Д-р Антін Горбачевський
І.
СТАРИЙ ДУБ.
25 квітня ц. р. відійшов від нас один з найстарших представників галицько-українського громадянства, д-р Антін Гарбачевський, що близько 70 літ стояв у перших рядах усюди там, де йшла безупинна праця для кращого добра українського народу. Був вірний беззастережно нашій національній ідеї, якої стяг ніс завсіди високо, як старий ґвардист, що хоче і вміє віддати себе в цілости на службу рідного народу. Жив довго і у своєму житті бачив неодно. Був активним учaсником неодної події, що стала основою нашого національного розвою і скріплення, а що сучасному нашому поколінню дуже мало, або і зовсім невідоме. Був вже здавна тим старим дубом, що сам вріс глибоко у рідну землю й дав охорону молодим, що виростали біля нього. Як кріпкий дуб перетривав різні хуртовини, що бушували над нашою країною. Не пережив останньої, найcтpашнішої, що вигнала його знову з його Чорткова на врожайному Поділлі аж ген, над срібнолентий Сян, де в Сяночі, старинному окраїнному городі Галицької волости спочив на віки, як старий козарлюга ідеаліст, знеможений довгим і нелегким життям. А було воно цікаве й багатоповчальне, особливо для нашого наймолодшого покоління, що, на жаль, так ще мало знає навіть недавне наше минуле і нераз нашу історію зачинає щойно від себе.
СТАРШИЙ ВІД ІВАНА ФРАНКА.
Покійний д-р Aнтін Горбачевський прийшов нa світ 27 січня 1956 р. — був отже на сім місяців старший від Івана Франка — в селі Зарубинцях, Збаразького повіту в Галичині, де батько його був тоді священиком. Народню школу, зв. Гавтнормальшулє, закінчив у Збаражі. Мова навчання була там німецька і учні навіть у розмові між собою мусіли її вживати.
Контрольним засобом було т. зв. "шпрахцайхен", табличка, яка в тижні переходила з рук до рук, до того учня, що в розмові зі своїм шкільним товаришем заговорив по українськи або по польськи. Були це часи, які Іван Франко увіковічнив у своїй новельці "Шен шрайбен" з подібної школи оо. Василіян в Дрогобичі, до якої він ходив.
НА ПЕРЕЛОМІ.
Державну клясичну гімназію закінчив А. Горбачевський в Тернополі в 1874 р. і перейшов на правничий факультет Львівського університету. Підчас студій відбув однорічну військову службу у Львові при новосформованому городецькoмy 89. полку піхоти, по закінченні якої і зложенні старшинського іспиту іменовано його старшиною резерви. В двох перших гімназійних клясах вчився Покійний ще по німецьки, бо щойно в 1867 р., по створенні Краєвої Шкільної Ради у Львові, уведено у всіх галицьких середніх школах польську мову навчання. Вийняток творила академічна гімназія у Львові, де введено українську мову навчання, зразу тільки в нижчій гімназії, а від 70-ти р.р. і у вищій, та дві німецькі гімназії — у Львові і Бродах. Про гімназійні відносини в Тернополі і про відносини на Поділлі взагалі, з 60. і 70. р.р. мин. сторічча маємо обширні й цікаві спомини колишніх учнів цієї ґімназії, пізніших визначних громадських діячів і політичних провідників галицьких українців — проф. Олександра Барвінського і д-ра Євгена Олесницького. Існувала там одна з найстарших і найбільше рухливих тайних гімназійних громад, основана ще в половині 60-их р.р. о. Данилом Танячкевичем, тоді студентом теології на Львівському університеті. Він дав також почин до оснування подібних тайних гімназійних громад і у інших східно-галицьких містах, впливаючи на них особисто та ведучи з ними оживлене листування. Фахових учителів-україністів у гімназіях тоді не було, а хоч вчителювало там чимало наших людей, то вони були переважно або самі мало національно освідомлені, або були прихильниками панівної тоді в Галичині русофільської течії. Вчителі народовці, поминаючи Львівську академічну гімназію, були рідким явищем. Своє українське національне самопізнання здобували здебільша учні самі у згаданих громадах, з яких вийшло багато наших видних діячів і творців неодної ділянки нашого національного життя.
ДВА ВОГНИЩА.
