Вже на зборах Народної Ради мав я нагоду вказати на строго етичні засади, які нас, духовеньство руске, приневолюють станути однодушно против відвореної новим і найновійшим курсом політики опортунізму. На жаль, найголовнїйше, бо засади самі, на котрі я покликав ся, не були точно широким кругам до відомости подані; було би се впрочім можливе ино з стеноґрафічних записок, які на зборах наших трудно вести. Але що та справа важна, бо ми, хотячи однодушно ити, повинні се питанє дня точно розуміти, позволю собі засадничі точки моєї промови тут повторити, додаючи нинї ще і те, що потрібне для точнїйшого представленя справи.
"Від якогось часу повстала між нами суперечка, котрою дорогою ити нам в питанях народно-політичних: дорогою засад, чи дорогою опортунізму. Для нас, духовеньства, в сїм питаню не може бути сумнїву; питанє бо се порішене вже давно найвисшою церковною властію в сей спосіб, що виключає всяку довольну интерпретацію. Именно маю на мисли енцикліку папи Льва ХІІІ з 10 сїчня 1890, а не сумнїваю ся, що зміст сего уступу, на котрий покличу ся, утїшить і вас, світскі панове. В сїм бо уступі стоїть:
В справах політичних може бути честна суперечка, єсли именно веде ся борба на основах правди і справедливости, щоби ті гадки в дїло перевести, котрі перед другими видають ся користнїйші для загального добра. Єсли-ж зауважає ся, що христіяньска мораль з сторони ворогів находить ся в небезпеченьстві, або що наносить ся яка кривда церкви, належить уникати всяких роздорів, но однодушно і одномисльно предприняти оборону і защиту реліґії...
Тож мушу сконстатувати, що весь загал Галицкої Руси нервово роздразнений, именно за-для крайно неморального поступованя з нами. І тут насуває ся на мисль мимовільно иншій уступ з енцикліки, де каже ся знову: "Через залишенє приноровленя христіяньских засад до житя народів повстала так велика сила злого, що нї хто теперішність без обереженої старанности знести, нї на будучність без слушної обави глядїти не може."
Трудно в сїм місци навести всьо моральне зло, яке дїє ся з нами; на се старчили би томи. Для илюстрації ино спімну про зневагу духовеньства і єго ортодоксії не заузданою, до кого се належить, прасою; зневагу, котра виховує Гендіґерство в певній части другої краєвої суспільности, котра доробила ся до Гошовского... А та зневага і юдженє против цїлого стану проявляє ся систематично, не ино в прасї; найправдивше масоньство не посміло би такими средствами воювати против католицкої церкви, які, в краю католицкім, зі сторони патентованих католиків, приміняні суть до католицкого руского духовеньства. Пригадаю непошанованє католицких свят наших. Вспімну о справі упослїджуваня науки руского письма і церковного співу, без чого, одного і другого, розвиток нашої церкви немислимий! Згадаю о справі розмисльного занедбаня матеріяльного і морального розвитку люду, трактованя єго як худоби, котрим то трактованєм він дїйстно дичіє, або, завдяки инавґурованому опортунізмови нашому, не находячи у нас для своїх интересів підпори і оборони, дає ся увлїкати скрайним теоріям і стремлїням!
А особливо з натиском зазначити менї треба ту, безусловно після католицких понять не допускаєму кривду, яка дїє ся католицкій нашій церкви як раз в часї прославленої ери опортунізму. Відпираю застереженя, що справи церковні не належать перед форум людей світских; мова тут не о доґматицї, анї навіть о дисциплінї церковній, а о політицї приноровлюваній до нашої церкви, котра то політика єсть зневагою для католицизму. Не беріть, панове світскі, за правдиву монету той "католицизм", якій спонукує певних ксьондзів до дїл і енунціяцій, на котрі слушно і ви і ми до живого обурюємо ся; а єсли приглянете ся, як весь захід, кромі польского духовеньства Галичини, до соціяльного питаня з строго католицкого становиска відносить ся, то ще кріпше станете з нами на правдиво католицкім, на руско-католицкім, в противположности до названого католицким, польского становиска.
Се католицке становиско наше дає нам право, а менї неможливий до оминеня обовязок, зазначити, що католицкій нашій церкви дїє ся именно за нового і найновійшого курсу дїйстна, неможлива до замовчаня кривда: бо понижено єї до служби політицї! Чи в виду цитованого на початку уступу з папскої енцикліки, і в виду сеї зневаги католицизму нашої церкви вільно нам стояти за політикою нового і найновійшого курсу? Але-ж се політика провокуюча всяке етичне чувство, політика наносяча разячу кривду католицкій церкви!
