Маленький і верткий, з чорними, опуклими, як у мурашки очицями, доповідач нервово перегортав сторінки товстого журналу, і, задихаючись, вигукував окремі місця з мого останнього оповідання. Він був розлючений, як ніколи. Ніби це його, саме його, даремно образив я своїм твором, плюнув в найсвятіше і найдорожче, що носив він у своїй великій, шляхетній душі.
Я був винний, я виявлявся злочинцем. Хто ж таки, як не я, написав про те, що наші люди — брехливі й лицемірні, що кожний дбає лише про себе, про свої власні інтереси? Хто, як не я, написав про те, що наші люди — залякані й принижені і проходять по життю, як сірі, безгласні тіні, не зaлишаючи по собі слідів.
— Тіні!...
Доповідач хрипів, він був напередодні припадку. До сьогоднішнього дня він вважав себе людиною, самостійною одиницею, індивідуумом, що чимсь відрізняється від інших, a тепер виявилось, що він — тінь.
— Наклеп! — кричав він. Потім кричали щось інші, але я не слухав їх. Спокіймо дивився на сотні знайомих і незнайомих облич, що наповнювали в цей вечір авдиторію. Більшість стримувала посмішки, і деякі навіть підморгували мені підбадьоруюче — мовляв, зачепив за живе, гаразд!... Посміхалась і Ліда, сидячи недалеко від мене. Вона кивнула мені й потиснула сама собі руку, на знак, що солідаризується зі мною, і що це я добре зробив, викликуючи таку сенсацію.
Але ось на естраду вийшов якийсь військовий. Він говорив відривчасто і глухо, підкреслюючи свої слова різкими рухами коротких рук. Він був обурений і здивований, що таку шкідливу річ пропустили на сторінках журналу. Наклеп на нашу нову людину — це наклеп на совітську дійсність, це — політичний злочин, це...
І заля раптово вщухла. Сповзали посмішки з облич і очі ставали серйознішими, і піджимались губи. Тепер я вже ставав не тільки письменником, який поважився на неприємну правду, але й політичним злочинцем. Я знав, що воно значить, і зрозумів, що справа зайшла надто далеко. Я намагався підвестись і попросити слова, але було пізно — приявні починали розходитись. Літературна диспута закінчилася.
Розгублений, я шукав своїх приятелів, щоб поговорити, порадитись, обуритись. Але звідусіль дивилися на мене лише чужі, жорсткі очі. І Ліда зникла кудись. Ось ще перед хвилиною сиділа тут, поруч, і посміхалась, а тапер раптово зникла, і саме це було особливо прикре.
Я взяв кашкет і почав протискуватись до виходу, і люди відходили і давали мені дорогу, стараючись не доторкнутись до мене ліктем, або плечем. Хтось свиснув мені услід. Хтось сказав:
— Завтра його арештують. Будьте певні...
Цієї ночі спалося погано, і неймовірними були короткі, тривожні сни. Я ходив насамоті по порожніх, освітлених кімнатах і чогось шукав, і яскраве, надто яскраве, світло різало очі. І я тікав від цього світла в темні, глухі провулки, і з глибоких під'їздів виповзали назустріч мовчазні сірі тіні. Вони тяглись до мене, до моєї голови, до горла, до ніг, і мертвий холодок просочувався мені всередину. Я біг, але провулків було дуже багато, і багато було мовчазних, наполегливих тіней. Липучі, вони тяглись звідусіль — від голих дерев, від самотніх ліхтарів, від парканів, і я спотикався і бився в їх довгих, липучих пальцях.
— Ага! — шепотіли мені в уха: — aгa!...
Останнім зусиллям я намагався розірвати цю невідому тканину, але шмати павутиння вже в'язли в зубах, вже не можна було дихати, і зойк зупинявся в горлі. І хтось сміявся поруч: гі-i-і! — і тремтіли від реготу маленькі, рухливі голівки — однакові, на тонких, довгих шиях, з чорними, опуклими як у мурашки оченятами.
— Гі-і-i!...
Я прокидався з криком. В кімнаті була тиша, на столі горіла лямпа, і скупе її світло тішилось під опуклим абажуром, майже не освітлюючи речей. Вітер свистів за вікном, гола гілка дряпала скло. Холодно й самотньо було їй в темряві і вона просилась у кімнату, як щось живе і беззахисне. І мені стало шкода її, і я відкрив вікно і торкнувся до неї теплою рукою, і краплі дощу лишились в моїй долоні.
Ранком я вийшов на вулицю майже хворий. Хотілося хоч когонебудь побачити, почути знайомий голос, поговорити — про що? — байдуже... Залишатись зараз насамоті було нестерпним, неможливим.
На одній з вулиць я помітив свого приятеля, Сергія, з яким ще вчора, перед диспутою, ми весело провели час на березі річки. Я зрадів і кинувся до нього, але він сухо привітався зі мною і поспішно промайнув, удаючи, що чимсь дуже стурбований.