Зокрема таких діячів видала тоді й пізніше тернопільська гімназія, де в тих часах довші роки був директором о. Василь Ільницький, пізніший директор української академічної гімназії у Львові, сам визначний педагог і український народовецький діяч. З тернопільської гімназії, подібно як з бережанської і станиславівської, виходили абітурієнти майже поголовно національно освідомлені, що опісля як студенти кермували життям академічної молоді, світської і духовної. Навпаки, гімназії в Перемишлі й Самборі виховували переважно русофільській нарибок, а що вчилося там багато наших хлопців, передовсім поповичів, та русофільські ряди діставали звідтам чималий приплив, подібно як і з німецької гімназії у Львові. Не мало русофілів виходило і з основаних з початком 60-их рр. мин. сторічча гімназій в Дрогобичі й Коломиї, та дещо і Львівської академічної гімназії. Існувала ще польська гімназія Франца-Йосифа у Львові, до якої ходило небагато греко-католиків, у значній мірі сини вже ополячених батьків, де навіть греко-кат. релігію викладано цілий час з Австрії по польськи. Була ще і приватна нижча гімназія о.о. Василіян в Дрогобичі з польською мовою навчання, якої учні йшли опісля до вищих гімназійних кляс в Тернополі, Бережанах і Станиславові. Є. Олесницький у своїх друкованих споминах описує докладно життя такої гімназійної громади в Тернополі в 70-их р.р. і при цій нагоді згадує про двох братів Горбачевських, Івана, і молодшого від нього на два роки, Антона, старших від нього тоді учнів вищих кляс, що для наявного зазначення свого українства вдягалися в козацьку чамару і широкі, сині шаровари та носили високу смушеву шапку з довгим блакитним шликом, з жовтою китицею.
ВИХОВАНЦІ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ.
Згадана національна атмосфера тернопільської гімназії виховала багато наших передових людей. Вийшли з неї брати Олександер і Володимир Барвінські, два вчені европейської слави — д-р Іван Пулюй, професор фізики у німецькій політехніці в Празі й співавтор разом з Паньком Кулішем перекладу Святого Письма на українську мову, д-р Іван Горбачевський, брат Антона, пpoфecop лікарської хемїі у чеському університеті в Празі та його декан і ректор, єдиний в історії українець, що був aвcтpiйським міністром (в р.р. 1917—1918), пізніше професор і ректор Вільного Українського Університету в Празі. В тернопільській гімназії вчилися і посол д-р Євген Олесницький, широко опісля знаний в краю діяч і політик, а дещо пізніше, вже в 80-их р.р., професор австр. цив. права на Львівському університеті; д-р Станислав Дністрянський, посол і політик д-р Євген Левицький, єпископ д-р Григорій Хомишин, а після них вчений географ проф. д-р Степан Рудницький, дещо старший від нього посол д-р Сидір Голубович, голова західно-українського уряду в 1919 р. і чимало інших, менше загально відомих, але заслужених для української справи діячів. Товаришами з гімазійної лавки пок. д-ра А. Горбачевського були відомий проф. польської мови і літератури у Берлінському університеті д-р Олександер Брюкнер і проф. римського права у Львівському університеті д-р Лєон Пінінський, що за Автрії якийсь час був намісником Галичини.
НА НОВИХ ОСНОВАХ.
В часі університетських студій у Львові Покійний пристав відразу до українського народовецького гуртка академічної молоді, як і пізніший редактор "Зорі" і видань "Просвіти" Володимир Лукич-Левицький, до якого в два-три роки пізніше належали також Михайлу Павлик, д-р Іван Франко, Івaн Белей, д-р Кость Левицький, д-р Андрій Чайковський, д-р Степан Федак, д-р Андронік Могильницький, опісля д-р Теофіль Кормош і інші, та у своєму житті добре прислужилися нашому народові. Студенти з письменницьким хистом гуртувалися тоді біля свого журналу "Друг", у якому дебютував І. Франко ще як гімназист. Був це час тривкого формування й кристалізування української національної думки в Галичині вже на новочасних основах. Франко і Павлик підпали безпосередньо під вплив М. Драгоманова й перейнялися соціялізмом, вважаючи, що чеpез нього шлях нашого відродження. Тодішнім нашим галицьким народовцям, що стояли в боротьбі з русофільською більшістю, були далекі нові політично-соціяльні думки й вони часто ставилися дох них неприхильно. Про вceyкpaїнствo в тодішніх часах і відносинах не було, очевидно, й мови і оcобисті зв'язки з Наддніпрянською Україною були тоді дуже рідким явищем. Вони стали частіші щойно після появи протиукраїнського царського указу з 1876 р., коли з оснуванням Товариства ім. Шевченка у Львові і появою журналу "Зоря" перенеслося до Львова наше літературне життя з Києва. Покійний, як і Кость Левицький, Федак та інші, не зривали зі старшою народовецькою громадою, опісля і самі увійшли до неї, стараючися впустити дещо свіжого повітря в затухлу нашу атмосферу. Керманичем нової народовецької течії був молодий талановитий Володимир Барвінський, старший від Покійного на кілька літ і добре знайомий ще з тернопільських часів. Наслідки цієї співпраці старшого народовецького покоління, як Юліян Романчук, Омелян Партицький, Анатоль Вахнянин, Олександр Борковський, Олександер Барвінський — перший посол, Дам'ян Гладилович, усі вони по фаху гімназійні вчителі, д-р Корнило Сушкевич, а ще зі старших посол о. Степан Качала, віце-маршал сойму Юліян Лаврівський, брати о. д-р Омелян Огоновський, проф. української мови і літератури і д-р Олександер Огоновський, проф. австрійського цивільного права у Львівському університеті з молодшою братією показалися щойно згодом, коли молоді зайняли вже власні суспільні становища.
