З весняних нотаток
Львів, 3-го травня.
Сколе...
Чи багато галичан знає про те особливе місто нашої вужчої батьківщини? Думаю, що ні.
На стаціях з відривистих фраз чути тільки або майже тільки про Самбір, Ходорів, Стониславів, Броди, Тернопіль, Стрий, а от про Сколе майже не чути. Не чути, бо у Сколому нема ні дешевого масла, ні цукру, ні навіть звичайної городовини, якої навіть у Львові не бракує. Зате у Сколому є щось інше, чого нема в інших наших більших і менших містах.
Сколе — це передусім місто гір. Уявіть собі величезне провалля, на дні якого протікає невеличка покручена річечка, обсаджена з одного і з другого боку чепурненькими, справді елегантськими будиночками — це і буде Сколе. Тільки замість скал ви тут побачите менш і більш стрімкі гори, густо окутані чудовою смерекою, сосною, ялинкою... Саме тому колись, у "лєпші часи" знать в літні місяці цілком заповнювала це місто. Більшість людей (переважно жидів) фактично і жили з винайму мешкань тим відпочиваючим. І жили навіть не погано! Саме тому тут всі будиночки такі новенькі і елегантні. Саме тому тоді на стаціях частенько чути було слово "Сколе", а тепер — ні.
Поїзд несе далі на північ. І знову — "за горами гори хмарами повиті"... Весна відновила і відсвіжила їх темно-зелений покрив. Лише де-не-де, біля вершин, сховавшись у заглибинах від усміху всемогутнього сонця, видніють латки потемнілого, ще на розталого снігу.
А он ген-ген праворуч, підіймаючись майже до самих хмар, видніє вершина гори Парашки. Це — найвища гора в цій околиці. Скільчани дуже люблять свою Парашку. Хоч вона є і не так то й близько, але влітку скільчани з великою приємністю роблять туди своєрідні альпіністичні походи. До того-ж, там можна назбирати дуже багато високоякісних грибів.
— З нашої Парашки навіть вогні Львова видно! (119 км.!) з гордістю кажуть скільчани.
А поїзд несе далі. І чим більше віддаляєтесь на північ — тим більше загадковими стають карпатські гори. Вони ніби дрімають... Точно так, як дрімають віковічні "дрімучі" ліси (так їх і прозвано!) десь там між Вологдою і Архангельськом. І про що вони думають? Що вони в собі таять?...
Їдемо далі.
— Чи бачите он ген-ген той довший шпиль? — показуючи рукою, каже одна вчителька. — Там підчас першої світової війни полягло біля 40 тисяч москалів. Ще в 1922 році, коли я приїхала туди працювати, там можна було хоч граблями збирати патрони.
Інший подорожний — студент, показує на іншу гору, де також в першу війну Українські Січові Стрільці завдали москалям нечуваного удару. Саме тому на тій горі що-року в день завершення тих славних боїв українці організовують всенародні відправи.
Пересікаємо річку Дністер.
— Карош река Днєстр.
Ох, какий он карош! — каже один мадяр, який десь на східному фронті трохи підучився московської мови.
У вагоні, як звичайно, їдуть всі і з різними справами. Зустрічаю знайомого магістра Г. Він їде до С. провідати свою родину. Він там має маленьку доньку. О, як вона полюбила нову гірську околицю: у суворому, шумному Львові їй не тільки доводилось дихати брудним, отруйним повітрям, але й щоразу підійматися на 2-ий поверх будинку. Зовсім інше в С.
Поїзд іде далі. Магістер читає "Українську стенографію" (дуже "актуальна" справа!). Учителька бідкається, що вона знає майже всі європейські мови, але, на жаль, не знає мадярської.
— Це дуже прикро! Ви знаєте, в мене тепер мешкає кілька мадярів, всі досить порядні хлопці, а от розговоритися з ними я не можу. Головне, ніде не можна дістати мадярсько-українського або якогось іншого подібного самовчителя, або хоча б словника.
Нарешті, під'їжджаємо до Самбора. Зразу ж скажемо, що теперішній Самбір — це якщо не перший, то у всякому разі другий центр українського культурного життя Галичини. Місто чистеньке, чепурненьке і ніби для цього і надається. Події останніх місяців перекинули сюди велику кількість мистецьких і культурних сил. Але особливо багато можна зустріти людей з Поділля і особливо — з Тернополя. Не випадково кажуть, що майже ввесь український Тернопіль тепер перебуває в Самборі.
Ось бачу ред. А. Ч-кого, ось поета О. Г., ось артиста, талановитого тенора Л-ого, ось вчителя С-хого, який з дружиною і двома симпатичними доньками також перебрався сюди з одного підтернопільських сіл, і т. д., і т. д. На кожному місці — люди східної Галичини.
Цікаво тільки те, що не зважаючи на такий значний стиск людей, життя в Самборі досить дешеве. Добрий м'ясний обід в українській гостинниці коштує всього 11 злотих. Подібних гостинниць тут є кілька. Ніде ніяких черг.
У загальному шпиталі, що розташувався за містом, також майже не видно слідів війни. Директор шпиталя, молодий, здібний лікар, спокійно оперує.
Майже скрізь у місті панує українська мова — з наголосами, яких тільки знає українська земля: полтавський, харківський, подільський, волинський та ін. У місті з кожним разом менше чути мову з отим осиним сичанням ("пш-пш-пш..."), яке так неприємно ріже вухо кожному чужинцеві.
Нарешті — Турка...
Тяжко довідатися, чому таку назву дістало це місто — чи від слова "затурканий", чи від того, що там колись жили турки. У всякому разі мабуть є частина правди і того, і другого.
Місто також з кількох боків оточене горами, але куди меншими, і, головно, — майже зовсім не покритих зеленню, як це ми бачили у Сколому. Це т. зв. "лисі гори". На новоприбулого глядача вони справляють досить сумне і убоге враження. Місто невеличке, не розтягнене, але брудне і на перший погляд виглядає безлюдне. І хоч у місті є багато вільних або напіввільних будинків — новоприбулий, якщо нема знайомих, вимушений віддаватися на ласку добрих людей або ночувати тільки на стації — до речі, досить простірній і затишній. Ні про який готель для цивільних тут нема і мови.
Та, не зважаючи на все вище сказане, і в цьому закутку кожна зустріти досить знайомих і досить відомих людей. Ось відомий критик і письменник д-р Л., он директор української аптеки з міста Тернополя зі своєю нареченою мгр. К. та багато інших.
А у вечері, в Народному Домі — виступ української хорової капелі під диригуванням знаменитого українського диригента Нестора Городовенка. Колись (1933 року), в Харкові, на аеродромі, перед Петровським, Косьором, Постишевим та іншими "вождями" чи пак — душогубами українського народу він, перед очима стотисячної товпи (було 1-ше травня) диригував тисячним хором. Розуміється, пізніше "вождям" він не сподобався і вони його усунули. Та головне те — чи знав цей непересічний диригент, що доля занесе його аж до далекої, маловідомої Турки?
У місті перебуває з півтори десятка лікарів, більша половина яких фактично сидить без роботи ("нема" пацієнтів, "нема" хворих!).
І тут чути, як і на Скільщині, чиста бойківська українська мова, хоч з примішкою того самого неприємновражаючого майже на кожному слові "сі".
...Купую квиток і їду назад в північно-східному напрямку.
...Весна так само дихала на повні груди.
Львівські вісті
04.05.1944