тим більші розбіжності змісту в рамках мовної спільноти. Крім того, слова зношуються. Наприклад, жодна революція не мислима без нових слів.³⁴ Отож ясно, чому лінґвіст Андре Мартіне пише: «Жодна мовна спільнота не складається з одиниць, що розмовляють наскрізь однаковою мовою».³⁵ Якщо спостерігати мовні звички різних суспільних кляс, не залишається сумніву, що «мовна диференціяція» групи (Квебеку), яка майже не мала контакту з мовною спільнотою-маткою (Францією), поважна, тим більш поважна, що ця група користувалася мовним знаряддям іншої епохи, іншого кола людей і мусіла не тільки розвиватись у -відмінному середовищі (географічному, а після Поразки — політично-соціяльно-економічному), але й співіснувати з мажоритарним мовним середовищем. У цьому полягає трагедія Квебеку на мовній площині. Очевидно, структура мови міняється або, іншими словами, сукупність мовних навичок підлягає економічному, соціяльному, культурному чи політичному розвиткові спільноти: живим мовам притаманний розвиток; але коли зливаються структури двох дуже відмінних мов, без відома самого мовця, це вже не еволюція, а розклад мови.

Лінґвісти спостерегли, що існує «постійна суперечність між людською потребою спілкування і нахилом до максимального заощадження розумової та фізичної дії».³⁶ Це закон мовного розвитку. Інерція пам’яті й артикуляції схиляє нас до заощадження «енерґії, яку ми витрачаємо на мову». Як будь-яка інша чинність, мовна чинність «підлягає законові найменшого зусилля, згідно з яким людина витрачає лише таку кількість сил, яка дозволить їй досягнути накресленої мети».³⁷ Якщо справа стоїть так при вживанні однієї мови, то чи користування двома мовами не є розкішшю, витратою енергії, яка суперечить законові заощадження засобів чи найменшого зусилля? Теорія інформації вчить, що «коли частота одиниці зростає, її форма часто спрощується («авто» замість «автомобіль»); вона також вчить, що «кожна зміна в частоті (мовної) одиниці призводить до зміни її ефективности і дозволяє передбачати зміну її форми».³⁸ Це означає, що мова розладжується, коли її вживати неправильно або вживати дедалі менше. Щоденне життя визначає умови і частоту користування мовою. Щоденне життя невблаганно, математично обумовлює нашу мовну чинність, чи ми того свідомі, чи ні. Бо «закони мозкової дії залежать не від свідомого характеру, а від реакцій».³⁹ Отож у Монреалі, в суто двомовному середовищі, наш мозок щодня вбирає в себе незліченну кількість зорових вражень (афіші англійською мовою), слухових вражень (уривки розмов тощо), масу слів і синтаксичних зворотів, що нам чужі. Якщо наше свідоме знання французької мови майже неіснуюче, якщо ми невпинно приймаємо замасковану англійщину, бо не здатні розпізнати мовну ідентичність всього того, що сприймаємо, — ми ще більше безсилі проти вторгнення цієї мови, яка щодня просякає в нашу підсвідомість. Отож не йдеться про те, чи мозок має досить невронів, щоб вивчити дві мови або десять; проблема двомовности в маштабах цілого суспільства і його установ не стоїть у цій площині; ідеться радше про те, що людина, яка користується кодом, має природну схильність до заощадження засобів.⁴⁰ Тому, коли людина користується двома мовами, одна з них з конечности має менше мотивацій, ніж друга. Через практичну настанову, через економію засобів людина поступово схилятиметься до мови, якою може користуватися з найменшою затратою енергії. Ця схильність тим сильніша, чим легше засвоєння цієї мови і чим більше користування нею зумовлене потребами щоденного життя. Дуже добре висловив це Ремі де Ґурмон: «Мова не має іншої рації існування, крім своєї корисности. Зменшувати корисність мови — це зменшувати її право на існування. Насаджувати на її власній території конкуренційні мови означає незмірно зменшувати її вагу».⁴¹

