Павло Сокропадський. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918. З російської переклала Елеонора Соловей. – Київ: Наш формат, 2017. – 456 с.
За правилами жанру мемуари пишуться людьми, які творили історію – політичну, суспільну, військову, релігійну, мистецьку. А часто-густо ці історії взаємодіють між собою: дотикаються, взаємопроникають, переплітаються, доповнюють одна одну, конкурують. У мемуарах йдеться про діяння автора (виклад, мотиви, оцінки), а також про діяння інших визначних особистостей, з якими автору доводилося перетинатися. Мемуари містять амбіцію осмилення певної епохи як максимум і шкіцування її ширшого тла як мінімум, в ідеалі ці два завдання поєднуються. Цим (хоча, звісно, не тільки) мемуари різняться від класичної автобіографії.
Мемуари Павла Скоропадського не мають художньої вартості, вся їхня вартість – фактажна, документальна і – трохи – оцінкова, та цього цілком досить. Це – саме те, що треба, щоб скласти уявлення про епоху; ще одна і цього разу, здається, остання частинка панорамної складанки. «Спогади» розвіюють міф, який сформувався про Скоропадського, ще як він був при справах і невдовзі потому, як від них відійшов. Міф покликаний дискредитувати цю постать та її вчинки. Мовляв, гетьман прийшов до влади на німецьких баґнетах, виконував волю і забаганки німців і постійно та в усьому озирався на них, був, отже, фігурою маріонетковою. По багатьох десятиріччях читач в Україні нарешті може почути слово скомпрометованого на своє не так виправдання, як пояснення дій.
Скоропадський постає палкішим прихильником Антанти, ніж спілки Центральних держав, але найбільше – рідної України. Всі ймовірні і реальні союзи (ймовірних, виявилося, на жаль, щедріше, ніж реальних) цей державотворець пропускав крізь призму користі для української справи. Водночас йому лестить, як його приймає на найвищому рівні німецький кайзер. І ще довго, вже працюючи над мемуарами, Скоропадський перебуватиме в полоні того єдиного державного візиту, коли його приймали як очільника своєї – напівнеіснуючої – держави. Скоропадський критично і з недовірою, яку він обґрунтовує численними прикладами і яка почасти накладається на «аферу Вільгельма фон Габсбурґа» (в якому Скоропадський небезпідставно, проте й перебільшено вбачав претендента-самозванця на український трон), ставиться до австрійців, критикує присутність окупаційного війська, австрійського і німецького, від якого одночасно – радше від німецького, ніж австрійського – залежить і до сприяння якого змушений вдаватися, однак не завжди те сприяння отримує. Чекання на спілку з Антантою перетворюється на марне уповання на невідьщо, бо Антанта ладна підтримати в боротьбі з більшовиками білоґвардійців, але аж ніяк не визнати незалежність України.
Ніхто з політиків-сучасників Скоропадського протягом такого стислого проміжку часу не зробив стільки для реального утвердження України як державного утворення, як він. Саме Скоропадський заклав підвалини численних інституцій, без яких неможливе функціонування державного механізму в якості експлікованої спільнотності. Ще більше його починань, про які довідуємося зі спогадів, зазнали з тих чи тих причин краху. Та в сенсі візій і зусиль щодо їх втілення гетьман був щонайсправжніший державотворець.
Водночас Сокропадський бачив Україну у федерації з Росією. Те, що він пропонував, – щось на кшталт Сполучених Штатів Росії, подібно до Сполучених Штатів Європи (за аналогією із США). «Настане день, коли обидва велетенські обʼєднання, Сполучені Штати Америки і Сполучені Штати Європи, повернуться обличчям одне до одного і через океан простягнуть одне одному руки», – саме ці слова з промови, виголошеної Віктором Гюґо на Третьому конґресі миру двадцять першого серпня тисяча вісімсот сорок девʼятого року, можна прочитати над погруддям французького письменника-романтика, громадського і політичного діяча в Національній асамблеї (Бурбонський палац). Ідея спільної європейської домівки, звісно, різнобарвніша і мультиплікативніша, вона еволюціонувала, прибираючи різних форм і спроб, що виходили від різних мислителів у різні часи, з різних середовищ і країн, і прибирали подоб тих чи тих утворень на європейському континенті. Вона бродить Європою незрівнянно довше за привид комунізму, і на відміну від останнього, ґрунтується не на помсті, а на бажанні єдності та процвітання для всіх.
Федераційна візія Скоропадського – утопія, яка не могла здійснитися. Це – очевидне донкіхотство і випадання з дійсності, що швидко змінювалася, і неврахування попередньої історії, передусім історії стосунків між Україною і Росією: здавалося б, трьох сотень років досить, щоб не піддатися ілюзіям. Водночас, якраз ці три сотні років і сформували Сокропадського, яким він був і яким постає зі сторінок мемуарів. Постає, до слова, чесно, відкрито, так що лише в окремих пасажах помітне дипломатичне лавірування, до якого автор вдається в бажанні не зіпсувати думку тих чи тих на той час живих і почасти активних учасників політичного процесу про себе і свою справу, переважно своїх давніх друзів або репрензентантів інших держав. У ці нечисленні миті рація державного діяча і дипломата бере гору над відвертістю як безумовним імперативом будь-якої сповідальності, зокрема й такої, як спогади.
