Мерехтливе коло довіри

Мерехтіння семантики відчутно вже в самому слові "довіра". Префікс довершеності дії в дієслові "до-віряти" мав би свідчити про найвищий рівень у викінченні дії, натомість залишає враження неповноти, проміжного стану в ланцюжку від "не вірю" — через "недовіряю" — до "довіряю" — і аж потім: "вірю". Це з одного боку.

 

А з іншого — що може бути більше, як довіритися комусь? Бо одна річ — вірити, навіть цілковито вірити, інша — цілковито довіритися.

 

 

Власне семантика цієї цілковитості в індоєвропейських мовах є прадавньою: як у східному крилі їхнього ареалу (śraddhā в санскриті), так і в західному (латинське crēdō) довірити означало передати своє душу-тіло комусь, хто взамін гарантує щастя.

 

Цей аспект абсолюту дійшов до нас у понятті кредо релігійної віри, а момент обміну трансформувався в кредит — у якому, зрештою, елемент довіри теж відіграє немалу роль.

 

Натомість із розвитком людства поняття довіри почало втрачати риси безоглядної віри, набуваючи форм переконування. І грецьке πιστις, і латинське fides походять від одного індоєвропейського кореня *bʰeydʰ-, яке означало 'улещувати, переконувати, примушувати' і взамін за переконуваність обіцяло надію та очікування.

 

У грецькій та романських мовах це переконування (очевидно, часто підтверджене результатом) перейшло в поняття віри, у германських мовах — в процес очікування (протогерманське *bīdaną 'чекати', нинішнє англ. bide 'вижидати, дотерпіти', як і швейцарське beiten), а в слов'янських мовах протослов'янське *běditi вилилось у сему "біда", яка присутня по всьому слов'янському ареалі.

 

У Лексисі Лаврентія Зизанія (1596) слово "бѣждéніе" пояснюється як"примушéнє. бѣдà", "оубѣждáю — примушáю, оубѣждéнiе — примушáнє" (так само пояснюється і "понуждáю", що походить від індоєвропейського*nau- "мучити, тиснути"), хоча в ширшому Лексиконі Памва Беринди (1627) є ще одне значення "убѣждаю" — "примушаю" і "урачаю" (урачати = 'гостити') як релікт згадуваного індоєвропейського семантичного відтінку "улещувати".

 

На нині позитивна конотація з дериватами běditi залишилася, фактично, тільки в російській мові: "убеждать", "победа".

 

В той час, як на півдні Європи насаджувалось розуміння поняття довіри яко відданості, підпорядкованості, у германському ареалі в довіру почало перероджуватися поняття твердості, стійкості з іншим аспектом цієї відданості — яко вірності, незрадливості, надійності, що паралельно розділилося на два розгалуження: в одному воно дало німецьке treu та англійське true 'вірний' з розвитком до truth 'правда', а в іншому — анг. trust та нім. Vertrauen (буквально: у-вірити, по-вірити) — 'довіра'.

 

У слов'янському ареалі поняття довіри далі формувалося на основі двох етимонів: протослов'янських *věra та *pъvàti.

 

Перше з цих слів є дериватом індоєвропейського *weh-/ṷēr 'бути істинним', від якого пішли лат. vērus (істинний) та герм. *wēraz (вірний, надійний, дружній, добрий), значення яких вже в давньогерманських мовах звузилося до 'істина'; це значення 'правдивий' збереглося і донині в нім. wahr.

 

Натомість у слов'янських мовах верифікація дійсності пішла іншим шляхом і розщепилася на "істину" (дериват *is-to 'те, що є') в сенсі земної реальності та "правду" (дериват від *prav 'прямий, лад') в сенсі ідеального порядку.

 

В слов'янських же дериватах від індоєвропейського*weh-/ṷēr посилилося значення 'віри' в сенсі релігійної віри, хоча в прикметнику вірний збереглися також значення і 'незрадливий' та 'відданий', і 'істинний' та 'правильний', і 'надійний' та 'певний'.

 

Це останнє значення найбільше розвинулося в гроні дериватів із праслов'янського *pъvàti, яке походить від індоєвропейського *peu- 'очищувати, розуміти' (звідси, зокрема, пішло і праслов. *pytati).

 

Згодом *pъvàti розвинулося в upъvati, а звідси уповати та дуфати (польське ufać/dufać через pwać), а з прикметника *pъvьnъ пішло слово певний з початковим значенням 'гідний довіри, той на кого можна сподіватися'; пізніше розвинулося значення чіткості, правильності — яке, варто зазначити, є й у прикметнику 'вірний' зовсім іншого походження.

