“Історія повторюється двічі: спершу як трагедія, потім — як фарс”. Ці слова належать Гегелю, але відомими стали завдяки Марксу. У праці “18 брюмера Луї Наполеона” він писав, що усі великі історичні події повторюються двічі, але їхня друга ітерація нагадує радше карикатуру на самих себе. Французькі революціонери, наприклад, хотіли пов’язати себе з чимось великим і спробували знову розіграти давньоримську драму. Але всі ці Брути, Гракхи, Аґриппи, Публіколи, Цезарі, сенатори та трибуни у Франції 18-го століття виглядали гротескно і недоречно, наче скелет, який дістали із шафи та нарядили в тогу і лавровий вінок. Тож як тільки революція дала задню, народ у своїх надіях був відкинутий на десятиліття назад, а клас нуворишів швидко збагатився, вся ця давньоримська помпезність стала нікому не потрібна і її швидко здали назад в музей. Французька революція пізніше сама стала прикладом для наслідування. Імператор Луї Наполеон намагався у всьому копіювати Наполеона Бонапарта. Але слабкий та нерішучий правитель був радше карикатурою на свого славетного дядька, а його командування військами в битві під Седаном було настільки бездарним, що йому цілком личить епітет «наполеонівський», тільки зі знаком «-»".
Правило “спершу трагедія, потім — фарс” сьогодні може повторитись і в Україні. Ймовірна перемога Володимира Зеленського на президентських виборах цілком може стати фарсом — на Революцію Гідності, війну за незалежність, жертовність воїнів та зусилля волонтерів. І цей фарс, неначе тінь, постійно ходив за нами назирці. В останні роки кандидат “Зе” тільки те й робив, що “шутил”. “Шутил” багато і завзято: про “хохлів”, яким дуже повезло, що князь Володимир не прийняв ісламу (бо який же “хохол” може прожити без сала?), про беркутівців, які ударами кийків по майданівцях можуть добувати електрику (цікаве ноу-хау для Януковича і Захарченка), про Україну-”порноакторку”, яка “может принять в любом количестве и с любой стороны” — у той час, коли сини цієї “порноакторки” “в любом количестве и любой стороны” приймали в себе ворожі кулі, — і ще багато усяких “шуток-прибауток”. І поки одна частина країни стояла на Майдані, захищала Донецький аеропорт, проходила крізь полон і тортури, інша надривно “ржала” з Вовиних “шуточек”. І, власне, не так з них самих, як з тих цінностей, які він зі своїм “Кварталом”, не шкодуючи сил, майже щодня перетворював у фарс, гротеск і макабру.
Якщо брати загально, то сміх — це символічний спосіб деконструкції чого-небудь. На знаменитій фотографії 1951 року Альберт Айнштайн висунув язика — і уся пафосна аура, яка оточувала серйозного вченого, вмить розлетілася на друзки. А французький художник Марсель Дюшан, який намалював точну копію “Мони Лізи”, тільки з бородою і вусами, тим самим дезавуював високе мистецтво та перевів його в площину смішного. Сам собою гумор не є чимось поганим. Вміння посміятись, зокрема над собою і своїми недоліками, — це риса здорової людини та здорового суспільства. Очевидно, що сміх полегшує життя, дозволяючи у певні моменти заперечити його надмірну серйозність. Але правильно й те, що сміх може бути зброєю, причому зброєю руйнівною і безжальною. “Фарс”, що в перекладі з латини означає “роздирати м’ясо” (звідси його схожість зі словом “фарш”), належить якраз до злого, деструктивного гумору, який хоче щось висміяти лише для того, щоб його знищити. І завдана ним шкода буває навіть більшою за смерть. У давнину аристократи більше боялися бути висміяними, ніж бути вбитими. Адже смерть — це неминучість, проте добре ім’я людини житиме далі. Висміяти ж означає вбити це добре ім’я, що, таким чином, гірше за смерть.
Сміх, як зброю, можна застосувати проти чого завгодно і кого завгодно, зокрема й проти фундаментальних цінностей суспільства. Давньогрецький комедіограф Арістофан, наприклад, нещадно висміював віру в богів та моральні цінності античного суспільства. “Сатира та висміювання, — пише німецький історик Віктор Еренберґ у праці «Люди в Арістофана: соціологія давньої аттичної комедії», — щоразу більше атакували фундаментальні та найсакральніші факти віри, зокрема віру в богів, й саме звідси почав рости сумнів. Владу богів, чию силу та гідність глибоко виразила трагедія (якими б різними не були релігійні переконання поетів-трагіків), — ту саму владу принизили й поставили під сумнів комічні поети, які висміяли богів та подали традиційні й сакральні вірування найнечуванішим способом”. У 18-му столітті просвітники, які боролись з Церквою та феодальним ладом, нещадно їх висміювали. Філософ-матеріаліст Поль-Анрі Гольбах у сатиричному памфлеті “Викриття християнства” спародіював Катехизм Католицької Церкви. Гольбах був атеїстом і просвітником-енциклопедистом та вважав, що християнство стоїть на заваді прогресу людства — тому його й слід висміяти, а отже, знищити. У наступні роки Гольбахова сатира проторувала шлях вже до реального переслідування християн в часи Французької революції. Щось схоже сталось і в СРСР часів “застою” і перебудови, коли висміювання комуністичної системи в численних анекдотах стало передвісником її близького краху.