2. Погляд мовної соціології

Ще до «Німецької ідеології» Маркса Ляйбніц розумів, що потреба суспільного життя напевно змусила людину винайти мову. Бож суспільство, як і мова, є мережею співвідношень, так що в дійсності неможливо уявити собі мову інакше, як соціяльний факт. Як підкреслив лінґвіст і соціолог Марсель Коган: «мова має свої власні закони структури і розвитку; з другого боку, вона залежна від інших суспільних факторів».⁴² Отже, мова — по суті, соціяльний факт, установа. «Світ мови, — пише Дж. Г. Мід, — це просто система спільних чи суспільних значень».⁴³ Отже, годі уявити свідомість і мову поза соціяльною маткою. Мова — це сукупність порухів, які ми засвоюємо через звичку. Але для того, щоб існувало спілкування, потрібно, щоб ці значки мали до певної міри незмінний характер. Мова народжується, тому що існує потреба виміни. Саме тому мова може існувати тільки тоді, коли вона становить «спосіб спілкування, оснований на правилах, що незалежні від окремих осіб».⁴⁴ Отож мова — це соціяльний факт, обумовлений потребами виміни, який має своє власне існування. Опанування цього знаряддя, цього коду, настільки конечне, що один соціолог пише: «для людини є лиш один світ, той, який вона схоплює за символічним посередництвом понять... Людина конструює, організує і приймає природу згідно з нормами її мови».⁴⁵ Цей соціяльний характер мови притаманний людині. П’яже каже: «доросла людина мислить соціяльно, навіть коли вона лишається на самоті».⁴⁶ Мовна чинність підсилює взаємні стосунки.

Пригадаймо, що будь-яка людська творчість починається з мозкової та мовної структури. Крім того, «мова не тільки символізує існуючу вже ситуацію чи предмет, вона уможливлює їх існування чи їх появу, бо вона належить до механізму, що їх створює».⁴⁷ Нормально суспільство творить свої слова заразом з установами. Але в Квебеку, коли йдеться, наприклад, про політичні структури, існує непереборне напруження між мовою та установами, бо наша мова прилипла до установ, яких вона не створила, а переклала. У нашій мозковій структурі ніколи не було злиття між установою і її мовним знаком. Отож наша мова не виражає наші політичні структури, так само, як вона не виражає певну частину нашого права та більшість наших економічних установ. Ці речі чужі нашій розумовій структурі, і вони примушують нас пристосовувати нашу мову, перетворювати її на систему перекладених слів. Вже два століття історія нашої мови — це драма тяжкого зусилля пристосуватися. Ми весь час пов’язуємо слова і дійсність, яка не створена нашою власною мозковою і, отже, мовною структурою. (Франція знає і знала цю проблему «пристосовування» мови до новітньої цивілізації, але вона була і є в кращому політичному, економічному, соціяльному і культурному становищі, щоб творити свій власний словник, щоб наново продумати нову цивілізацію). Віктор Барбо слушно підкреслив, що наша мова — не тільки мова доби Відродження, але що Нева Франція успадкувала в ту добу кілька мов, і що вона, ще перед Францією, стала горнилом, в якому здійснилася мовна єдність.⁴⁸ (Нам не завжди бракувало сили і уяви). І з цією мовою доби Відродження ми мусіли з самого початку ввійти в співіснування з мовою переможців. Але наша мова, що великою мірою виражала сільське або традиційне суспільство, була тим більше загрожена, що вона мусіла стати віч-на-віч з новим суспільством і з новими структурами, що міняли обличчя землі. Для багатьох із нас хутір був рідним світом. І ось ми раптом мусіли ознайомитися з містом та індустрією, які нам не належали. Від нас вимагалося не тільки творчости на площині мови, бож для такої творчости треба було перше змінити свою ментальність. Ми були убогі. І наші семінарії, які користувалися вчорашньою мовою, далі випускали тільки священиків і правників. Розрив між нашою мовою і новим середовищем, новим світом — був тотальний. Від тієї миті ми стали думати за посередництвом перекладених понять; понять, що віддзеркалювали дійсність, яку ми не придумали і не створили. Хоча ми й були західнім народом, а не племенем маорі, від нас вимагалось надзвичайно важкого зусилля акліматизації. Де були наші кадри? Тоді справжня двомовність, двомовність боротьби, почала свою роботу.⁴⁹

