П’ятнадцятого жовтня, другого дня після того, як відзначено свято осіннього жертвоприношення Конфуцієві, цей останній та три його достойні учні — гордість його: Єн Хуой, Дзи Лу та Дзи Ґун — жували в шанхайському храмі Конфуція холодне м’ясо з свинячої голови. В цю мить четверо молодих компрадорів,¹ несучи червоний лякований палянкін, підтюпцем убігли в храм. Дзи Лу, що побачив їх перший, до безтями розізлився. Він шпурнув палички, якими їв, і уже був зібрався рушити до новоприбулих, щоб перетнути їм шлях, як тут Конфуцій поспішно стримав його і промовив:
— Йо,² ай-я-яй! Видно, ти більше за мене кохаєшся в хоробрості, що й не тямиш, що чиниш!
Дзи Лу нічого не лишалося, як угамувати свій гнів.
Конфуцій повернув голову і гукнув до Дзи Ґуна, щоб той зійшов з помосту до залі та прийняв гостей. Коли червоний лякований палянкін поставили на землю перед священною залею храму, з нього вийшов європеєць з крабоподібним обличчям, борода та щоки якого геть чисто заросли волоссям.
Дзи Ґун, простуючи назустріч та вітаючи гостя, запросив європейця завітати до залі храму. Четверо носіїв палянкіна й собі поперлися за ним. У залі всі дев’ятеро — гості та господарі — церемонно обмінялися поклонами.
Коли Конфуцій, перший назвавши своє ім’я, звернувся до прибулого гостя з проханням зробити те саме, щойно тоді виявилося, що цей крабоподібний бородач був ніхто інший, як сам Карл Маркс. Тому, що ім’я його — Карл Маркс — останнім часом звучало довкруги дуже гучно, ще перед цією зустріччю впало воно і до вух Конфуція. Конфуцій завжди шанував достойних і відомих людей, був тим, хто кохається в науці. Ще за життя ритуали вивчав він у Лао Дзи,³ гру на лютні — — у Ши Сяна,⁴ а музику — у Чан Хуна.⁵ Аби людина добре знала своє діло, тоді Конфуцій не тільки не хотів би образити її, а, навпаки, покірно схиливши голову, йшов до неї з проханням навчити його чогось з її ділянки. Тому ж то Конфуцій і був Конфуцієм — ніяк не подібним до нас, людей модерної епохи, які зачиняють двері пізнанню, не сприймають безлічі речей і вважають незнане за знане. Щойно Конфуцій почув, що новоприбулий гість — Маркс, він не втримався, щоб не вигукнути з отакої несподіваної втіхи:
— Ай-яй! Хіба ж це не щастя?! Завітав до нас друг з далеких сторін! Відвідини ваші, пане Марксе, — це для нас справді рідкісна подія, справді рідкісна! Ви ж, мабуть, прибули сюди, до мого скромного храму, з тим, щоб навчити мене чого небудь?
Тоді Маркс, без будь-якої ввічливости, заговорив. Розуміється, вся його балаканина була на ламаній мові південних варварів Китаю.⁶ Щоб зрозуміти цю мову, Конфуцій змушений був цілковито покластися на переклад носіїв палянкіна. Те, що говорив йому Конфуцій, Маркс також міг зрозуміти тільки через цих тлумачів.
— Я прибув сюди виключно для того, щоб дістати від вас вказівки, — сказав Маркс. — Наші доктрини поширилися уже й на ваш Китай, і я надіюсь, що тут, у вашому Китаї, їх можна буде застосувати в життя. Не так давно однак з’явилися такі, що стали твердити, немов би мої доктрини та ваші ідеї не тотожні і не сполучні, а тому, мовляв, у Китаї, де ваші ідеї переважають, можливости для здійснення моїх доктрин немає. Саме тому й прибув я сюди, щоб безпосередньо від вас дізнатися, в чому ж кінець-кінцем суть ваших ідей? Чим відрізняються вони від моїх? Нарешті, до якої міри відмінні вони від моїх доктрин? Я глибоко вірю в те, що в усіх цих питаннях ви зможете дати мені детальні настанови.
