Ловець дитинства

[Сливинський Остап. Зимовий король. Львів: ВСЛ, 2018. ― 123 с.]

Говорити про поезію Остапа Сливинського можна в дуже різних напрямках роздумування. Від психоаналізу до дитячих травм, від вмонтованих життям комплексів до гіперчутливого, дуже пластичного слова ― усе це може бути предметом розмови про його поезію.

У хорошому верлібрі застигає фрагмент життя саме таким, яким воно є ― без симетрії ударників голосних фонем, без голосових молотків маршового ритму. Фрагменти ці часто ніби схоплені спалахом, що блимнув й урвався, проживши коротку мить, та в них відбиваєтся завжди ширший світ, що фантомом обертається довкола твору, створюючи густу товщу картини світу поета. Коли текст накладається на ще один текст, на ще один… і так вони своїми внутрішніми сюжетами створюють певну обʼємну скульптуру книжки, у якій можна побачити обриси ліричного героя, що є дуже своєрідним і нетиповим для сучасного пласту поезії.

Цю окремішність, власне одну з її домінантних сторін можна означити оксимороном «доросла дитина». У тих поезіях книжки «Зимовий король», в яких ми зустрічаємося з дитячим або підлітковим наративом, нас підкуповує те, що наївність погляду на світ тут ― достеменна. Але попри це, самі вірші, їх самовиражальна інтонація, чистота голосу, розростаються зі свідомості дорослої людини, з досвіду переживань, з погляду тривалої подорожі життям, яка ще триває, але пройдено вже багато.

У такого плану віршах, в їх виконанні наче сплетено дві змії, імʼя яким Досвід і Наївність. Із цієї суміші виходить по-своєму дуже складна, контроверсійна поетична структура, яка вбудована в життя двох різних людей ― маленького хлопчика (іноді це дівчинка) та зрілого чоловіка. У цих поезіях відбувається щось на кшталт такого метафізичного фокусу, де інфантильна свідомість опрацьовується зрілим розумом і на виході ми отримуємо такий складний і по-своєму цікавий сплав думок, що застигають у словах.

Ще одним компонентом, що робить збірку «Зимовий король» виїмковою серед інших поетичних книжок нашої літератури, є компонент формування образу «іншого», «чужого». Ця книжка скомпонована з трьох частин. Перша ― власне «Зимовий король», дві наступні ― вибране зі збірок «Адам» та «Мʼяч у пітьмі». Так от дуже важливо, що перший вірш першого корпусу книжки, який має назву «Орфей», містить слова, що програмують читача на певне очікування: «інакший, ніж усі тут ― ⁄ подібний на мідну струну, випадково ⁄ вплетену в кошик». Загалом цей вірш можна назвати окрасою книжки. І якби робити вибране для хрестоматії, то його слід давати неодмінно, тому що він у певному сенсі є для творчості Остапа Сливинського програмовим, таким, що репрезентує хід його думок, манеру виражальності, це важлива частина його поетичного ядра. Про неї мова піде далі.

Отож у творі «Орфей», у його позірному зовнішньому сюжеті ми бачимо малого хлопця, який боїться, який не може перебороти страх стрибнути у воду, як роблять це інші хлопці, не може довести тим самим свою причетність до гурту, як доводять це повсякчас хлопчики, які щойно починають розуміти пастки та приваби ієрархії зграї. Він наче доходить до узлісся лісу, в якому має відбутись його ініціація, але його лякають темні рухливі віти дерев, крик сови, він розвертається й біжить, ковтаючи злість та сльози.

Тут я змушений зробити невеличкий відхід вбік, але він потрібен мені, щоби йти далі, пояснити важливість даного твору для розуміння поезії цього автора. Вірш «Орфей» можна читати як вступ до книжки «Зимовий король». Річ у тім, що сильна література пишеться в стані “на межі”, в стані “великого переживання”, в стані “повороту з пережитого”.