III — ДВОМОВНІСТЬ

1. Соціяльний факт

«З одного боку, двомовність виростає безумовно на соціяльному ґрунті, де дві мовні системи існують поруч серед тієї самої групи населення: ситуацію двомовности, отже, можна піддати соціологічній аналізі. З другого боку, члени цієї групи пристосовують свою поведінку до існуючого мовного становища.⁵⁰ Двомовність у своїй суті — соціяльний факт. Парижанин, що знає дві мови, не двомовний. Коли такий науковець, як Пенфільд, робить апологію двомовности, розписуючися про кількість і якість невронів, він по суті розглядає двомовність виключно як індивідуальне явище, під кутом неврофізіології; тим то, річ ясна, він фальшує дані справжньої проблеми. Середовище двомовности — це теплиця, в якій задушуються навіть люди одномовні. У дійсності сила чи слабість мов у боротьбі та їхнє співвідношення — зумовлені позамовними факторами. У середовищі двомовности нема співіснування, а є тільки постійна аґресія мажоритарної мови. І мовна ерозія найжорстокіша передусім у соціо-економічній площині. «Тра жрать!» Сильніший економічно і демографічно мовний колектив невблаганно задушує меншинну спільноту в атмосфері «доброї згоди» та дружби. Бо «мовні інтерференції» завжди виходять з мови мажоритарного суспільства. І ця мовна аґресія паралізує мову меншини. Член меншини відчужений від своєї творчої сили. Отож він займає оборонну позицію, думаючи про захист, не про творчість; і його мовна поведінка чимраз більше підпорядковується бажанню вижити. Від того моменту мова перестає рости природним способом; її замуровано, і вона обертається в мумію. Ця діялектична ситуація загально відома в історії.⁵¹ Лінгвіст Ж. Вандріс, говорячи про мови культурних народів, робить висновок: «Залежно від того, в якому напрямі економічна діяльність переливається через мовну границю, ця границя буде по змозі змішуватися в тому ж самому напрямку. У таких випадках вирішує єдино практичний інтерес, що діє на користь однієї з двох мов, які, до речі, можуть довгий час залишатись у рівновазі».⁵² Тільки «почуття патріотизму», «почуття конфесіональної спільноти» чи «почуття престижу» можуть деякий час утримати рівновагу. Раніше було легше зберегти цю рівновагу, тому що наша спільнота була ще в стадії селянського суспільства і, отже, була відносно ізольована; але від того часу, як Квебек став індустріялізуватися, французька мова мусить день-у-день боротися з мовою, яка обстрілює її кулеметним вогнем інтерференцій. Чого нас вчить соціологія? «Двомовність людини зумовлена соціяльною користю, яку вона черпає з уживання двох мов».⁵³ Отак ми вертаємось до якости мотивацій, які протидіють законові найменшої витрати енерґії. Проте чергування двох мовних систем не може довго втриматися. Соціологи ствердили, що «стійкість соціяльних стосунків поволі усуває двомовність :на користь мовної уніфікації», бо «якщо наявні мови мають різне походження і різний характер, мовна уніфікація відбувається на некористь мовної системи, яка приречена зникнути, оскільки її структура не може допустити інтерференцій інших систем, бо інакше сама себе знищить.... Легше стерти мову з лиця землі, ніж змінити її».⁵⁴ Це спостереження Жоржа Ґране — для нас гостре, як ніж ґільйотини. Ми, в Квебеку, не повинні собі робити ілюзій — ситуація двомовности тимчасова, переходова. Мови, що їх вживають тільки після п’ятої по полудні уже мертві.

Можна б зробити аналізу багатьох мовних спільнот, які, хоч і не вірять у своє зникнення, непомітно поступилися економічно і демографічно сильнішій групі. Що нам показує останній федеральний перепис населення. Він показує, що кількість двомовних і асимільованих франкоканадців стоїть у прямій пропорції до їхнього віддалення від власної мовної спільноти. Так 46,9% французьких канадців у провінції Нью-Брансвік двомовні, а 9,4% асимільовані. У Ньюфавндланді 83,5% двомовні і 81,6% асимільовані. У Бріт. Колюмбії 91% двомовні і приблизно 62% асимільовані. У самому Квебеку 23,7% двомовні. Ці цифри показують, що двомовність — шлях до асиміляції; до повільної і лагідної асиміляції згідно з усіма правилами англосакського «fair play» ...⁵⁵ Але ці цифри не показують нам одного: стадії розкладу французької мови в Квебеку.