Вислухавши Маркса, Конфуцій спершу лише мовчки хитав головою на знак згоди і аж трохи згодом відповів:
— Мої ідеї — без жодної системи, бо, як вам відомо, чиста наука ще не існувала за моїх часів, і в логіці я нічого не тямлю. Якщо ж почати з того, щоб безсистемно викладати мої ідеї, то я потім і сам не зможу розібратися, де їхній початок, а де кінець. І я побоююсь, що ще, чого доброго, нашкоджу вашим щирим намірам. Тому, на мою думку, було б краще, якби спершу ви були такі ласкаві й виклали свої доктрини, а тоді вже я порівняю їх із своїми концепціями. Хоча ваші доктрини давно вже були принесені до Китаю, одначе в Китаї ще й досі не розуміють, що вони собою являють. А це тому, що жодної з ваших книг ще не перекладено на китайську мову!
— Що-о-о?! Ще жодної з моїх книг тут не переклали? А як же ж тоді пояснити те, що розмов про мої доктрини тут так багато, як хмар, зігнаних докупи подувом вітру?!
— Чув я, що, розмовляючи про ваші доктрини, можна обійтися і без ваших книжок. Вистачає тільки трохи підчитати японських та західніх журналів — і все! Хіба ж ні? Ви ж — люди модерної епохи!
Конфуцій умів бути зухвалим також, бо з цим запитом звернувся він до тих чотирьох носіїв-компрадорів.
Та ті люди модерної епохи видалися не такими вже безпорадними. Вони не переклали Марксові належно ці Конфуцієві слова. Їхній переклад звучав так:
— Тут одначе всі можуть читати ваші книги в ориґіналі, навіть оці компрадори. Німецька мова та економічна наука у нас в Китаї досягла якнайвищого рівня розвитку.
Таким чином, і Маркса, і Конфуція ошукали ці четверо вчених компрадорів.
— О, це гаразд, гаразд, — зауважив Маркс. — Раз можуть читати книги в ориґіналі, це вже добре.
— Така це радість, що ви сьогодні особисто завітали до мене. Та ви так поспішаєте, що мені не личить прохати вас виголосити доповідь, хоча запрошувати знаних чужинців виступати з доповідями — у нас тепер річ наймодніша. Але скажіть принаймні хоч щонебудь!
— Та гаразд уже, гаразд! — відповів Маркс. — Спершу скажу дещо про свої доктрини. Але насамперед мені конче треба викласти вам вихідну точку моїх концепцій. У відношенні до цього світу та людського життя вони повністю позитивні. Тобто, я відрізняюсь від загалу релігійних мислителів, які дивляться на життя людини у всесвіті як на порожнечу, як на гріх. Оскільки ми існуємо в цьому світі, ми повинні шукати, яким саме способом можна зробити наше існування якнайщасливішим, яким чином можна узгіднити наш світ з нашим існуванням. Я перебуваю в цьому світі, говорю мовою цього світу. У цьому пункті я розходжуся з багатьма релігійними мислителями чи метафізиками. Про це я й хочу запитати вас: які ж у дійсності ваші думки порівняно з моїми? Якщо навіть у цих вихідних точках ми вже розходимося, то значить, що засадничо ми крокуємо двома різними шляхами і нам не буде потреби продовжувати оцю нашу розмову.
Тільки но Маркс скінчив говорити, як Дзи Лу, не чекаючи, доки Конфуцій відчинить рота, перший поспішив випалити:
— О, так! Мій учитель насправді людина, яка наголошує корисність доктрини збагачення мас; мій учитель надає якнайбільшої ваги матеріяльному рівневі життя народу. Тому він і прорік: «Велика добродійність неба і землі — це життя»!
— Це вірно!
Аж тоді і Конфуцій вступив у розмову:
— Можна твердити, що наші вихідні точки зовсім тотожні. Проте, якщо ви хочете узгіднити сучасний світ з нашим існуванням, яким же саме мав би бути світ, в якому можна би було зробити наше існування якнайщасливішим? У вашій уяві напевно ж існує такий ідеальний світ. Який же він — оцей ваш ідеальний світ?
— Питаєте про мій ідеальний світ? Це добре! Це чудово! Ви дійсно поставили мені не погане питаннячко!