Доволі швидко переконавшись у марності сподівань, Скоропадський до самого кінця триматиметься за них. До самого кінця спогадів, бо невдовзі, в еміґрації, він таки довершить персонально-світоглядну еволюцію: переставши бути гетьманом, стане українцем (Вʼячеслав Липинський). Та ця еволюція вже не віддзеркалиться на «Спогадах», автор свідомо відмовиться переробляти їх, адже вони – документ того часу і того, тодішнього Скоропадського; внести зміни означало б сфальшивити. Доба, в якій відбуваються події, описані в «Спогадах» Скоропадського, – прекрасна ілюстрація того, як українці поборювали одне одного, доки врешті втратили все, включно з тим, чого так і не здобули, зате марили і мріяли.
Ставлення гетьмана Скоропадського до галичан двоїсте. Левова частка приписаного Скоропадському (з того, на що доводилося натрапляти), – лише пів правди, вихопленої з канви тексту. Друга половина – як інший бік медалі. Тож, з одного боку, Спокоропадський високо цінував галичан, з іншого, вважав їх – для нього і в його уявленні – дещо чужими. Схоже, Скоропадський відчував, що галичани перебувають на тому рівні самоорганізації і самоусвідомлення, про яку він хіба міг і, мабуть, хотів, але в силу обставин, в яких сформувався, не дозволяв собі мріяти.
У «Спогадах» гетьман Павло Скоропадський постає драматичною постаттю, що її вихлюпнула на гребінь подій історія, в якій він відіграв ту роль, яку зміг. Він розірваний між російсько-офіцерським середовищем, на професійність якого розраховує, однак воно в абсолютній більшості вороже налаштоване до будь-якої ідеї України, хай федеративної чи – вже не кажучи – самостійної, і представниками українства, які жадають вагоміших і послідовніших кроків, на які гетьман – передусім світоглядно – не готовий.
На сторінках мемуарів автор портретує своїх визначних сучасників – однодумців, попутників, контраґентів, ворогів. Його головний ворог – большевизм. Але – нота бене – саме тому, що ця ідеологія донеможливості занизила гуманістичну планку, освіту, філософічність, логіку дебатів і відкритого змагання ідей. Скоропадський розгортає також полеміку з Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою, віддаючи їм належне як у позитивному, так і в неґативному. На сторінках «Спогадів» прекрасно зображено, як події випереджали дії і зводили нанівець задуми, як земля і час, злившись у хронотоп нестямства і божевілля, тікала з-під ніг цієї поміркованої, ліберально-консервативної особистості, яка прагнула для свого краю і народу найкращого, нічого не беручи для себе – жодних статків, маєтків, фінансів, а навпаки, втративши практично все, що мала.
Без «Спогадів» Павла Скоропадського не буде повної картини, так само як без спогадів інших учасників, хай по який бік барикад вони перебували – часто і, можливо, здебільшого по інший від автора, навіть тоді, коли були його міністрами, і в цьому його персональна драма. З усіх мемуарів діячів української революції, як умовно-узагальнено можна назвати події тисяча девʼятсот сімнадцятого – двадцять першого років, спрямовані на здобуття власної державності, «Спогади» Скоропадського приходять до широкого українського загалу з найбільшим запізненням.
Видання містить післямови Ярослава Пеленського, Георгія Папакіна й упорядника Ігоря Гирича, а також вказівник імен. З російської «Спогади» переклала Елеонора Соловей. Переклад виконано грамотно, сприймається він на одному подиху – захопливе, драматичне читво, що дає чимало поживи для роздумів і проекцій.
Приїхав парламентером начальник січовиків Коновалець і хотів мене бачити. Я не погодився, можливо, даремно, і послав його до Петра Яковича Дорошенка, але, очевидно, у них нічого не вийшло. Було великою помилкою з мого боку, що я його не прийняв.
Час перемирʼя погано був використаний нашими військами. Хоч було оголошено загальну мобілізацію, але ця мобілізація дала мало справді переконаного елемента, котрий бився би. Уже по початкові було видно, що вся буржуазія ставилася індиферентно і якось вичікувально. Цікаво би знати, чи не шкодує вона тепер за ту свою позицію, коли її добряче пограбували, спершу війська Директорії, а потім і сама Директорія деякими розпорядженнями, що мало чим різнилися від більшовицьких, як, наприклад, конфіскацією всього срібла та золота в усіх ювелірних магазинах, накладанням заборон на всі поточні рахунки тощо, а потім прийшли більшовики. Якби не було повстання, північний більшовизм до нас ніколи б не проник, а із внутрішнім можна було б упоратися засобами міністерства внутрішніх справ. Ну, та тепер пізно про це говорити, помилки були з усіх боків.
З цих «Спогадів» добре видно, як історія часто твориться шляхом неприйнятих рішень, тоді вона є такою, якою ми знаємо її. Якби рішення приймалися, до того ж вчасно, ми мали б альтернативну історію. Та всі ми чудово знаємо, що альтернативної історії не існує, хіба множинність поглядів, тлумачень, прочитань того, що сталося. Альтернативну історію можна розгорнути хіба на сторінках художніх творів, як, скажімо, Василя Кожелянка. Тож студіюймо Скоропадського та інших діячів нашого політичного відродження. Говорімо зараз, щоб не було запізно. Робімо вчасно, бо потім 1) не до цього, 2) годі надолужити і неможливо виправити; 3) коштує незрівнянно більше зусиль і ресурсів, з-поміж яких найголовніший – життя людини. На тлі історії воно – сміховинно коротке, саме тому заслуговує на більшу увагу і пошанівок.
08.04.2019