Новеля
Користуючись тим, що жінка забарилась на базарі, Іродчук, Панас Петрович, з насолодою вилежувався неділі ради в постелі. Коли чує: десь ізнадвору, на сходах загупала чоловіча хода, потім біля самих дверей зашаруділо папером, і в скриньці на листи знайомим звуком стукнув лист.
— Від кого б це? — подумав ліниво.
Дуже бо не хотілося зігрітому чоловікові з-під теплого ліжника в холод неопалюваного ще приміщення вилазити. Але спокуса швидше довідатись, що то за лист, узяла гору над тими лінощами. Та ще й треба було йому того листа, поки жінки нема дома, прочитати. І не тільки прочитати, а може, ще й зовсім — залежно від того, який та від кого лист — його від неї сховати. Бо вона частенько збивала бучу не через що, як через листи: як те, що написане, було їй не до мислі, або як написане в листі не подобалось.
Перебіг босоніж холодним помостом до передпокою і за мить повернувся, здригаючись від холоду, з листом у руках. Потім того накинув на плечі пальто, знайшов на комоді окуляри і, озброївши ними свого цибулюватого носа, оглянув тую здобич.
Лист був не зовсім звичайний: у маленькому рожевому конвертику, з написом "місцевий", з адресою, написаною незнайомим почерком. Власне, почерк був ніби навмисне змінений, букви силувано відхилялись назад, гнулись, як лоза, але... хто-й-зна, усякі почерки бувають, може, він з природи такий.
Та ще більше довелось адресатові здивуватись, як він, розірвавши конверта, взяв самого листа. Це був любовний від якоїсь жінки лист...
Читає — і не йме віри своїм очам. Поправив окуляри... читає — і відчуває, як солодке, рівне великому щастю зворушення виповнює йому груди. Такої мови, як була в листі, не доводилось йому вже щось років із двадцять, від того часу, як вони з жінкою побралися, чути.
Не втерпів — не дочитавши до краю листа, заглянув на другий бік, щоб побачити, хто його написав. Побачив підпис — і все зрозумів: лист був від Олі Зозульки, що працювала в банку, куди він, як касир, сливе щодня навідувався. А підписові "Оля" ще й передували слова: "Щиро Вам віддана та закохана"...
Серце йому в грудях спочатку стиснулось, а потім затьохкало бурхливою радістю. Це ж була та Оля, що йому так дуже до серця припала... Жвава й весела на вдачу, вона чарувала його в'юнкою, вигинистою в рухах молодою постаттю, ніжною блакиттю злегка прижмурюваних оченят та гарненьким личком.
Трохи йому не до смаку було, що вона дуже "намазувала", вимальовуючи "сердечком", губи (ніби пелюсточки троянди наліпляла), а також підголювала свої бровенята так, що вони, здавалось, незабаром, як ниточки, стануть, а то й нанівець зведуться.
Мав бо він щодо цього трохи застарілий погляд, засвоєний ще замолоду, ще тоді, як жінки не мали звичаю так непомірно губи фарбувати, а брів зовсім не підголювали. Він був тієї думки, що фарбовані в жінок губи та підголені брови швидше відштовхують, ніж приваблюють чоловіків.
Та й волосся Оля дуже вже "перебльондинувала".
Але ота постать! Тії оченята! Teє личенько красне! Та й уся її з ним поведінка! Адже вона щоразу, як він приходив до банку, вибігала до нього з-за конторки і, немов нeнароком, тулилась до нього тією своєю вигинасто-молодою постаттю, хапала за руки — щоб він "погрів", як це було взимку, або "похолодив", — як улітку, її крихітні та ніжні пальчики.
— Бідні пальчики! — казала вона потаємно-притишеним голосом, дивились сама на свої довгі, червоно наманікюрені нігті і, по-дитячому мило надувши трояндові пелюсточки губ, дмухала на них. — Ніхто їх не погріє, не пожаліє... Хіба тільки Панас Петрович, та то коли-не-коли...
І зиркала на Панаса Петровича з-під лоба своїми чарівними оченятами-незабудьками.