Маркс відразу повеселішав, очі його засвітилися незвичайним, але теплим блиском, а обидві руки погладжували бороду, що все задиралася догори, пнулася на щоки.
— Багато людей вважає мене матеріялістом, — продовжував Маркс. — Всі вони дивляться на мене, як на хижого звіра, який дбає тільки про свій живіт і для якого ідеали не існують. Фактично ж я якраз такий, про якого ви питали: у мене є найвищий та найнедосяжніший ідеальний світ. Мабуть, відколи почалася історія, ідеаліста з ідеалами, більшими за мої, не було. Мій ідеальний світ — це наше існування отут, на землі, коли кожна людина, як і всі інші, зможе вільно й рівноправно розвивати свої здібності; коли чисто всі люди зможуть щосили трудитися, але не очікуватимуть винагороди; коли чисто всі люди зможуть мати запоруку життя і не журитимуться голодом чи холодом. Це — так зване комуністичне суспільство, в якому «від кожного по змозі, кожному за потребою». Якби таке суспільство стало дійсністю, то хіба б це не означало, що на землі побудовано рай?
— Ага, а правда! — Цим разом навіть статечний Конфуцій не втримався, щоб схвально не заплескати в долоні. — Браво! Це ваше ідеальне суспільство та мій світ Великої Гармонії⁷ злилися, хоч ми цього й не плянували заздалегідь. Дозвольте мені процитувати вам з пам’яті уривок з одного мого старого твору: «Коли Великий Дао⁸ перебуває в стані діяльности, дух громадськости, дух колективізму панує у Піднебесній. Доброчесні та талановиті люди обіймають урядові посади, існує довір’я до сказаного, плекається дух згоди. Тому люди ставляться, як до рідних, не тільки до своєї власної рідні, а й до інших; вони трактують, як синів, не тільки своїх власних синів, а й дітей інших; старі та кволі мають притулок, в якому доживають свого віку; дорослі й здорові мають працю; діти забезпечені всім потрібним для росту й розвитку; сиріт, удівців, удів та непрацездатних утримують і доглядають; у чоловіків — свої обов’язки; у жінок — свій домашній затишок. Щодо добра, то люди не люблять викидати його на смітник, але їм також і немає потреби зберігати його в своїх коморах; щодо енергії, то люди не люблять витрачати її, але їм також і немає потреби витрачати енергію на самих себе. Через це всілякі змови провалюються в зародку; розбійники й злодії, бунтарі й бандити позбавлені можливости для діяльности, а тому люди не замикають воріт. Оце те, що зветься Великою Гармонією». Хіба ж вона не цілковито тотожна з вашим ідеальним світом?
Протяжним голосом продеклямував Конфуцій цей уривок з свого твору, яким він дуже пишався. Коли він дійшов до речень — «Щодо добра, то люди не люблять викидати його на смітник, але їм також і немає потреби зберігати його в своїх коморах; щодо енерґії, то люди не люблять витрачати її, але їм також і немає потреби витрачати енерґію на самих себе», — Конфуцій, на знак вдоволення, особливо захитав головою, зраджуючи цим надмірне самозахоплення, самозакохання.
Маркс однак не виявив ніякогісінького захоплення! Здавалося, він не вважав аж такими важливими слова Конфуція. У ту хвилину Конфуцій, очевидно, щонайменше виглядав в очах Маркса «утопійним соціалістом». Тому, немов би стоячи на ораторській трибуні і виголошуючи промову, Маркс сам знову повів мову про свої принципи:
— Одначе ж... — Після цього крутого сполучника Маркс підкреслено сказав: — Мій ідеалізм відрізняється від ідеалізму деяких утопістів. Мій ідеалізм — не фікція, під якою немає основи. У той же час — це ідеалізм, до котрого одним кроком не доплигнеш. Перш за все маємо досвід історії про те, що існує можливість повільного розвитку суспільної власносте. Потім поступово зростаюче багатство поволі концентрується в руках меншосте. Це приводить до того, що в суспільстві з’являються недоліки: злидні й нестатки. Суспільство тоді кипить у вічній боротьбі і жодного мирного дня у нім немає.
