Відбудова наших сіл.

Цегольняно-дахівкарські спілки.

І.

Світова війна замінили богато українських сіл і місточок в купу згарищ, знищила богато добра українського народа і сьогодня сотки тисяч українського населення знаходяться без даху і захисту.

Колиж отсе український народ з натугою всіх своїх сил приступає до відбудови того, що знищила війна, то не може й не сміє бути байдужним до питання, як будуть відбудовані українські села, в яких хатах будуть мешкати і розвиватися через довгі літа міліони українського селянства.

Хата — се перша колиска людської культури, в тих чотирьох замкнених стінах розвиваються, різбиться душа і характер людини, плекається здоровля душі і тіла кождої одиниці, а які одиниці, такий народ. Словом, яка хата, таке й життя і культура того, хто в ній мешкає.

Правда се, що не хата творить чоловіка і культуру, а від чоловіка залежить, яку він собі збудує хату й яку культуру плекатиме в ній, але й се правда, вже по закону природи, що на спосіб кождого живого єства, тим самим і чоловіка, конечно впливає його окруження й обставини його життя. І як довго наш селянин не спроможеться на будову кращої — яснійшої хати, так довго буде він приневолений до такого способу життя, на яке позволить йому його темна, вогка і брудни ліпянка. Даймож йому сьогодня иншу хату, кращу і яснійшу, тоді він змінить негайно цілий свій дотеперішний спосіб життя автоматично — несвідомо.

Виринає тепер питання, чи може українська держава вже тепер вплинути на спосіб відбудови українських сіл, а тим самим і на будучий спосіб життя українського народу? Так! Вона не тільки може, але і мусить інтервеніювати при відбудові українських сіл, вже хоч-би з тої причини, що мусить чим скорше поспішити з помічю тисячам беззахистного і крайно бідного українського населення, що марніє і досі в підземних лисячих ямах; не маючи змоги навіть поставити собі якубудь провізоричну ліпянку. Та не в тому річ, а в сьому, в якій формі має українська держава дати населенню сю поміч і як рівночасно повести акцію відбудови, щоби нові українські села були відбудовані на західно-европейський лад і щоби при тім уникнути всяких провізорій, а з тим і подвійних коштів відбудови. Від розвязки сього питання зависитиме весь спосіб відбудови, а також і се, до якого степеня українська держава буде мусіла перебрати на себе тягар відбудови, а що з нього остане самому населенню.

Ходить передовсім о таку розвязку сього питання, щоби з одної сторони полишити народови ініціятиву відбудови і не перетяжувати молодої держави ще й таким тягаром, який до неї в нормальних часах не належить, з другоїж сторони, щоби держава крім матеріяльної помочи мала змогу вплинути на спосіб відбудови, — дальше, щоби уникнути провізорій і подвійних коштів, а відразу побудувати гарні, муровані з цегли і дахівкою покриті хати.

Ані уділювавня державних запомог на відбудову, ані відбудова державою самою не допровадилиби до бажаної ціли. Перше тому, що державна запомога, хочби й найобильнійша, не вистане навіть на закупно цілого будівельного матеріялу, себто самого дерева, а кромі того з тої запомоги зужиє наш селянин більшу частину на життя, на закупно збіжжа і инших средств до життя; зaпомога розплинеться, якби її не було, a хати або зовсім не буде, або вкінці збудує він таку-ж саму нужденну ліпянку, в якій мешкав дотепер.

Схочеж українська держава перебрати цілий тягар відбудови на свої плечі, себто дати населенню готові хати, будовані з дерева після одного шабльону, то і тут мусілаби вона перш усього розпоряджати великим технічним будівельним апаратом і великими фондами, щоб в короткому часі поставити сотки тисяч готових хат. В теперішнім часі, коли молода українська держава перетяжена иншими, далеко важнійшими задачами будівництва самої держави, коли вона бореться з великими матеріяльними труднощами — і готового апарату покищо не має — гoді думати навіть про се. Народови довелобся занадто довго ждати, заки держава зможе йому дати готову хату, а друге лихо булоби се, що народови віднялобся ініціятиву і він мимоволі бувби приневолений приглядатися пасивно і вижидати, не маючи змоги сам спробувати своїх сил і доложити і свою цеголку до будови своєї хати, щоби вона ліпше і краще випала.

А результат — кінець-кінців бувби однаковий, а може ще і слабший, чим в першім разі. Бо нові хати, відбудовані державою, не відріжнялибся богато від деревляних бараків або звичайних ліпянок і були би так само провізоріями, які поглотилиби великі суми на се, щоби в короткому часі будувати знова на ново.

[Република, 17.04.1919]

ІІ.

Остaє ще одна дорога до осягнення сеї ціли, се дорога через цегольняно-дахівкарські кооперативи.

Ся дорога має ті добрі сторони для себе, що полишає народови ініціятиву відбудови, позваляє йому розвинути свої матеріяльні сили й енерґію, не виключаючи впливу держави на спосіб відбудови, а в кінці отвирає гарні перспективи на розвій народнього кооперативного промислу.

Ходить тут головно о те, щоби сю ініціятиву знести в кооперативне русло, щоби зорґанізувати усі роздроблені средства матеріяльні українського народу до великого культурного діла.