При сїй нагодї не можу не порушити одної, з церковним житєм дуже звязаної, а дуже односторонно обсуджаної справи. Каже ся именно у нас, що наша світска интеліґенція для справ церковних не має нї серця, нї розуміня; що она пійшла в ліберали, а має ино кпини для справ церковних. Сему я перечу рішучо. Помимо индіферентизму, котрого причин шукати би не в нерозположеню до церкви, а зовсїм в чім иншім... наша світска интеліґенція єсть найбільше клерикальна в цїлім світї. На се доказом глубоке і болїсне відчутє кождого упослїдженя, кождої кривди, яка їй, католицкій церкви і єї духовеньству дістає ся в удїлї. Що ся интеліґенція не одушевляє ся місіями в Хинах, анї не має повного довіря до правости політики з нашою церквою — се річ зовсїм понятна; єї обходять і уражають крайно місії "prawdziwej katolickiej wiary" таки в краю, єї переражає реліґійний цинізм аранжерів тучапскої афери, — а свій встид з того і з многих инших справ, які терпить католицка церков наша, покриває она удаванєм реліґійного индіферентизму. Найшли би ся між нашою світскою интеліґенцією і Віндгорсти, остоюючі би права, єї святість католицку; найшли би ся они в кождім містї скрізь в краю; так що-ж? З рукою на серци спитаємо: виховуємо их на таких? Ми просто не хочемо мати Віндгорстів! Ось се наслїдки політики опортунізму.
Від сеї то політики церков наша терпить ще і инші шкоди. Спімну о доли тих тисячів, котрих політика шле в галицкій Сибір, відриваючи их від родини, від вітчини, від рідної мови, від церкви і єї практик; і то не за якій небудь бунт, як се дїє ся в инших Сибірах, анї за переступство. За сих нещастних не уйме ся нїхто, а навіть не вільно им зажалити ся анї оскаржити ся. Тож их речником нехай буду я, стрічаючи их розсїяних густо по всїх містах західної Галичини, дивлячи ся на их моральні муки, які они поносять з титулу неморальної політики з нами, за се єдино, що Русинами родили ся і Русинами хотять остати. Лїтами не чують они рідної мови, не бачать власної родини; терплять дотинки, знущаня за те, що суть і хотять остати Русинами; лїтами не можуть приступити до св. Тайн, а коштом переходячим их можність спроваджати мусять духовних свого обряду для св. сповіди, для хрещеня своїх дїтей, хороненя своїх умерших, бо латиньского обряду они не розуміють, не можуть з ним зжити ся, не хотять єго за свій перемінити. А скілько слїз покотить ся по лици, єсли при замкнених дверех, щоби не висмівала их слуга-мазурка, заспівають тихо яку літурґічну піснь свого обряду, а скілько могил взносить ся на Мазурах над тими мучениками, а скілько их дичіє, всяку тратячи віру, бо брутально відібрано им церков — се один Бог знає.
Кокетувати з політикою, для котрої такі дороги суть добрі, уважаю непростимим гріхом!
Тож в виду сказаного не може для нас инша бути дорога, як рішучо освідчити ся за політикою засад, розуміючи засадами постуляти христіяньскої моралї. Політика опортунізму велїла нам на етичне зло прижмуряти очи, оноє терпіти і з ним пактувати; завдяки сїй політицї ми дичіли з дня на день, а між нами почали ся множити в перестрашаючій спосіб креатури, стаючі ся бактеріями убиваючими всяку животність народу. З водворенєм сеї політики ми втратили свідомість, де починає ся границя морального упідленя; карність народна стала у нас з вини сеї політики зведена до абсурду, а єсли коли, то в добі політики опортунізму перевели ся характери, готові постояти за засади, — а правда — пяна заспала.
Болїючи над такою прострацією народу, мусимо межи собою самими зробити лад, і політику опортунізму, явну аж надто в своїх наслїдках, яко причину одичіня народу, заступити політикою засад. При політицї бо засад знаємо, за що боремо ся, що остоюємо; правостью засад чувствуємо ся мимо слабости етично сильними, спільностью тих засад скрізь сполучені. Політика засад ставить свої постуляти на острю етичного меча — політика же опортунізму будить личний еґоїзм, а нарід слабий спихає до ролї попихача. На се, здає ся менї, доказу не треба. Тож з етичним злом не пактувати нам, а боронити ся против него з цїлою силою, станути нам против сего зла до рішучої безвзглядної опозиції.
Під опозицією однак розумію не слїпу опозицію до Поляків, до правительства, бо така опозиція не була би анї розумна, анї етична. Але безвзглядну опозицію мусимо вести против всякого морального зла, яке дістає ся нам в удїлї чи то від Поляків чи від правительства. Морального бо зла нїхто не сміє терпіти, з-відки би оно нї виходило; єму спротивити ся єсть обовязком, а єму піддати ся єсть злочиньством. Не мої то слова; находять ся они в наведеній висше енцикліцї.
Дѣло
16.05.1894