— Ой, правда, правда! — Конфуцій ще як слід не витверезився від самозахоплення. Він тільки те й робив, що схвально хитав головою. — Ще колись давно, в минулому, я прорік: «Не журімся нестатками, а журімся нерівністю; не журімся злиднями, а журімся неспокоєм серед народу».
Конфуцієві слова ще бреніли в повітрі, як Маркс почав йому перечити:
— Не вірно, не вірно! Наші погляди в дійсності відмінні, а не тотожні. Мене турбують як злидні, так і неспокій. Ви мусите збагнути, що при нестатках рівности бути не може; якщо ж у країні злидні, вони — коріння неспокою. Тому хоч я і противник концентрації приватної власности, я однак не тільки не перечу проти зростання власности, а й з усіх сил намагаюся сприяти цьому. Тому ми й пропаґуємо прикладення всіх сил до скасування приватного багатства, але в той же час ми намагаємося робити все, щоб сприяти зростанню суспільного багатства. Коли воно зросте, всі матимуть змогу мати уділ у ньому, насолоджуватися ним разом з іншими. Щойно після того всі люди зможуть спокійно й однодушно, рівноправно й самовіддано розвивати свої таланти, плекати свою особистість. Рушійною силою цих зусиль, нема що й казати, є пролетаріят або люди, що стоять за скасування приватної власности. Ці зусилля спочатку наберуть форми держави, як одиниці, яка потім розвинеться в інтернаціональну одиницю. Якщо буде отакий проґрес, рух вперед, то всі зможуть цілком задовольнити свої потреби, як матеріяльні, так і духові, і аж тоді людське існування зможе стати якнайщасливішим. Отже, мій ідеалізм має певні, окреслені ступні розвитку, має стійкі, позитивні докази.
— Правда, правда! — Конфуцій, як і раніше, схвально хитав головою і вів своє. — А ще прорік був я таке: «Що ж торкається мас, то правитель мусить збагатити їх; а збагативши — просвітити їх». Я теж казав: «Якщо харчів вдосталь, якщо війська для оборони країни вдосталь, то люди матимуть довір’я до свого правителя». Це мали б бути принципи для зразкового урядування країною. (Дійшовши до цього місця, Конфуцій звернувся до Дзи Ґуна: «Пригадується мені, що ці слова говорив я тобі, чи ж не так?» Дзи Ґун тільки схвально закивав головою). І ще я висловився був так: «Для того, щоб з’явився справжній правитель, має проминути ціле покоління. Лише тоді настане доба гуманности». Казав я також, що «Князівство Ці, якби настала в нім якась одна-єдина зміна, могло б наблизитися до князівства Лу,⁹ а князівство Лу, якби настала в нім якась єдина зміна, наблизилося б до стану, при якому практикується Великий Дао». Я також говорив: «Той, хто хоче показати Піднебесній свою світлу чесноту, спершу має справедливо правити своїм власним князівством!» Пошана до матеріяльного — це, засадничо, традиційна концепція у нашому Китаї. Книга «Хун Фань»,¹⁰ трактуючи про вісім способів зразкового управління державою, ставить на перше місце економіку. Ґуань Дзи¹² теж казав: «Якщо в житницях повно зерна, люди дотримуються обрядів та відзначають свята; якщо люди добре одягнені та ситі подостатком, вони бачать різницю між славою й ганьбою». Тому мої ідеї, як також і традиційні концепції моєї батьківщини, по суті такі ж, як і ваші, пане Марксе: завжди слід перш за все збільшувати багатство й власність, а вже потім ділити їх порівну між усіма. Через це я і кажу: «Щодо добра, то люди не люблять викидати його на смітник, але їм також і немає потреби зберігати його в своїх коморах». На крамарів я завжди дивився з погордою. Тільки оцей мій учень (вчитель знову повернув голову і вказав на Дзи Ґуна) ніколи не хоче послухати мене: я повсякчас товчу йому, щоб припинив займатися торгівлею, а він уперто й навмисне не слухається. Треба одначе сказати, що він таки знає, як збити капітальчик! Ви повинні зрозуміти, пане Марксе, що в час нашого життя чиста наука ще не була винайдена, і тому наш спосіб виробництва теж був дуже примітивний. У сфері обмеженого потенціялу економіки, в епоху нестач ми тільки могли пропаґувати заощадження та ощадність. Це все було спричинене тією нашою епохою. Проте я вважаю, що навіть і тепер — хіба ж не важлива річ — ощадність? У час, коли навіть рижу не вистачає на всіх, у жодному разі не можна дозволяти меншості споживати такі делікатеси, як морські слизняки та акулині поплавці.12
— От власне ж, що так! — Аж тепер Маркс і собі розчулився й почав зідхати: — Не думалося мені, що дві тисячі років тому на далекому-предалекому Сході вже існували ви — такий старий мій товариш! Ваші погляди цілком тотожні з моїми! Як же можуть деякі люди твердити, що наші ідеї несполучні, що мої ідеї не пасують до китайського середовища, та що, отже, мої концепції не можуть, мовляв, бути здійснені в Китаї?!