"МОСТОВІ ПРИЧІЛКИ" НАРОДОВЦІВ.
Народовці датувалися тоді в "Просвіті", опісля і Товаристві ім. Шевченка, а від половини 80-тих р.р. ще і в "Руському Товаристві Педагогічному", що перейняло на себе шкільно-виховну ділянку. Не мали вони в 70-х р.р. ні власної політичної преси, поза літературно-суспільним місячником "Правда" у Львові, ні політичної організації, між тим, коли русофіли мали у Львові своє статутове політичне товариство — Раду Русскую, з преси "Слово", що появлялося двічі у тижні, поширений серед наших селян у Галичині і на Буковині, a навіть на Холмщині популярний часопис "Наука" о. Івана Наумовича, Общество ім. Качковського, як кoнкypенцiйнe до "Просвіти", Русскую Матицю, матеріяльно зacібнi Інститути — Ставропігію і Народний Дім у Львові і обі греко-кат. консисторії — львівську і перемиську, які тоді відогравали визначну ролю у нашому житті. Сили були нерівні.
ДВА ТАБОРИ.
По русофільськім "об'єдінітельнім" боці була незвичайна заскорузлість і мертвеччина з кумедним язичієм та надія на спасення австрійських русинів царською Росією. По боці народовців була молодеча пружність та віра у власну національну ідею і її перемогу з опертям на власні сили, хоч ще довший час, аж майже по кінець 19. віку відживала консолідація обох таборів, диктована не ідеологічними, а тактичними потребами при нагоді виборів до австрійського парляменту або галицького сойму.
Народовці здобулися у Львові остаточно на свою суто політичну пресу. Від жовтня 1879 р. почав видавати проф. Юліян Романчук, що опісля був політичним провідником галицьких українців, посол до галицького сойму, і віденського парляменту і його віце-президент, — політичний, популярний тижневик "Батьківщина", що поширився невдовзі в народних масах, з'єднуючи їх для української — тоді ще з давньою назвою руської, національної справи. Тим паралізовано успішно русофільські думки, що їх ширив о. Наумович на сторінках своєї "Науки" і приготовано в народі ґрунт для дальшої національної організації. Від січня 1880 р. стало виходити у Львові "Діло" двічі тижнево, від 1888 р. вже як перший в історії нашої преси український щоденник. Назву "Діло" прийнято у протилежність до "Слова", бо ділом, не тільки словом, хотіли народовці показати свою народню працю і слушність української національної ідеї. Основником і редактором "Діла" був молодий, тоді ледве 30-літний, кандидат адвокатури, Вол. Барвінський. B часі його редакції вийшло з-під його талановитого пера чимало статей, що робили перелім у поглядах і психіці нашого галицького громадянства. Він зразу ясно станув на українському ґрунті, але рахуючися з дійсністю, не атакував надто різко представників противного табору нашого громадянства. Для матеріяльної підтримки "Діла" створилася Видавнича Спілка "Діло", до якої увійшов невеликий, дібраний гурток старших і молодших народовців, між ними і Антін Горбачевський, що від початку стояв близько до нового українського пробоєвого чacoпиcy.
[Краківські вісті, 07.05.1944]
ІІ.
АДВОКАТИ-ПІОНЕРИ.
