У Львівській галереї мистецтв проходить ретроспективна виставка творів Мирослава Ягоди. Про саму виставку, а також про творчість покійного художника доводилось чути різні відгуки. Одні вважають Мирослава Ягоду чи не найбільшим художником Львова кінця ХХ – поч. ХХІ ст., тоді як інші не певні, чи взагалі можна Ягоду назвати художником. Очевидно справа тут в експресивному стилі живопису та графіки цього митця. Дошукуючись мистецьких паралелей, організатори виставки порівняли Ягоду з Томом Вейтсом... Хотілося б почути продовження чи хоча б обґрунтування цієї провокативної думки. Чому Ягода – це Вейтс, а не Нікіфор, не Приймаченко, не Мунк, не Дікс? Кожного з цих художників можна порівняти з Ягодою, однак кожна така паралель вимагатиме подальшого обґрунтування, пояснення. Здається, Ягода йшов дуже вузькою стежкою, що розділяє експресіонізм та арт-брют. А йти вузькою стежкою нелегко – постійно оступаєшся чи то в один бік, чи в інший. Саме тому мистецтво Ягоди таке неоднорідне при усій своїй позірній вибуховості: тут можна знайти як ліричний зболений смуток, так само і неконтрольований крик.
Мирослав Ягода був плідним художником, однак багато його робіт залишились закритими для розуміння стороннім глядачем, їх можна сприймати в контексті власної арт-терапії художника з нелегкою долею. Це аж ніяк не применшує важливість отих кількох геніальних творів, котрі створив Ягода. Однак ця нерівність мистецької спадщини кидає особливий виклик при організації виставки творів художника такого формату. Не все, створене недавно померлим художником й представлене на виставці у Львівській галереї мистецтв, оповите ореолом геніальності. Тут можна зустріти чимало творів, на котрі скорботно дивитись. Оцей ненормований, неконтрольований, дуже особистий біль, котрим просочено чимало представлених на виставці робіт, змушує ставити питання: «чи варто пропонувати глядачеві саме таку концепцію виставки, де твори представлені без уважного попереднього відбору та без достатніх супровідних текстів?». Виставка зі солідною назвою «ретроспектива» вимагає не лише масштабних залів та великої кількості полотен, але також трохи уважнішої роботи куратора. Не вистачає пустити відеоряд з життя та про життя художника, а добре би було спробувати зрозуміти самому й пояснити іншим, чому саме цей художник? і чому в такому форматі має бути представлена його творчість? Я не знайшов на виставці відповідей на ці питання.
Не зовсім переконливими виглядають також спроби поєднати полотна Мирослава Ягоди з експонатами постійної експозиції Галереї мистецтв: здається, немов початковий запальний імпульс розбився об потребу подальшої артикуляції цього жесту. Проходячи порожніми залами виставки, здавалось, немов би бачу десь у кутку вайлувату постать Ягоди, котрий сором'язливо розводить руками: «Ну от, якось так...». І хочеться спитати його, чому ж геніальну роботу «Голодний» повісили збоку, а над центральною анфіладою домінує беззмістовне, порожнє полотно зі зображенням зайчика? Але, звичайно ж, він не відповість, так само як не відповість на питання: чому тут не представлені інші важливі його твори, відомі з прижиттєвих виставок. Зрештою, художник може собі дозволити хаос на картинах, в майстерні, в житті, але цього аж ніяк не може собі дозволити куратор, принаймні організовуючи виставку.
Цей текст починався з дошукування паралелей до творчості Ягоди. Цим варто й завершити. Його творчість видається мені львівським продовженням живопису Френсіса Бейкона, або ж Жана Дюбюфе – залежно з якого боку підходити до феномену Ягоди: чи зі сторони експресіонізму, чи все ж таки арт-брюту. Дуже особисті, часом немов би позірно екзальтовані твори наближають Ягоду не лише до менш екзальтованого Бейкона, але за рівнем інтенсивності сягають глибин батьків експресіонізму Джеймса Енсора та Еміля Нольде. Однак найбільш близьким до Ягоди видається мені австрійський напівзабутий художник Ріхард Ґерштль. І не лише своєю творчістю, але й забутістю. Серед невеликого доробку Ґерштля домінують роботи, котрі оприявнюють межовий стан між мистецтвом та божевіллям.
Незрозумілі й непояснені своєчасно, вони вплинули на сприйняття спадщини художника – довгі десятиліття Ґерштль залишався незрозкритим й припадав пилюкою незауваженості. Після трагічної смерті митця не було кому розібратись з його творчістю та пояснити її, то ж роботи Ґерштля, підпавши під кліше творчості божевільного самогубця, опинились у забутті. Так стається не лише тоді, коли про художника не знають, але також й тоді, коли його картини невміло представляють, спотворюючи сприйняття творчості окремо взятого художника. Ретроспектива Мирослава Ягоди оприявнює оцю порожнину навколо художника – його твори тепер, як ніколи, потребують подальшого мистецтвознавчого дискурсу, котрий би показав цю творчість не лише як окремий феномен, але також як явище у конкретному культурному середовищі.