— О-ох! — раптом протяжно зідхнув Конфуцій у цю мить. Це його зідхання справді було протяжне: таке довге, що всі його почуття, придушені в серці понад дві тисячі років, нараз вирвалися з нього назовні. — О-ох! — протяжно зідхаючи, Конфуцій продовжував: — Де там вони здібні запровадити в життя ваші ідеї! Навіть я, та й то ж уже більше, ніж дві тисячі років, жую отут оце холодне м’ясо з свинячої голови!¹³
— Щ-о-о ..? Ви хочете сказати, що китайці не спроможні здійснити ваших ідей?
— Де вже там говорити про їх здійснення! Хоч би всього-лиш-навсього люди змогли збагнути, що ті, що вірять у вас, не можуть виступати проти мене, а ті, що вірять у мене, не можуть виступати проти вас — і то вже було б добре!
— Ой, якщо так, тоді я хочу ...
— Хочете що ..?
— Хочу повертатися додому, до своєї старої...
Тут, якби Конфуцій справді був таким, яким він виглядає в очах неоконфуціянців, він би напевно розлютився і став би ганити, як хижого звіра, оцього Маркса, який згадав про свою жінку. Однак всі почуття, що їх звичайні смертні не спроможні стримати, мудреці тримають загнузданими. А наш Конфуцій же — мудрець. Він не тільки не став картати Маркса, а, навпаки, з неприхованою заздрістю поцікавився:
— Так у вас, пане Марксе, виходить, є і жінка?
— А то чому ж би я її не мав? У моєї старої — той же шлях, ті ж ідеали, що і в мене. На додачу, вона ще й вродлива!
Маркс, у якого не виявилося ні краплі чемности, як тільки згадав про свою жінку, так і роздув, у дійсності, як ідеальні, свої принципи, і розхвалив свою жінку, теж, очевидно, вважаючи її ідеальною.
Побачивши, як Маркс пишався своєю дружиною, учитель сумно зідхнув:
— Усі мужчини мають жінок. Один тільки я не маю!
У Дзи Ґуна вже цілий день свербів кінчик язика: він негайно поспішив перебити Конфуцієві мову:
— У цілому світі — всюди самі жінки! Чого б ото вам, учителю, журитися, що у вас немає жінки?
Дзи Ґун не посоромився, що серед усіх учнів Конфуція він був єдиним сильним логіком. Він змінив стару приказку й примусив Конфуція засміятися.
Той, хто не збагнув тонкости сказаного, був тільки Маркс. Поцікавившися, він довідався, що Конфуцій добровільно розійшовся з своєю дружиною. Маркс відчував, що Конфуцій був такою людиною, що чим більше ти перебуваєш з ним, тим цікавішим він стає.
Звертаючись до Маркса, Конфуцій продовжував:
— Щодо людей старшого віку, то я ставлюся до чужих старих людей так, як і до своїх рідних; щодо дітей, то я ставлюся до чужих дітей так же, як і до своїх власних; що ж до жінок, то я трактую чужих жінок теж, як своїх власних. Отже, ваша жінка — також і моя жінка!
Почувши таке, Маркс настільки перелякався, що голосно вигукнув:
— Дозвольте, пане Конфуцію! Я пропаґую ділитися тільки власністю, а ви відверто пропаґуєте ділитися жінками! Ваші ідеї куди небезпечніші, ніж мої! Добре, я вже більше не насмілюсь дратувати вас!