Одно слово, трохи не просто йому ввічі про свої почуття казала.
Тільки ж Панас Петрович був з нею якийсь незграбно-несміливнй. Тільки мріяв про неї, а на щось рішуче ніяк не міг зважитись. Через те сердився на самого себе, називав подумки "вайлом" і "тюхтієм" та робився зокола похмурий.
Тим то їхні зустрічі дедалі більше стали скидатись на зустріч ясного сонечка з важко-похмурою хмарою. Та ще й так: що більше теє сонечко біля хмари упадало, щоб її хоч трохи прояснити, то дужче тая хмара хмурнішала.
Можливо, що Оля труднощі свого улюбленого трохи розуміла, але про причину тих труднощів не догадувалась. Бо вона хоч і знала, що в нього є жінка, на ймення Василина Сосіпатрівна, але не відала, яка то страшна та непохитна власниця свого чоловіка і яка вона люта на вдачу. Адже сам Панас Петрович інакше її й на уявляв, як тільки з грізно насупленими товстими бровами, з засуканими по-бойовому руками та з великим ножакою в руках, що ним вона завзято шматувала криваве м'ясо на кухні.
Отже це був швидше розбійник у подобі жінки, аніж одна з тих ніжних істот, що про них як про джерело ласки та родинної втіхи, чоловіки схильні мріяти.
Ба більше: Оля не знала ще й того, що цей розбійник загрожував уже великою небезпекою і їй самій, довідавшись через добрих людей (а вони ж і в банках бувають) про її "шури-мури" з Панасом Петровичем — нахвалявся в гострих з пpивoдy цього баталіях з чоловіком обірвати геть чисто їй патлі (оті ніжно-жовтаві кучері!) та повидряпувати баньки (тії ніжно-блакитні зоренята!).
Отож кінець-кінцем їхній роман зайшов у якийсь трохи чи не безнадійний безвихід. Здавалося, ще трошки — і сердешній парі доведеться або кулю собі в лоба пустити (бувають же такі страшні закінчення романів) або мотузки на шию (і таке частенько трапляється) накинути.
(Далі буде)
[Львівські вісті, 30.04.1944]
(Продовження)
І от раптом така несподіванка: сама Оля стала йому в допомозі. Вона просто написала йому про те, що їм треба остаточно поговорити. А для цієї розмови призначала побачення в міському парку на шість годин вечора, в такому місці де їм ніхто на перешкоді не стане, — під гіллястим берестом, що стоїть забіч від усяких доріжок та постійних місць гуляння міської публіки.
Це наповнило закоханого чоловіка рішучістю, а в грудях йому заходив ходором вітер не-абиякої відваги.
— Годі з нею воловодитись, — закипів він тією відвагою, — бо так до краю життя своє змарную...
"З нею" — цe з Bacилинoю Сосипатрівною, що її він не хотів уже й на ймення називати, мов би вона й справді була розбійник, а не його законна дружина.
Biтep, що виповнив йому груди, відірвав його від землі, як крила і він не міг тепер ані сидіти, ані стояти на одному місці. Одягаючись, він увесь час ходив по хаті.
Раптом йому зробилося страшно. Він уявив ту небезпеку, що її щойно цілком випадково уникнув.
— Щоб це було, — стерп він усім тілом, — Якби цього листа запопала в свої руки, вона (знов таки про Василину Сосипатрівну мова)!
Через те трохи навіть на Олю ремствував. Ходив по хаті і ахкав yголлос:
— Ах, як необережно... як необережно з її боку!... Ну, щоб це тільки було. Боже ти мій!?
Проте свідомість того, що він щасливо обминув цю страшну небезпеку, потроху знов його заспокоїла.
Увесь денечок після цього готувався Панас Петрович до зустрічі з коханою дівчиною. Тільки ж йому доводилось не-абияк хитрувати, щоб Василина Сосипатрівна не звернула на це уваги.
