Я дуже давно з Вами не розмовляв. Обставини так склалися, що моє життя тепер відмірюється годинами. Я не буду на цьому зупинятися. Тим не менше, у цій ситуації, як кожна розсудлива людина, я мушу приготуватися до того факту, що, може, проживу кілька днів або тижнів. Лікарі кажуть, що, може, навіть кілька років, але у ваті, без стресів, справ тощо. Але, в такому разі, навіщо? Адже коли йдеться про життя, не важливо, як довго жити, важливо як!
Мені минає 65 років. Можна сказати, що понад 50 років я дуже активно діяв у соціумі та політиці, маючи найкращі наміри. Але мушу сказати, що хоч багато доброго зробив, проте, коли важити баланс, то принаймні стільки ж, якщо не більше, зазнав поразок і наробив лиха. Це аж ніяк не моя власна індивідуальна особливість, така вже людська доля. Якщо упродовж 50 років я тяжко працюю, і все програю та програю, і увесь час намагаюся зрозуміти чому, – то перед відходом зобов'язаний сказати, написати, як звести до мінімуму ці поразки і зло, що його ми чинимо, зокрема тому, що живемо у виняткові часи. Таких шансів, які ми маємо нині з огляду на дуже приязне безпосереднє сусідство та послаблення великодержавного укладу, ми майже ніколи не мали. Ми справді можемо злетіти до зірок, але водночас я бачу загрози, які на нас чигають, і лячно дивлюся на них. Роздзьобають нас круки й ворони, хоч то ніякі не «вони» зроблять, а ми самі в рамках отих поразок і чинення зла.
Тож якщо я мушу залишити перед смертю заповіт, то мушу написати в ньому, що зробити, щоб було менше поразок, щоб ми мали більше шансів на осягнення успіху.
Насамперед слід відповісти, якими є причини наших поразок. Діється так тому, що кожна людина, кожен із нас, є іншою, окремою, неповторною, має інші бажання, інші прагнення. А зробити щось ми можемо тільки гуртом, всією громадою, всією спільнотою. Це страшно, адже існує так багато відмінностей. У зв’язку з цим, найперша життєва директива, яка випливає з мого досвіду, з життя: слід уміти порозумітися з кожним. Слід зуміти знайти те, що нас об'єднує, що ми можемо зробити гуртом.
То не правда, що можна будь-кого викреслити, сказати: «його не існує, це неважливо»; сказати: «я викидаю його з Польщі, з життя». Прошу не забувати, скількох месників лишає по собі навіть один убитий. І не можна також сказати: «то мене не обходить, мені байдуже». Або зробимо гуртом, або не зробимо взагалі. Програємо.
Я мав би написати, як досягти цього порозуміння. Водночас ми, люди, що тут живуть, маємо для майбутнього світу величезне надбання. Ми маємо позаду традицію І Речі Посполитої, яка була Республікою народів, і за всіх жахливих конфліктів, які нас ділили, ми також уміли жити разом, уміли співпрацювати, і то є оте надбання, яке ми можемо внести у майбутнє. Кожен, хто хоче це перекреслити, хто хоче від того відтятися, поціляє в польськість, бо не існує польськості, яка не виростала б із тієї багатонаціональності, багаторелігійності, багатоетнічності. Не існує. Це не польськість. Тому разом із моїм заповітом, із відповіддю, що робити, щоб порозумітися, я хотів би залишити закон про національні та етнічні меншини. Це завдання, яке я мушу виконати перед смертю. Давайте поглянемо на проблеми меншин крізь призму проблем І Речі Посполитої.
Ми, власне, оглядаємо фільм «Вогнем і мечем» режисера Єжи Гофмана. Він дуже намагався показати нам, що той конфлікт, який нас – поляків і українців – поділив, не був етнічним конфліктом. А якщо й був, то між народом панів, шляхти і народом селян. Саме там, на іншому боці опинився Ярема Вишневецький, головний герой цієї війни, а був він православним русином (сьогодні ми б сказали; українцем). А ким була Курцевич, родичка Рюриків? А ким був Заґлоба, якщо міг ходити від села до села в личині руського лірника? Не знаючи української мови, якою мовою він співав? А звідки він її знав?