Сказавши це, Маркс поспішив гукнути своїх чотирьох компрадорів-носіїв палянкіна і квапливо зібрався втікати з поля бою. Так, немов би мав уже зараз ділитися з Конфунцієм своєю старою, яку залишив в Европі!
Четверо — учитель та його учні — стояли посеред залі храму. Побачивши, що Марксів палянкін уже винесли з західніх воріт храму, Єн Хуой, який з самого початку й до кінця був немов ошелешений, нарешті заговорив:
— Про те, чи Досконала Людина¹⁴ мудра, чи дурна, судять по єдиному її слові. Наш учитель сьогодні — це не вчитель минулих днів. Що за безглузді речі він говорив!? Ай-я-я!
— Те, що говорив я перед цим, було тільки фарсом і більш нічим! — Конфуцій голосно зареготав, відповідаючи своєму учневі на те.
Тоді слідом за ним почали реготати усі. Посміявшися, всі четверо повернулися до рогожі з трапезою і знову взялися жувати те саме холодне м’ясо з свинячої голови.
17 листопада 1925
_________________
¹ Компрадори — в докомуністичному Китаї торговельні посередники між китайськими й чужинецькими підприємцями.
² Йо — власне ім’я Дзи Лу.
³ Перший великий китайський філософ.
⁴ Ши Сян — міністер музики князівства Лу, де жив і Конфуцій, в роки періоду Весни й Осені (722—481 до н. ери).
⁵ Чан Хун — вельможа, що жив у часи династії Чжоу (1122—256 до н. е.). Про його знання музики одначе нічого не відомо.
⁶ Китайці звали «варварами» всіх некитайців, включно з європейцями, американцями та меншинними народами Китаю.
⁷ Велика Гармонія — ідеальний стан у суспільстві, золотий вік у цілому світі, згідно з конфуціянським вченням. Див. далі в тексті, як саїм Конфуцій пояснює цей стан Великої Гармонії в світі.
⁸ Дао — дослівно «шлях, дорога». Коли у філософії даоїзму Дао — це аморфний «бог», сила, що рухає всім у всесвіті, то в конфуціянській філософії Дао — ідеальний стан згоди в країні: панує мир між правителем та його підвладними, злагода між братами, злагода у подружжі, пошана до старших, до батьків і т. п.
⁹ Лу — батьківщина Конфуція. Це князівство в традиційній китайській історії завжди вважалося зразковим: у ньому переважали гуманність, доброчесність, справедливість.
¹⁰ «Хун Фань» («Великий Плян») — назва однієї з частин класичної «Книги Історії» («Шу Дзи»). Остання — це збірка промов та повчань у високоморальному дусі правителів, князів та міністрів, починаючи з сивої давнини і кінчаючи першим трьохстоліттям династії Чжоу (1122-256 рр. до н. е.).
¹¹ Ґуань Дзи (власне ім’я Ґуань Чжун) — філософ та державний діяч стародавнього Китаю, якому традиція приписує авторство книги «Ґуань Дзи» (коло 300 року до н. е.) — найпершого китайського економічного трактату.
¹² Морські слизняки та акулині поплавці — це найкращі ласощі для китайців. Отже, це не вжито з іронією, як могло б декому здаватися.
¹³ Це можна інтерпретувати як занедбання китайцями культу Конфуція, особливо в часи «першої культурної революції» в Китаї, що почалася в 1919 році і продовжувалася в двадцяті - тридцяті роки: йому «жертвують» всього-навсього якусь свинячу голову, та ще й холодну!
¹⁴ Досконала Людина — у конфуціянській філософії це чемний та справедливий джентлмен, який завжди робить все, як належить, як того вимагають ритуали зразкової поведінки людини.