Почав із гоління, пішовши до голярні зpaзу ж після снідання. Простежив спеціяльно за тим, щоб голяр відповідним робом упорядкував залишки його обрідного волосся, змаскувавши зачісуванням досить помітну вже лисину дарма, що це не дуже й потрібне було з огляду на вечірній час побачення. А прийшовши додому подбав заздалегідь про те, щоб викрасти з гардероби свою улюблену зелену з червоними крапками-суницями краватку. Саме так — викрасти, бо її звичайно Василина Сосипатрівна власноручно йому видавала, та й то тільки тоді, як він ішов із нею до кіна, театру або в гостину.
Тепер же він мав її, тy крaватку, в останню хвилину перед виxoдoм з дому пoтай від жінки собі зав'язати.
Усе це роблячи, він був як у солодкому тумані. І крізь той туман тільки невиразно виринали знайомі хатні речі: круглий посередині стіл, що за ним він у хвилини родинного миру розкладав разом із своєю дружиною Василиною Сосипатрівною пас’янс, дводавня, добре вже витерта канапа, що її придбано ще тоді, як господарі побралися і що на ній він звичайно по обіді спочивав, ну, і... колишня (еге, це вже було вирішене) його жінка, що поралася біля всяких своїх нескінченних справ, бо була таки до діла нелінива.
Але цю деяку стуманілість зраджували тільки деякі зовнішні прояви. Так, він всупереч заведеному ладові цього дня не спав по обіді, хоч про людське (жінчине) око і приліг був на часинку. Де вже йому було заснути, в такому стані бувши! Другий цього порядку прояв — те, що він із жінкою поводився надзвичайно лагідно, навіть запопадливо.
На превелике диво, і Василина Сосипатрівна були з ним цього дня також добра та ласкава. Аж йому часом робилося її шкода.
— Якби вона ввесь час була отака, — так раз чи два подумав — то хто б її й кидав?...
Тільки ж йому якось показалось було, що вона потай чи не підглядала за ним, обережно стежила. Оце дивиться на нього, а як він гляне, мерщій одвертається. А втім, це, може, тільки йому здавалось...
З наближенням вечоpa наближалася і найбільша трудність — коли він мав без жінки вийти на прохiд, (удаваний, зрозуміла річ), бо звичайно Вони проходжувалися вдвох.
Аж ось нарешті і той вечір надійшов: спочатку зажовтів у зірчастому мереживі близького біля вікна клена, а далі став примеркати лагідно — мрійними сутінями.
Вибравши зручний момент, коли жінка особливо дуже була зайнята, Панас Петрович підвівся з канапи і, по-старечому покректуючи та взявшися за бік, обізвався:
— Щось мені в грудях важко... Мабуть, я піду пройдуся трохи, бо чисто без повітря занудився... Може б, і ти?
Кажучи цеє, він страшенно боявся, щоб жінка, хоч і зайнята була, не "вчепилась". Але боявся даремнісінько: Василина Сосипатрівна відмовилась іти.
— Про мене, хоч і пройдись, — мовила лагідненько. — Мені ж, бач, ніколи...
— Ну, як знаєш. А я таки пройдусь, бо в мене і в грудях, і в боку...
По цій мові він швиденько зібрався — прив’язав непомітно для жінки біля притемненого вже трюма, що світилося, як плесо озера ввечорі, свою червонорябу краватку — і вийшов з хати.
(Д. б.)
[Львівські вісті, 03.05.1944]
(Докінчення)
А на вулиці він забув і про груди, і про бік, простуючи до парку. Нетерплячка йому була свою милу швидше побачити!... Біг він наввипередки з тінями — своєю й інших перехожих, — а на рогах вулиць, де вже були засвічені ліхтарні, він розминувся з цілими віялами їх, що колесами обкручувалися навколо нього, його обминаючи. Іноді його нагонили сліпучі та гойдливі світляні очі швидких самоходів, осявали все на мить і ту ж мить зникали в густих уже сутінях.
Тільки ж на те все він не звертав ніякісінької уваги, бо бачив напереді тільки одно — побачення з своєю Олею під гіллястим берестом у парку.