 

Сема ж "довіряти"у цій лексемі розвинулася через значення 'сподіватися', 'надіятися' (до речі, ці два слова мають спільну етимологію і в основі своїй несуть значення 'покладатися'; і, ще раз до речі, архаїчне значення англ. hope — теж 'довіряти').

 

На кінець XVI століття ці лексеми уповати та дуфати/уфати циркулювали в Україні активніше за довіряти, в Лексиконі Беринди "упованнє" фігурує як книжне слово, яке пояснюється народними: "Оупова́нїє: надѣ́я, сподѣваньєся, уфа́ньє".

 

Але і в цьому лексичному втіленні відчувається те саме мерехтіння семантики поняття "довіра", про яке згадувалося на початку: з одного боку примарне, можливо, "упованє" чи "надія", а з іншого — цілковита "певність" і "надійність"; "віра" як щось позбавлене раціональності і "вірність" як намацальна відповідність дійсності. До крайнощів це мерехтіння доходить у семантиці утвореного з прикметника "певний" прислівника "певне": то він означає "точно, безсумнівно", то "може, мабуть".

 

Таке мерехтіння, зрештою, не є українською особливістю: оксфордське визначення слова "trust" 'довіряти' — мати віру або впевненість ("to have faith or confidence").

 

Довіра базується на впевненості, а ця впевненість може мати різну природу: як віру, безумовне сприйняття, яке не потребує раціонального виправдання, так і певність, доведене досвідом чи теоретизуванням вивідне (доказове) обґрунтування.

 

Зрештою, як показав Ґедель, певність також несе в собі віру в деякі аксіоми — тільки цю віру розкладає на елементарні частинки й опускає з небес донизу. І хоча всі без винятку людські переконання про зовнішній світ принципово не можуть мати стовідсоткової гарантії своєї вірогідності, але ми змушені спиратися на ці переконання у своєму повсякденному житті так, ніби вони були стовідсотково певними.

 

Як писав Джон Генрі Ньюмен в «Есеї на користь граматики згоди» (1870): "Впевненість є ментальним актом, суб’єктивним, але обдуманим і обґрунтованим погодженням з деякою істиною. Таким чином це поняття в особливий спосіб поєднує віру та істину".

 

Теоретизування можна пояснити простим і, фактично, намацальним прикладом. Я вже колись його наводив у контексті справедливості, а тут глянемо на нього з іншого аспекту.

 

Їдете ви, скажімо, по головній дорозі в безперервному потоці. А якомусь авто зі зустрічної смуги треба перетнути цей потік, і своєю нереалізованою потребою воно блокує рух на своїй смузі.

 

Ви маєте вибір — натиснути на газ чи гальма. Десь на марґінесі свідомості калькулюєте, що натиснути на гальма — це втратити секунд десять свого часу, зате зекономити сукупно хвилин десять людського часу.

 

Припустимо, співвідношення 1:60 між втратою свого часу і виграшем інших вас задовольняє — ви пригальмовуєте, вдячний водій мигає, всі задоволені.

 

Якщо ж пропущений водій не дякує, у вас може виникнути певне почуття невдоволення: попри те, що його подяка у вашу калькуляцію не входила, ви ж, оцінюючи співвідношення обміну — свідомо чи несвідомо — в першу чергу мали на увазі масу тих машин, які чекали в корку, навіть не знаючи про його причину. Тобто предмет обміну полягає у вашому сподіванні на подібну увагу до ваших проблем, коли ви будете в аналогічній ситуації. А вдячність водія, що зауважив добро, йому зроблене, — це водночас і суспільна обіцянка виправдати сподівання.

 

Таким же чином у кожній міжлюдській взаємодії (реальній чи уявній) людина проективно (тобто як ці інтереси розуміє сам індивід) оцінює вчинки і міру в категорії співвідносності власних інтересів з інтересами інших: спільноти чи суспільства.

 

І в калькуляції, крім оцінки співвідношення власного виграшу/програшу, важливою є очікувана ймовірність, що інший на вашому місці поступить аналогічно.

 

У нашому прикладі з пропусканням потребуючого авта історичні зміни очікувань мінялися буквально на наших очах. Після кожної поїздки на захід, з їхнім рівнем частоти пропускання конкретно тебе, ці очікування мимоволі переносились на нашу дійсність, де вони, звичайно, були завищені, але дії, які базуються на цих завищених оцінках, провокують, в масі своїй, те, що очікування починають справджуватися.

 

Якщо превентивна довіра ("на віру") справджується практикою, то цей, здавалось би, нерушимий огром недовіри можна, як виявилося, зрушити.

 

Що вища ймовірність, що сподівання (наші "покладання" — якщо сказати етимологічно) справдяться, то більше ви схильні будете заінвестувати іншим.

 

Іншими словами, суспільство прагне підняти рівень довіри як очікування ("уповання на") відповідного відношення зі сторони іншого (анонімного іншого).