Покійний A. Горбачевський, по скінченні правничих студій, не пішов утертим шляхом до державної служби, як це було тоді загальним звичаєм у наших правників — мовляв, щомісяця постійна цісарська пенсія і емеритура, — але один з перших присвятився адвокатурі, щоб, як незалежний інтеліґент, працювати для українського народу, боронити його прав і його організувати. Подібно зробила і низка його товаришів з кінця 70-х і початку 80-их років, як през. д-р Кость Левицький, д-р Степан Федак, д-р Теофіль Окуневський, д-р Євген Олесницький, д-р Мелігон Бучинський, д-р Євген Петрушевич, президент Зах.-Української Республіки, д-р Лонгин Озаркевич, д-р Михайло Дорундяк, д-р Андрій Koc, д-р Андронік Могильницький, д-р Северин Данилович, д-р Теофіль Кормош, д-р Данило Стахура, д-р Остап Терлецький, д-р Микола Шухевич і д-р Кирило Трильовський. Сьогодні всі вони вже покійні, за винятком д-ра Л. Озаркевича і д-ра С. Даниловича. Свого часу своєю тяжкою і невсипущою працею, неодин з них майже всебічною, творили вони нову добу в історії своєї тіснішої батьківщини, добу, якої наслідки впливали дещо і на Наддніпрянську Україну. Був це початок т. зв. адвокатської ери в нашому галицькому життi, коли розпочиналася зорганізована доба національного життя. В повіті, де тоді осів наш новий адвокат-громадянин, що такими були всі вичислeнi й багато інших, із пізнішої адвокатської ґенерації, аж до зміни відносин з приходом Польщі. Були це справдішні Франківські каменярі, що часто, не зважаючи на власну, особисту, шкоду і на значні грошеві видатки та невигоди на поїздках, мостили шлях для національного поступу і розвою. Нема, мабуть, другої країни у світі, де адвокатура відіграла б таку велику творчу ролю в розвою свого народу, як це було в Галичині, де вона організувала і вела провід майже у всіх ділянках життя нашої національної збірноти в Галичині і створила тоді національний капітал, з яким пришли ми у сьогоднішні дні. А до таких адвокатів, зразкових громадян, творчих національних діячів і організаторів належав і пок. д-р Антін Горбачевський.
ПОЧАТОК ГРОМАДЯНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТИ.
Свою ширшу громадянську працю розпочав Покійний як кандидат адвокатури — аплікат у Львові й Перемишлі. По смерти Вол. Барвінського 3 лютого 1883 р. Спілка "Діла", як фактичний його власник, іменувала редактором цього часопису пок. д-ра А. Горбачевського, що назверх очолював "Діло" тільки впродовж кількох тижнів, доки не іменовано нового постійного редактора. Став ним видавець і редактор місячника "Світ" Іван Белей. Він редагував "Діло" аж до 1902 р., коли редакцію обняв д-р Володимир Охримович, а незабаром після нього д-р Євген Левицький. Белей дуже причинився до розвою "Діла", а через нього до поширення й скріплення української національної течії в краю. Початок 80-тих р.р. був часом перших прилюдних політичних спроб і виступів народовецького табору в обставинах, коли від кількадесяти літ завмерли зовсім політичні гасла Головної Руської Ради з 1848 р. Заморожене панівною тоді русофільською струєю основне політичне домагання Г. Р. Ради — поділу Галичини і створення з українських земель Австрії окремого коронного краю з власним законодатним соймом і власною адміністрацією з кінцем 60. і в 70-ті р.р. пішло у повне забуття. Ні саме громадянство, ні його представники, посли у Львові й Відні, більше його не видвигали і ціла наша тодішня політика знайшлася справді на кораблі без вітрил і керми. Не було навіть плянової праці в обороні дрібних біжучих справ і тодішній період галицького життя слід схарактеризувати як час найбільшого упадку нашої національно-політичної думки в другій половині 19. віку.
ДО ГАСЕЛ 1848 Р.
Деяке оживлення принесло у цій ділянці скликання першого народнього віча у Львові 30 листопада 1880 р., до якого почин дав Вол. Барвінський, що й виголосив на ньому економічний реферат. Друге з черги подібне віче відбулося у Львові 29 червня 1883 р. з подібною програмою, як перше, де реферовано усякі справи — господарські, шкільні і політичні. Оба мали характер консолідаційний — народовецько-русофільський, що виявилося і в цьому, що референтами були і народовці, й русофіли. Політично були вони безбарвні. Попри беззмістовні загальники та вислови льояльности для Австрії й династії, не пригадали навіть основних політичних домагань з 1848 року. Але практичний наслідок все ж таки мали. Преса обох таборів заговорила дещо — головно "Діло" — про організаційні справи і в деяких повітових осередках почали основувати політичні товариства — Народні Ради. Цей прояв деякого громадського оживлення в краю штовхнув і львівських народовців до створення власного політичного товариства з краєвим характером, тим більше, що русофіли мали вже свою Раду Русскую у Львові, до якої народовців тоді не приймали. Таку Народну Раду, вільну зовсім від русофілів і їхніх впливів, основано в 1885 р. Одначе по більше як дволітній підготовній роботі, щойно по 2. лютого 1888 р., cкликaла вона свої перші загальні збори, на яких головний політичний реферат виголосив проф. унів. д-р Олександер Огоновський і предложив першу загальникову політичну програму у формі відозви до народу. Там, між іншим, сказано, що не можемо зрікатися ідеалу наших патріотів з 1848 р. і мусимо настоювати на поділ Галичини на дві частини, щоб осягнути наші права. У тій політичній акції з другої половини 80-тих р.р. взяв видну участь і Покійний, що завсіди живо інтересувався проявами нашого національного життя.