Аж ось і парк. Він був мовчазний у вечірній задумі, вимальовуючись мереживом своїх темних верховіть на сизому тлі вечірнього неба. А внизу він був уже геть чисто затушкований тінями, і в тих тінях густо шаруділа хода то з-глуха гув шелесткий гомін гуляючої публіки.
Та Панас Петрович якнайшвидше обминув це — публіку з її веселим гомоном: йому треба було проскочити так, щоб його ніхто із знайомих не вздрів. І отой вітер у грудях промчав його на крилах за одну мить туди, де вже майже зовсім нічого цього не було, — на бічні доріжки та переходи. Тут тільки зрідка траплялися поодинокі пари, переплетені в щасливих обіймах тіні.
Але ці тіні самі від інших ховались і, здавалось, казали:
— Не займайте нас, а ми вас не займемо...
Незабаром Панас Петрович опинився на призначеному місці побачення — в найглухішому закутку парку під широкогіллястим берестом.
Тихо й затишно було в цьому куточку. Ні один звук чи рух не виникав тут. Тільки далекі звуки віддаленого міста приглушено добувались сюди: гули десь, немов би з-під води, трамваї та сиротливо погукував закинутий десь на самітній колії за містом паротяг... Було приємно бути забіч від того "гармидеру", і тиша закутка в осінньому парку здавалась країною мрій та щастя.
Але Олі ще не було.
— Нічого, почекаю трохи,— подумав вибачливо щасливий чоловік.
Він, справді, відчував уже виpaзнo подих близького щастя. Ще трохи, ще якась там хвилина, — і воно, теє щастя, реально до нього наблизиться, підійде в образі стрункої, чарівно обкутаної парковими тінями постаті.
— Голубонько мила! — прошепотів він. — Приходь... я чекаю.
Став, прислухається. Коли так з-поза недалеких дерев, з темряви виринула, обережно підходячи, якась тінь — чорна жіноча постать у темному дзеркалі вечора. Придержала ходу, ніби перевіряла, чи той, що стоїть під берестом. справді той, до кого вона поспішала. А відтак знову пішла і вже просто до нього, свого коханого.
Вона, вона це! Оля... Знати її, голубоньку, по ході, по нерішучості милій! Швидше б почути її щебетаннячко, відчути в долоні ворушкі її пальчики!...
І Панас Петрович ступнув їй назустріч — щоб показати, що це він.
— Це ви, Олю? — запитав стиха.
Постать підійшла ближче, але мовчала. Він обізвався вдруге:
— Олюсю... Ви?
— Я! — відповіла постать... голосом його дружини Василини Сосипатрівни.
— Ти?!
— Як бачиш... коли тобі не повилазило! Ага! Так оце так тобі непотрібна Зозулиха?!
У темряві майнула підкинута крилом жіноча рука, і гарячий лящ влип сторопілому чоловікові.
— Оханись, Бог з тобою! — гукнув він переляканим шепотом, ухопившись за опечену щоку. — Тут же люди!
— Ніяких людей... Я навмисне це місце вибрала, щоб провчити тебе, розпутника, як слід...
Та й ще раз, виваживши свою замашненьку руку, хотіла заїхати...
Але чоловік перейняв у темряві той вимах — ухопив жінку за руку...
________
Що далі було між подружжям Іродчуками під гіллястим берестом, те покрила врочиста тиша лагідного осіннього вечора. А ще вище підносилось над цією "пригодою" величне й загадкове небо. Воно вже мерехтіло безліччю зірок — великих, середніх і таких дрібних, як та цукрова потерть, що нею присипають дбайливі господині своє солодке печиво. Солодкі, милі зорі! Вони блискотіли приязно й заспокійливо... Тільки ж чи змогли вони ще раз присолодити подружнє щастя нашої пари? Чи відновили заведений у них лад — пас'янс, спання по обіді, ласкаву видачу краватки, тощо?
Але напевне навчили Панаса Петровича надалі критичніше ставитися до одержуваних листів у конвертиках.
[Львівські вісті, 03.05.1944]
03.05.1944