 

Кооперація збільшує суспільний виграш, прогнозованість збільшує рівень кооперації, тому суспільство зацікавлене посилити прогнозованість, а отже і довіру.

 

В системі ітерацій "первинне очікування — відсоток справджених очікувань — уточнений рівень очікувань і т. д." людина в результаті виходить на певний рівень довіри до якоїсь особи, джерела інформації тощо.

 

Важливо зазначити, що коли у цьому ланцюжку в своєму первинному очікуванні виходити не від довіри, а від недовіри (тобто мінімізувати втрати від розчарувань), то кінцевий результат (уточнений рівень очікувань) може бути майже такий самий. Але трансакційні витрати на обережність при перших взаємодіях можуть значно перевищити можливі втрати від несправджених очікувань при концепції первинної довіри (навіть не згадуючи про ті психологічні механізми, коли наша недовіра провокує її справдження).

 

В будь-якому разі, відходячи від чорно-білого сприйняття "вірю/не вірю" ("довіряю/не довіряю"), з цим уточненим рівнем очікувань (рівнем впевненості) людина в плануванні свого майбутнього може оперувати реалістичними оцінками ризиків і прогнозувати досяжність результатів.

 

Тут перекидається місток до гідності, точніше два містки.

 

Американські батьки-засновники заклали в конституції, що гідна людина має право на реалізацію свого шляху до щастя, а Джон Ролз у своїй "Теорії справедливості" додав, що це почуття власної гідності підтримується впевненістю у тому, що план досягнення щастя (в іншому формулюванні — добре прожитого життя) поважають (гідно оцінюють) люди, яких ми поважаємо.

 

Інтерпретативна раціональність Іншого передбачає можливість правильно оцінювати очікування щодо його дій, але також і полегшити Іншому правильно проінтерпретувати власні наміри. Разом це є не тільки передумовою ефективного функціонування ринку, а й означає бути господарем свого власного життя, право на що дає людська гідність.

 

Власне заборону на свідоме створення в іншого помилкового уявлення про реальність і встановлює дев’ята заповідь Декалогу ("не лжесвідчи") — не завдай брехнею шкоду іншому. Для підвищення рівня довіри в суспільстві ми повинні не тільки справджувати довіру іншого, його сподівання, а й давати чіткі сигнали, коли його сподівання на нас, уявлення про наші компетенції є завищеними, несправджуваними, тобто полегшувати отой ітеративний процес, про який я згадував: "довіряю — справджую довіру і т. д."

 

Отож підставою первинної довіри до іншого є наше переконання в людській гідності цього іншого, тобто концепція презумпції людської гідності: я довіряю, поки не переконаюся у зворотному.

 

І тепер про другий місток між довірою а гідністю: про аналогію еволюції цих понять.

 

Еволюції від ситуації, коли гідність чи довіру треба було заслужити, до нинішньої ситуації, коли гідність є вродженою характеристикою кожної людини, а довіра до іншого стає загальноприйнятою практикою. В еволюції гідності можна виокремити два зустрічні процеси: з одного боку — зниження рівня "достойності" (планки, якої треба досягти, щоб отримати статус "гідності" як поваги до особистості), а з іншого — фундаментальний процес все більшого усвідомлення цінності кожної особистості.

 

Так само і в понятті довіри, коли вона з цілковитої віри перетворюється у впевненість, але заразом шириться розуміння, що довіра до кожного полегшує життя кожному.

 

На цьому можна би було і закінчити, але на завершення замкну коло ще кількома лексичними заувагами.

 

Визначення довіри в академічному "Словнику української мови" ("ставлення до кого-небудь, що виникає на основі віри в чиюсь правоту, чесність, щирість і т. ін.") зовсім ігнорує згадуване на початку семантичне мерехтіння між вірою і певністю, лишаючи тільки віру. Віра не має градації: можна вірити або не вірити. Людина за природою своєю грішна, тому вірити можна в ідеалізований її образ, який розбивається при зіткненні з реальністю. Якщо ґрунтувати поняття довіри тільки на вірі (питання про довіру в соціологічних опитуваннях тоді значною мірою трансформується в дихотомію "вірю — не вірю"), то замість довіри-впевненості отримаємо ідеалізоване увірування з майбутнім розчаруванням-зневірою.

 

А дефіцит довіри унеможливлює планування діяльності індивідуума, реалізацію отого його – "step by step" – власного шляху до щастя. Що й породжує бажання урвати максимум і відразу, оте "або все, або нічого" — щоб, в результаті, ніколи не мати всього, деколи мати дещо, а найчастіше фруструвати, не отримавши нічого.

 

Коло замикається.

 

06.05.2019