Сталася страшна річ. Сенкевич надзвичайно вдало будив національну свідомість поляків, але водночас завдяки йому ми присвоїли собі свідомість багатьох народів. Сенкевич пізніше це зрозумів. Він перейнявся, намагався все змінити в «Пані Володийовському». Є там така історія, дуже важлива для розуміння нашого співіснування в тій національній спільноті. Капелан у станиці пана Володийовського, монах, який раніше був солдатом, розповідає таку історію: «Ми впіймали тих дванадцять різунів, насадили на палі, я проказав отченаш під придорожним хрестом. Поглянув на палі, але щось мені не пасувало, бо як це! Ми впіймали дванадцятьох, а паль було одинадцять. Я ліг під хрестом, заснув, і приснився мені Господь Ісус, зійшов до мене з хреста і сказав; "Ти не помилився, було нас дванадцять, то я є тим дванадцятим, ти насадив мене на палю разом із іншими"». Тут він прокинувся, вирішив покинути шаблю і стати ченцем, щоб служити ідеї багатьох народів.
То ось чому я кажу, що слід шукати те, що нас об’єднує. Але це прецінь тільки частина проблем. Коли поставала Польща, а писав про це колись у «Весіллі» Виспянський, селянський народ намагався порозумітися з усією польською нацією. Певної миті один із тих героїв-шляхтичів каже: «Мого батька різали пилою, ми ж забули про все». Але це неправда, ми не забули. Коли на межі 1944 і 1945 років я опинився на Підкарпатті, то почув у сусідньому селі таку розповідь: «Коли ми пішли на шляхетський двір, якихось сто років тому, а отже під час повстання Якуба Шелі, то поклали пана з двору між дошками, різали, а хтось казав: "Ріжте поволі, бо добрий був пан"». Пан, може, й добрий був, але скільки ж то почуття ненависті й презирства мусило назбиратися з обох сторін. Австрійці влаштували провокацію із повстанням Шелі, але якщо внаслідок якоїсь провокації трапляється масова різанина, то це означає, що там накопичилися поклади вибухових речовин, а потім як хто кине іскру, то марно його звинувачувати в тому.
Проблема стосується нас, то ми передусім несемо відповідальність, щоб це не повторилося. Ми, політики, відповідальні за форму Республіки, за її майбутнє, передусім за те, щоб вона трансформувалася в Республіку багатьох народів Європи, світу, бо таке наше майбутнє, власне таким є наш шанс. Проте я не знаю, чи встигну написати, що робити, як не допустити поразок, тож хочу сказати ось що.
Я хотів би запропонувати, щоб наступні вибори відбулися в суперечці про те, якою повинна бути ієрархія видатків. Зрештою, вибори такими і мають бути, саме для того вони й існують, але в Польщі після 1989 року таких виборів не було. Я пропонував у 1995 році під час президентських виборів; не голосуймо за прізвища чи партійні барви, спробуймо обрати з огляду на ієрархію завдань. Спробуймо тепер провести такі вибори навколо критерію бюджету, державних видатків як слід розділити бюджетні кошти. Найважливішою є освіта, загальний доступ до освіти кожної дитини, людини в нашій країні. Але треба ще мати де виконувати домашні завдання, мати на книжки, на гідне життя. Слід фінансувати розвиток науки. А ми витрачаємо на науку дещицю. То ми, політики, і то я, беручи упродовж десяти років участь у здійсненні влади, відповідальні – відповідальний – за це.
Отож, якщо я кажу, що зазнав більше поразок, вчинив більше зла, то це не стосується 50-х років, а стосується 60-х, 70-х, 80-х, а передусім 90-х років, відколи я постійно беру участь у здійсненні влади, яку тепер звинувачую.
Коли я напишу заповіт, він називатиметься «я звинувачую» або, може, краще «я прошу». Я прошу, давайте поміркуємо, як порозумітися з кожним, із тим іншим, як осягнути спільність прагнень, як знайти те, що найважливіше. Я повторюю: наука і освіта для кожного, закон про національні та етнічні меншини. Я твердо вірю, що ми збудуємо Республіку націй і нашого регіону, світу, ба більше: я це знаю, але то жахливо важка праця і страх як багато супротивників. Тож ми цього досягнемо, але не сьогодні.
1999
17.06.2019