Переклад з китайської Лідії Голубничої
ПРО АВТОРА
Ґуо Мо-ро — визначний поет, письменник, та культурно-політичний діяч КНР. Справжнє ім’я його — Ґуо Кай-чен. В УРСР ім’я його добре відоме в антифонетичній російській транскрипції — «Го Мо-жо». Ґуо Мо-ро народився в 1892 році у провінції Сичуань, у верхів’ях Блакитної ріки (Янцзицзян), що витікає з Тібетського нагір’я. В Японії він спочатку вивчав археологію, а потім — медицину. Також вивчав марксизм, цікавився західньою літературою, зокрема німецькими та англійськими поетами-романтиками. Між іншим, Ґуо Мо-ро переклав на китайську мову Шевченків «Заповіт».
У 1920 році Ґуо заснував літературно-видавниче товариство «Творчість». У ці роки писав вірші, оповідання, повісті, драми, досліджував китайську історію. У 1925—27 роках був деканом школи літератури при університеті гм. Сунь Ят-сена в Кантоні. Проте в останній, комуністичний період своєї творчости Ґуо Мо-ро відомий як найвизначніший сучасний поет Китаю. Одночасно він — президент Академії наук КНР, президент Всекитайської федерації працівників літератури та мистецтва, віцепрем’єр КНР (1949—54). У партію вступив уже після приходу китайських комуністів до влади (здається, в кінці п’ятдесятих років). Цікаво, що коли в КНР почалася сучасна «культурна революція», Ґуо змушений був оголосити «безвартісними» всі свої твори й публічно зректися їх — в тому числі, ясна річ, і перекладеної тут нами сатири.
[Сучасність, 1968, ч.7, с.22—32]
ПРО ПЕРЕКЛАДАЧА
Лідія Голубнича вибрала своїм житьовим шляхом вивчення мов Китаю та Японії. Народжена в малому містечкові Богодухові на Харківщині у 1930 р., в родині вчителів, вона зустріла життя в тяжких умовинах початків колективізації в Україні зі всіма її наслідками. Закінчила середню освіту в Україні, а опісля в Німеччині продовжувала свої студії, і коли переїхала до Америки також пішла вчитися.
Заміжня за відомим вченим-економістом, членом УВАН, Всеволодом Голубничим, вона багато працювала і вступивши до Колумбійського університету, студіювала китайську мову. Її студії були досить успішні й департамент азійських студій створив для неї спеціальну комісію. Вона дістала ступень бакалавра з китайської мови, а трохи пізніше маґістра гуманістичних наук, з китайської історії.
Її докторська дисертація була на тему політичного життя в Китаї в 1920 рр., коли Гоміндановсьха партія та уряд Китаю співпрацювали кілька років з Москвою та прийшло до відкриття комуністичних інтриґ та знов і розкриття причасности у тому Кремля і його в висланців-військової місії...
Вже в кінці 1960 років Л. Голубнича почала перекладати з китайської мови на українську короткі оповідання тощо та їх поміщено в „Сучасності“ в 1962 р., тоді появилися чотири мініатюри Лу Сіня, а в 1963 р. там же надруковано десять китайських анектотів. У 1963 р. вийшла невелика книжечка у В-ві „На горі", Мюнхен, новела Лу Сіня — „Достоменна історія А-К’ю“ переклад з китайської мови з широкою статтею — передмовою та бібліографією на кінці книжечки.
Її перша обґрунтована стаття на китайську тему була надрукована в Мюнхені в 1958 р. про „Реформу китайського письма“, а в 1961 році в „Сучасності“ появилась її рецензія на переклад Шевченкового „Заповіту" на китайську мову, зроблений у формі переспіву Ґуо Мо-ро; тоді ж надруковано інших кілька статтей на синологічні теми.
Студії китайської мови та історії забрали у с. п. Лідії Голублячої повних вісім років, речинець досить нормальний для таких вправ і дали вони гарні наслідки та підготовили її для початків студій японської мови, які їй видалися конечними для використання гарних та багатих джерел друкованих по-японськи. Студії японської мови забрали в неї ще чотири роки часу і могли б спричинитися до добрих праць, але 18 травня 1975 року вона померла. Мала плани для своєї праці, які тепер залишаться нездійсненими у тому числі і тема про події на кордонах Монголії та Забайкальщини в кінці ХVII ст., коли там були місцеві війни та в одній з них приймав участь наш гетьман-засланець Дам'ян Многогрішний.
[Свобода, 1975, ч.118, с.6]
20.07.2018