Кожен вартісний твір ― це також осілий у тексті стан певної ініціації, певного вбування у це життя, коли удари долі, скруха та інші екзистенційні моменти роблять зір автора гострішим, слово точнішим, думку ― кристалізованішою. Із цього пережитого помежівʼя автор має повернутися та знайти відповідні слова, щоби описати цей новий стан. І старі слова тут вже не підійдуть.

Це так само, коли хлопець повертався з ініціації у своє селище, він повертався зовсім іншим, йому потрібна була зовсім інша мова, щоби говорити про себе, висловлювати себе. Так цей «худий і розгублений» маленький Орфей хоче нуртуючою у ньому злістю заглушити свій сором і страх. Так народжується у вірші той, хто говоритиме до нас мовою «іншого», мовою, що не приживеться у зграї. Вона занадто приватна, занадто індивідуальна, щоб розчинитися між людей.

Цей поет уникає типових метафоричних узагальнень, та їх, зрештою, тут важко скомпонувати, оскільки історії, котрі розповідає нам автор, настільки кожноденні, але представлені у його контурах, звучать наче вперше. І важливість поетів у цьому світі полягає власне в тому, аби вони по-новому називали його. І цей хлопець з «Історії», який мовчки, слухняно пʼє «каву» приготовлену з покришеної цеглини й трави, ― ось він, цей «інший», через якого поет проговорює свій світ. «Інший» тут як певний код значень, що відтіняють зграю. Щось є дуже заворожливе в цій картині, в цій процедурі збиткування над малим, щось таке, що можна накладати і накладати на доросле життя, що виявляється у складніших півтонах, але схемою породжене саме тут, в цьому типовому для всіх дитинстві.

Тут є також багато любові, тієї складної, дитячої, ще навіть не пубертатної, але вплетеної у такий контекст, де вона стає наче праобразом всіх мук та тривог тих істот, що з часом стають чоловіками. Ця ніжність, яка згодом переростає у бажання володіти та ламати, вона тут, у цьому вірші, лине з уст Єви:

Про те, як хлопчик побачив сусідську

дівчинку з повітряним змієм

і закохався, мабуть.

Цілу ніч перекидався в ліжку,

боровся з серцем своїм, ніби з дурним кошеням,

моргав і сопів,

а на світанку кинув за паркан головешку.

І хоч ми раціонально розуміємо, що старозавітна Єва не могла мати такого досвіду через безліч причин, але ця умовність як ніщо грає на руку цьому твору.

Слід сказати також, що Остапу Сливинському дуже вдається у хайку, з несподіваним поворотом смислу, притаманному цій формі, сказати, наче торкнути за руку:

Я не знаю, де

її водила осінь.

Віддала в сльозах.

Розумій як хочеш ― каже поет. І кожен відчує в цих рядках своє «Сойчине крило».

Вірш «Закохані на велосипеді» заслуговує на окрему розмову, у якій мали би бути проговорені принципи конструювання поетичної реальності, коли через фіксовану картину опису автор заходить у рефлексію й памʼять своїх героїв. І з цієї памʼяті він висновує ще одну лінію внутрішнього сюжету, у якому ми бачимо самотність жінки, що переживає короткочасну (?) відсутність чоловіка. І вся ця стиснена сцена побутує у дуже простих реаліях, але попри це екзистенція втрати набуває тут ще більшої виражальної сили.

Окрема частина книжки «Хайку революції» має доволі значимі тексти. Ось один з них:

Тепер бачиш: ти

сам собі глина й гончар,

обпалений і міцний.

Про цей твір можна говорити як про такий, що має інтерпретаційну повʼязаність двох смислових пластів. З одного боку, тут йдеться про змерзлу на Революції Гідності людину, що терпить важкий нічний холод, гріючись біля бочок з вогнем, там вона кшталтується, гартується в думках та терпінні. Але тут є ще певний невидимий поверх думок, який спробую оговорити цитатою з книги Тараса Пастуха «Мости Олега Лишеги», у якій він роздумує над словами Мераба Мамардашвілі про випалювання гончарної глини: «Відомо, що в культурній традиції людства символіка вогню є дуже важливою та багатозначною. Її значення, зокрема, розкрив Мераб Мамардашвілі: “Без вогню немає форми. Адже ми глині надаємо форми тільки вогнем. Але його тримати руками не можна”. Вогонь, який “вистрибнув, облизав обʼєкт і пішов, залишивши за собою обпалену форму обʼєкта”, ― це чудовий символ роботи свідомості, яка надає форми предметам і яку неможливо утримувати “як постійний фактор дроблення чогось”, адже думку-вогонь не можна контролювати». Власне мова йде про енергію думки, яка діє на реальність, наче вогонь на глину, ― порядкує та залишає нам її в обрисах певних названих феноменів.