Бо лишень тоді, як ті роздроблені средства зорґанізується в одиниці вищого степеня, буде можна мати перегляд сих сил, і держава зможе негайно прийти з помічю там, де ті сили будуть за слабі.

Державі остане в кождім разі забезпечений далекосяглий вплив на розвій тих кооператив і на спосіб відбудови українських сіл і місточок і то в таких приблизно границях:

а) Поширення цегольняних кооператив по цілій Україні, а головно в тих околицях, що найбільше знищені, і як найскоршої потребують відбудови — через обильне субвенціоновання таких кооператив;

б) законна спеціяльна охорона майна кооператив, як у привілейованих товариств;

в) утворення при ДС. внутр. справ (згл. публ. робіт) відповідного реферату або відділу для цегольняно дахівкарських кооператив і відбудови, як також і анальоґічних рефератів при повітових Комісаріятах, яких задачею булаби відповідна пропаґанда в тім напрямі, завідування згл. нагляд над майном кооператив, застановлювання спеціяльних повітових орґанізаторів і т. и.

Персонал сей мусівби складатися з платних урядників, яких строгим обовязком булоби совісно сповняти свої аґенди;

г) вкінці мусілаби держава поставити відповідну скількість інжинірів повітам до розпорядимости в ціли переведення будівельних помірів і посередничити при анґажованню майстрів — мулярів, цеглярів і т. п. — яких можна в разі потреби спровадити й з заграниці.

Можна сподіватися, що українське сільське населення, як його відповідно освідомити в тім напрямі, зрозуміє значіння кооператив і радо горнутиметься до цегольняно-дахівкарських спілок, які дадуть йому змогу дешево набути матеріял до будови гарної хати.

Бож і ціль тих кооператив буде головно та випалювати цеглу і дахівку, спроваджувати дерево на будівлі і давати їх своїм членам по можливо найнизшій ціні, щоби кождий міг набути їх стільки, скільки потребує для відбудови.

Таким бідним, що взагалі не мають ніяких матеріяльних середників, мусілобся дати цеглу і дерево по части даром, а по части на відробок при цегольнях. Щоби матеріял був взагалі дешевий і щоби найбіднійшим можна його дати даром, на се й булаб призначена державна субвенція у відповідній висоті.

Найбільші трудности в тім, що бодай якась частина населення віднесеться до сеї справи байдужно. Та в такім разі моглаби держава покористуватися средствами, які посередно чи безпосередно примусилиб ту індіферентну часть населення до солідарности.

Але з примусом, в якій-небудь формі треба ждати на сам кінець, а на самперед треба шукати доброї волі, — і де її знайдеться, треба відповідно поперти. Першим цегольняним кооперативам належить уділити щедру субвенцію, щоби вони могли гарно розвиватися. Се буде найліпшою заохотою для всіх инших, і як що одна така кооператива викажеться позитивними результатами і бодай одно село відбудується на західно-европейський лад, тоді підуть за ним всі инші села без примусу.

В остаточному разі, якби всі ті средства показалися безуспішними, тоді держава мусить ввести безпосередний законний примус. Примірів законного спілкового примусу находимо в области політичного австрійського й инших прав богато. Можна його ввести і на Україні. Українське правительство може випрацювати відповідний законопроєкт про цегольняно-дахівкарські кооперативи, який вкладавби на всіх мешканців громад обовязок належати до цегольняної спілки, а що такий примус може бути для української держави лиш корисним, то й Укр. Нац. Рада прихильно віднесеться до нього.

Другим посередним спілковим примусом буде будівельний закон, без якого новочасна плянова відбудова сіл і місточок булаби немислима. Основними точками сього закону булиби між нашими постанови, що не можна будувати без попереднього будівельного плану і що всі нові хати мусять бути муровані з цегли (каміня) і криті дахівкою (бляхою).

Ось така дорога моглаб остаточно допровадити до бажаної ціли. Що вона криє в собі також трудности всякого рода і навіть дуже великі трудности — сього ніхто не заперечить, одначе не будуть вони більші, чим при иншому способови відбудови, але за се результати по їх поборенню будуть без порівнання кращі. Український народ мусить чим скорше прийти до тої свідомости, що йому ні звідки ждати помочі, що він своїми власними силами мусить кувати собі кращу будуччину.

І чим скорше ся свідомість у нього зродиться, тим ліпше для нього. Кооперативи отсі будуть першими основами народнього промислу і згодом можуть вони зі зростом капіталу поширити свою діяльність на инші галузи господарського промислу. Зараз-же можна буде побудувати при таких цегольнях електрівні — а головно в таких околицях, де можна використати сили природи, як от над Дністром, в горах і т. и., елєктрівні даватимуть елєктричне світло для нових, гарно відбудованих українських сіл.

Тільки більше віри у свої сили, а діло певно вдасться і Україна змінить своє сумне і пригноблене дотепер обличчя, стане краєм цвітучим, розкішним, могучим і правдиво культурним, бо основи її будуть сильні і культурні. — Розвій українського народнього промислу буде запорукою добробуту і щастя України.

[Република, 19.04.1919]