Операція.

Лікар сказав, що операція зовсім нескладна, і що після таких операцій хворі самостійно йдуть додому.

Вранці вони обговорювали це питання і було вирішено, що він сам поїде до области і вернеться за три дні.

— Проте, якщо бажаєш, поїдемо разом? — сказав Андрій.

Вона прижмурила очі від сонячного світла, що ясним потоком ринуло у кімнату. До области їхати не було охоти.

Роздивляючись миле, і таке знане обличчя чоловіка, вона із задоволенням міркувала, що операція принесе йому полекшення та що... але інша думка майнула у свідомості, наче змійка, і сховала свою грішну голівку.

Андрій пішов на працю, а вона поволі укладала до валізи сорочки, рушник, мило.

Син з'явився знадвору трохи стурбований.

— Мамусю, чи татко привезе мені вагончиків?

На синові була морська уніформа із золотими гудзиками, було йому від роду 7 років, був він "мужчиною" суворим, але схильним до захоплень. В сучасний момент предметом захоплення була залізниця.

Мати поцілувала рожеве вушко, але відповісти на питання відмовилася.

— Мамусю привезе, чи ні?!

— Як тобі не сором, котику! Татко до лікарні їде, операцію робити, а ти з своїми вигадками.

Котик похнюпився, але більше не докучав — пішов собі.

Андрій поїхав пополудні.

О п'ятій годині вона нерішуче зняла рурку телефонного апарату, що стояв на столі чоловіка.

— Недобре! — подумала вона на власну адресу — і тут же обмахнулася — дурниці, зайве моралізаторство. Ну, припустімо, він мені трохи подобається, але зовсім трошечки...

На тому кінці дроту були дуже втішені.

— Гадав, що ви мене зовсім забули. Розпитую завжди Андрія Андрійовича, як себе почуваєте, але він такий мовчун. Хотів до вас завітати, та він така зайнята людина...

— Так — говорить вона — в Андрія багато праці.

— Чи не дозволите завітати сьогодні?

Павза. Вона вагається.

— Добре — каже нарешті. —

***

...У що убратися? Він, чого доброго, подумає, що справді ним захоплені, треба якусь сукню темного кольору одягти... А може ліпше — оцю улюблену, яскраво-жовту. Вона так гарно відтіняє її золотисто-засмаглі руки, підходить до бронзового волосся.

Котик неспокійно ворушиться у ліжку, подих був якийсь нерівний. Маленька щічка палала. Вона злякалася, чи немає гарячки, нахилилася над ним, але в ту ж мить залунав дзвоник біля дверей. І, швидко поправила ковдру, вона пішла відчинити.

***

Важко було заснути: Вона спробувала читати, взяла улюблену "Мадам Боварі" Фльобера, але читалося погано. Мимоволі пригадувався сьогоднішній вечір, цікаві розмови, витончені натяки на його захоплення нею.

— Як у вас гарно, затишно! Ви — справжня жінка, гармонійна жінка, яка творить щастя. Оці доріжки, панно, що ви їх, я знаю вишивали своїми руками — як прикрашають вони життя, як багато говорять вони про вашу вдачу. Оця китиця бузку на золотавому тлі, або ці рум'яні дівчатка, що несуть кошик соковитих яблук...

Він дуже високий, вищий за Андрія.

Переглядаючи в пам'яті всі деталі вечора, милуючись і втішаючись ними, наче подарунками, вона, згадавши чоловіка, здрігнулася. — Тоню, що тобі привезти? Котикові обіцяв залізницю, а тобі? — Умовились, що він привезе вовняний джемпер. Та біль був хвилевий. Завтра вона погодилася знову прийняти у себе. Це недобре? Ні, добре!

І раптом нею опанувало почуття самотности. Все було на місці, всі речі чоловіка, його книжки, його червоно-сині олівці і перламутрова ручка — а господаря їх не було.

— Але мені 30 років — думала вона. Вже 8 років ми вкупі і ще будемо багато-багато, ось чому іноді приємно поговорити з кимось іншим, відчути, що ти можеш подобатися. Цікаво, як він цілує? — Зайшла в голову божевільна думка. Вона заснула, пам'ятаючи, що зустріч призначена на 8-му...

...День минав повільно: З вікон видно розсвічений позолотою парк, густосинє небо і високі тополі, листя яких ніби кипить в осінньому повітрі. З Котиком розмова не йшла. Він розповів, що їх котеня кинулося на жабу, але відскочило, зафоркало, видно жаба плюнула на його. Мати не реагувала на таку значну подію, і він відійшов розчарований.

Раптом задзвонив телефон. — Антоніна Миколаївна! — говорив секретар чоловіка — дзвонили з міста, просили приїхати.

— А що, хіба з Андрієм Андрієвичем щось сталося?

— Так, здається. Дуже погано було чути... Може й мені з вами поїхати?

Повісила рурку. Раптом стало зрозумілим, що зустрічі з тим, іншим — ганебні і зайві. Швидко почала збиратися. Як добре знає вона смаки свого чоловіка, краще, ніж він сам. Склала в пакуночок все, що він любить. Домашні булочки, трохи шинки, кілька жовтих пахучих "антоновок".

Протелефонувала: "Виїжджаю сьогодні, не приходьте". Потім стало трохи шкода, що говорила так сухо, втішила: "Повернуся — подзвоню".

Не заїжджаючи до знайомих, в яких мав спинитися чоловік, вона поїхала безпосередньо до лікарні. Офіційний прийом відвідувачів закінчився, але їй пощастило пробратися у вестибюль.

— Скажіть, як здоров'я Кузминського? — звернулася вона до немолодого лікаря, що вийшов з коридора. Лікар подивився на неї. — Кузминського? На що хворий? — Операція — вона пояснила — підтягнення легенів. — Не знаю — сухо сказав лікар — і швидко пішов. З маленькою валізою в руці — стояла вона в вестибюлі, не знаючи, до кого вдатися. Дуже хотілося бачити Андрія і ні про що інше не хотіла згадувати. Побачила сестру в білому халаті і кинулася за нею.

— Я приїжджа. Чи не могли б ви передати пакуночок хворому?

— А кому це?

— Кузминському.

— Голубонько, так він же помер! Так несподівано. Кажуть лікарі —шок.

Далі було щось незрозуміле. Як їй оповідали — на короткий час — вона стала обезжилою. Цього вона не пам'ятає. Починає знову пам'ятати себе в санаторії, де примушували їсти, пити, брати ванни.

Іноді проводили до неї Котика. Котик похудав, виріс, сині оченята з сумом дивилися на маму.

— Мамусю, не плач. Я з Світланою граюся. Я вже писати навчився.

Коли вона повернулася додому, Котик віджив. Він пестився, не відходив від мами. Вони сиділи, притулившися один до одного і дивилися на сумні білі дерева.

— Наче сован — думала вона. І раптом побачила в руках Котика маленький вагончик.

— Котику, хто тобі подарував?

— Татко перед тим, як поїхав до лікарні купив. А тітка Маруся казала, що тобі він джемпер купив. Вона його у шафу поклала.

У шуфляді шафи лежав невеликий пакунок. Розгорнула — побачила пакунок. Розгорнула — побачила помаранчовий, дуже елегантний джемпер, а на ньому гіллячка мистецько зробленої шипшини. Перед смертю були куплені вагончики та джемпер. Вони були, а його не було, не було — навіки.

— Друже мій, друже мій! — повторювала вона стоячи на колінах і не витираючи сліз. Друга не було.

— Мамусю не плач! — благав Котик. І собі плакав.

[Львівські вісті, 27.05.1944]