Маґістерска диспута професора М. С. Грушівского.

 

З України пишуть до "Зорі":

 

Певна звістка про день, призначений на диспуту д. Грушівского, надрукована була в кіївских часописях тільки за три днї до диспути, через що з-поза Кіїва можна було приїхати тільки з близших міст, як от Чернигів, Нїжин, Кременчуг, Єлисаветград, а Харківцям вже, або Катеринославцям не можна було встигти; привитаня свої мусїли они переказати або заздалегідь почтою, або в день диспути телєґрафом.

 

О годинї 1-шій дня 22 мая величезна саля кіївского університету була повна публики. За довгим столом, засланим зеленим сукном сидїли усї професори историчного факультету, опріч заслужених професорів исторії В.Б. Антоновича і В.С. Иконникова; они яко опоненти сїли проти катедри, що стоїть биля портрету царя Миколи. Диспута розпочала ся як звичайно, від того, що декан факультету проф. Флоринскій оголосив curriculum vitae диспутанта.

 

З того curriculum знати, що проф. Грушівскій родив ся 1866 р. в Холмі, де на той час довело ся перебувати єго батькам. (Батьки Грушівского — Кіяне; батько з Чигиринщини і скінчив у Кіїві духовну академію.) Скінчивши ґімназію в Тіфлісї (батько єго служив на Кавказї), вступив до рідного університету в Кіїві і скінчив єго року 1891 кандидатом. Університет уважаючи на здібности молодого кандидата, лишив єго при університетї на два роки. Рескриптом цїсаря Австрії з 1 цвітня сего року именовано Грушівского професором исторії на львівскому університетї. Далї декан додав, що диспутант є членом наукових товариств: Нестора у Кіїві і Шевченка у Львові. Переказуючи наукові твори Михайла Сергієвича декан назвав і працї єго в "Записках" Товариства имени Шевченка [підписані они Сергієнком]. Таким чином имя засланого р. 1847 царем Миколою в салдати Тараса Шевченка лунало в торжественну годину в університетї заснованому тим самим царем і лунало оно з уст царского-ж урядника; лунало яко имя патрона наукового товариства... Треба було згадати і твори писані тою мовою, яка сином царя Миколи заборонена 18 мая р. 1876!... Факти своє беруть!

 

Нова праця д. Грушівского, що подав він яко дісертацію, щоб здобути учену степень маґістра исторії, носить назву "Барское Староство". Після прекрасної промови маґістранта, в котрій він висловив причини, що привели єго до написаня сеї працї, розпочала ся властива диспута і тягла ся дві години. Опоненти, одначе нї в одному историчному пунктї не могли перекинути фактів і поглядів автора на ті факти, в одному тільки разї, чисто археольоґічному диспутант згодив ся з проф. Антоновичем, а всї останні змаганя опонентів мусїли падати перед обороною і кожде змаганє стало побільшанєм придбаня маґістранта.

 

Скоро скінчила ся диспута, декан, тут же в сали, не виходячи на пораду до другої світлицї, зібрав думки своїх товаришів професорів, і зайшовши на катедру оголосив, що факультет одноголосно признає Михайла Грушівского маґістром исторії і підійшовши до д. Грушівского повитав єго поцїлунками. За деканом так само-ж поцїлунками повитали нового маґістра і всї професори факультету. А в сали тодї самій, аж вікна тремтїли від незвичайно гучних оплесків якими 2000, коли не більш публики витали молодого професора львівского університету. Торжество д. Грушівского було стільки-ж повне, скільки й заслужене.

 

У вечері того-ж дня д. Грушівскій приймав поздоровленя. Повитати єго зібрало ся чоловіка 70—80: були тут і сивобороді дїди і безвусі юнаки; були сивоволосі матери і молоді дївчата, але се була єдина сїмя споріднена наукою і идеєю. Після привитаня устного, були прочитані привитаня, що привезла почта і телєґраф з берегів далекої Кубанї, ще дальшого Дунаю; з порогів батька Днїпра і з берегів єго прекрасних доньок Десни, Сули і Росї, а також з берегів Бога, Ингула, Тясмина, Самари і Сейма!... Обізвали ся люде з усїх кінцїв України і після перечитаня привітів з их щирими палкими бажанями сердечними, з их ясними надїями, один з наших старійших письменників, витаючи ще раз д. Грушівского, справедливо сказав: "Уся Україна посилає вам, дорогій наш Михайле Сергієвичу, не тільки привіт, але й благословенє на тяжку працю на новій ниві, на ниві науки рідною нашою мовою". За вечерою нї в чому не перемінив ся щирий товарискій характер свята. В усїх промовах, в усїх тоастах чути було бажанє наче одного серця, надїї наче одної душі; але разом з тим обзивала ся і струна суму, властива цїлій сїмьї, коли она бачить, як "мати сина виряджає в далеку дорогу, хоч і на користну громадску, але-ж на тяжку працю". Така праця перш за все потребує доброго здоровля фізичного. "Дух ваш — сказав один з бесїдників, — міцнїйше дулевини, але тїло не може хвалити ся міцним здоровлєм. А здоровлє ваше, Михайле Сергієвичу, не ваша власність, а громадске добро цїлої України-Руси, тим то й повинні ви берегти єго всїма силами. Помагати вам всїма способами, щоб зберегав ся сей дорогій скарб, се першій обовязок моральний тих наших братів, до яких Мати-Україна виряжає свого сина. Будемо сподївати ся, що братя наші по правдї оцїнять вашу і нашу жертву і в сїмьї своїй великій зустрінуть вас з тим щиро-сердечним теплом, з тим глубоким братолюбєм, яким ми вас виряжаємо. Тяжко нам розлучити ся з вами, але хоч матеріяльна просторонь буде геть більша між нами, а про те нашій души буде ще близше до вас."

 

ѣло, 16.06.1894]

 

16.06.1894