2. Наслідки

Один із найпомітніших фактів у Квебеку — це утотожнення франкоканадцем своєї мови з своїм економічним становищем. Пролетаризація завершилася на шкоду його мові. Усвідомити своє становище пролетаря — це для нього те саме, що усвідомити нижчість своєї мови. І, може, тільки він у Канаді — саме через мову — може почуватися справжнім пролетарем. Престиж Сполучених Штатів важить дуже багато в цьому усвідомленні. По суті англоканадець — це людина, що має «щастя» говорити мовою американця. Наш комплекс меншинности чи меншевартости — не пусте слово. Психіятр д-р Андре Бенуа недавно заявив, що «кількість нервових депресій зростає серед французького і спадає серед англійського населення Монреалю.⁵⁶ Інший психіятр говорив про депресивну структуру особистости франкоканадця, про його нахил до самозвинувачення, нахил, що характеризує колонізовані народи, що їх описали Меммі і Фанон. Для того, хто знає нашу літературу, в цьому немає ніякого сумніву. Один з наших найкращих поетів говорив недавно в одному інтерв’ю про страждання — бути квебекчанином, про страждання — жити у відчужуючому середовищі. Визволивши свою моральну свідомість від задухи янсенізму, франкоканадець здає собі справу, що насправді задихається ціла його свідомість. Проблеми його моральної свідомости творили ширму, за якою він не бачив своєї справжньої недуги: недуги людини, що не живе в гармонії з своїм оточенням. Це дозволяло йому відстрочити мить усвідомлення, мить діягнози.

а) Наше колективне піднесення

Досі для французького канадця «вертикальна рухомість» завжди була індивідуальна. Зрештою, вона була можлива тільки через двомовність, яка становила свого роду промивання мозку, перебудову розумового складу. Індивідуальна вертикальна рухомість ніколи бо не загрожує привілеям мажоритарного суспільства. Ця нова еліта дуже добре акліматизується і, крім того, господарі можуть її пересаджувати чи тримати під наглядом. Та сьогодні ми свідки колективного усвідомлення власного пролетарства, і то не тільки економічного, але й культурного і мовного.⁵⁷ Франкоканадці хочуть, щоб вертикальна рухомість була поширена на весь народ. Вони вже більш не погоджуються, щоб їх мова була ознакою колективної нижчости. Ті, що вживали виразу «speak white» — «говори по-людськи» — вважали самі себе за колонізаторів і примушували нас вважати себе за колонізованих, за «білих негрів». Помалу-малу ми зрозуміли, що «місто ділить народи більше, ніж об’єднує».⁵⁸ Ґетто творяться згори. Ми знаємо, що справжня проблема — це проблема нашого колективного піднесення. Отож, відколи ми почали говорити про колективне піднесення, про бажання заробляти на хліб, користуючись нашою власною мовою, нам говорять про англосакське покликання Північної Америки, про культуру цих великих людей, що, за свідченням Арнольда Тойнбі, ізолюють себе в усіх столицях і колоніях, де живуть, тому що бояться заразитися.⁵⁹ Ми дозволяємо собі усміхнутись по-сократівському. Перед такою усмішкою не встоять жодні теорії про мовний «расизм». Ми тут, у французькій Канаді, були північними американцями ще задовго до 1760 року. Наша родинна структура і навіть наше селянське суспільство були північноамериканськими. Вони були до великої міри визначені канадською дійсністю.⁶⁰ І, згідно з Філіппом Ґаріґом, наша рухомість скидалася дуже на рухомість американців; вона свідчила про культурну подібність між двома країнами. Наше суспільство характеризувалося не стійкістю, а «чергуванням міґраційних і колонізаційних циклів».⁶¹ Сьогодні ми пригадуємо собі, що ми почали думати і структурувати наше суспільство як північноамериканські французи. Навіть в очах завойовника ми були канадці.⁶² Так, ми належали і далі належимо до цього континенту. Був час, кажуть люди, коли ніде не розмовляли кращою французькою мовою;⁶³ нині ми бачимо, до якої міри двомовність вульґаризує нашу мову. Ми можемо засвідчити, що двомовність — могила народів. Вона в’їлася глибоко в нашу колективну й індивідуальну істоту. Наше страждання таке ж гостре, як свідомість нашої деґенерації. Мало хто живе в такій напрузі, як ми. А проте колись ми були одним з найвеселіших, найздоровіших і найгордовитіших народів.