УНІВЕРСАЛІСТИ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ПРАЦІ.
По скінченні адвокатської і судової практики, як кандидат адвокатури, й зложенні адвокатського іспиту, осів Покійний перед півсторіччям, як адвокат в Чорткові, де й прожив аж до березня ц. р., з воєнною перервою в р.р. 1914 до 1921. В сусідньому Борщеві відкрив у тих часах свою адвокатську канцелярію ідейний народний діяч, д-р Михайло Дорундяк, що помер давно перед першою світовою війною. Оба стали орати на півд. Поділлі наш, від віків запустілий національний переліг. Треба було не тільки освічувати і організувати народні маси, але й на кожному кроці боротися з чужою, дідичівською й старостинською, самоволею, але й з великим жидівським визиском та непорадністю наших селян. Треба було бути дійсним "апостолом правди і нayки", типом героя з "Перехресних стежок" І. Франка, адвоката оборонця народних мас д-ра Рафаловича, якщо собі прізвище цього героя повісти добре пригадую, бо читав цю повість з нашого суспільного життя в Галичині вже давно, давно. І справді, д-р Антін Горбачевський був таким типом адвоката-громадянина, що сумлінно заступав cпpaви своїх клієнтів селяв і боронив їx на кожному кроці. Не тільки це. Biн стaв організатором цілого національного життя у цій далекій подільській закутині.
[Краківські вісті, 09.05.1944]
ІІІ.
ЗА ОСВІТУ І ДОБРОБУТ.
Праця д-ра Горбачевського не була легка. Зачав її від "Просвіти". В 1891 р. перецінено "Просвіту" з чисто просвітного товариства на просвітно-економічне, щоб поширити в наших масах як і зав'язки економічної організації, головно в вітальнях "Просвіти", що на основі нового статуту мали право вести також власні позичкові спілки, крамниці, молочарні, шпихліри тощо. Така організація в рямцях "Просвіти" не могла удержатися на довшу мету, бо потребувала самостійної організації на основах кооперативного закону. Під цю самостійну економічнy організацію "Просвіта" мала лише підготовити відповідний грунт, на якому пізніше могли розпочати свою працю наші фахові економічні союзи і їx низові організації. Таку всесторонню роботу розпочав Покійний і в Чорткові, не занедбуючи при цьому й національно-політичної організації, до якої мав передовсім охоту і темперамент.
СВЯЩЕНИКИ-ГРОМАДЯНИ.
До помочі станув Покійному і гурток ідейних священиків-народовців з Чортківщини, під проводом о. Миколи Галущинського з Дзвиняча. Треба було поборювати і закорінене тоді декуди в Чортківщині русофільство, що ще довші роки гніздилося головно у двох великих селах — Біла і Джуран. Надто мусів Покійний від часу до часу обслуговувати і сусідній гусятинський повіт та частинно й заліщицький, доки не осів у Заліщиках адвокат д-р Володимир Охримович в 1902 р. В гусятинському — за Польщі копичинецькому, — повіті знайшлися і діяльні, ідейні священики, як зі старших о. Гудик, о. Темницький, а передовсім молодший від них, меткий і з організаторським хистом, о. Северин Матновський з Босир, та о. Йосиф Вигнанський. Pобота пішла жваво вперед і скоро дала добрі і тривкі висліди. Осередком цієї всебічної праці була в початках адвокатська канцелярія Покійного, звідки не тільки нею кермовано — особливо політичною ділянкою, але де й виконувано багато звичайної чорної роботи. Сам д-р Горбачевський і його конципієнти (апліканти) виїзджали чacтo на села з рефератами, навіть у найбільшу негоду, а приклад усім давав Покійний своєю власною жертвенною працею.
ЛЮДИНА І ДІЯЧ.
