(Казка наших днів).
У далекім царстві, в тридесятім государстві з'явився семиголовий змій Людожер. Горби рівняє, панів пожирає, нищих підіймає, а куди йде, огнем дише, аж земля гуде.
Злякалися чотири царі зза моря, прикликали своіх знахорів, питають, що його робити.
— Дайте йому голову дурного Івана, то він задавиться!
Вислали царі послів до того Івана, щоби його на того змія Людожера пустити.
— Дамо йому — кажуть — сім бочок смоли і сім возів конопель тай тризубу булаву, що в ій пудів з десять — хай б'ється! Хай обмотається коноплями, обсмолиться смолою добре, хай візьме булаву та іде на змія! Переможе — дамо йому всі зорі на небі!
Ідуть посли до Івана, ідуть до його города — аж нема його дома. А в його палаті сидить цариця Повія, що вміє між гострими ножами танцювати.
Як вчула Повія гості на помості — вдарила в гармати великі вівати. Заставляє столи сріблом та злотом із землі Івана.
— Іжте, пийте до своєї любости, кілько хочете — каже.
Засіли посли, лакітки ідять, шампани п'ють, скоморохи ім на гуслі грають. А Повія вся в шовках та намистах все коло них бісики пускає, грішним тілом світить — за очі хапає. Тому усміхнеться, сему руку стисне, того ніжкою нехотя настопче, а сему поцілунок посилає і сміється, до всіх сміється, гей перлами на тарілці срібній розсипає...
Заясніли очі в панів із-за моря.
— Чули ми — кажуть вони — що Ясна Пані славно танцюєш, затанцюй-же нам на весілля, коли ласка твоя!
— А що дасьте? — прилещується до всіх Повія, граючи очима, як змія.
— Що хоч, нема в світі того, щоб тобі не дати!
Не вірить "Ясна Пані" на слова — тільки бровами моргає. Не вірить. Клянуться — не вірить; божаться — не вірить; підписують декрет писаний смолою — повірила ясочка, буде танцювати!
Загули цимбали, заграли гуслі, а Повія танцює на розраду панам ізза моря: Літають ніжки, як білі голуби, між ножами; а білі ручки, як ласиці вються: а груди хвилюють, як білі пави, а тіло звивається гей полоз лискучий. — Заграли очі в панів, як орли до сонця...
Погасли світла — а Повія шепче в обіймах:
— Дайте мені землю дурного Івана.
— Бери душко, землю, а ми його голову Людожерови пошлемо! — і зареготались.
Аж грим! — і затрусилася земля і ціла палата.
— Що се? — зірвались пани на ноги. А у місті у дзвони дзвонять, молебні правлять, а в пивницях народ сидить, мов неживий, зціпивши руки; жде, що то буде! Кличуть пани із-за моря знахорів, що були у місті.
— Чи то змій Людожер іде, що земля гуде? — питають.
— Ні се наш Іван почув про землю тай так дихнув на місто!
— То нічо — шепче Повія — він дурну голову має, пошліть його на змія Людожера. Там наложить головою і сліду не стане з дурного Йвана!
— В боротьбі за землю — кажуть віщі — він дванайцять голов має, одну відітнеш, десять виростає!
— Ха-ха-ха! казка! — зареготали пани з Повією на ціле горло.
Аж се земля знов затрусилась під ними і вогненна рука пише по стіні:
— По сміху плач наступає!
Оце тобі казка — відгадай, де маска.
"Стрілець".
[Український голос, 25.05.1919]
25.05.1919