У цій збірці зібрані також жіночі голоси, жіночі історії. Ліричний герой тут може говорити від імені дівчини. Хоча тут  це не найкращі зразки поезії. Але в цьому зібранні є вірш, на якому хочеться зупинитися. Мова йде про «Епізод 2014-го». Це справді дуже сильна річ, скомпонована у притаманній автору манері ― не договорювати, мовчати там, де інший би розжовував читачеві своє повідомлення. Остап Сливинський лиш кидає натяк, немов досвідчений мисливець надламує гілку, щоби не забути поворот стежки. І в цьому надламі захована вся суть сказаного. Цей вірш хочеться перечитувати ще і ще ― настільки він драматичний та заразом світлий:

«Багато років я прокидалася,

коли він вертався з нічної зміни, о третій-четвертій

ранку. Довго мився

і лягав такий самий чорний, вугільний,

майже невидимий

в темряві. Може, він так розчинився якоїсь ночі?»

Мовчимо,

а за мить вона вже заливається сміхом: повз нас

пробігає якийсь малий, спотикається

й падає — просто на мішок борошна, який

ніс у руках,

і злітають його кросівки високо

в серці білої хмарки —

такий білий вибух,

каже вона, такий тихий.

2014 рік у назві відсилає нас до початку нашої визвольної війни. Одразу слід сказати, що це якраз той приклад «відкритого вірша», де без назви він був би не заякореним, відірваним від можливостей коректного його прочитання. Отож війна розчинила в собі чоловіка-шахтаря оповідачки, і я схильний думати, що цей «якийсь малий» ― радше їхній син, який впав у борошно і змоделював тихий вибух, який тут є антиномією до реальних вибухів війни, що пожадливо забрали його батька. І ці нотки Пенелопи, що сумує за чоловіком, який ніколи не прийде. Це дивовижна річ.

А далі сповідь солдата («Епізод 2015-го»), де він знає, що «Воістину, нашим, ⁄ нашим і вовчим буде царство небесне».

У цій книжці є багато біблійних алюзій, що вплітаються фрагментами, іменами, асоціаціями в плетиво текстів цього автора. Остап Сливинський грає у відворотні сюжети, наче змушує читача дивитися плівку навспак. І ці проби доволі інтересні («Двоє в човні»). У поезії «Іван Олександрович» вірш наче поштар, що може загубити послання. Тут авторові йдеться проговорити тему транзиту смислів.

У цій книжці можна насмикати незугарностей, що невідь-як опинилися під цією обкладинкою. Ось фрагмент вірша «Досить напружити якийсь особливий м’яз...»:

Як себе описати? Як тепер себе описати? М’ясо,

що багато разів помилялося формою?

Попереду ще дві галявини різної площі, зі смугами

сонця, з чужим взуттям, де живуть покоління безсонних мурах.

Тлумачення, думаю, тут зайві. У вірші «Малий» монолог ліричного героя також можна було просіяти від тих речей, що не вписуються у контекст: «Уві сні до мене приходив великий японець ⁄ і навчив мене битися. А ще під пахвою ⁄ у мене виросла спеціальна кнопка, але ти ⁄ не кажи нікому. Вона трохи болить». Тут слід сказати, що робота на дальніх асоціаціях не завжди вдало репрезентує думку автора. Та ці невеличкі промахи несуттєві.

Книжка «Зимовий король» оживляє і дає надію тій частині української поезії, що працює з невідомим, на перетині асоціацій, що може протиставляти самобутній голос «іншого» крикові натовпу, не зашорений ув ідеологію.