б) Соціяльна нерівність

Соціяльна психологія показала нам співвідношення між «соціо-економічним становищем, визначеним професією, і кількісними результатами звичайних психологічних тестів».⁶⁴ Якщо класова нерівність завдає шкоди розумовій чинності нижчих прошарків, то чи можна уявити собі справжню соціяльну справедливість, не будуючи її на здоровій мовній ситуації? Поки французька мова утотожнюється з пролетаріятом, із неосвіченістю, поки треба вивчати другу мову, ми знаходимось у стані нижчости і соціяльної нерівности.⁶⁵ Отож соціальна нерівність кондиціонує мозки від самото дитинства. Ми знаємо тепер, що навчання в дитячому садку змінює назавжди інтелектуальні здібності дитини і дозволяє їй досягнути кращих результатів у середніх і вищих школах».⁶⁶ Як бачимо, соціяльна нерівність така серйозна, що, «коли рівень середовища низький, тести розумових здібностей дають дедалі гірші результати».⁶⁷ Якщо диференціяльні фактори клясових груп зумовлені освітніми можливостями, то стає ясним, якою несправедливістю був для нас факт колонізації та його економічні наслідки. Професор Отто Кляйнберґ говорить навіть про «нагромаджені ефекти нижчого оточення». Для франкоканадця конечність двомовности, життя в двомовному середовищі, продовжує соціяльну і культурну нерівність, яка в свою чергу увічнює стан інтелектуальної неповноцінносте.

3. Висновки

Франкоканадський народ стоїть перед дилемою: або він стане на ноги і перебудує цілість свого суспільства, основуючи його на французькій одномовності і осмислюючи його з позицій північноамериканського француза; або він капітулює і дасть себе асимілювати. Чи він захоче жити в справжній федерації, чи вибере самостійність, він мусить наново переосмислити своє суспільство, і то на всіх щаблях. Коли ми починаємо говорити про одномовність, всюди спалахують упередження. Але що це таке — упередження? Мури, за якими люди ховають від себе факти. Як підкреслив Роже Бастід, упередження існує тільки в міру того, як воно виконує певну функцію; «упередження завжди колективне».⁶⁸ Та оскільки англосакси мають досить живе почуття колективносте, вони мають багато упереджень проти одномовности... чужої, нашої.⁶⁹ Англосакси з Квебеку, навіть найрозумніші з них, говоритимуть про несправедливість. Без сумніву вони воліли б, щоб ми асимілювалися, а це замаскована форма ґеноциду. Щоб нас більше захитати, деякі з них говоритимуть про англосакське призначення Північної Америки, про своє континентальне покликання. Знову ж інші замилюватимуть нам очі їхньою технологічною цивілізацією, яку вони плутатимуть з англосакською культурою; а це дозволить їм твердити, що північноамериканська культура мусить бути англосакською. Не забуваймо, що англосакси — спеціялісти інтеґрації, де б вони не були. Їхні міжетнічні стосунки, де тільки можливо, зводяться до питання вищости. Це їхня хвороба... Є англосакси... та інші... У глибині душі вони переконані, що ніхто не повинен би чинити опір процесові асиміляції. Увага! Тут ідеться не так про злиття рас — вони це залишають португальцям — ідеться тільки про мовне проникнення, при униканні дотику плоті. Вони асимілюють згори. Цього повністю вистачає для колонізації, і це так набагато більш витончене, більш «white», більш практичне.

