Пошесть

Голос з краю.

Жиємо в часах пошестей. Заледви минула еспанка, а вже маємо другу пошесть, лише що не з заходу а зі сходу. Не маю на думці большевизму, але пишу пошесть, а то сліпе наслідування всего того, що діється в революційній Росії чи на Наддніпрянській Україні.

Одною проявою сеї пошести є манія з'їздів. Так робилося в Київі 1917. р., а відтак по прогнанню Скоропадського, отже й нам так треба робити. Спитаєте, що доброго нам тепер ті зїзди приносять. Цілком ніщо. Люди зїзджаються у Станиславів, марнують гроші, тратять час, покидають свої службові місця так важні в теперішний воєнний час і то нераз без заступства і вертають з пустою кишенею та пустою головою. Свідомий громадянин припускавби, що на тих з'їздах вирішуються дуже важні народні справи: як помогти Державі в її скрутнім положенню, чим причинитися до її скріплення ітд. Але на жаль, там вирішуються такі "преважні" питання, як те, що шкільний інспектор має називатися комісарем, що директорів середних шкіл вибирають професори і т. д. Се-ж прецінь такі "важні" питання, без полагодження яких держава не моглаби істнувати!

Дальше там на з'їздах ставиться домагання великих пенсій, полекшей в урядованню та таке інше, а саму Державу, як їй запевнити побіду — ані ду-ду. А чому так? Бо так робили на Наддніпрянській Україні, де й загирили Державу — і ми так повинні робити.

І кілько в тім усім наївности й політичного дитинства! Домагатися більшої платні, ріжних змін в урядничім життю, а не подумати о тім, що перша річ — удержати Державу. Збудуймо хату, а тоді будемо думати, як її в середині уладити, бо коли для Держави прийде катастрофа, то ухвали про пенсії на ніщо не здадуться. У нас, як показується, є люди, які чекали на Україну, щоби з неї жити. Ті, що перед революцією були тихше трави, низше води, тепер найбільше горлають на зборах та з'їздах, бо розходиться о поліпшення їх долі. Зате їх і тепер не видати, коли ходить о совісну роботу для Держави.

Поза становими з'їздами маємо ще й партійні, яких ціль мабуть в тім, щоби розбудити партійні пристрасти, які війна троха приспала, а в той спосіб пустити одну партію на другу, підірвати порядок в Державі та викликуючи распрю в Державі, йти ворогови на руку.

Друга проява пошести з над Дніпра: брати до керми Держави людей недосвідчених та молодих. Злобні люде говорять, що до київського правительства з 1917 і 1918 року могли ввійти люде, що не переступили 25 років життя. Старших уважали за непоступових та глупих. У нас зачинається щось подібного. Певний гурт людей — не партія — плянував замах стану, уложивши собі лісту членів майбутнього кабінету, до якого мали ввійти люди — з малим виїмком — без найменших кваліфікацій та інтеліґенції, а ще нераз з сумною минувшиною. Тут рішаючим чинником було не що инше, як партійна приналежність. Так робили в Київі, робім й ми так! Аж проситься спитати: чому ті люде не дивляться, як робиться в краях західної Европи, звідки йде культура, де партії роблять компроміси, де до керми в державі приходять люде дозрілі, які своїм тактом, життєвим досвідом та знанням дають запоруку, що не заведуть держави в пропасть. Здається, що у нас люде дивляться на захід так, як російські славянофіли з початку 19 ст., уважаючи захід гнилим.

Все то вказує, що ми ще діти в політично-державнім життю. Не се нам подобається, що здорове, добре, лише те, хто се робить. Роблять так в революційній Росії і наші брати над Дніпром, робімо й ми так, хоча видимо, що їх робота не на добро їм вийшла. Але ми хочемо в такий спосіб зазначити своє всеукраїнство та свій патріотизм.

Видно, що ми ще не вийшли з доби політичного та партійного романтизму.

Стережімся, щоби таке наше поведення не спричинило катастрофи і щоби опісля нас не потрібували вилічувати з сеї хороби наші вороги.

[Република, 13.03.1919]