Людина – соціальна істота. А ще істота задовбана, од чого все більше перетворюється на асоціальну. На теперішньому перехідному етапі можна говорити, що сучасна людина – істота соцмережна, бо все ж мусить триматися за зв’язки, аби постійно звірятися з іншими. Бо що більше інтроверсії та самозамикання, то тонші нитки. То уважніше потрібно за них смикати, аби не порвати. Бо що сильніша відірваність од світу, то складніше намацати береги. Через те і доводиться все частіше перепитувати себе, хто ви і куди рухаєтеся, коригувати свою дорожню карту, аби вийти із зони комфорту, але при цьому не заплисти в чужі територіальні води та не порушити чийогось особистого простору. Мусите мандрувати, але не виходити за рамки. Маєте звірятися, але при цьому, бува, ні на кого не визвіритися.
Людину інформаційної доби можна наректи homo searching. Її девіз мав би звучати: «Хто шукає, той знайде». Проте в постінформаційну добу всього стало так багато навколо, що вже не годен нічого знайти. Бо заки беретеся щось шукати одне, а тоді вам вискакує реклама, котру поки намагаєтеся закрити, то приходять чотири сповіщення на телефон та планшет, хтось дзвонить, а тут ще можна ось на це клацнути, сюди перейти, це купити, ото почитати. А коли вже очуняєте, то не можете второпати, чому вже 4-а ночі і на біса вам «нержавеющая сталь соломы Многоразовые Металл питьевой + 1 кисточки бар интимные аксессуары для 20 унц.. чашки»?
Тому люди ховаються по закутках. Криївкують по своїх піратських радіостанціях, звідки вряди-годи доходять до світу такі-сякі сигнали сучасного життя у вигляді лайків, постів та коментарів. Бо поки пощу – я існую. А істота соцмережна ж переховується обережно. Так, аби її неодмінно шукали, тож мусить про себе нагадувати.
Але якщо я існую, то й лишаю сліди. Тому тепер інформація шукає людей, а не вони її. Реклама й новини ходять із факелами, орієнтуючись по хлібних крихтах лайків, геолокацій, рейтингів фільмів та книжок, по закутках в пошуках тих, хто не сховався досі не відає про те, в яких стрінгах бігала Ольга Полякова й як збільшити член завдяки папіломам.
Люди думають, що вони надійно зашифровані, переховуючись по месенджерах за нікнеймами, фільтрами та масками. Не відаючи, що самих лише лайків цілком вдосталь, аби знати про них більше, ніж відають найближчі.
Живемо в час, коли доводиться розриватися між тим, аби нічим не засвідчувати свого існування й мусити постійно підтверджувати власну нефейковість, аби вас не прийняли за бота. Аби ваше слово мало вагу. Хоча воно нічого не важить на тлі вигаданих персонажів, завдяки образу котрих можна стати президентом.
Доводиться розриватися. Образи творяться ілюзорні, але соцмережі та пошукові компанії чудово відають про те, які ми навсправжки. Часом навіть краще за нас самих.
А ще смартфони, котрі уважно всіх слухають. Але не тому, що вони кращі за багатьох співрозмовників, чи що кляті інтроверти так позаховувалися по месенджерних печерах відлюдницьких, аж доводиться говорити як не з собою, то з телефоном. А для того, аби потім вражати нас, не згірш ТСН, підсовуванням реклами труни після екскурсії кладовищем. Бо ж контора все пише.
Далекі страшні антиутопії перетворилися на частину звичного ландшафту буття, на сюжети мильних опер й банальної реальности. Власне, сама реальність стала частиною конструкту віртуального світу. Його навіть не опорою, а підпоркою. Вбудувалася в світ соцмереж, що єднає собою ці світи тонкими нитками. Подібно до того, як в американському серіалі «God friended me», де головному героєві шле пропозиції дружби в фейсбуці акаунт із іменем «God».
Соціалки – се простір, де кричимо SOS, сповіщаємо про потребу порятунку. Про необхідність визволення від ниток, в котрі впряглися, мов галерники в кайдани. За котрі нас смикають їхні творці своїми алгоритмами та рекламами. До чого ж здрібніли тепер деміурги.
Це мережі напруги. Нейронів, що перетворюються на червоні лінії, ніби сигнали тривоги. В казках люди ходили викричатися в ліс або в ямку, котру потім закопували. Тепер ж для цього є соцмережі. Тож усі жаління про неадекватність доби і всі її недоладності мовиться саме в них. Як і там же озвучуються заклики до усіх вийти із зони комфорту. Розірвати зв’язки. Збунтуватися. Робляться вони із найтепліших гаваней власних профілів та піратських станцій тих ж соцмереж. Ми вже частина системи. Плоть од плоті. Частина підпорки. Нитка. Нейрон. Чи просто набір даних. В двійковій системі крапок й тире …---…