Не все велике в історії відходить під залпи гармат і грім похоронних маршів — набагато гірше, коли його кончину супроводжує дикий регіт натовпу. Ми не знаємо (й, мабуть, не скоро й дізнаємось), чи “Квартал 95” висміював наші колективні цінності лише, щоб “чисто поржать”, чи це був спланований інструмент гібридної війни. Фактично, він став розкрученою машиною із символічної анігіляції Революції Гідності, таким собі кривим дзеркалом, в якому майже щодня розчинялись ідеали Майдану та війни за незалежність. Масштаби цієї машини наводять на думку, що інтерес у ній міг бути не суто комерційний, а надто після того, як вона стала трампліном, з якого Зеленський вже за два тижні може катапультуватись у владу.
Вчений та філософ Мічіо Кайку називає сміх важливою ознакою людської свідомості, яка розвинулась в процесі еволюції. З-поміж усіх живих істот, пише Кайку, лише Homo Sapiens здатен моделювати майбутнє, будуючи в голові різні його сценарії. І як тільки настає несподівана розв’язка, яка руйнує очікуваний сценарій, ми вибухаємо сміхом. Саме в цьому і полягає “сіль” будь-якого анекдоту: “Алло! Це анонімний телефон довіри СБУ? — Так, Володимире Степановичу!” або “Учень пише в творі: «У моєї кішки народилось семеро кошенят. Усі вони — комуністи». Через тиждень він пише: «У моєї кішки народилось семеро кошенят — усі вони капіталісти». — Ти ж раніше писав, що вони комуністи, — питає вчителька. — Річ у тім, що вони прозріли”. Як і у прикладах з язиком Айнштайна чи вусами “Мони Лізи”, комічний ефект зумовлений появою несподіваного елементу, який руйнує цілісність сприйнятого образу. Але, як не дивно, дуже схожі семантичні механізми лежать і в основі сприйняття трагедії — наприклад, у фіналі “Ромео і Джульєтти”, в якому Ромео подумав, що Джульєтта мертва, коли вона лише спала. Невідповідність форми і змісту, дій героя ситуації, несподівана розв’язка — усе це пов’язує комічне і трагічне та робить їх хоч протилежними, але схожими формами естетичного сприйняття. Один і той же образ навіть буває комічним і трагічним одночасно. Такими є, наприклад, Дон Кіхот Сервантеса, з якого хочеться то поглузувати, то пожаліти, залежно від того, з якого ракурсу подивитись. А трагізм картини Антуана Ватто “Жиль” зумовлений якраз тим, що на ній зображено комічного персонажа.
Такою двоїстою трагікомедією (чи радше трагіфарсом) якраз і може стати перемога Володимира Зеленського. “За поребриком”, де вже кілька років уважно дивляться серіал під назвою “Чё там у хохлов?”, його обрання, скоріше за все, викличе навіть не сміх, а гомеричний регіт у відповідь на символічний крах в очах “мышебратьев” усього того, за що Україна боролась останніх п’ять років. Ось це так фінал! Ось це розв’язка! Так хотіли свою “незалежность”, “мову”, в НАТО-ЄС, “томос-термос”, а тут не просто винесли це все “за дужки”, та ще й президентом собі обрали “телепузика”! З іншого боку, результати першого туру виборів у моєму сегменті “Фейсбука” інакше, як трагедією не називають. Коли десь рік тому ходили чутки про намір Славка Вакарчука балотуватись в Президенти, багато хто в’їдливо додавав: “Ну, якщо так, то вже, може, одразу Зеленського!”. Після усього, що пережила країна, до думки, що на неї може бути спроектований образ “Кварталу 95”, а портрет шоумена Зеленського висітиме в усіх її владних кабінетах, і справді важко призвичаїтись. Але справжнього трагедією є навіть не те, що країну у стані війни може очолити комік без жодного досвіду, а її ймовірний розкол, який вже сьогодні матеріалізується у словах прихильників Порошенка та Зеленського, які називають одне одного “олігофренами”, “дебілами”, “тупими дегенератами”, вимагають видалитись із друзів та заявляють, що вже зараз готові пакувати чемодани і “валити” з України. В Путіна і Пєскова, мабуть, задоволено потирають руки. “Как-никак, всё идет по плану!”.
Від фарсу знов до трагедії — один крок. І дуже не хочеться думати, що теперішній фарс може бути інтермедією перед новим її актом.
09.04.2019