Очевидно, д-р Горбачевський виступав усюди як безкомпромісовий українець, свою канцелярію вів в українській мові, яка щойно з його приходом до Чорткова здобула собі громадянські права в суді та в урядах. Незвичайно солідний у праці та у виконуванні своїх національних обов'язків, завсіди коректний у поведінці, бистрий і вдумливий юрист-цивіліст зі широкою загальною освітою та розумінням сучасних соціяльних інтересів і потреб, вирозумілий та учинний для інших, був Покійний справдішньою окрасою нашої палестри. Покійного, як визначного правника, на кілька літ перед першою світовою війною, як одинокого українця обрано членом Найвищого Державного Трибуналу у Відні, що по австрійській конституції був компетентний судити міністрів. У інших народів, або й у нас серед кращих умовин, міг д-р Горбачевський відограти куди помітнішу ролю, як її відограв у глухому провінціяльному закутку. З природи скромний, сам не висувався вперед і не промощував собі ліктями шляху до особистої карієри, а радо уступав своє місце іншому, що його вважав за відповідного на дане становище чи до даної справи. Був ворогом дешевої вічевої демаґоґії, яка стала у нас ширитись, особливо з нагоди виборів, у погоні за посольськими мандатами. Добрий промовець, річевий у змісті, що говорив гарно і з темпераментом навіть і тоді, коли минула йому вісімдесятка. Свою округу й Поділля знав Покійний якнайдокладніше, шанований всіми, не виключаючи і національних противників.
Покійний цікавився живо, як висококультурна людина, і нашим літературним та мистецьким життям. В його хаті можна було зустрінути і наші найновіші літературні новини, які він радо купував і читав. Дбав про чистоту української мови і стилю і говорив сам доброю українською літературною мовою, що було рідкістю у нашого пересічного галицького інтеліґента старшої і середньої дати. Знав і розумів вагу рідного шкільництва. Головно його заходами відкрито в Чорткові перед першою світовою війною українську приватну гімназію Рідної Школи, яку удержавлено за української влади в 1918 р., а яка відновилася як гімназія Рідної Школи за польської влади з власним новим шкільним будинком. На її місці за німецької влади повстала в Чорткові державна гімназія з українською мовою навчання.
ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ.
Та найбільше цікавився Покійний політичною організацією. При кінці 1899 р. оформилися в Галичині три українські політичні партії — національно-демократична з давніх народовців Народної Ради, з групи сецесіоністів з радикальної партії та гуртка безпартійних, радикальна і соціяльно-демократична. Рішальний провід у житті перебрала національно-демократична партія зі своїм виконавчим органом — Народнім Комітетом у Львові, у якого руках сходилися сливе всі нитки нашого галицького життя. До тої партії та до її проводу увійшли тоді між іншими і проф. Михайло Грушевський та д-р Іван Франко. Створено незабаром організаційну сітку в цілому краю під проводом Повітових Народніх Комітетів, або окремих організаторів і мужів довір'я. Керманичем партії на чортківський повіт став Покійний, що і сам умів дати почин до праці. Він як незвичайно здисциплінований, умів завжди негайно, точно і совісно виконати доручення львівської централі. Про це мав я нагоду переконатися особисто, на становищі секретаря Народного Комітету у Львові від 1913 р. до 1918 р. і я завсіди подивляв цю зразкову дисципліну і солідність та незвичайне почуття відповідальности у виконанні національних обов'язків у Покійного, явище не таке сьогодні часте у нашого молодого покоління.
СКРОМНІСТЬ, ДІЛОВІСТЬ ТА ЖЕРТВЕННІСТЬ.
На парляментарній арені знайшовся д-р А. Горбачевський доволі пізно. При перших загальних виборах до австрійського парляменту чортківська округа поставила в 1907 р. кандидатуру його, що мав до цього усі об'єктивні дані. На бажання Народного Комітету Покійний радо уступив своє місце для проф. д-ра Олександра Колесси, що на думку Нар. Комітету мав зайнятися окремо в парляменті разом з проф. д-ром Ст. Дністрянським справою оснування українського університету у Львові. Покійний перевів тоді таку зразкову виборчу організацію у своїй окрузі, що виборча перемога д-ра Колесси була одною з найблискучіших у краю. Щойно при виборах до галицького сойму в червні 1913 р. Покійний здобув посольський мандат, але послував недовго, бо по ухваленні соймом нової виборчої ординації і зміни краєвого статуту весною 1914 р. галицький сойм розв'язано і розписано нові вибори на осінь 1914. Ті вибори через вибух війни і окупацію Галичини російськими військами вже не відбулися, галицький сойм, до якого мав увійти теж і Покійний при нових виборах, більше ніколи не зійшовся, а Польща усунула взагалі цю інституцію і її виконний орган — Краєвий Виділ.
РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНО-НАЦІОНАЛЬНОЇ ДУМКИ.
