Усуньмо камінь зневіри

Папа Франціск

1. Жінки несуть пахощі до гробу, але бояться, що шлях даремний, бо великий камінь загородив вхід до печери. Шлях цих жінок – це також наш шлях; він схожий до дороги спасіння, якою ми пройшли цього вечора. На ньому, здається, все прямує до того, аби розбитися об камінь: краса створення проти драми гріха, визволення з рабства проти невірності Завітові; обітниці пророків проти сумної байдужості народу. Так також і в історії Церкви та в історії кожного з нас: здається, що зроблені кроки ніколи не досягають мети. Таким чином, може вселитися ідея, що розчарування надії – це темний закон життя.

Сьогодні, однак, відкриваємо, що наш шлях не є даремним, не вдаряється об надгробний камінь. Одне речення потрясає жінок і перемінює історію: «Чому шукаєте між мертвими живого?»; чому думаєте, що все даремне, що ніхто не може усунути ваші камені? Чому піддаєтеся зреченню та невдачі? Пасха, браття й сестри, – це свято усунення каменів. Бог усуває найтвердіше каміння, об яке розбиваються надії та сподівання: смерть, гріх, страх, світськість. Людська історія не закінчується перед надгробним каменем, бо сьогодні відкриває «живе каміння»: Воскреслого Ісуса. Ми як Церква засновані на Ньому, і коли занепадаємо духом, коли ми спокушувані судити про все на основі наших поразок, Він приходить, щоб учинити новими всі речі, щоб перекинути наші розчарування. Цього вечора кожен покликаний віднайти в Живущому Того, Який усуває із серця найважче каміння. Запитаймо себе, насамперед: яким є моє каміння, яке слід усунути, яке ім’я цього каміння?

Часто перешкодою для надії стає камінь зневіри. Коли робимо місце для думки, що все погано, що для гіршого ніколи не буде кінця, і, змирившись з цим, починаємо вірити, що смерть сильніша від життя – стаємо цинічними та глузливими, носіями шкідливого знеохочення. Камінь за каменем будуємо в собі пам’ятник незадоволенню, гробницю надії. Нарікаючи на життя, робимо життя залежним від нарікання та духовно хворим. Так поступово проникає своєрідна психологія гробниці: кожна річ закінчується саме там, без жодного сподівання вийти звідти живою. Але ось звучить пекуче пасхальне запитання: Чому шукаєте живого між померлими? Господь не проживає в зреченні. Він воскрес, Його нема там, не шукай Його там, де ніколи не знайдеш: Він Бог не мертвих, але живих. Не закопуй надію!

Існує ще один камінь, який часто запечатує серце: камінь гріха. Гріх спокушає, обіцяє легкі й готові речі, добробут та успіх, але потім залишає всередині самотність і смерть. Гріх означає шукати життя між померлими, сенс життя в речах, які проминають. Чому шукаєте живого між мертвими? Чому не наважишся залишити той гріх, який, немов камінь при вході до твого серця, не дає проникнути всередину Божому світлу? Чому сліпучому блискові грошей, кар’єри й задоволення не протиставиш Ісуса, істинне світло? Чому не скажеш світському марнославству, що живеш не для нього, а для Господа життя?

2. Повернімося до жінок, які прямують до Ісусового гробу. Перед відкоченим каменем вони зупинилися приголомшені, а побачивши ангелів, каже Євангелія, «злякалися» та «припали лицем до землі». Вони не наважуються підвести погляд. Як же часто таке трапляється і нам: віддаємо перевагу тому, аби затаїтись у своїх обмеженнях, сховатися в своїх страхах. І це дивно: чому так поводимося? Часто тому, що в замкненості та в смуткові головними дійовими особами є ми самі, бо легше залишатися самотнім у темних кімнатах серця, ніж відкритися Господеві. Однак лише Він підводить. Одна поетеса написала: «Ми ніколи не пізнаємо своєї висоти, доки нас не покличуть підвестися» (E. Dickinson, We never know how high we are). Господь кличе нас підвестися, воскреснути на Його слово, поглянути вгору та повірити, що ми створені для неба, а не для землі, для висот життя, а не для низин смерті: чому шукаєте живого між померлими?

Бог закликає нас дивитися на життя так, як Він дивиться, вбачаючи в кожному з нас ядро незнищенної краси. У грісі Він бачить дітей, яких слід підвести; у смерті – братів, яких слід воскресити; у відчаї – серця, які потрібно втішити. Не бійся, отже: Господь любить це твоє життя навіть і тоді, коли ти боїшся глянути на нього та взяти його за руку. На Пасху Він показує, наскільки Він любить його: настільки, що пройти його повністю, пережити тривогу, покинення, смерть та ад, щоб вийти з нього переможцем і сказати тобі: «Ти не самотній, довірся мені!» Ісус є фахівцем у перетворюванні наших смертей у життя, нашого плачу в танці: з Ним також і ми можемо звершити Пасху, тобто перехід: від замкненості до сопричастя, від відчаю до відради, від страху до довіри. Не дивімось перелякані на землю, дивімося на воскреслого Ісуса: Його погляд вливає в нас надію, бо каже нам, що ми завжди люблені, й незважаючи на все те, що можемо накоїти, Його любов не міняється. Ось у цьому життєва впевненість, що не підлягає обговоренню: Його любов не змінюється. Запитаймо себе: куди дивлюся в житті? Споглядаю могильні середовища чи шукаю Живущого?

3. Чому шукає живого між померлими? Жінки вислуховують заклик ангелів, які додають: «Згадайте, що Він говорив вам, коли ще був у Галилеї». Ці жінки забули про надію, бо не пригадували Ісусових слів, Його поклику в Галилеї. Втративши живу пам’ять про Ісуса, їм залишилося споглядання гробниці. Віра потребує наново повернутися до Галилеї, наново оживити першу любов до Ісуса, Його покликання: потребує re-cordor [пригадати (лат.)], тобто, буквально, серцем повернутися до Нього. Важливо повернутися до живої любові з Господом, інакше маємо музейну, а не пасхальну віру. Але Ісус не є персонажем з минулого, Він – Особа, Яка живе сьогодні; Його не пізнаємо в підручниках історії, але зустрічаємо в житті. Згадаймо сьогодні про те, коли Ісус нас покликав, коли переміг нашу пітьму, спротив, гріхи, як Своїм словом доторкнувся до нашого серця. Браття і сестри, повертаймося до Галилеї.

Жінки, згадавши Ісуса, залишають гріб. Пасха вчить нас, що віруючий недовго затримується на цвинтарі, бо покликаний іти назустріч Живущому. Запитаймо себе: куди я прямую в житті? Іноді ми завжди йдемо тільки в напрямі своїх проблем, яких ніколи не бракує, і приходимо до Господа лише для того, аби Він нам допоміг. Але тоді нашим орієнтиром є наші потреби, а не Ісус. Це завжди є шуканням Живого між померлими. Як же часто згодом, зустрівши Ісуса, повертаємося до мертвих, блукаючи в нас самих, розворушуючи жалі, образи, рани і незадоволення, не дозволяючи Воскреслому перемінити нас. Дорогі брати й сестри, віддаймо Живому центральне місце в нашому житті. Просімо благодаті не піддатися течії, морю проблем, не розбитись об каміння гріха та об скелі зневіри та страху. Шукаймо Його і дозвольмо Йому відшукати нас. Шукаймо Його в усьому та передовсім. З Ним воскреснемо.