Ми знаємо, що Північну Америку можна осмислити по-французькому, тому що ми почали це робити. Ми знаємо, що нема континентального покликання. Чи Камбоджа має право співіснувати з Китаєм? Данія з Англією і Францією? Ми тут у себе вдома, в Північній Америці, і ми відчуваємо солідарність з її долею. Маленький народ, хоч і має менше сили, не має менше якости. Його неповторність — це вже велике багатство для тих, які вірять у щось інше, ніж у доляр. Отож конечно перебудувати наше суспільство; переосмислити його з позицій північноамериканських французів, квебекчан. Тільки такою ціною французька мова стане мовою повсякденного життя. «Народ завжди говорить мовою своєї ситуації, — казав Моріс Больс. — У міру того, як ми відтворимо французьке економічно-соціяльне середовище, ми знову навчимося розмовляти по-французькому».⁷⁰ Це вимагає всеохопної візії структур, це вимагає воскресіння. Треба, щоб зникло багато стереотипів. Річ ясна, потрібне велике зусилля в економічній площині, щоб ми могли підвищити свою самооцінку і перебрати реальну владу; але якщо наші політики, технократи, профспілковці та професори не усвідомлять собі ваги мовної проблеми, вони сильно ризикують прокинутись одного прекрасного дня із збільшеною економічною потугою, очевидна річ, але будуть вони тоді провідниками зникаючого народу. Наші великі «гуманісти» так сильно хочуть бути реалістичними і серйозними, що перетворюються на несвідомих спомагачів ґеноциду їхнього власного народу. Наша мова — це соціяльна структура, що чекає на свої розв’язки з такою ж нагальністю, як економічна структура. Проблема мови в Квебеку мусить бути негайно політизована. Нині священство вже не врятує мови, бо мова вже більше не зберігає віри. Ті, що сьогодні говорять про «расизм» і про «диктатуру», не мають ніякого відчуття життя, політики чи історії. Чи є більш реалістична постава, як відмовитися вмирати? Та для багатьох сьогодні відмовитися вмирати — це бути непрактичними. Пораженство напевно здається їм найпозитивнішою поставою. Бути цивілізованим — це бути практичним, прагматичним, як англосакси. Слово практичний — це їхнє вмістище, бляшанка найчистішої квінтесенції законсервованого духу. Згода, ми хочемо бути практичні, але по-французькому. Наш образ світу є виявом французької та північноамериканської культур. Ми відчуваємо Америку, вона перейшла нам у плоть. І вона не алергічна до нашої мови. Ми, поети Квебеку, доводимо це. Квебек стане таким, як він себе бачить в уяві.⁷¹ Бо звертання до минулого не додасть нам відваги жити в сучасному. Задовго вже наше бажання жити підмінювалося пам’яттю прошумілих днів.⁷² Цей безнастанний поворот до мертвих подій дав нам тільки бажання вижити. Та коли вже не йдеться про те, щоб вижити, а щоб жити, єдині живі сили — сучасність і майбутність. Треба відмежувати історію від пам’яті; історію мусимо робити руками. Хай нація, що жила пам’яттю, повернеться до пам’яті. Ми — інші люди і маємо інші надії.

Ферман Уеллетт (Fernand Ouellette) — квебецький поет і соціолог

Переклад з «Liberté» (березень-квітень 1964)

____________________

¹ Brice Parain, Recherches sur la nature et les fonctions du langage, Paris, Gallimard, 1954, crop. 11.

² У кн. Nouveaux essais sur l'entendement humain (textes choisis), Paris, P.U.F., 1961, стор. 14.

³ Див. Paul Chauchard, Le langage et la pensée, Paris, P.U.F., 1962, crop. 7.

⁴ Вербалізовану мову можна б дефініювати як здібність, зумовлену появою «більшого мозку» (див. Chauchard, стор. 7), але не притаманну ніякому спеціяльному органові (див. André Martinet, Eléments die linguistique générale, Paris, Armand Colin, 1961, стор. 11); мова — це «своєрідна конкретизація», «соціяльне і соціялізуюче явище» (див. Gilles-R. Lefebvre, „L’étude de la culture: la linguistique", y кн. Situation de la recherche sur le Canada français, Québec, P.U.L., 1962, crop. 234—235).

⁵ Jean Piaget, Le iangage et la pansée chez l’enfant, Neuchâtel, Delachaux et Niestlé, 1962, стор. 40.

⁶ Там таки, стор. 39.

⁷ Norbert Wiener, Cybernétique et Société, Paris, 1962, стор. 104.

⁸ Chauchard, стор. 11.

⁹ Вона «робить ризикований стрибок від суб’єктивности до об’єктивности, стрибок, який багато кому погано вдається». Пор. Jean Furstenberg, La magie des mots, Paris, Plon, 1958, стор. 82.

¹⁰ Piaget, стор. 193.

¹¹ Див. Janheinz Jahn, Muratu, Paris, Seuil, 1961, стор. 141.

¹² Див. Рагаіп, стор. 44.

¹³ Див. François Bresson, „La signification", у кн. Problèmes de psycho-linguistique, Paris, P.U.F., 1963, стор. 21.

¹⁴ Див. Pierre Oléron, „Les habitudes verbales", y кн. Problèmes de psycho-linguistique, стор. 101.

¹⁵ Див. Abraham Moles, Théorie de l’information et perception esthétique, Paris, Flammarion, 1958, стор. 66—67.