Тимчасом від початку 20. сторіччя йшла в Галичині в народніх масах плянова освідомна праця в українському політичному розумінні. Панівною була націон.-демократична партія, в якої руках опинилися не лише фактичний політичний провід, алe і усі наші централі у Львові та їхні низові клітини в краю. Наші народні маси в Галичині виховувано вже пляново в українському національному дусі. Вислідом цього плянового виховання було створення легіону Українських Січових Стрільців у серпні 1914 р. до збройної боротьби з царською Росією за незалежність, а опісля Великий Зрив у Галичині з 1. листопада 1918 р. Д-р Горбачевський взяв чинну участь у всіх тих акціях на терені свого повітy, що виставив тоді велику кількість охотників до легіону УСС.
[Краківські вісті, 10.05.1944]
IV.
У ВОЄННІЙ ХУРТОВИНІ.
Перед poсійcькою окупацією в 1914 р. виїхав д-р Горбачевськнй з родиною на захід Австрії і вернувся до краю щойно в 1916 р. Чортків був тоді ще під москалями і Покійний осів як адвокат у Дрогобичі, чинний на новому місці національно і серед воєнних умовин. Там і застали його події 1918 р., але він залишився і дальше в Дрогобичі і як член Національної Ради в Станиславові брав дуже активну участь в її законодатних працях. В липні 1919 р. перейшов з Галицьким урядом і Галицькою Армією за Збруч до Кам'янця Подільського. У вересні 1919 р. Уряд УНР створив окрему надзвичайну дипломатичну комісію до Польщі для управильнення спірних українсько-польських справ під проводом міністра судівництва Андрія Лівицького, до якої між іншими покликано з галичан, як радника, д-ра Горбачевського і д-ра Степана Витвицького як заступника голови місії. 3 приводу Східної Галичини, якої домагалася Польща для себе і яка була в її окупації, чого не хотіли признати галицькі члени місії, настала розбіжність думок у самій комісії і галичани виступили з неї. Покійний вернувся ще на якийсь час з Варшави до Дрогобича, а в 1921 р. перенісся на постійне до Чорткова.
НОВЕ ЖИТТЯ НА РУЇНАХ.
Настає польський державний режим. Покійний не опустив і тоді рук і докладав усіх зусиль до віднови нашого національного життя в повіті та до його дальшої, ще тривкішої розбудови, не виключаючи й політичної. Слід тут згадати, що українська нац.-демократична партія з тактичних поглядів — демагогічна й розкладова конкуренція зліва, особливо зі сходу — і сама хотіла накласти на себе дещо червоної барви, одначе без встрявання в соціялізм, в тих часах у нас такий дуже модний. Весною 1919 р. змінено дещо партійну програму в соціяльній ділянці і надано партії назву трудової, при чому головою її обрано Покійного. Нова партія не могла розвинути ширшої діяльности і по довших внутрішних тертях зробила місце в 1925 p. новоствореній політичній партії: Українському Нац.-Дем. Об'єднанню (УНДО) під проводом д-рa Дмитра Левицького, від 1936 р. під проводом Василя Мудрого. Покійний громадянської праці не кидав і дальше, з часом більше, як її патрон і признаний авторитет. Властива організаційна праця в чортківському повіті опинилася в руках таких людей, як адвокат Остап Ющинський, молодших місцевих адвокатів — д-ра Володимира Електоровича і д-ра Івана Хичія — усіх трьох їх большевики негайно по своєму приході арештували й вивезли, — а в останніх роках молодого, меткого й енергійного д-ра Михайла Росляка, щo й попрощав Покійного від Чортківщини на цвинтарі в Сяноці.
У ВОГНІ САМОСПАЛЮВАННЯ.