Ця зустріч неприємно вразила мене. Правда, я старався переконати себе, що це лише прикра випадковість, що приятель мій дійсно був чимсь зайнятий і сьогодні йому було не до мене. І, щоб довести самому собі, що нічого не трапилось, що все — як і вчора, як і раніш — я пішов до спілки письменників, — до того сірого будинку, де завжди зустрічали мене тепло і по-товариськи.
Я підвівся по мармурових сходах і зайшов. По кімнаті ходили мої знайомі. Деякі сиділи на канапах і палили цигарки, інші сміялись, розповідаючи один одному щось дуже веселе. І ніодин з них не підвівся мені назустріч. Більшість удала, що зовсім не помічають мене, а ті, до яких я звертався, відповідали коротко і з фальшивими посмішками, поквапливо відходили убік.
Цілий день я вештався по місті, намагаючись не думати про те, що трапилось, але саме життя щохвилини нагадувало про зміни. Знайомі заздалегідь перебігали на інший тротуар, а керівник будинку, підчас зустрічі, якось дивно посміхнув ся. А в видавництві, де лежали мої рукописи, прийняті до друку, мені сказали:
— Знаєте, зараз дефіцит з папером. Доведеться почекати...
Ввечері я сидів біля вікна і чекав на Ліду. Вона повинна була прийти сьогодні о восьмій годині — так умовились ми минулої неділі. Я любив і поважав цю маленьку, трохи сумну, дівчину, з маленькою плямкою на щоці, мабуть тому, що з нею були зв'язані ті гарні хвилини, які так рідко траплялись в моєму житті. З нею були зв'язані спогади про юність, про знайомі стежки у садку, про весняні вітри й тихі провулки, де колись так любили ми ходити вечорами. Перші пориви минули, але залишимось те щире, стале почуття товариства і взаїмного розуміння, яке є міцним і незмінливим.
Я чекав її, довго, дуже довго. Вже затихала вулиця, і кроки рідких перехожих починали звучати особливо чітко, і чути було, як шарудить за вікном моя гілка... Я чекав, і грудка попелу зростала на підвіконні. І раптом зрозумів, усвідомив, що чекаю даремно, що вона не прийде, і що зовсім не випадковою, а закономірною і цілком логічною була її втеча із залі. Адже, по суті, вона — така сама людина, як і всі інші, як ті, які вчора ще були приятелями, а сьогодні — злякані — вже проходили повз, як тіні — мовчазні, холодні, байдужі й бездушні — кермовані чиєюсь чужою волею.
Вночі я чекав арешту, але за млою не прийшли. Не арештували мене й наступного дня. І дивно: знайомі, зустрічаючи мене, поступово втрачали схожість з тінями, знову починали пpиймати свій попередній людський вигляд. Спочатку в їхніх поглядах проглядало здивування, що я ще ходжу по вулицях, потім вони поволі почали вітатись, щоправда, ще нерішуче, але з кожним днем ця нерішучість зникала.
А одного разу, вранці, я зyстpів мого доброго старого приятеля Сергія, того, який так поспішав кудись в день нашої зустрічі після літературної диспути. Він кинувся до мене і, міцно стискаючи мою руку, витяг з кишені свіжу столичну газету.
— Читав? Читав? Адже це геніяльно! Я задоволений, цілком задоволений, як твій приятель... Тепер ти можеш спати спокійно... Ти вдома сьогодні ввечері? Підемо до ресторану, посидимо. Давно вже ми з тобою...
Нічого не розуміючи, я розгорнув часопис. На останній сторінці була вміщена рецензія на моє горезвісне оповідання. Звичайно, я не мав рації лаяти наших людей, але місцеві збори поставились надто вже гостро...
Тіней вже не було. Кербуд дивився звичайно. Мої рукописи, для друкування яких бракувало паперу, поспішно здавались до типографії. І коли я зайшов до правління спілки, відповідальний секретар зразу накинувся на мене:
— Де це ви зникли? — кричав він з серцем, розкладаючи папірці по столі, — адже ви обіцяли оповідання до літературної газети і нарис для нашого журналу... Ми вже хотіли за вами посилати...
І всі жартували і усміхались, удаючи, що нічого не трапилось. І я усміхався і плескав по плечах моїх любих, добрих приятелів, які вже зовсім не нагадували вечірні провулкові тіні. Я усміхався і обіцяв і оповідання, і нарис, і таксамо робив вигляд, що нічого не трапилось, що все йде своїм шляхом.
А ввечері прийшла Ліда. Вона принесла пучок перших фіялок, перев'язаний блакитною стрічкою, і поставила його в склянку на моїй етажерці.
— Куди це ти тоді зник? — спитала вона, гладячи мій рукав, — я тебе так шукала, так шукала...
Я мовчав. Щось важке ворухнулось всередині й міцно стиснулись зуби. І я штовхнув ногою двері й вказав їй вихід, і кинув услід цій маленькій, ласкавій жінці її зворушливі весняні квіти.
[Краківські вісті, 30.04.1944]
30.04.1944