¹⁶ G. H. Mead, L’Esprit, le Soi et la Société, Paris, P.U.F., 1963, стор. 59.

¹⁷ Див. Paul Chauchard, Le cerveau et la conscience, Paris, Seuil, 1962, стор. 83.

¹⁸ Див. Mead, стор. 86.

¹⁹ Le langage et la pensée, crop. 76.

²⁰ Bresson, цит. тв., стор. 20.

²¹ Див. Otto Klineberg, Psychologie sociale, tome I, Paris, P.U.F., 1963, стор. 67.

²² Rémy de Gourmont, Esthétique de la langue française, Paris, Mercure de France, 1955, стор. 49.

²³ Див. Martinet, стор. 15.

²⁴ Цит. y Klineberg, стор. 54.

²⁵ R. Bastide, Les relations sociales au Brésil, в журн. „Bulletin international des sciences sociales“, Paris, 1957, ч. 4, стор. 540.

²⁶ Цит. y Chauchard, Le langage et la pensée, стор. 8.

²⁷ Chauchard, Le cerveau et la conscience, стор. 122.

²⁸ Chauchard, Le langage et la pensée, стор.32.

²³ Problèmes de la psycholinguistique, стор. 57, 62.

³⁰ Цит. y Mead, стор. 59.

³¹ Там таки, crop. 63.

³² Jean Piaget, „Le langage et les opérations intellectuelles", y кн. Problèmes de psycho-linguistique, стор. 57, і в La psychologie de l’intelligence, Paris, Armand Colin, 1962, стор. 151.

³³ Martinet, стор. 25.

³⁴ Див. Georges Gusdorf, La parole, Paris, P.U.F., 1963, стор. 14.

³⁵ Martinet, стор. 150.

³⁶ Там таки, стор. 182.

³⁷ Там таки.

³⁸ Талі таки, стор. 193—194.

³⁹ Chauchard, Le langage et la pensée, стор. 70.

⁴⁰ Спеціяліст-мовник G. K. Zipf навіть назвав одну із своїх книжок: Human Behavior and the Principle of Least Effort (Addison Wesley Press, Cambridge, 1949).

⁴¹ Rémy de Gourmont, стор. 48.

⁴² Marcel Cohen, Pour urne sociologie du langage, Paris, Albin Michel, 1956, стор. 36.

⁴³ Mead, crop. 77.

⁴⁴ Georges Granai, „Problèmes de la sociologie du langage”, у кн. Traité de sociologie, tome 2, Paris, P.U.F., 1963, стор. 260.

П’яже y книжці „La psychologie de l’intelligence" (стор. 149) пише: «чистий знак, натомість, завжди колективний».

⁴⁵ Там таки, стор. 260.

⁴⁶ Див. Le langage et la pensée chez l’enfant, стор. 40; La psychologie de l’intelligence, стор. 186—187.

⁴⁷ Мід, стор. 66.

⁴⁸ Див. „Linguistique", Cahiers de l’Académie canadienne—française, vol. 5, Montréal, 1960; nop. „Les sources". Hop. Lionel Grouix, Histoire du Canada français, tome I, „L’Action nationale”, 1950, стор. 209.

⁴⁹ Див. Michel Brunet, „Naissance du bilinguisme", y „Linguistique", Cahiers de l’Académie canadienne—française.

⁵⁰ A. Tabouret-Keller, „L’acquisition du langage parlé chez un petit enfant en milieu bilingue", y кн. Problèmes de ia psycho-linguistique стор. 206.

⁵¹ Тільки колонізатор чи несвідома колонізована людина проповідують потребу двомовности. Бо навіть у ситуації неоколоніялізму «національні мови зневажені». Колонізатор говорить про двомовність, тому що він не хоче навчитись арабської чи іншої мови. У дійсності двомовність — продовження колоніяльної динаміки. Див. A. Abdel-Malek, La vision du problème colonial pair le monde afro-asiatique, y журн. Cahiers internationaux de sociologie, vol. 35, Paris, P.U.F., 1963, стор. 332.

⁵² J. Vendryes, Le langage, introduction linguistique à l’histoire, Paris, Albin Michel, 1950, стор. 332.

⁵³ Granai, т. 2, стор. 275.

⁵⁴ Там таки, стор. 275—276.