На маргінесі згадаю і про перший доразний політичний процес Чоpткові в листопаді 1922 р. Був це час виборів до варшавського сoймy і сенату, які галицькі українці збойкотували. Восени того року появилися в призбручанських і сусідніх повітах численні диверсійні ватаги з деякою українською зовнішньою закраскою, яких члени не мали нічого спільного з комуністичною партією, зорганізовані з галичан, що були в Совітах або пepeйшли Збруч вже за Польщі. Одна така ватага вбила в Заліщиччині польського кандидата до сойму, учителя Березовського. Членів цієї диверсійної гpyпи — 11 хлопців — небавком виарештувано і поставлено перед доразний суд в Чорткові. Провідниками групи були два молоді старшини УГА, колишні УСС. — Шеремета і Мельничук. Між обвинуваченими знайшовся і священик з Заліщиччини, о. Онуферко, під замітом, що дав допомогу напасникам через те, що двом з них, які прийшли до нього, дав хліб. Я боронив першого, найбільше обвинуваченого — Шеремету, д-р Вол. Старосольський — Мельничука, а Покійний — о. Онуферка. Я мав побачення на самоті в келії з обома головними обвинуваченими, молодими інтеліґентними старшинами УГА, і приготовив їх тоді на смертний присуд, що негайно буде виконаний. Для них вороття до життя нема і на розправі повинні поводитися відважно й гідно. Так воно й було. Обвинувачених приведено скованих на залю розправ окружного суду і при кожному, після розкування, стануло двох озброєних вояків — разом 24 — з баґнетами на крісах. Крім цього було багато поліції. Розправа була явна, багато народу у великій залі. Доказове поступовання недовге. Я говорив перший другого дня пополудні, вечором Покійний, а як останній, третього дня передполуднем, д-р Старосольський. Зміст наших промов був такий, що в кілька літ пізніше були б нас за них з місця замкнули. Оборончих промов у суді такого змісту пізніше вже не могло бути. Покійний і тут станув на висоті свого завдання. Проголошено два вироки смерти, як це було до передбачення, усіх інших засуджено на довголітню тяжку в'язницю — пізніше їх амнестовано; виправдано тільки о. Онуферка. Була це перша в Галичині повоєнна карно-судова екзекуція українців на політичному тлі. Ми обидва зі Старосольським були до останньої хвилини із засудженими, а я першого, а опісля і другого відвів на місце страчення.
НАЙСТАРШИЙ СЕНАТОР.
Большевики в 1939 р. застали д-ра Горбачевського в Чорткові, з якого вдалося йому з часом виїхати з родиною до Львова, звідки весною 1940 р. виїхав з німецьким транспортом утікачів до Кракова, де перебував до осени 1941 р. і тоді знову вернувся до Чорткова.
І за Польщі відогравав д-р Горбачевський чинну ролю у нашій політиці. В березні 1928 р. увійшов як кандидат УНДО до сенату, у якому був три каденції, аж до вересня 1938 р. При відкритті четвертої каденції сенату в жовтні 1935 р. президент Мосціцький покликав Покійного, як найстаршого віком сенатора, до проводу на першому засіданні і відібрання приписаного конституцією приречення. Був це одинокий випадок в історії, що українець відкривав і проводив на першому засіданні польського сенату. Як посол з чортківської округи до coймy в р.р. 1928—1939 бував я часто на політичних з'їздах і нарадах в Чорткові та інших містах округи, куди д-р Горбачевський нераз приїжджав і виголошував гарні й бадьорі промови, хоч ми усі жалували старенького й не хотіли його трудити. В сенаті д-р Горбачевський виконував свої обов'язки якнайсовісніше, не опускав ні одного засідання, студіював і приготовлявся до промов на пленумі та в комісіях, даючи тим добрий приклад для молодших, особливо тим, що їм бракувало дещо солідности й обов'язковости.
ТРЕТІЙ РАЗ НА ЗАХІД.
Нашим національним життям цікавився д-р Горбачевський до останку і вже цього року, на кілька тижнів перед виїздом з Чорткова — цим разом на завсіди — написав до мене до Холма обширний лист, в якому порушив, між іншим, і справу точного збирання усіх матеріялів, що відносяться до нашого сучасного лихоліття і взагалі нашого положення, бо це буде не раз може одиноким джерельним матеріялом для майбутнього історика та наукою для наших грядучих поколінь.
Большевицький наступ зближався в міжчасі й до Чорткова. В березні ц. р. виїхав д-р Горбачевський з родиною товарним потягом на захід серед стужі й слоти. По довгих днях приїхав врешті до Сянока, вичерпаний і хворий з перестуди. Ним заопікувався д-р Ст. Витвицький і лікар д-р Лемішка. Хворого примістили в лікарні в Сяноці під опікою д-ра Лемішки. Здавалося, що наш сеніор подужає і виїде з донькою, зятем і внучкою до Ропиці Руської біля Горлиць, де вже його навіть і зареєстровано у місцевому УДК і де перебуває його зять, о. Іван Носик, купець з Чopткова, та його донька Лідія — одинока його дитина, та внучка Ірина. Дружину втратив ще в часі першої світової війни. Та прийшло погіршення в стані здоров'я і катастрофа. Не стало між нами того, що в своєму житті сам багато бачив і творив і якого життя хай буде наукою і зразком для молодших поколінь, зокрема для нашої молодої палестри.
В 97. ч. "Кр. Вістей" з 7 ц. м., на сторінці З, шпальта 3, стрічка 21 — треба справити помиkку, що — приватна нижча гімназія оо. Василіян з польською мовою навчання була не в Дрогобичі, лише в Бучачі. В Дрогобичі була в тих часах тільки народня школа оо. Василіян.
[Краківські вісті, 11.05.1944]
11.05.1944