⁵⁵ Про французькі групи поза Квебеком і про їхню асиміляцію — Див. Raoul Blanchard, Le Canada français, Paris, P.U.F., стор. 113—124.

⁵⁶ Див. „Le Devoir", 23 березня 1964.

⁵⁷ На третьому кольоквіюмі факультету суспільних наук Монреальського університету соціолог Жак Барзо говорив про «наслідки індустріялізації в царині мови, зокрема про розподіл праці згідно з етнічним поділом»; потім він підкреслив наше іміґрантське становище. Див. „Le Devoir", 6 квітня 1964.

⁵⁸ Див. „Bulletin international des sciences sociales", стор. 540.

⁵⁹ Англосакси дуже добре вміють сіяти згубні міти у психіці чужих їм народів. Проте у власному колі вони задоволяються фактами. Так, наприклад, двомовність є мітом, який не може не йти їм на користь. Так, наприклад, вони говорять про расизм каноніка Ґру, щоб якомога звузити засяг його ідей. Це діялог вовка з ягням.

⁶⁰ Див. Philippe Garigue, La vie familiale des Canadiens français, Paris, P.U.M. et P.U.F., 1962.

⁶¹ Там таки, crop. 22.

⁶² Пор. Michel Brunet, Canadians et Canadians, Montréal, Fides, 1955, стор. 18.

⁶³ Пор. Lionel Groulx, Fïiisitcire dm Canada français, т. 1, стор. 209.

⁶⁴ Klineherg, стор. 281.

⁸⁵ «Треба у виробництві встановити систему, яка не ущемляла б більшости населення, нав’язуючи йому англійську мову як мову технічної і адміністраційної праці». По,р. Jacques Brazeau, у газ. „Le Devoir", 6 квітня 1964.

⁶⁸ В. L. Wellman, Mental Growth firom Preschool to College, цит. у Psychologie sociale, т. 1, стор. 283.

⁶⁷ Psychologie sociale, т. 1, стор. 293.

У 1962 році Альфред Сові твердив, що «діти буржуазних родин одержують пересічно кращі оцінки, ніж діти робітників. Ми просто стверджуємо цей факт, який, зрештою, можна легко пояснити». Пор. Alfred Sauvy, Mythes et mirages économiques, y журн. „Cahiers internationaux de sociologie, vol. 33, Parfis, P.U.F., 1962, стор. 56.

⁸⁸ Bastide, crop. 539.

⁶⁹ Про двомовність y Квебеку, як її бачить чужоземний спостерігач, — див. прекрасну книжку: Michel Bernard, Le Québec change de visage, Paris, Plon, 1964, crop: 161.

⁷⁰ Maurice Beaulieu, у газ. „Le Devoir”, 16 березня 1964.

⁷¹ Можна запитати, до якої міри франкоканадський народ перетворився в той образ, що його бачили в уяві англійські канадці. Анрі Жанн пише: «Думка мажоритарної групи схильна уподібнювати поведінку інших меншинних груп до цієї таки думки, яка приписує їм певне соціяльне становище». Для того, щоб нейтралізувати тиск англоканадської колективної свідомости, наше внутрішнє самозображення дуже істотне. Скоріше, ніж ідеологія, народові потрібні символи. Ідеологія приходить згодом, коли символ перетворюється в концепт. Віра в наші прометеївські символи відродження допомагає нам ходити. «Коли вірування колективні, — пише Анрі Жанн, — в міру того, як вони поширюються, вони мають тенденцію здійснюватися, тому що вени визначають поведінку, яка автоматично потягає за собою це здійснення». (Див. Henri Jeanne, Les mythes politiques diu socialisme démocratique, y журн. „Cahiers internationaux de sociologie". 33, стор. 24). Нам треба перетворити наше традиційне досі суспільство в суспільство прометеївське. Нема життя без домагань. Квебек мусить усвідомити собі течію історії; він мусить діяти, творити свою історію. Ніхто інший, лише він, свідчитиме про себе перед людством. Слово належить живим народам. Роля, закроєна на їхню власну мірку, завжди краща, ніж могильне мовчання.

⁷² Фернан Дюмон підкреслив бажання Ґарно, першого нашого історика, «подолати поразку, щоб нація жила бодай у людській пам’яті». Див. Idéologie et savoir historique, y журн. Cahiers internationaux de sociologie", т. 35, стор. 52.